Антипрезидентського референдуму найближчим часом у країні не буде. Рішення Центрвиборчкому про відмову в реєстрації першої ініціативної групи з революційних Черкас в опозиційних колах тлумачать однозначно: Президент вирішив, що заблокувати референдум набагато легше й вигідніше, ніж спробувати його виграти. Ідейний натхненник антипрезидентського руху Юлія Тимошенко також вважає, що негативне рішення ЦВК продиктоване непевністю Леоніда Кучми в тому, що результати акції вдасться сфальсифікувати з тим, щоб продемонструвати лояльність населення до глави держави. Втім, голова Центрвиборчкому Михайло Рябець відкидає обвинувачення в залежності своєї структури від адміністрації Президента і стверджує, що своє рішення ЦВК прийняв самостійно, незалежно від впливу Банкової. Проте всі давно звикли до існування такої системи, при якій без «вітру з Банкової» не обходиться жодна зміна погоди в Україні. На те й існує система, щоб перешкоджати дестабілізуючим процесам усередині себе. Система демонструє завидну сталість.
Формальним приводом відмовити полум’яним черкасчанам послужила низка порушень чинного «референдумного» законодавства при проведенні зборів ініціативної групи й оформленні відповідних документів. Наявність помилок визнає й опозиційний мер Черкас Володимир Олійник, який зі службового обов’язку і за велінням совісті подавав документи до ЦВК. Проте його міськрада, «з огляду на низький рівень правової освіти населення», за словами мера, «підійшла до питання творчо і дала можливість громадянам проявити ініціативу», що він побажав і Центрвиборчкому. В кожному разі, на прикладі торішнього президентського референдуму про обмеження повноважень парламенту Михайло Рябець мав можливість відпрацювати масу нових творчих підходів та оригінальних ідей, що загалом уже давним-давно не секрет. Але все ж таки референдум референдуму не пара. Іноді помилок не вибачають, що годилося б ураховувати ініціативній групі на чолі з ініціативним мером, як і всім іншим.
Важко уявити, які обставини могли б змусити Президента ризикнути пограти з опозицією у всенародну підтримку, попри весь адмінресурс і фонд «Соціальний захист». Безумовно, ще одне підтвердження прихильності більшості населення, а отже, і легітимності чинної влади, могло б бути надзвичайно ефектним фіналом політичного протистояння, що затяглося. Криза влади моментально перетворилася б на кризу опозиції, а Заходу залишалося б лише зняти капелюх, притрусити голову попелом і глибоко покаятися у своїх помилках. Але хто сьогодні може забезпечити Президенту 100-відсоткову гарантію перемоги в умовах, коли довіряти не можна майже нікому? Відповіді на це запитання, мабуть, знайти так і не вдалося. І річ не тільки в обіцянках Тимошенко «тримати урни в руках, щоб не допустити фальсифікацій». Організаційні й фінансові можливості «Батьківщини», навіть разом із СПУ, не настільки грандіозні, щоб конкурувати з потужністю вертикалі виконавчої влади на місцях. Проблема в тому, що лише «Батьківщина» докладно пояснює на «гарячих» телефонних лініях усім, кому цікаво, як саме вона збирається «усувати Кучму», тоді як основна маса бажаючих відставки обговорює варіанти в дуже вузькому колі, на людях воліючи говорити про всебічну підтримку президентського курсу реформ. «Поміркована» частина опозиції від початку ставилася до ідеї референдуму дуже насторожено і її фактичний провал сприймає з полегшенням. «Провалилася, ну й слава Богу», — лише й вигукнув сердито Тарас Стецьків, який всерйоз вважає референдум «катастрофою для України», способом олігархів розправитися з Кучмою, щоб отримати абсолютну владу в країні. На його думку, «потрібно боротися не з Президентом, а з системою». І цю думку поділяють дуже багато опозиціонерів.
Поділ демократичної опозиції на дві незалежні складові практично відбувся. Прибічники революційних змін декларують наміри боротися до останнього патрона. За інформацією Центрального штабу з проведення референдуму, в Україні відбулося вже близько 100 зборів ініціативних груп і до 30 травня планується провести до 250 таких зборів. І це попри те, що активіст Центрального штабу Олександр Турчинов періодично інформує громадськість про масову практику придушення народної ініціативи в зародку з боку місцевої влади. Пускають у дію традиційних «душителів демократії» у вигляді міських адміністрацій, податкових органів, міліції та прокуратури. Випадки протидії влади ініціатори референдуму зафіксували практично всюди, зокрема в Луганську, Хмельницькому, Одесі, Вінниці, Херсоні, Дніпродзержинську, багатьох інших обласних і районних центрах. Підстав не довіряти цій інформації немає, хоча й довести її достовірність досить проблематично, попри те, що кожен випадок ретельно протоколюється. Інша проблема, з якою довелося зіштовхнутися Центральному штабу, — завзяте небажання голів місцевих рад передавати документи на реєстрацію ініціативних груп до Києва, що вони зобов’язані робити за законом. Тривалий час єдиним «свідомим» мером залишався Володимир Олійник. Інші, мабуть убачаючи в усій цій дивній справі якийсь підступ, зайняли вичікувальну позицію. Негласне табу було порушено в четвер міськими головами Києва — Олександром Омельченком та Івано-Франківська — Зіновієм Шкутяком, які передали свої папки з документами у Центрвиборчком. За визначенням Юлії Тимошенко, вони в такий спосіб продемонстрували, що є «керівниками, які обрані людьми підтримувати закон, а не жертвами тоталітарного режиму». Можливо, столичний почин підбадьорить й інших мерів.
Отже, в Центрвиборчкому ще попереду величезна робота з аргументованої відмови в реєстрації іншим ініціативним групам. Передумови для цього є. За словами члена ЦВК Віктора Алсуф’єва, самостійна підстава для відмови — формулювання питань, які виносяться на референдум. Він вважає, що, відповідно до законодавства, народ можна запитувати тільки про ставлення до тих або тих законопроектів або проектів змін у Конституції, та аж ніяк не до органів влади. Хоча тут ЦВК трохи поспішив, оскільки в принципі оцінку правомочності питань референдуму може дати тільки Конституційний суд, і це ще буде окрема історія. А рішення виборчкому організатори референдуму мають намір опротестувати в лояльному до опозиції Верховному суді. Загалом, тема ще довго експлуатуватиметься «Батьківщиною» для підтримання суспільного інтересу. Будь-які дії влади як позитивні, так і негативні, як мінімум будуть хорошим інформаційним приводом для «засвічування» лідерів партії у ЗМІ. А якщо ситуацію вдасться просунути далі реєстрації ініціативних груп, подальше розкручування маховика антипрезидентського референдуму перетвориться для них уже на повноцінну PR-кампанію за бюджетні гроші. Тимошенко завжди вміла блискуче використовувати слабкість і знервованість влади з власною політичною метою.
Трохи гірше це вдається лідерові соціалістів Олександру Морозу, який зосередив зусилля у Верховній Раді на організації початку процедури імпічменту Президента. Ще одна спроба внести питання до порядку денного в четвер знову успіхом не увінчалася, навіть незважаючи на те, що голосували зранку, коли зал був ще відносно повний. Проте 200 «за» — це вже прогрес, що дає підстави плекати надію. З урахуванням того, що комуністи знову недодали десяток голосів і ще стільки ж потенційних опозиціонерів із правого табору з різних причин проігнорували антипрезидентську акцію, певна перспектива в заходу є, тим більше що регламент дозволяє виносити питання на голосування хоч щотижня, чим і планують скористатися ініціатори.
Звичайно, навіть на випадок успіху далі першого розгляду справа не піде, але можливості для відкритого обговорення злочинів Президента з парламентської трибуни відкриваються шикарні. Розподіл за напрямами роботи між двома вкрай опозиційними центрами цілком логічний: «Батьківщина» зі своїми організаційно-фінансовими ресурсами займається референдумом, а СПУ з її парламентським досвідом веде тему імпічменту. Решта беруть пасивну участь. Усі разом роблять одну загальну справу, в успіх якої не вірить ніхто.
Усі вірять тільки у вибори — цілком матеріальну, приземлену річ. У кожному разі, «поміркована» частина опозиції відверто називає боротьбу за місця в майбутньому парламенті метою номер один. А зміна президента і моделі державної влади — справа наживна, еволюційна. І ще досі вірять у Ющенка, попри те, що вони в опозиції і проти Президента, а він проти опозиції за Президента. Важко уявити, що повинен зробити Віктор Андрійович, щоб у ньому зневірилися праві. Здається, якби вступив він до СДПУ(о), то й це було б розцінене як тонкий тактичний хід із розвалу олігархічного блоку. Позиція відставного прем’єра, здавалося б, уже разів із десять мала б відштовхнути від нього більшість союзників, які активно боролися з режимом на пікові «касетного скандалу». Проте обидва Рухи й ПРП посилено підбудовують свої політичні платформи під його світогляд. Навіть Юлія Тимошенко продовжує називати Ющенка найкращим кандидатом у президенти, погоджуючись на другі ролі поруч із ним. Тому відповідь на запитання, як поставиться, приміром, ПРП до перспективи втрати авторських прав на «торгову марку» Ющенка на користь якоїсь коаліції демократичних сил під патронатом Президента, досить проста — буде змушена дрейфувати від «поміркованої» опозиції до «конструктивної» і далі до «співпраці», оскільки авторські права так і не були зареєстровані. Референдум, як і імпічмент, при Ющенкові, що втратив владу, стає невигідний більшій частині опозиції. Більше того, він стає в певному сенсі небезпечним при Ющенкові, який прагне відновити вплив. Система така, що ніхто в країні не може розраховувати на якийсь вплив без участі Президента. Епоха «України без Кучми» для опозиції наближається до завершення. Настає нова епоха: «Як вижити при Кучмі».