Саму присутність Росії у клубі найрозвиненіших країн світу — притому що темпи розвитку країни далеко не найвищі, а всі досягнення пояснюються виключно припливом зовсім не вічних нафтодоларів, —уже можна вважати значним досягненням. Однак це не досягнення адміністрації Володимира Путіна. У «сімку», що стала «вісімкою», запрошували навіть не Росію, а Радянський Союз — у вигляді демократичного авансу йому. Правда, тоді все обмежувалося лише зустрічами з Михайлом Горбачовим, а потім і з Борисом Єльциним як главою вже нової держави, яка постала на руїнах імперії. Не можна сказати, що просто спрацювала інерція, — коли Росія нарешті стала повноправним учасником «вісімки» (правда, без задіяння в найголовніше — її економічний механізм), учасники саміту в Денвері у червні 1997 року мали можливість констатувати, що Росія «завершує історичну трансформацію у демократичну державу з ринковою економікою». Навряд чи адміністрації Володимира Путіна вдалося б домогтися такого формулювання сьогодні. І тим більше важить для неї російське головування.
Говорячи про це головування, необхідно відзначити його пропагандистський аспект. Можливо, це взагалі найголовніше для Кремля. Ну що такого, наприклад, для Великобританії чи Італії в тому, що в Лондоні чи Римі відбуваються зустрічі міністрів закордонних справ країн «вісімки» або конференція генеральних прокурорів? Нічого насправді особливого, звичайний міжнародний форум, яких проводяться десятки — і за лінією НАТО, і за лінією Європейського Союзу, і за лінією інших міжнародних організацій. Проте не слід забувати, що Росія не інтегрована в НАТО та ЄС, і можливостей зібрати в себе міністрів оборони чи закордонних справ західних країн у неї не так уже й багато — хіба що треба чекати чергової оказії з нелюбою ОБСЄ, формат головування в якій не передбачає таких масштабних заходів. А самітів СНД або ШОС вочевидь недостатньо, аби переконати російських громадян у тому, що вони живуть на території великої держави, яка відроджується.
Російське керівництво вже давно стурбоване глобалізацією своєї інформаційної присутності у світі. Радянським лідерам і не снилися запуски цілодобового англомовного інформаційного каналу про російські досягнення, а тепер і аналогічної служби російською мовою — каналу «Вести 24». На противагу Давосу, було вирішено проводити Економічний форум у Санкт-Петербурзі — і приманка спрацювала. Їдуть! Звичайно, не стільки провідних глав держав і урядів, не стільки провідних бізнесменів, скільки хотілося б, зате російський президент може відчути себе головним героєм зустрічі і примушувати своїх гостей годинами чекати найвищої аудієнції — хотів би я подивитися, як би це в нього вийшло в Альпах. Проте «вісімка» здається найбільшим досягненням-доказом. Зрозуміло, що світові лідери з’їжджаються на святкування ювілею Перемоги або для того, щоб відзначити ювілей Санкт-Петербурга. Проте Перемога чи Санкт-Петербург — це дати, а не розмови про політику. І до того ж там «справжні» гранди великого політичного процесу губляться в натовпі всіляких керівників країн СНД. А тут — приїдуть саме ті, хто має приїхати до Володимира Путіна. У мене склалося враження, що президент Росії під час Економічного форуму в Пітері не випадково переніс зустріч із президентом Грузії в Костянтинівський палац — місце засідань «вісімки». Цим жестом він ніби демонстрував Михайлу Саакашвілі: ось ти сидиш там, де сидітиме Буш, до якого ти сам їздиш. Відчув різницю?
І так само відчують різницю російські телеглядачі, які вже звикли сприймати пов’язані з «вісімкою» події як невід’ємну частину вітчизняного новинного пейзажу. Однак навряд чи такий підхід цікавитиме самих гостей Володимира Путіна. Власне, для них «вісімка» — це клуб і механізм одночасно. Але клубна значущість того, що відбувається, трохи знижується тим, що між собою західні лідери зустрічаються й так — практично постійно, на самітах НАТО чи ЄС. Зрозуміло, що на зустрічі європейських лідерів не приїжджає Буш (хоча, на роздратування Ширака і радість Блера, незримо там присутній). А з японцями вже давно існують свої канали взаємодії. Так, на зустрічах ЄС ще немає прем’єр-міністра Канади. Але на саміти НАТО канадці приїжджають. І потім – смисл консультацій із канадцями насамперед економічний. А смисл консультацій із росіянами — насамперед політичний. Їх, як нерозумних дітей, вкотре треба закликати поважати демократію, опозицію, незалежну пресу — про що недавно обіцяла говорити на зустрічі «восьми» Кондоліза Райс, чим, як розказують, викликала у Володимира Путіна невимовну лють. Тому що російський президент не хоче жодних повчань! Він сам хоче повчати. Його країна оточена державами, в яких порушуються права людини, російськомовних меншин, опозиції й кого завгодно. І президент Путін хоче, щоб його західні партнери це визнали і закликали до порядку ці недодемократії. Навівши їм, звісно, за приклад Росію. Бо Росія, як пояснив днями заступник голови адміністрації президента Владислав Сурков, — це і є демократія. Тільки справжня, суверенна, а не та, що постійно озирається на американського дядька, як деякі російські сусіди в колишніх союзних республіках. Виступ Суркова на зустрічі з іноземними журналістами спостерігачі схильні були сприймати саме як попередження лідерам «вісімки» — не варто лізти не у свої справи, краще давайте разом втрутимося в чужі...
На цьому з демократичною темою можна було б і покінчити. Можливо, західним лідерам і важливо про все це поговорити, а Москві – корисно довести, що в неї з демократією все гаразд. Однак усе ж таки для самої Росії головною буде не тема демократична. А тема енергетична. Москва давно і безуспішно домагається особливих можливостей для своїх енергетичних компаній, постійно наражаючись на вимогу Заходу демонополізувати цю галузь економіки. Причому слід зазначити, що Росія досягла успіху: деякі європейські країни готові визнати справедливість її вимог і не дуже наполягають на демонополізації. З ким справді може виникнути сутичка з енергетичних питань, то це з американцями. Однак, знову ж таки, оскільки лідери не приймають ніяких рішень, ми просто побачимо констатацію звичних позицій — Росія хоче залити Захід нафтою і затоварити газом, а їй не дають, побоюючись зростання її ролі у світовій економіці. От супостати.
Де справді може бути вироблена спільна позиція — але, швидше за все, не буде, — то це стосовно країн-ізгоїв. У цьому сенсі Північна Корея піднесла своєрідний подарунок Сполученим Штатам, підірвавши свої ракети акурат поблизу російських берегів саме напередодні саміту «вісімки». Принаймні зазвичай лояльне до Кім Чен Іра російське телебачення негайно змінило тон, розповідаючи про переляк жителів Находки, нахабні відповіді північнокорейських дипломатів і закликаючи Пхеньян «не будити лихо». Навіть більше того — журналіст констатував, що Кім Чен Ір розбудив-таки «лихо». Однак уже наступного дня виявилося, що він помилявся. Не розбудив. Обурена північнокорейськими діями Росія все ж таки разом із Китаєм не підтримала японську резолюцію щодо Пхеньяна в Раді Безпеки ООН. І не підтримала зовсім не тому, що їй подобається те, що робить Кім Чен Ір. А тому, що їй не подобається те, що робить Буш.
Простіше кажучи — Росія не хоче бути з американцями в одному таборі. А хоче бути в іншому, навіть якщо цього іншого табору взагалі немає. Хоче до такої міри, що намагається його створити — мабуть, тому державний департамент США так стривожив недавній саміт ШОС. І хоча табір уперто не створюється — зрозуміло, що Пекін не підтримав японську резолюцію зовсім з інших причин, ніж Москва, — у Кремлі воліють поводитися так, начебто він уже є. З цим пов’язані, до речі, недавні грубі помилки російської дипломатії на близькосхідному напрямі. Тоді запрошення до Москви лідерів терористичного угруповання ХАМАС не просто легітимізувало одну із найнепривабливіших організацій Близького Сходу, а й великою мірою сприяло тому, що радикальне крило терористів, з базою у Дамаску, змогло диктувати свої правила гри хамасівцям у Палестинській автономії. Це зрештою спровокувало нову кризу в регіоні. Причому відразу ж з’ясувалося, що посередницькі зусилля Росії у цьому випадку більш ніж обмежені.
Якби Росія з самого початку підтримала жорстку західну позицію стосовно Північної Кореї, визнавши, що з країною, яка загрожує її власній безпеці, треба говорити вимогливо, а в перспективі – взагалі не заважало б замислитися над долею параноїдального диктаторського режиму сина Кім Ір Сена, то тоді Росії довелося б рано чи пізно визнати логіку такого ставлення до Ірану. Бо ніхто не виключає можливості іранських випробувань — і, до речі, теж поблизу російських кордонів. І це саме те, що Буш казатиме Путіну. І те, чого Путін не хоче чути найбільше. Тому і підхід до Північної Кореї — суто «передвісімковий». Росія ніби пропонує своїм західним партнерам помірковано і обережно ставитися до країн-ізгоїв навіть тоді, коли ці країни починають стріляти по ній самій. І в нинішній парадигмі російської політики — парадигмі створення якоїсь віртуальної наддержави, яка змагається за вплив у світі зі Сполученими Штатами, — іншого вибору у Кремля, взагалі кажучи, й немає.
Тому я звернув би увагу не на те, що відбуватиметься під час зустрічі «вісімки», не на прес-конференції і декларації, а на кулуарне спілкування лідерів. Власне, це саме те, заради чого «вісімка» створювалася, — щоб великі могли поговорити відверто без надокучливих маленьких. І саме тут виникає найцікавіше запитання — про що Путіну розмовляти з Бушем? Ну, припустімо, американського президента справді найбільше турбують питання Ірану, Північної Кореї, Іраку і Близького Сходу загалом. А Путіна найбільше турбують питання наступності влади, можливостей російських «олігархів» та «Газпрому», контролю над економікою сусідніх країн. Насправді все набагато простіше: у Буша справи глобальні, у Путіна — домашні. І те, що насправді має зробити Путін під час своєї зустрічі з Бушем, — це обміняти свої домашні заготовки на геополітичну байдужість Москви. Усі ці саміти ШОС, неголосування щодо КНДР, критика стосовно Іраку саме й мають переконати Вашингтон, що з Москвою краще не сваритися і залишити її розвиток тим, хто знає, як усе повинно розвиватися. А краще не тільки розвиток Росії, а й усіляких там Україн із Грузіями. Однак це вже як вийде. Головне — переконати президента США, що йому буде тільки краще, якщо в Кремлі особливо не напружуючись вирішать, кому стати новим президентом Російської Федерації. І попросити не вставляти палиці в колеса Олексія Мордашова й Олексія Міллера, а навпаки. Бо ну дуже вже великі гроші... І тоді — ноу проблем, май дарлінг. І аухвідерзеєн, а точніше – гудбай, відерзеєн — це я Ангелі...
Зрозуміло, що в президента США можуть бути свої уявлення про межі компромісу і про те, як усе має на пострадянському просторі розвиватися, а також, де межі успіху російських олігархів. Саме тому його кулуарна дискусія з російським колегою обіцяє стати найцікавішою подією саміту «вісімки». Про цю частину спілкування Путіна і Буша нам, звісно ж, нічого не розкажуть. Але ми про неї неодмінно дізнаємося. За результатами того, як розвиватиметься ситуація у восьмому члені клубу розвинених, і з того, чи вдасться президентській адміністрації зробити з цієї країни восьме диво світу у вигляді суверенної демократії, яка плює на Захід, але інтегрована з ним.