Саміт «групи восьми» (саме такий правильний переклад англійського Group 8, на відміну від «великої сімки» — Great 7) у Санкт-Петербурзі покликаний був стати кульмінацією зовнішньополітичної діяльності Російської Федерації періоду другого президентського терміну Володимира Путіна. Тому готувалися особливо ретельно — як на організаційному, так і на концептуально-ідеологічному рівні. Період головування РФ у «групі восьми» збігся в часі з остаточною кристалізацією нового історичного міфу Росії як енергетичної наддержави.
Перехідний період від військово-ідеологічного домінування часів розвиненого соціалізму до нового типу лідерства завершено. Період напіврозпаду й вакууму ідентичності завершився, і замінник зруйнованої 15 років тому системи координат був знайдений та успішно випробуваний на внутрішньому споживачеві — російське суспільство дало владі необхідний кредит легітимності. І тепер перед зміцненим правлячим класом постало надзавдання — конвертувати внутрішні успіхи в міжнародне визнання нового проекту Росії.
Зовнішній споживач тим часом більш вимогливий і керується іншою системою цінностей, ніж зголоднілий за «величчю країни» середньостатистичний російський громадянин. У західній громадській думці новий образ Росії дуже суперечливий і затьмарений великою дозою сумнівів у правильності шляху, обраного кремлівськими правителями. Нинішня Росія стійко асоціюється з послідовним згортанням політичних і громадянських свобод, утиском незалежних ЗМІ, агресивною зовнішньою політикою стосовно пострадянських сусідів та використанням енергетичних важелів для досягнення політичних цілей.
Для самої ж правлячої російської еліти якраз членство у «групі восьми», клубі найрозвиненіших держав світу, – один із головних (поряд із місцем постійного члена Ради Безпеки ООН) символів та інструментів присутності у вищій лізі світової політики. Через участь у цьому зібранні найсильніших РФ прагне реалізувати свою концепцію «багатополярного світу», побудованого на ідеї визнання за кожним із сильних права на «суверенну демократію», тобто права розбудовувати країну на розсуд правлячої верхівки, без приділення особливої уваги прописаним у численних міжнародних документах стандартам гарантій прав людини, плюралістичної демократії і верховенства права. Європейські й американські партнери Росії дивляться на таку концепцію скептично, час від часу намагаються висловлювати невдоволення напрямком руху Кремля, проте виробити єдину тактику поведінки не можуть. Міркування зі сфери «realpolitik» регулярно підштовхують Захід зайняти максимально толерантну позицію стосовно вправ суверенних демократів із Кремля.
Результати пітерської зустрічі «восьми» свідчать, що, по-перше, лідери західних країн продовжуватимуть, де це можливо, втягувати Росію у спільне поле відповідальності та прийняття рішень, по-друге, на тлі посилення глобальних і регіональних викликів, політика стосовно Кремля буде ситуативною і змінюватиметься залежно від кон’юнктури. Такою ж, кон’юнктурною й непостійною, буде і російська політика у відносинах із Заходом та його основними гравцями.
Напередодні саміту передбачалося, що основною його неприємністю для сторони, яка приймає, може стати неформальне, але резонансне обговорення ситуації з правами людини в Росії, до чого, зокрема, підштовхувало президента Буша консервативне коло правлячої республіканської партії. Американський президент справді зустрівся напередодні офіційного відкриття саміту з російськими правозахисниками і громадськими діячами, що виклали йому свої оцінки російської дійсності, відмінні від тих, яких дотримується більшість членів недавно заснованої Громадської палати РФ. При цьому в публічних висловлюваннях американський президент був гранично коректний і навіть визнав, що не бачить необхідності будувати в Росії демократію за американським шаблоном.
Проте, як з’ясувалося, неприємність підкралася з іншого боку: Росії і США так і не вдалося завершити переговори щодо взаємного доступу на ринки й підписати відповідний протокол, який відкрив би РФ прямий шлях до членства в СОТ, оскільки з рештою учасників робочої групи протоколи Росія вже підписала. Незважаючи на те, що і російські, і американські офіційні особи напередодні саміту заявляли про погодження всіх позицій, з’ясувалося, що це не так, і підписання протоколу перенесено на осінь.
Тема енергетичної безпеки, заздалегідь анонсована як ключова для всього російського головування в G8, трохи відтінилася подіями на Близькому Сході і необхідністю відреагувати на військові дії між Ізраїлем та Ліваном. Проте документи, підготовлені російською стороною, були прийняті без особливих дискусій, оскільки мали компромісний і збалансований характер. Фактично Росія погоджується лібералізувати доступ іноземних компаній до видобутку і транспортування нафти й газу на російській території взамін на можливий доступ до газорозподільних ресурсів у країнах ЄС. Водночас РФ, як і раніше, не має наміру ратифікувати Європейську енергетичну хартію, проте президент Путін поставив підпис під усіма документами саміту, один із яких зазначає, що сторони планують дотримуватися основних принципів цієї хартії.
Які ж висновки з пітерського саміту слід зробити Україні? По-перше, невизначена політична ситуація в Україні зводила до нуля сподівання, що українська тема може хоч якось прозвучати на зібранні світових лідерів. Кілька питань на газотранзитну тематику журналісти, звичайно, поставили, проте відповіді на них були дуже загальні. Глава Єврокомісії Баррозо взагалі відмовився відповідати на запитання про Україну.
Заява Кабінету міністрів України, підготовлена спеціально до саміту «восьми», в якому українська сторона «рішуче відкидає використання енергетичних важелів як засобу політичного тиску і підкреслює надійність України як держави, котра здійснює транзит енергоресурсів», не привернула особливої уваги.
По-друге, у зв’язку з відкладанням підписання протоколу Росія — США Україні навряд чи варто очікувати, що Киргизстан, який не без підказки згори, гальмує підписання аналогічного протоколу з Україною, перестане висувати свої необґрунтовані вимоги до Києва. У зв’язку з цим заява міністра економіки Яценюка про можливу підготовку підсумкового документа про приєднання до СОТ без підписання всіх протоколів (а не підписаним залишився лише протокол із Киргизстаном) не позбавлена логіки. Якщо, звичайно, новий уряд України, як і під час керівництва Януковича — Азарова, не задумається про «синхронізацію» вступу до СОТ із Росією.
Україна навряд чи може розраховувати, що її голос почують, якщо уряд не виробить чіткої і прозорої політики стосовно транзиту енергоресурсів та перспектив розвитку власної транзитної інфраструктури. Заяви керівництва «Нафтогазу України», щодо можливості повернутися до мало кому зрозумілої ідеї газотранспортного консорціуму, які прозвучали напередодні саміту, не додали ясності українській позиції, яка й так заплуталася у схемах, кредитах та сумнівних посередниках.
Саміти «групи восьми» — це не те місце, де приймаються доленосні для всього світу і навіть для окремих країн рішення. Це, швидше, напівзакритий клуб найвпливовіших лідерів держав, де сторони звіряють годинники з найактуальніших питань міжнародних відносин. Як свідчить практика, годинники ці зазвичай ідуть в одному темпі, хоча й настроєні на різні часові пояси. Що, звісно ж, не заважає учасникам щоразу вдосконалювати програму світської частини саміту.