Намагаючись у попередньому номері «ДТ» осмислити те, що відбувалося в російському політичному житті після рішення президента Володимира Путіна відправити у відставку прем’єра Михайла Касьянова, я визначив ситуацію як початок війни без правил за прем’єрське крісло та контроль над економічним життям і фінансовими потоками. Мій висновок базувався на тому, що якби Володимир Путін справді мав бодай найменшу можливість самостійно оголосити ім’я нового прем’єр-міністра, він зробив би це в перші ж години після відставки Михайла Касьянова. Або ж — якби президент, наприклад, прагнув представити вибір прем’єра як результат своїх консультацій із більшістю Державної Думи, — у день, коли ці консультації відбулися. Але минув перший раунд консультацій — а ніхто й не здогадувався, хто буде новим керівником російського уряду. Потім консультації переносилися, і нарешті на них було оголошено прізвище людини, котру, вочевидь, не пропонували представники «Єдиної Росії».
Телевізійний протокол безпристрасно зафіксував задоволені вирази облич депутатів, які прийшли до Володимира Путіна, і їхню очевидну розгубленість після того, як прізвище кандидата в прем’єр-міністри було оголошене. Більше того, така ж атмосфера панувала й на зустрічі президента з міністрами, які, звісно ж, уже знали, кого президент запропонував на консультаціях із представниками «Єдиної Росії», але були настільки шоковані новиною, що не змогли приховати це від телевізійних камер. Камери безпристрасно зафіксували простий факт — політичної еліти в країні немає. Бо не було жодного політичного діяча, жодного політолога, жодного журналіста, хто міг би назвати серед претендентів ім’я Михайла Фрадкова. Бо сам новий прем’єр-міністр, судячи з непрямих ознак, не знав про своє майбутнє призначення. Після зустрічі з Володимиром Путіним один із лідерів «Єдиної Росії», Володимир Пехтін навіть мав необережність прохопитися про це в інтерв’ю, яке з’явилось на стрічках інформаційних агентств. Але навіть якби Пехтін не говорив нічого такого, є прості факти: на час оголошення своєї кандидатури Фрадков був не в Москві, а в Брюсселі, і прилетів до російської столиці тільки через добу (а з президентом зустрівся ще через добу, але про це окрема розмова). У телефонному інтерв’ю (державні телеканали не мали можливості послати в бельгійську столицю камери, тож без п’яти хвилин глава уряду спілкувався з ними телефоном) Фрадков сказав, що президент за кілька днів до призначення телефонував йому, пропонував стати прем’єром і він погодився. Навіть якщо повірити в це, то слід зрозуміти: президент не сказав своєму обранцю, що він — єдиний претендент. Інакше Михайло Фрадков на день узгодження своєї кандидатури був би в Москві, а не Брюсселі. Але я схильний вірити в другу частину інтерв’ю Фрадкова, в якій він каже, що йому телефонував син, почувши новину по телебаченню. Саме син, мабуть, і був тією людиною, котра першою привітала Михайла Юхимовича. Бо на момент розмови з журналістами Фрадков не здавався поінформованим про майбутнє призначення політиком, який встиг сформувати бодай кілька фраз, що їх годиться говорити в таких випадках. Зате він здавався людиною розгубленою. І цим нічим не відрізнявся від решти — представників більшості, міністрів, ведучих новин, які зачитували новину зі здивованими обличчями й не могли в перші хвилини знайти фотографію другої людини в країні, щоб показати телеглядачам, із ким Володимир Путін планує йти на вибори...
Схоже, таким же розгубленим був і сам Володимир Путін. А як ви почувалися б на його місці? Заявити, що збирається визначити ім’я людини, з котрою має намір працювати після виборів, — і запропонувати кандидатуру, на яку 87 відсотків росіян відреагували з подивом — судячи з даних останнього соціологічного опитування. Не з негативом — підкреслюю, а з подивом. Бо ці 87 відсотків просто не знають, хто це.
Після повідомлення про те, що думка глави держави збіглася з думкою парламентської більшості, Путін, як я вже казав, не поспішав зустрічатися з новим главою уряду. Вони побачилися тільки через добу: Фрадков із усмішкою розповідав главі держави про свої консультації в Державній Думі, Путін за час протокольної зйомки не дозволив собі радісних емоцій. Він був зосереджений, як може бути зосереджена людина, котра точно знає, що відбулося насправді. Президентові зараз найкраще: у нього принаймні ніхто не вимагає пояснень, навпаки — усі навперебій намагаються пояснити його несподіваний вибір. Це Фрадкову важко — він мусить імітувати процес збирання уряду й не називати при цьому ніяких прізвищ (щоправда, одне назвав — запропонував на посаду першого віце-прем’єра першого віце-спікера Держдуми Олександра Жукова. Журналісти з подивом констатували, що сам Жуков не виявив радісного збудження). Це лідерам «Єдиної Росії» важко — вони мусять якось зберігати обличчя, пояснюючи, чому ж новим прем’єром стала людина, абсолютно не причетна до партії президента, що перемогла на виборах, і наперебій пропонувати Михайлу Юхимовичу місце у вищій раді партії. Це політикам важко: їх так потішило нове призначення, що деякі інтерв’ю читаються як гуморески — Євген Примаков каже, що Михайло Фрадков добре знає, як обманювати суспільство (у тому сенсі, звісно, що на посаді глави Федеральної служби податкової поліції він клав край будь-яким спробам обману), а Муртаза Рахімова радує добре знайомство Фрадкова з олігархами ( у тому сенсі, звісно, що він знайде на них управу). Це політологам важко: по-перше, їм тепер доводиться відмовлятися від власних упевнених прогнозів про появу «людини Путіна», силовика на чолі уряду, або проголошувати цим самим силовиком самого Михайла Юхимовича, або скрупульозно вивчати послужний список досвідченого чиновника, —звісно ж, у нього там знаходиться маса начальників і тут-таки можна назвати Фрадкова людиною Примакова, Степашина, Сергія Іванова — тобто вже точно ставлеником «силовиків». А те, що президентом Росії при цих людях був Єльцин, якось нікому не спадає на гадку... Пікантність ситуації, яка полягає в тому, що думки про тісний історичний (!) зв’язок Фрадкова з КДБ сусідять із заувагами щодо його єврейського походження, якось теж не помічається — і це при тому, що серед політологічної еліти чимало ровесників нового прем’єра, які точно знали, що з їхніми єврейськими татом чи мамою краще не потикатися на Луб’янку — висміють. Але якщо президент вибрав Фрадкова — то Фрадков і за радянських часів міг усе або майже все.
Звісно, така ситуація спонукає до іронічного коментарю. Причому відразу скажу — смішні не президент і його кандидат на посаду прем’єра, смішні політики й політологи, котрі пояснюють події, самі загнавши себе в прокрустове ложе віртуальних уявлень про російську політичну реальність. Щоразу, коли ці уявлення зіштовхуються з тим, що відбувається насправді, починається черговий карнавал ілюзій. Саме тому у високих кабінетах було так багато людей, котрі бачать себе у прем’єрському кріслі. Саме тому такою непристойною була публічна радість деяких співробітників Михайла Касьянова — наприклад, міністра фінансів Олексія Кудріна — з приводу відставки шефа. Саме тому ніхто не хотів звертати увагу на цілком закономірні слова відставленого глави уряду про те, що в його відставці немає ніякої логіки. Саме тому так багато зараз розчарувань і безглуздих коментарів.
Тим часом Михайло Касьянов почасти мав рацію. Новим прем’єр-міністром Росії став ще один представник «сімейного» угруповання, справді тісно пов’язаний із великим бізнесом: хтось називає холдинг «Альфа-груп», а хтось — опальний ЮКОС (і, схоже, першим у це повірив в.о. міністра з податків і зборів, поспішивши виступити з податковими претензіями до «Сибнефти» Романа Абрамовича — опонента Михайла Ходорковського). Результат нинішнього етапу війни за владу — у тому, що жодне сильне угруповання не змогло провести на прем’єрську посаду свою людину і було знайдено «свою», але нейтральну постать. Так, можливо, саме тому Михайло Фрадков — технічний прем’єр. Але ж і Михайло Касьянов на момент свого призначення був технічним прем’єром, а не політичною постаттю. І нічого — виріс. І навіть зміг зрозуміти, що з його відставкою нічого не зміниться в розкладці сил — це, мабуть, те, що Володимиру Путіну довелося усвідомлювати, як завжди, по ходу подій. Єдине, чого не зміг побачити Михайло Касьянов, — це того, що у системі управління країною, яка формується, не потрібні ніякі центри цього управління, бо вони заважають простому перерозподілу фінансових потоків між конкуруючими угрупованнями всередині клану, котрий переміг раз і назавжди (ну, не назавжди — то надовго). Уряд Михайла Фрадкова саме тому — а зовсім не тому, що його очолить непрофесіонал, — буде урядом такою ж самою мірою, якою адміністрація на чолі з Дмитром Медведєвим є адміністрацією. І Фрадков, і Медведєв, і, до речі, сам Путін — кваліфіковані чиновники. Їхні попередники були, радше, гравцями, які вибудовували піраміди влади і впливу, вміючи вирішувати складні шахові комбінації. Річ у тому, що все вже вибудувано і самим гравцям тепер не потрібні гравці на посадах президента, прем’єра, глави адміністрації. Фрадков став прем’єром не тому, що він близький до силовиків, тямить на зовнішній торгівлі, відносинах із ЄС та податках. І навіть не тому, що близький до «сім’ї», — таких близьких до «сім’ї» чиновників — половина Білого дому! А саме тому, що його призначення — у стратегічному сенсі — нічого не означає. Що він не самостійний гравець. Саме тому призначення Фрадкова можна порівняти з призначенням Путіна наприкінці 1999-го або з призначенням Медведєва наприкінці 2003-го. Саме тому ніхто сьогодні не ризикне передбачити, скільки часу Фрадков пробуде у Білому домі — один місяць чи чотири роки. І саме тому стає ясно, чим другий термін Путіна відрізнятиметься від першого. Перший термін був терміном контролю провідних гравців «сімейного клану» над державними інститутами при їх поступовій деградації — Державна Дума, Рада федерації, Рада безпеки, адміністрація президента, нарешті — уряд. На кінець першого терміну система державних інститутів остаточно перестала цікавити цю групу гравців, перетворилася на декорацію, певну ширму, уже не за якою, а поза якою досягаються необхідні домовленості можновладців. Саме тому на період другого терміну життєзабезпечення державних інститутів можна з успіхом доручити технічним постатям, котрі успішно підтримуватимуть їх у працездатному вигляді й забезпечать спадкоємність декорацій по закінченні президентського терміну Володимира Путіна або в разі якоїсь непередбачуваної політичної чи економічної кризи, що змусить президента достроково залишити свою посаду.