Давно помічено, що улюбленим сільгоспінвентарем на українській політичній ниві є граблі. Зовнішня політика — не виняток. Не секрет, що головні граблі української зовнішньої політики часів Кучми були зариті між Михайлівською площею, де знаходиться Міністерство закордонних справ України, і вулицею Банковою, де розташована адміністрація (нині секретаріат) президента України. Непублічна конкуренція, що поглинала творчі ресурси сторін, обумовлювала загальну слабкість, непрозорість і безсистемність політики як такої. Якщо ж додати до цих організаційних витрат горезвісний «російський чинник», присутній у всіх зовнішньополітичних колізіях України, то картина ставала дуже й дуже невеселою. Занадто вже розкладницькою для незміцнілого національного характеру «малоросів» виявлялася спокуса бути поплесканими по плечу в Москві. З огляду на події кінця минулого року, все це могло б уже стати історією. Проте тенденції останніх тижнів дозволяють припускати, що дух легендарного Анатолія Костянтиновича Орла, головного творця зовнішньої політики президента Кучми, поступово повертається у стіни, в яких він раніше жив, — на вулицю Банкову.
Дороги наші розминулися
Україна, за відомим висловом екс-президента нашої батьківщини, не Росія. Після опублікування цієї формули минув якийсь час, що додав купу аргументів на її користь. Сталося так, що соціокультурні та політичні траєкторії двох країн виявилися розгорнутими у протилежних напрямках. Росія вибудовує, напевне, комфортну для еліти модель авторитарно-бюрократичного абсолютизму, де демократичні та громадянські інститути вже набули суто декоративного вигляду. Україна повернулася на демократичний шлях розвитку. І хоча до остаточного успіху ще далеко, та при всій недосконалості теперішнього досвіду очевидно, що потяг до цінностей свободи (у європейському розумінні) та відкритого суспільства виявився тут сильнішим за бажання повернутися у догромадянський стан, який на пострадянському сленгу називають «стабільністю».
Утворився історичний розлам, який, усупереч розхожим штампам, не є результатом підступів русофобів в Україні, або ж українофобів у Росії — це елемент об’єктивної реальності, що оточує нас, продукт сучасної людської історії, який варто сприймати всерйоз. Українська і російська нації обрали свої шляхи, і ці шляхи — різні. Йдеться про дві різні філософії відносин влади і суспільства, громадянина і держави, два різних розуміння свободи і незалежності. Про це написано безліч текстів, і не було б сенсу повторювати банальності, якби не очевидний дефіцит розуміння сутності проблем, що стоять перед повсякденними російсько-українськими відносинами сьогоднішнього і завтрашнього дня.
Чому ми не повністю розуміємо одне одного? Звісно ж, не тому, що ми вирішили йти до НАТО і ЄС, а Росія — ні, і не тому, що ми займаємо різні позиції стосовно, наприклад, Білорусі, Куби, Придністров’я і Грузії. Розходження конкретних позицій є лише зовнішнім виявом глибокого ціннісного соціополітичного розламу, що проходить між станціями Хутір Михайлівський і Суземка і визначає зміст поточних політичних процесів у цій частині Європи.
Для тих, хто править «по той бік», Україна з її свіжим і яскравим досвідом зміни влади становить реальну загрозу. Оксамитові революції у Чехословаччині та Польщі 15 років тому і навіть у Сербії і Грузії два-три роки тому — це історія «далекого зарубіжжя», від якої можна легко відгородитися стіною пропаганди, фобій і візових режимів. Інша річ Україна — країна, з якою Росія і Білорусь пов’язані мільйонами невидимих, але добре відчутних ниток. У разі розвитку успіху «помаранчевого проекту», якщо плоди демократії принесуть реальні переваги українцям, сусіди-слов’яни можуть повернути собі втрачений десь на початку 90-х смак до тих самих європейських цінностей, які нині здаються середньостатистичному росіянину та білорусу (не без допомоги промивання мізків) абстрактними, незрозумілими і навіть смішними. Якщо люди змінять свою думку, виникне пряма загроза підвалинам того державного ладу, що його так плекає правляча еліта «братніх народів». Тому їхнє завдання — допомогти провалу помаранчевого експерименту, дискредитувати досвід України в очах власних народів і забезпечити цим самим продовження свого владарювання.
Поки що північний сусід обмежується квіточками: дрібними капостями й погрозами на кшталт газового шантажу, антидемпінгу, незакритої кримінальної справи проти українського прем’єр-міністра, територіальних претензій щодо Тузли, витівок «Євразійського союзу молоді», який виник нізвідки (із запасників спецслужб?) і комп’ютерної гри «Операція «Галичина», де російський спецназ штурмує міста Західної України. Проте вже з початком виборчої кампанії в Україні будуть і ягідки: за деякими даними, з контрольованих росіянами медіаресурсів Віктор Андрійович і Юлія Володимирівна дізнаються багато нового про своє здоров’я, родичів, телефонні розмови. Буде продовжено й тему викрадення Україною чогось російського. Медіакампанія супроводжуватиметься спробами одностороннього перегляду досягнутих раніше домовленостей щодо газу, нафти, доступу українських товарів на російський ринок тощо. Ті, хто сподівається на невтручання Росії у вибори, змушені будуть визнати свою наївність.
Чи варто намагатися випередити або хоча б мінімізувати втрати від такого сценарію? Безумовно. Проте методи, запропоновані окремими мешканцями відомого будинку на Банковій, викликають, м’яко кажучи, здивування.
Підкилимова дипломатія мертвого сезону
Першого серпня неабияку увагу експертів привернув візит до Москви спікера парламенту Володимира Литвина. Тема, звісно, важлива, проте, на думку автора цих рядків, набагато цікавіша і симптоматичніша подія сталася тижнем раніше і залишилася майже непоміченою — 25 липня Москву відвідав державний секретар України Олександр Зінченко.
Помітити цю подію було справді непросто — інформаційні повідомлення про неї займали три-чотири рядки. З такої подачі випливало, що держсекретарю нема про що поінформувати своїх громадян. Що ж, громадяни взяли цей факт до уваги і дійшли своїх висновків.
По-перше, сам факт прийому держсекретаря України на вищому рівні (про що вони говорили з Путіним — можна лише здогадуватися) в умовах, коли ні прем’єр, ні міністр закордонних справ не є скільки-небудь бажаними гостями в Москві, вже викликає подив. Так раніше їздив лише Медведчук — але то були інші часи.
Схоже на те, що колишній глава виборчої кампанії Ющенка, не з чуток знайомий зі справжньою московською обструкцією, вплутався у цікаву гру, мета якої (з його боку) — постати перед Кремлем «гарним хлопцем» — в контраст «поганим хлопцям», котрі можуть асоціюватися, наприклад, із МЗС.
Москва ж має до Зінченка власний інтерес — знайти слабку ланку в самій цитаделі помаранчевих. Свого часу «кастинг» проходили і прем’єр, і секретар РНБО, але вибір зупинився саме на держсекретарі, і той, схоже, виправдовує сподівання.
Принаймні, згідно з нашою інформацією, вже є деякі розробки з трохи несподіваними (як для помаранчевих) трактуваннями національних інтересів України. Насамперед це стосується політики щодо країн СНД, яку зовнішньополітичні аналітики Банкової пропонують ретельно узгоджувати з Москвою. Підозрюємо, що ці рекомендації шокують не лише прозахідних Рибачука й Тарасюка, а й набагато більш нейтральних посадових осіб. Сутність пропозицій Банкової, що тримаються у секреті від громадськості, категорично розходиться з передвиборною програмою президента Ющенка і навіть істотно перевершує у своєму прокремлівському чаду риторику команди Януковича. Адже той усього лишень пропонував із НАТО почекати...
А тут Україні наказують відмовитися від самостійної політики щодо придністровського питання і повернутися у фарватер Росії, перестати підтримувати Грузію у її спробах відновити цілісність країни, переглянути свою політику в ГУАМ як таку, що заважає конструктивним відносинам із Росією, відмовитися від солідарних із Європою і США оцінок режиму Лукашенка.
Не виключено, що президенту запропонують узагалі вилучити «російське питання» із компетенції МЗС і Кабміну загалом і запровадити квазілегітимну посаду спецпредставника президента з Росії.
Більше того, зовнішньополітична служба СП, напевне, в порядку дружньої іронії, пропонує президенту, прем’єру та міністрам публічно давати виключно позитивну оцінку... демократичним реформам у Росії. І в Білорусі — хочеться додати від себе.
Безіменний аналітичний геній Банкової пропонує також визначитися, із ким Україні вигідніше співпрацювати: з Росією, Грузією, Молдовою, Придністров’ям, Киргизією тощо. З тими, з ким менш вигідно, напевне, буде запропоновано згорнути співробітництво.
Навіть поверховий аналіз таких аналітичних розвідок свідчить як мінімум про реінкарнацію духу Орла у стінах на Банковій. Духу, підкріпленого відповідною практикою, що колись уже дискредитувала і зруйнувала зовнішню політику України епохи Кучми.
Інтереси, цінності та правила — наша відповідь Банковій
Світовий досвід показує, що немає інтегруючого начала, сильнішого за спільні цінності й ідеали. І навпаки, розходження у базових цінностях неминуче має наслідком дистанціювання держав навіть за наявності однакових тактичних інтересів.
Ми підтримуємо Грузію у Абхазії й Осетії не тому, що нам симпатичні грузини й огидні абхази й осетини, і не тому, що з Грузією дружити вигідніше, ніж із Росією, а насамперед тому, що Грузія — це легітимна держава, визнана у своїх юридичних кордонах, член ОБСЄ і Ради Європи, а Абхазія і Південна Осетія — створені шляхом насильства незаконні анклави, які надмірно використовуються для транзиту наркотиків і «живого товару». Те, що Росія плекає і спонсорує ці утворення, не робить їх більш законними.
Нам, котрі пережили кримську мєшковщину і, зовсім нещодавно, донецьку «ПІССУАРівщину», близький і зрозумілий біль Грузії, яка справедливо прагне відновити цілісність країни. Те ж саме стосується і Молдови, яку досі роздирає кримінальний режим Смирнова. А ще ми підтримуємо Тбілісі та Кишинів тому, що вони по один бік із нами в намірі трансформувати свої суспільства з пострадянських на європейські. Путінська ж Росія постійно наголошує, що їй із нами в цій справі не по дорозі. Що ж, суверенітет — святе діло, але тоді про який збіг національних інтересів може бути мова?
Переграти Кремль можна лише відмовившись грати за його, Кремля, правилами. Цей факт уже давно засвоїли багато значно менших, ніж Росія (і ніж Україна) країн Центральної і Східної Європи. Результат у наявності — за збереження майже тотальної енергозалежності ці країни більш ніж незалежні від Росії політично, а розмови про політичні поступки в обмін на обертання нафтогазового крану вважали б образою. Безболісно відкинути правила Кремля досить просто — перестаньте шукати дипломатичні успіхи під килимом, панове.
Теза про необхідність поступок і компромісів із Росією з принципових питань як способу поліпшити відносини із цим сусідом — небезпечна ілюзія. Росія розуміє поступливість не як наслідок доброї волі, а як прояв слабкості, а слабкого, якщо ним іще й не зовсім легко керувати, негайно додушує. Хто забув, нагадаємо, що наказ про будівництво дамби до острова Тузла був відданий Кремлем за кілька тижнів після підписання дуже «конструктивного» договору про Єдиний економічний простір.
Путінська Росія гербує слабкими і шанує сильних. Вона може дуже не любити Грузію або Естонію, але поважає їх (інакше не взяла б на себе зобов’язання вивести війська з Грузії). Нас теж почали поважати в січні, коли наш президент Ющенко, прибувши до Москви, виглядав на тлі розгубленого російського візаві як лідер сформованої, гордої європейської нації. Відтоді минуло багато часу, і за турботами про вибори дехто забув, кого, який народ, яку країну він уповноважений представляти на міжнародній арені. А може, й не уповноважений узагалі?
У жодному законодавчому акті, у жодній статті Конституції немає нагадування про роль державного секретаря України в реалізації зовнішньополітичного курсу країни. Такої ролі не передбачено. Претензії зовнішньополітичної служби секретаріату президента на керівництво Кабміном і МЗС є тим більш юридично неспроможними.
У разі офіційного надходження вищезгаданого паперу до органів виконавчої влади порада незалежного експерта буде такою: прохання ігнорувати.
Конфронтаційна політика привнесена у двосторонні відносини не Україною, а Росією. Докази? Не Україна, а Росія голослівно (на вищому рівні, перед лідерами «великої вісімки»!) звинувачує Україну в крадіжці газу; Росія, а не Україна офіційно висуває територіальні претензії Україні (Тузла), Росія заявляє про намір переглянути підписані раніше угоди стосовно транзиту енергоносіїв, які вже набули чинності. Список неповний, оскільки не охоплює різноманітних провокаційних «неурядових ініціатив», через більшість яких стирчать вуха спецслужб. То що ж ми маємо «коригувати»?
Що далі?
Рецидиви зовнішньої політики Медведчука—Орла, що несподівано проявилися у частини теперішнього персоналу СП, заслуговують на політичну оцінку. Таку оцінку самодіяльній дипломатії і породженим нею «рекомендаціям» міг би дати президент, який має на те конституційні повноваження.
Зі свого боку гадаємо, що толерантного ставлення до такого роду політики від неурядових організацій, що здійснюють громадський контроль, не буде.
Аналітикам СП, які в поті чола працюють над прожектами «конструктивних» російсько-українських відносин, рекомендуємо звернутися до тексту фундаментальної аналітичної розробки «Нова зовнішня політика для нової України», опублікованої Центром Разумкова разом із Центром миру, конверсії та зовнішньої політики України наприкінці минулого року (Часопис «Національна безпека й оборона», №9/2004). Цей текст було підготовлено спеціально для нової влади в надії на якісні зміни зовнішньої політики. Там ці й інші рекомендації розписані детальніше — беріть і користуйтеся.
Єдиний шлях до побудови раціональних відносин із Росією, що відповідатимуть нашим інтересам і цінностям— забезпечення їхньої прозорості, гласності, узгодженості та підконтрольності суспільству.
Наш шанс — у проведенні політики, орієнтованої на інтереси громадян: давайте запускати більше швидкісних поїздів, спрощувати митні та прикордонні процедури, максимально довго зберігати безвізовий режим взаємних поїздок, взаємно лібералізувати правила перебування громадян на території один одного.
Наша небезпека — у можливості повернення до дипломатії «чарки чаю». У переговорах «на галявині» і без краваток росіяни переграють — так було завжди. Дотримання «безпечної дистанції» і дипломатичного протоколу в політичному діалозі з РФ — це не русофобія, а інстинкт самозбереження, до якого варто прислухатися.