Ви вже забули про конституційну реформу? А дарма. З дня на день автори однієї з найживучіших політичних «мильних опер» обіцяють потішити глядачів черговою серією. Відповідно до заяви першого віце-спікера Геннадія Васильєва, наступного тижня парламентарії одержать на руки довгождані висновки Конституційного суду. Нагадаємо: на експертизу в КС було відправлено чотири проекти, що передбачають внесення змін і доповнень в Основний Закон — три депутатських та президентський. Останній згодом відкликав його автор.
Коротенько нагадаємо про суть цих документів. Проект тимчасової спеціальної комісії ВР («хрещеними батьками» якого вважаються Олександр Мороз і Віктор Мусіяка) передбачає істотне посилення повноважень вищих законодавчих і центрального виконавчого органів влади. Права Президента настільки ж серйозно урізаються, але при цьому він залишається значимою фігурою. Важливою деталлю є те, що автори не вбачають потреби у зміні процедури обрання Президента. «Проект Мороза—Мусіяки—Васильєва» зберігає механізм прямих усенародних виборів глави держави. Цю версію політичних перетворень було відправлено в Конституційний суд перед самісіньким виходом на канікули.
А відразу по відпустці парламентарії розродилися ще двома законопроектами. Втім, депутатськими їх можна назвати з великою натяжкою, оскільки (за твердженням людей обізнаних) обидва документи було ще влітку виготовлено на Банковій. Офіційна «презентація» першого відбулася 4 вересня. Нова схема перерозподілу повноважень влади одержала підтримку відразу 292 народних обранців, котрі представляли прокучмівську більшість і фракцію комуністів. Цей проект також передбачав розширення парламентського впливу і звуження президентського. Але, з погляду багатьох експертів, запропонована владна модель видавалася не дуже збалансованою, а деякі норми допускали подвійне тлумачення.
Та найбільший резонанс викликала наступна новела — обрання Президента парламентом. На думку авторів документа (а ними було записано Степана Гавриша, Раїсу Богатирьову й Катерину Ващук), новим главою держави має стати особа, за яку буде подано не менше трьохсот депутатських голосів. Відповідне голосування повинно бути таємним. На визначення достойного пропонується відвести не більше трьох місяців. Важлива деталь: запуск цього механізму було заплановано на 2006 рік. І запускати його доручалося новій Раді, сформованій на пропорційній основі. Терміни чергових президентських виборів не переносилися, ось тільки всенародно обраному 2004-го дозволялося правити менше двох років.
Депутатський проект №3 побачив світ через два тижні після того, як проект №2 добрався до Конституційного суду. Ініціатором його появи виступив уже згадуваний Гавриш, хоча сам Степан Богданович приписував «батьківство» групі товаришів — координаційній раді парламентської більшості. Новий варіант дуже скидався на свого попередника. Відмінностей було небагато, але вони мали вельми суттєвий характер. По-перше, скасовуються вибори-2004. По-друге, термін повноважень нинішньої Ради продовжується до осені 2007-го. По-третє, саме діючому депутатському корпусу дарується право обрати 2006-го нового Президента.
Члени «Нашої України» таку схему назвали (взагалі-то, небезпідставно) «підкопом під Ющенка». І миттєво заходилися збирати підписи за проведення референдуму — представники «НУ» вирішили поцікавитися, як сприйме народ те, що Президента обиратимуть за нього.
Від себе додамо: проведення такого референдуму нам здається малоймовірним. Але якщо він усе-таки відбудеться, то передбачити його результати буде нескладно — відповідні опитування населення свідчать, що народу подобається вибирати собі ярмо власноручно...
Боїмося помилитися, але настільки ж просто вгадати й майбутнє рішення Конституційного суду. На думку спікера Володимира Литвина, насамперед буде атестовано два варіанти — «проект Мороза—Мусіяки—Гавриша» і «проект Гавриша—Богатирьової—Ващук». Ризикнемо припустити, що обидва вони одержать від членів КС «добро». Версія тимчасової парламентської комісії готувалася досить довго, над нею працювали кваліфіковані юристи, і до неї, за ідеєю, особливих запитань бути не повинно. А ось прогнозувати позитивний вердикт щодо проекту №2 ми можемо, покладаючись лише на інтуїцію.
Для початку освіжимо у вашій пам’яті процедуру проходження конституційних законопроектів. Кожен документ, що містить пропозиції зі зміни Основного Закону, повинен мати висновок Конституційного суду — КС зобов’язаний перевірити проект на предмет відповідності 157-й та 158-й статтям чинної Конституції. 158-ма містить, скажемо так, технологічні обмеження. А ось 157-ма висуває до розробників серйозніші вимоги — в ній указано на неприпустимість таких змін Конституції, які можуть призвести до ліквідації незалежності, до порушення територіальної цілісності України, а також до скасування або обмеження прав та свобод людини і громадянина.
За наявною в нас інформацією (отриманою з джерел, близьких до Конституційного суду), у представників цього органу немає серйозних зауважень до тексту «проекту Гавриша—Богатирьової—Ващук» — суверенітет не зачеплений, цілісність не порушена, права не обмежені. Наскільки правильні наші припущення, покаже найближчий час. Водночас ряд парламентаріїв вважають, що цей варіант 157-й статті Основного Закону відповідає не повністю.
Один із них, Сергій Головатий, свою думку обгрунтував так. Відповідно до 5-ї статті Конституції, народ є єдиним джерелом влади і владу здійснює безпосередньо та через органи державної влади і місцевого самоврядування. 68-ма доповнює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. 38-ма уточнює, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, вільно вибирати й бути обраними в органи державної влади і самоврядування. У 71-й ідеться, що вибори в органи державної влади та місцевого самоврядування вільні й здійснюються на основі загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
А тепер спробуємо проаналізувати, як комутується з цими нормами пропозиція про обрання Президента парламентом. Виходить, що народ (єдине джерело влади!) позбавляють конституційного права вільно і прямо вибирати один з органів державного управління. (Нагадаємо, Президент — це не лише людина, а й орган.) Чим, безумовно обмежується інше конституційне право — брати участь в управлінні державними справами.
Аргумент? З погляду Головатого — незаперечний. Але Сергій Петрович особливу увагу приділив іншій деталі. І в 38-й, і в 71-й статтях ідеться про право громадян брати участь у виборах органів державної влади. Таких органів, за Конституцією, два: Верховна Рада і Президент. Якщо главу держави обиратиме парламент, залишиться лише один орган, «доступний» для народу. І якщо в попередньому абзаці ми говорили про невідповідність духу 157-ї статті, то тут (на думку депутата) йдеться про невідповідність її букві. Головатий переконаний, що саме ця обставина здатна змінити точку зору членів Конституційного суду, які вагаються.
Таких, як нам відомо, небагато, але вони є. У чому причина вагань? У тиску на КС? Довести такий факт неможливо. Але виключати його не можна. Проте є й інша обставина. Юристи, які не з чуток знають конституційне право (а крім того, близько знайомі з представниками цього важливого державного інституту), вважають, що рішенням Конституційного суду найчастіше бракує глибини, а самим суддям — обгрунтованих теоретичних знань. Бракує справжньої масштабності й творчого переосмислення. Мабуть, не кожен сумлінний буквоїд зможе стати натхненним духотворцем. Не кожному вчорашньому «кримінальнику» (тобто фахівцю в галузі кримінально-процесуального права) або навіть «цивілісту» (тобто знавцю права цивільного) дано проникнути в усі тонкощі такого глобального організму, яким є Конституція.
Знаю масу людей, котрим була не до душі позиція, яку займали, розглядаючи ту чи ту справу, Микола Козюбра, Петро Мартиненко або Микола Корнієнко. Але не знаю жодної людини, котра поставила б під сумнів їхній професіоналізм, масштабність їхніх знань. А тому те, що ці люди пішли з Конституційного суду (на думку доброго десятка висококласних юристів), серйозно ослабило орган, покликаний приймати рішення в такій відповідальній та в такій делікатній сфері.
Безумовно, нефахівцю важко оцінювати професійну підготовку інших. Покладатися на думку інших? Теж складно, особливо з урахуванням тієї обставини, що «інші» не надто прагнуть «світити» свої імена. Цікава виходить річ: коли йдеться про Конституційний суд, навіть найавторитетніші й принципові політики та юристи майже завжди з ноткою ніяковості просять на них посилатися. Рішення КС (хоч би яке масове обурення в середовищі фахівців вони часом викликали) коментуються дуже рідко.
Віктор Мусіяка одного разу справедливо зазначив, що «рішення Конституційного суду не можна не виконувати, але інколи їх просто не можна не коментувати». Віктор Лаврентійович, приміром, переконаний, що давати оцінку нормативним актам, прийнятим на Жилянській, не тільки можна, а й потрібно. І тому, що тоді в КС не буде спокуси займатися не лише тлумаченням, а й фактичною нормотворчістю. І тому, що йдеться про рішення, які безпосередньо впливають на долю країни.
Згадані автором цих рядків Головатий і Мусіяка (абсолютно не схожі між собою політики, але, безумовно, класні юристи) свого часу не змовляючись висловили щире обурення заявою заступника голови КС Володимира Шаповала. Того самого, який публічно заявив про можливість прийняття нової Конституції на референдумі. Характерно, що і Сергія Петровича, і Віктора Лаврентійовича обурила й низька правова підготовленість колишнього викладача Київської вищої школи МВС, і небажання дотримуватися бодай елементарних норм професійної етики. З цією думкою погодилося багато відомих мені кваліфікованих правознавців. Те, що вони воліли залишитися неназваними, — сумно. Те, що вони знайшли в собі сили сказати про це хоча б у приватній розмові, — добре. І ця обставина дає вашому покірному слузі підстави припустити, що, напевно, не всі конституційні жерці морально та професійно готові до випробувань, які випали на їхню долю...
18 жовтня Конституційний суд відсвяткував своє семиріччя. А ще через чотири дні відзначив річницю перебування на посаді голови КС Микола Селівон. Розповідають, що відразу після створення єдиного органу конституційної юрисдикції його члени домовилися про неофіційну схему ротації керівника. Як відомо, Президент, Верховна Рада та з’їзд суддів призначають по шість суддів КС. Ось і прийняли неформальне рішення — обирати головою по черзі висуванця кожної з зазначених гілок влади. 1999-го «президентського» Івана Тимченка (колишнього голову юридичного управління адміністрації глави держави) змінив «суддівський» Віктор Скомороха. Рік тому мала настати черга «депутатського» Віктора Розенка. Та, як кажуть, після індивідуальних «співбесід» із суддями КС колишніх домовленостей вирішили не дотримуватися. Черговим головою став земляк Президента, який став суддею КС 1996-го після відповідного указу Леоніда Кучми.
Якщо викладене вище — правда, можна припустити, що вплив Президента на КС набагато істотніший, ніж це може здатися на перший погляд. Злі язики стверджують, що за бажання Леонід Данилович здатен вплинути на думку 11 із 17 конституційних суддів (одну вакансію досі не заповнено). 11 голосів — це рівно стільки, скільки необхідно для ухвалення рішення.
Наскільки мають рацію ті, хто сумнівається в принциповості, об’єктивності та неупередженості суддів КС? Чи можна буде робити остаточні висновки на підставі експертизи перших двох конституційних законопроектів?
З вашого дозволу, ми утримаємося від відповідей на поставлені запитання. Тому що розраховуємо отримати їх від людей, більш досвідчених у тонкощах політики та юриспруденції. Нам залишається сподіватися, що ці відповіді будуть чіткими й відвертими. Оскільки справа стосується долі країни.
Доля ця великою мірою залежить від людей у мантіях. Їхнє слово виявиться вирішальним у суперечці про те, хто й коли обиратиме президента і скільки термінів відведено Леоніду Даниловичу. Їхня думка не підлягає обговоренню. На їхню позицію заборонено впливати ззовні. Та що поганого в тому, якщо хтось із них прислухається до точки зору колег-юристів? І на ходу ліквідує прогалину в знаннях. Чи хоча б засоромиться?