У підземному переході, нервово озираючись, стоїть літній чоловік і тримає примірник видрукуваної кустарним способом газети. У будь-який момент він готовий сховати її, але міліція в його полі зору поки що не з’явилася. До нього час від часу підходять перехожі, швидко дають гроші й так само швидко ховають у сумки свіжий номер самвидаву. Раптом із-за рогу з’являється наряд ППС. Покупець, що було пішов до продавця забороненої преси, різко розвертається і з байдужим виразом обличчя йде до виходу з переходу. Чоловік розгубився й не встиг сховати газету. Патруль підходить до нього. За кілька хвилин вони залишають підземку. Разом.
Ця мізансцена з далекого 1987-го. Крім офіційної радянської преси, відкритих альтернативних джерел інформації не було. Деякі газети й часописи почали друкувати різкі матеріали про культ особи Сталіна — більшого ще не дозволяли. Охочі мати не тільки партійне джерело інформації мусили вечорами налаштовувати приймачі на ледь чутні через «глушилки» «Свободу», Бі-бі-сі чи «Голос Америки». Або шукати продавців самвидаву. Через 17 років ситуація в інформаційному просторі вже незалежної України дедалі більше нагадує СРСР. Сьогодні можна констатувати: проти ЗМІ, що не підпадають під вплив пропрезидентських структур, розв’язано справжню війну. І дві історії минулого тижня це підтверджують.
«Довіра» проти «Свободи»
З 17 лютого на FM-хвилях не буде радіо «Свобода». В радіомережі «Довіра», яка транслювала її програми, недавно змінився власник і топ-менеджер. Він і вирішив, що програми новин та публіцистичні «не вписуються в нову концепцію», «зменшують прибуток від реклами», і поставив «Свободі» ультиматум: або ви змінюєте формат на «молодіжно-розважальний», або йдете з ефіру. Природно, вимога кардинальних змін до міжнародної радіостанції, що має багаторічний досвід, була формальною. «Свобода» не збиралася змінювати обличчя, керівництво «Довіри» не збиралося більше мати справу зі «Свободою». Чому так сталося, можна зрозуміти, якщо подивитися на нові обличчя.
Генеральним директором «Довіри» став Сергій Кичигін — людина, близька до керівництва СДПУ(о), він же — один із керівників дуже одіозного тижневика «2000». У його віданні опинилася радіомережа, що веде мовлення в 10 містах — Києві, Дніпропетровську, Вінниці, Харкові, Сумах, Луганську, Полтаві, Львові, Шостці й Умані, — із діючою ліцензією до квітня 2007 року. Щойно Кичигіна призначили гендиректором «Довіри», ні в кого не залишилося сумнівів — «Свободі» недовго бути в якісному FM-діапазоні, який добре приймається, оскільки пропонувати цій радіостанції «важливі й актульні» темники — це те саме, що просити стінку посунутися. Зате можна посунути силою, що, власне, і зробили, всупереч договору про взаємне співробітництво. Таким чином, структури, близькі до СДПУ(о), одночасно розв’язали для себе дві проблеми, хоча й різної складності, — звільнилися від тягаря непідконтрольного «радіоголосу» і вкотре продемонстрували характерний жест Вашингтону, в якому міститься головний офіс «Свободи». Крім того, вони виявили солідарність із російською владою, оскільки щось схоже відбувалося торік у Москві, коли російському бюро «Свободи» довелося пережити чимало неприємних хвилин. Природно, американці відреагували швидко й жорстко. Посольство США розцінило цей крок як спробу зробити «Свободу» недоступною для слухачів, одночасно натякаючи на те, що в слові «свобода», власне, і лапки не потрібні, оскільки американців особливо тривожить той факт, що все відбулося незадовго до виборів. У понеділок у Києві має висадитися десант з американського офісу «Свободи». Проте з великою часткою впевненості можна говорити, що втримати свою станцію в ефірі «Довіри» їм не вдасться.
Тепер «Свободі» доведеться вести мовлення тільки в метровому діапазоні або шукати нових партнерів на FM-хвилях. Утім, попри все багатство вибору (22 станції), залишаються тільки київські «Континент» і «Радіо Рокс», на хвилях яких ведуть мовлення інші «радіоголоси» разом із «Громадським радіо». Але й у них далеко не все гаразд — «Континент» ніяк не може залагодити справи з Нацрадою із телебачення й радіомовлення, а «Рокс» недавно «вирубала» з ефіру... санепідемстанція.
«5 канал»
Відновився тиск і на єдиний непідконтрольний владі телевізійний канал. Частота, на якій він працює, уже два роки є предметом судового позову. Її веде трохи забутий на телепросторі Вадим Табачук із Нацрадою з телебачення й радіомовлення, оскаржуючи рішення останньої про видачу ліцензії «5 каналу», який одержував її до зміни назви у вигляді телекомпанії «Експрес-інформ». Тепер справа дійшла до Вищого арбітражного суду. Досі всі судові інстанції приймали рішення не на користь позивача. Директор «5 каналу» Владислав Лясовський вважає, що Вадим Табачук або чинить непорядно, намагаючись захопити якнайбільше частот (оскільки одна в нього вже є), або виконує чиєсь замовлення. Якщо звернути увагу на дані про співробітництво Табачука з «донецькими», то виникають певні підозри. Аргументація, викладена в позові Вадима Табачука, підштовхує до думки, що боротьба ведеться не тільки через досить скандальний характер Вадима Вадимовича. Він вважає, що «5 канал» потрібно виключити, оскільки він шкодить тим, хто виходить в ефір! Усе це чудовим чином поєднується з масованою атакою податкової та генеральної прокуратури на підприємства, що мають стосунок до члена фракції «Наша Україна» Петра Порошенка, оскільки до «5 каналу» останній теж причетний. Лідер «НУ» Віктор Ющенко прямо заявив, що активізація бойових дій проти «5 каналу» ініційована владою.
Сам Табачук вважає реакцію Віктора Андрійовича поспішною, оскільки він до влади не має стосунку. Коментуючи «УП», директор ТОВ «ТВ-Табачук» відзначив, що питання в процедурі видачі ліцензії, яку «5 канал» нібито одержав від Нацради з телебачення й радіомовлення поза конкурсом.
Цілком можливо, влада просто використовує цей позов із метою тиску на канал, як колись використовувала суд між «АіТі» й «Студією 1+1», щоб узяти останню в кулак і диктувати їй свої умови. Тепер у підвішеному стані й «п’ятірка». Компанія, за словами її керівництва, уже зазнає збитків. Що буде з останнім із неконтрольованих владою могікан вітчизняного ТБ? Нині це залежить від стійкості менеджерів і власників каналу, який сьогодні може дивитися майже третина населення країни. А також від згуртованості та солідарності незаангажованої частини журналістського цеху. І значною мірою — від громадянської позиції телеглядача, який хоче одержувати інформацію, альтернативну «темникам».