Політики згадують про них, коли остаточно заходять у глухий кут. Коли вичерпують усі аргументи та засоби боротьби, до застосування яких вони звикли у своїй повсякденній практиці. Мудрість, життєвий досвід, непохитний авторитет, а головне, невтягнутість у політичні розклади цих людей дають їм змогу якісно справлятися з роллю сторонніх аудиторів і здійснювати незалежний арбітраж у політичних суперечках, які дійшли до критичної межі. Їхній інтелектуальний потенціал укупі з чітко вираженою громадянською позицією, випробуваною в кого радянськими таборами, в кого багаторічним вірним служінням справі захисту прав людини, дозволяє розраховувати на них як на істину в останній інстанції. Тому цілком закономірно, що ініційований минулого тижня президентом України круглий стіл, покликаний розв’язати тугий вузол політичної кризи шляхом підписання так званого Універсалу національної єдності, не обійшовся і без їхньої участі.
До принципів добору учасників першого засідання круглого столу можуть бути запитання. Однак те, що серед них виявилися Євген Сверстюк, Борис Олійник, Мирослав Попович, Євген Зайцев, давало слабку надію на переважання в остаточному підсумку загальнолюдських і загальнонаціональних інтересів над вузькополітичними. З того, у що вилився весь цей намір, стало зрозуміло: політики відразу забувають про всі поради та рекомендації іменитих громадських авторитетів, щойно знаходять формулу свого особистого порятунку. «ДТ» попросило представників громадськості, запрошених на круглий стіл до президента, поділитися враженнями про той документ, на який перетворився початковий текст Універсалу, і відповісти на запитання, чи поставили б вони свої підписи під ним.
Мирослав ПОПОВИЧ, академік, директор Інституту філософії Академії наук України:
— Мені не зовсім зрозуміло, навіщо потрібно було витрачати стільки часу, розтягуючи круглий стіл майже на тиждень. За бажання з усім цим можна було впоратися за півгодини. Оскільки початковий текст Універсалу не містив принципових положень, через які документ не можна було б підписати. Але найяскравіше враження, яке залишилося в мене від участі в круглому столі, — це нездатність політиків чути одне одного, сприймати докази й аргументи сторони-опонента. Кожен із них, прийшовши туди, мав заготовлені формулювання і тверді позиції, з яких він не збирався сходити. Єдине ключове питання, котре по-справжньому хвилювало президента і лідерів політичних сил, які прийшли до нього на зустріч, полягало в тому, чи буде пост прем’єр-міністра віддано Віктору Януковичу, чи ні. Зміст Універсалу розглядався ними лише як спосіб вирішення цієї дилеми. А тому серйозних пошуків об’єднавчої платформи там просто не могло бути.
Ось чому я кажу про те, що підписи під текстом можна було ставити спокійно і безболісно для репутації будь-якої людини, що поважає себе. У ньому не було нічого такого, за що могло б зачепитися око, що могло б викликати як почуття глибокого задоволення, так і різку незгоду. Не став він таким і в остаточному своєму вигляді. Інша річ, що вважати універсал загальнонаціональною програмою, котра об’єднує країну і визначає магістральний шлях її розвитку, — було б великою помилкою. Виходячи з цього, я не став би підписувати цей документ.
Євген ЗАХАРОВ, голова Харківської правозахисної групи, глава правління Української Гельсінкської групи з прав людини:
— Тут насправді є дві теми для обговорення: документ сам по собі і всі події, із ним пов’язані. Що стосується власне універсалу, то з урахуванням тих пунктів, які були скориговані, його багато в чому зведено нанівець. Ці виправлені пункти я підписувати не став би. У початковій редакції документа йшлося про те, що українська мова є єдиною державною мовою. В остаточному варіанті цього вже немає. Що дає формальну можливість порушувати питання про надання статусу державної і іншим мовам. А це я вважаю неправильним. Крім того, у «мовній» статті залишилася помилка, що містилася ще в першій редакції документа. Йдеться про гарантування кожному можливості «використовувати російську та іншу рідну мову відповідно до Конституції та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». На цю помилку я вказував під час круглого столу: хартія не «мов меншин», а «мовних меншин». Це, як ви розумієте, абсолютно різні поняття. Неправильний переклад тягне за собою й неправильне трактування. Виходячи з духу та букви хартії, російська мова не є тією мовою, яку вона захищає. Таким чином, це формулювання не має сенсу.
Але це, насправді, із розряду частковостей. У цілому я не став би надавати цьому документові такого значення, якого йому намагаються надати ті, чиї підписи під ним значаться. У ньому багато повторів Конституції, багато банальностей, загальних місць і зужитих істин. Загалом це непоганий документ, його можна підписати. Але ніяких юридичних наслідків це не матиме. І він ніяк не скасовує того факту, що люди, які підписали документ, ігноруватимуть його у своїй повсякденній практиці. Як це постійно відбувається в нашій країні, де дедалі помітнішою стає тенденція зловживання правом. Тому я гадаю, що значення, яке сьогодні надається універсалу, — абсолютно хибне й надумане.
Але я хотів би сказати і про інший результат переговорів, який має значно більше значення. Чесно кажучи, я не очікував такого рішення від президента. І, як на мій погляд, пішовши на внесення кандидатури Януковича на пост прем’єр-міністра, Ющенко не виправдав довіри виборців, які голосували за нього 2004 року, довіривши йому виконувати їхню волю. Я вважаю, що тим людям, які підтримували Ющенка, завдано дуже сильного морального удару. І силу цього удару нічим не можна виправдати. Думаю, значно чесніше було б провести нові парламентські вибори. За той час, поки тривали спроби створити в парламенті коаліцію, з’ясувалося, що політики, за яких голосували люди, виявилися зовсім не тими, кому народ віддавав свої голоси. Наприклад, виборцям Олександра Мороза й у страшному сні не могло наснитися те, що лідер соціалістів почне співпрацювати з Партією регіонів. Я хочу зауважити, що наше суспільство сьогодні значно прогресивніше, ніж українська політична еліта. Відмовившись від ідеї проведення дострокових виборів, Ющенко не дав людям можливості обрати тих, кого вони справді хочуть бачити в парламенті. Він позбавив людей цього шансу.
Євген СВЕРСТЮК, президент Українського ПЕН-клубу, правозахисник, письменник, філософ:
— Я думаю, що поява того документа, яким із самісінького початку замислювався універсал, була б доцільною для нашого політикуму, в котрому немає чіткого уявлення про національні інтереси і розуміння необхідності їх захищати. Цей документ нагадував про якісь базові принципи державної політики, закріплені в законодавчих актах і Конституції. На жаль, аксіоми подібного характеру у нас доводиться повторювати і фіксувати. Мене здивувало, що реакція на мої прямі та відверті заяви на круглому столі була значно сильнішою, аніж на те заслуговував виступ. Виходить, народ чекає ясності і відвертості. Він проявив себе на Майдані, показавши, що вищий за кучмівських політиків. Але народ виявився вищим і за нинішню так звану політичну еліту. Я боюся, що ця політична еліта не вірить у свій народ, не шанує його достатньою мірою і не піднімається до його рівня. Але що найгірше — вона не соромиться і не боїться ганьби.
Ідея круглого столу — розумна і демократична ідея. І в публічному обговоренні, що відбувалося під час нього, звісно ж, був сенс. Щоб було ясно, хто є хто. Але істотне редагування, узгодження й усереднені формулювання позбавили документ будь-якогось сенсу. Кожен мав визначитися, приймає він аксіоми національної політики, викладені в універсалі, і підписується під ним чи називає це «викручуванням рук» і не ставить свого підпису. І абсолютно не треба було, щоб документ про національну єдність підтримували антинаціональні політики, такі, скажімо, як комуністи. Це мертва сила, яка тримається на голій демагогії. Для них Конституція всі 70 років була папірцем «на закордон», як вони казали. Про що можна з ними домовлятися і навіщо потрібні їхні підписи?
Безумовно, ініціативу проведення круглих столів потрібно підтримувати і розвивати. Але при цьому необхідно закріпити максимально чіткі і ясні протилежні погляди, що існують на сьогодні в українських політиків, і показати, що або хто за ними стоїть. Якби я брав участь в обговоренні документа до самого кінця, я підсилив би такі пункти, як суворе дотримання конституційних норм, зокрема стосовно української мови. Акцентував би увагу на положенні про церкву, що служить Богу та людям, а не православному атеїзму, котрий іде з Москви. А також зафіксував би в документі необхідність забезпечити цілісний культурно-мовний простір і рівний доступ до українських ЗМІ. Ще я вніс би в документ пункт про посилення просвітницької роботи через ЗМІ, спрямованої на роз’яснення громадянам принципів національних інтересів України. Словом, я підписав би початковий варіант універсалу, посиливши чіткість і ясність його формулювань. Але я не став би підписувати того варіанта, в якому принципи, що потребували особливого акцентування, виявилися зведеними до загальних фраз.