Цього тижня у Верховній Раді започатковано хорошу традицію — починати засідання з виконання державного гімну. Чотири дні у будинку під куполом слова «Ще не вмерли України і слава, і воля» повторювали депутати з опозиції у дружному хорі з представниками більшості. Нам навіть підспівував дехто з комуністів.
Прикро лише те, що єдність депутатів закінчувалася на останніх словах гімну. І сумно, що хороша традиція народилася в момент найгострішої парламентської кризи. Далеко не всі депутати піднялися під час виконання гімну — і це досить влучно характеризує ставлення української політичної еліти до головних символів держави. Врешті-решт і Конституція стала для нинішньої влади, за влучним виразом журналістів, «дівчинкою по виклику».
Коли стало остаточно зрозуміло, що більшість та комуністи не мають щонайменшого наміру дотримуватися законності та регламенту при розгляді поправок до Основного Закону, ми змушені були встати на шлях блокування. Такою була відповідь на беззаконня влади. Як писав Ібсен, «перемагає той, хто б’є супротивника його ж зброєю».
І чи могли ми обрати інший сценарій, крім як зірвати антиконституційний заколот, знаючи, що за нами — понад 86% співгромадян, які виступають за прямі, всенародні вибори глави держави? Чи мали ми право вчинити інакше, зібравши понад 3 млн. підписів за збереження саме таких виборів? Питання, погодьтеся, риторичні.
Попри неприємні відчуття, викликані агресивною спробою більшості та КПУ здійснити антиконституційний переворот та вже зараз забезпечити 300 голосів так званому проекту Медведчука—Симоненка, останні тижні 2003 року дали чимало приводів для оптимізму.
Стали очевидними деякі речі, які ще кілька місяців тому викликали серйозні сумніви. Більшість при такому натиску опозиції взагалі не посміла поставити на «голосування» проект 4180 про обрання президента парламентом вже в 2004 році взамін на політичний хабар у вигляді «додаткових» півтора року депутатства. Серед авторів цього законопроекту числился координатор парламентської більшості Степан Гавриш, лідери «Регіонів» Раїса Богатирьова і аграріїв Катерина Ващук. Цікаво, як вони змогли на своїх округах — чи то Харків, Донецьк або Волинь — пояснити, що хотіли б побути депутатами до 2007 року. Чому б тоді не до 2010?
Тепер вже ясно, що 31 жовтня 2004 року в Україні відбудуться прямі всенародні вибори президента. І відбудуться вони за будь-якої погоди.
А ступінь консолідації, досягнутий протягом останніх тижнів в межах «трійки», дає підстави бути впевненими в перемозі демократичної опозиції та тих політичних сил, які знайдуть у собі мудрість та сили приєднатися до цієї відкритої коаліції.
Днями зроблено потужний крок у такій нелегкій справі, як зміцнення єдності опозиційних сил. Відчуття ліктя, злагоджена командна гра, спільна боротьба за справедливу справу ще більше загартували й згуртували їх.
За спільними засіданнями фракцій «Нашої України», СПУ та БЮТ, все активніше працюючою координаційною радою, створенням спеціальних робочих груп гряде, в чому я переконаний, створення парламентської коаліції опозиційних сил, узгодження плану спільних дій на найближчий час, опрацювання спільної стратегічної програми і як логічне завершення цих об’єднавчих процесів — спільна виборча кампанія з єдиним кандидатом.
Дієвість опозиційної «трійки», її згуртованість, дотримання її учасниками взаємних зобов’язань — все це посилює нашу віру в перемогу. Україна — одна з небагатьох країн СНД, де відбулася опозиція і, зазначте, не кишенькова, шо узгоджує свій план дій із владою в межах так званої керованої демократії. Опозиція, з якою, попри величезне небажання, змушена рахуватися влада. Перефразувавши вже крилатий вислів, можу впевнено твердити, що опозиція сьогодні є сильною як ніколи — насамперед громадською підтримкою.
Відтепер однією з цілей «трійки» стає доведення незаконності немов ухвалених поправок до Конституції. Наявні у нас відеоматеріали, заяви членів лічильної комісії — свідчить про те, що легітимного голосування за проект конституційних змін не відбулося.
За зачиненими дверима, активно консультуючись із Банковою (через найвідоміший мобільний телефон Верховної Ради) конституційна комісія внесла в законопроект 4105, який пройшов експертизу Конституційного суду, 51 поправку. Тобто на виході це був абсолютно інший документ, який депутатам видали на руки лише у вівторок зранку і вимагали терміново проголосувати «за» навіть не читаючи.
До речі, досвід подібного протягування «кота в мішку» у більшості вже є. Лише кілька тижнів тому вона подібним чином проголосувала за бюджет-2004. Тепер ті ж самі фракції, які вчора слухняно схвалили той закон, вносять до нього 1354 (!) поправки, щоб усунути з бюджету найдурніші положення, як то обкладання ПДВ ліків, нерухомості чи церковних обрядів. Безвідповідальний бюджет-2004 був би неможливим, якби його обговорювали в межах процедури, яка гарантує прозорість і відповідальність рішень.
Прийняття ж поправок до Конституції відбувалося навіть без мінімальних спроб зробити хорошу міну при поганій грі: група депутатів у кутку сесійної зали підняла руки за невідому постанову. А скільки голосів «за»? Кажуть, 276, але названу цифру обіцяють підтвердити пізніше і навіть збільшити. Дехто голосував за зміни двома руками, сподіваємося ці дві руки враховано? Визнати правомірність цієї вистави — означає відкинути український парламент на 15 років назад, у часи слухняних голосувань підніманням рук, без жодного голосу «проти».
Змиритися з такою профанацією — означає перетворити нинішній парламент на таку саму ширму для ігрищ Банкової, якою колись Верховна Рада УРСР була для ЦК КПУ.
У цій ситуації розчаровує позиція спікера. До останніх подій Володимир Литвин намагався бути головою всієї Верховної Ради, а не лише більшості. І опозиція шанувала прагнення Володимира Михайловича до демонстрації незаангажованості та незалежності. Керівник парламенту має зміцнювати його статус як єдиного законодавчого органу, як незалежної гілки влади. Такий статус неможливий без скрупульозного дотримання процедур, без належної організації розгляду питань, без якісної підготовки документів. Але 24 грудня Литвин грав за чужою партитурою. Відповідальність керівництва парламенту подвоюється, коли розглядаються законопроекти рівня внесення змін до Конституції. Натомість депутатам в день голосування роздали абсолютно сирий документ, в якому одні статті суперечать іншим, який допускає різні тлумачення змісту положень.
До зали не прийшли ані Президент, ані прем’єр, ані міністри. Голова Верховної Ради чудово розуміє, що відсутність високих посадовців при розгляді змін до Конституції є неповагою до Основного Закону. Він не має права заохочувати таку практику. Поява в залі з «чорного ходу», участь у принизливому здійманні рук — все це перетворює спікера в інструмент політичних ігор, правила яких встановлюються поза межами парламенту. Згода на пониження власної ролі робить незахищеним його самого, і знижує роль законодавчого органу.
На жаль, попри грубі порушення при «ухваленні» змін до Основного Закону, немає сумнівів у тому, що влада протягом наступного року діятиме за тими псевдоконституційними правилами, юридична цінність яких дорівнює нулю.
Ми не визнаємо так званого голосування за проект Симоненка—Медведчука і вважаємо всі ці події фарсом. Але, якщо навіть смертельно погрішити проти істини й умовно визнати наявність 276 поданих голосів, не треба великих математичних здібностей, аби побачити, що в комуністично-більшовицькому «кооперативі» справи кепські. Якби не угодовська позиція КПУ, то в першому читанні реформа могла б взагалі не набрати 226 голосів. Та й КПУ замість можливого максимуму в 60 голосів, видали лише 49 — очевидно, у цій фракції залишилися депутати, які принципово не йдуть на безпринципний зговір із діючою владою, тому вони знайшли спосіб у цей день просто не прийти до зали.
Найглибшої поваги заслуговує і громадянська позиція Олександра Зінченка, Людмили Супрун, які відмовилися піднімати руки за сумнівний документ.
До речі, немало хто з більшості підходив до нас цими днями й просив зробити все можливе і неможливе, аби реформа у тому вигляді, в якому її намагалися провести, не пройшла. Така моральна підтримка, безумовно, тішить, але дуля в кишені — це далеко не найефективніший вияв громадянської мужності.
І за нинішньої погоди у парламенті можна прогнозувати, що 300 чесних голосів за таку реформу, яка передбачає позбавлення народу права обирати президента, не буде. І винна в цьому влада, яка, взявшись за справу брудними руками, загубила в принципі непогану ідею демократизації політичної системи.
Програму системних змін механізму влади «Наша Україна» оприлюднила ще навесні 2002 року. На жаль, правлячий режим, замість того, щоб шукати реальні шляхи до демократизації, зосередився на іншому: як забезпечити довічне царювання тим, кому виборці ще навесні 2002 року відмовили в довірі.
Я цілком поділяю оцінку Олександра Мороза: «І ми, і влада відстоюємо нібито однаковий за змістом проект реформ. Але цілі у нас — протилежні. Ми виступаємо за передачу влади її джерелу — народу, за підконтрольність влади народу, всіх її ланок і рівнів. Режим керується протилежним інтересом — залишити владу в своїх руках, відірвавши її від народу назавжди».
Незважаючи на це, ми прагнули до компромісу. «Наша Україна» відстоювала ідею «сильний президент — сильний парламент — сильний уряд» і наполягала на перерозподілі повноважень у владному трикутнику в бік посилення ролі парламенту та уряду. Представники опозиції працювали в парламентській конституційній комісії, але більшість конструктивних пропозицій «трійки» більшість й не збиралася враховувати. Події 23—25 грудня довели, що більшість й досі об’єднує тільки страх: ні про які інші об’єднуючі мотиви не йдеться. Про яку врешті-решт єдність може йтися, коли цю коаліцію роздирають глибокі економічно-приватизаційні конфлікти?
До того ж більшість по руках та ногах зв’язує невирішеність питання про так званий третій термін. З одного боку, тут все зрозуміло: рахувати до трьох вміють навіть в адміністрації Президента. З іншого — Конституційний суд через зрозумілі всім обставини зволікає поставити крапку.
В оточенні Леоніда Кучми є люди, які штовхатимуть його на авантюрний крок. Але залишається надія, що сам Президент достатньо обережно ставиться до таких провокаційних порад і зможе об’єктивно оцінити не лише власні сили, а й наслідки подібного кроку для країни. Проблему третього терміну не можна вирішити ані шляхом виборчих технологій, ані шляхом інформаційних маніпуляцій. Такий план можна здійснити тільки шляхом державного перевороту — обранні президента в парламентській курилці. Переконаний: народ не дозволить, а опозиція не допустить такого кроку.
З іншого боку, ми готові до якнайвищої оцінки та глибокої вдячності людині, яка знайде в собі сили побороти страх перед майбутнім, і, замість того, аби обіцяти найбруднішу виборчу кампанію, зможе забезпечити чесні та демократичні вибори, а після них — відійти від влади у встановлений чинною Конституцією термін. Такий вчинок гідно оцінили б і політична еліта, і вся українська громада.
Ми морально та організаційно готові до всіх можливих законних та мирних способів захисту Конституції та громадянських прав. Політологам і коментаторам не треба марно витрачати час, приклеюючи ярлики: то який сценарій буде розіграно в Україні — чи югославський, чи грузинський, чи литовський. Ми за свій, український сценарій. А це — проведення чесних, демократичних, прямих виборів глави держави. І в цьому нас підтримують 86% співвітчизників.
Однак є чимало ознак того, що влада взяла курс на дестабілізацію ситуації в Україні. Всупереч волі народу вона прагне скасувати вибори й спровокувати вулицю на активні дії.
Ще один прояв курсу на дестабілізацію полягає в нагнітанні владою теми міжрегіональних розбіжностей, провокування нею розколу держави за мовно-національною ознакою. Політики, святий обов’язок яких плекати національну єдність як найвищу цінність, сіють міжнаціональну та міжрегіональну ворожнечу. Варто нагадати й про Донецьк, і про делегування до Києва шахтарів, яким ми, слава Богу, змогли допомогти побачити все у реальному світлі.
Ця вибухонебезпечна тема червоною ниткою проходить через інспіровані днями Банковою й примусово процитовані майже по всіх телеканалах «звернення трудових колективів» із засудженням дій опозиції.
Не випадково 97,6% опитаних експертів вважають замовником брудних технологій в Україні главу адміністрації, а 92,7% подібний гріх вбачають і в діях самого Президента.
Нарешті ще одне розчарування року — позиція верхівки КПУ. Прикрою реальністю є те, що керівництво КПУ в односторонньому порядку розірвало угоду опозиційних сил, згідно з якою будь-яким змінам до Конституції має передувати прийняття закону про вибори народних депутатів на пропорційній основі. Трагедія цієї політичної сили в тому, що сьогодні очевидним є розкол між угодівською позицією лідерів та ідейних комуністів.
Влада йде далі, і через пропозицію щодо створення союзу «лівих сил» ставить за мету легалізувати союз із КПУ, прив’язати цю партію якміцніше до себе, підірвати до неї довіру виборців, а потім — зрадити. Адже не секрет, що одне із завдань влади — не допустити виходу Петра Симоненка у другий тур президентських виборів, які відбудуться 31 жовтня 2004 року.
Навіть у цій ситуації ми вважаємо, що палити мости з комуністами не можна. Хоча б тому, що позиція рядових партійців категорично розходиться із вчинками компартійної верхівки «Нашу Україну», СПУ, БЮТ та КПУ об’єднує однакове ставлення до нинішньої корумпованої влади і бажання її змінити. Тому Союз Симоненка і Медведчуком виглядає однаково протиприродно і в очах прибічників «Нашої України», СПУ та БЮТ, і в свідомості пересічних комуністів.
Ті ж соціологічні дослідження показують, що серед прихильників КПУ прибічників всенародних виборів президента приблизно стільки ж, скільки і в загальному масиві — близько 80%.
Всюди люди пов’язують надії на краще з виборами 31 жовтня 2004 року. Половину 2002-го та весь 2003 рік ми вели запеклу боротьбу за фундаментальне право народу обирати собі владу — право, котре сама влада ставить під сумнів, бо хоче бути вічною. Наша команда сьогодні згуртована й загартована достатньо, щоб достойно пройти фінальний етап боротьби з цією владою. Хіба не перемога вже те, що блок «Наша Україна», який через два тижні відсвяткує другу річницю, не тільки об’єднав досить різні політичні сили в єдину монолітну команду, але й вистояв у нелегких особистих випробуваннях, які влада обрушила на багатьох членів нашої фракції. Так, не обійшлося без втрат, але, втративши дещо в кількості, ми виграли якісно.
Сьогодні я промовчу про ті «катування», яким було піддано деяких «нашоукраїнців» буквально напередодні 23—24 грудня, — на жаль, подібне вже перестало будь-кого дивувати. Тим часом влада відчула, що у неї бракує голосів до трьохсот, і заходилася, традиційно не гребуючи ніякими методами, мобілізовувати додаткові «резерви». Але ми і тут вистояли і перемогли, бо наша команда, мої побратими — це колектив сильних та мужніх людей, яким я щиро вклоняюся.
У цій статті я не ставив собі за мету зробити детальний аналіз становища країни. Але з тим, що «дихати важко», і не лише в редакціях ЗМІ, а й у парламентській залі, в школі, в лікарні, в селі, я повністю згоден. Нас душить ланцюг рабства, про який говорив Мераб Мамардашвілі. Великий філософ застерігав, що один раз вхопившись за його ланку, таку як брехня, несправедливість чи боягузтво, людині дуже важко вивільнитися. Іноді на цей гачок потрапляють цілі народи. І дуже важливо вчасно розірвати ланцюги, що й досі приковують нас до пострадянського минулого.