Напередодні виборів в Україні аж ніяк не зайвим буде перечитати Леніна. «Немає більшої дурниці, ніж розмежування зовнішньої і внутрішньої політики», — попереджав він. Однак у розпалі політичної боротьби багато хто забуває про це. З моменту здобуття Україною незалежності її зовнішня політика формувалася з огляду на можливості держави та з урахуванням розстановки внутрішніх сил. Водночас спостерігалося і зворотне явище. А саме — на розстановку сил усередині країни завжди значно впливало те, як розглядали Україну іноземні держави та як ставилися до неї.
У всьому цьому є і трагічність, і частка іронії. Україна займає стратегічне положення в Центральній і Східній Європі, у Чорноморському регіоні. Для великої держави таке положення було б цілком прийнятним. Що ж до слабких держав, це може викликати лише почуття жалю. Від часу здобуття незалежності, можливо, навіть із часів Б.Хмельницького, завданням українських лідерів традиційно була реалізація «політики Бісмарка», щоправда, за відсутності належних ресурсів. Замість того, щоб використовувати своє стратегічне положення для домінування над іншими, вони мали вдаватися до викрутів і різноманітних маневрів — аби самим не стати об’єктом домінування. Під час активної фази реалізації багатовекторної зовнішньої політики України (1994—1997 рр.) Леонід Кучма здійснював саме таку політику і, треба визнати, небезуспішно. Однак у той час він мав значну зовнішню підтримку, насамперед від Заходу. В ті роки внутрішня і зовнішня динаміка держави співвідносилася одна з одною щонайуспішніше.
Нині склалася якісно інша ситуація — принаймні для політиків, котрі намагаються зміцнити українську незалежність від нападків тих, хто раніше руйнував її. Багато хто з прибічників прем’єр-міністра В.Януковича прагне робити саме це. На це ж саме націлені й усі прибічники В.Ющенка. Справді, В.Ющенко не має наміру продовжувати традиційну політику маневрування, він готовий чітко визначити курс розвитку держави саме в західному напрямку. Переконаність у необхідності прямування саме цим курсом грунтується як на тверезому розрахунку, так і на глибоких переконаннях. «Багатовекторна» політика не допускає наявності курсу як такого. У кращому випадку вона допускає компетентно, можливо, навіть творчо, однак все ж товкти воду у ступі. Така політика веде Україну в нікуди.
Та чи сприятиме міжнародна обстановка закріпленню такого тверезого розрахунку? Події 11 вересня не принесли Україні жодних дивідендів. Нині пріоритети Заходу якісно відрізняються від тих, які домінували в період, коли Україну називали «ключовою ланкою» європейської системи безпеки. Та й Захід, власне, вже не той: у ньому немає колишньої єдності, й нині він найбільше заклопотаний подіями, що відбуваються далеко від Європи. Звісно, всі західні уряди — незалежно від того, що вони думають про Джорджа Буша, «війну з тероризмом» і війну в Іраку — стурбовані ситуацією в Україні. Проте в центрі їхньої уваги — інші події. А тому ті, хто не може привернути увагу Заходу, не одержують від нього підтримки. Зараз у західних столицях проблематика України викликає перемінний інтерес на високому державному рівні; на менш високому державному й експертному рівні Україна має стабільну підтримку, яка підкріплюється стратегічним баченням. Це вже щось. Та чи досить цього для того, щоб уплинути на розстановку сил у регіоні взагалі та в Україні зокрема? Річ у тім, що нині Захід надає набагато меншу підтримку силам, які виступають за вибір західної моделі розвитку України, на відміну від підтримки, яка надавалася їм десять років тому, в часи «збалансованої політики» Кучми. Одним із доказів цього є відставка Є.Марчука. Ще один доказ — перебіг передвиборного процесу.
«Свобода вибору»
З огляду на все вищезгадане досить непросто стверджувати напевно: Україна зберегла (з часів Л.Кучми зразку 1996 р.) й надалі зберігатиме за собою «свободу вибору». Незалежно від результату виборів Україна приверне до себе увагу — навіть якщо результатом стане їх скасування. Більше того, Захід залишатиметься вагомим чинником у подальших розкладах так само, як і Росія залишиться чинником негативним навіть у тому разі, якщо результати виборів будуть вигідні саме їй. У кінцевому рахунку найважливішим чинником, який впливатиме на сприйняття України Заходом, залишиться сама Україна.
По-перше, вибори, нехай навіть і не цілком вільні, самі по собі надають можливість вибору. Після них Україна вже не буде колишньою Україною, а в багатьох аспектах вона може змінитися радикально. Останні десять років ця країна була Україною Кучми, п’ять останніх із яких, на думку Заходу, були просто нестерпними. Ці роки відзначалися голослівними деклараціями про необхідність інтеграції при абсолютно цинічному небажанні робити конкретні кроки. У цей період усі професіонали, котрі присвятили себе саме реалізації конкретних кроків — цивільні та військові, про- та антипрезидентськи налаштовані, аполітичні тощо, — одержали радше додатковий тягар відповідальності, ніж реальну владу. Практично в усіх без винятку випадках вони завоювали повагу західних колег, із якими в них склалися тісні взаємини. І коли внаслідок адміністративних рішень ці зв’язки розривалися — а практично всі ці адміністративні рішення не мали нічого спільного з досягнутими результатами, — підривалася і довіра до самої держави. Цей набір аргументів, низка розчарувань і послідовність відставок стали настільки передбаченими та стомливими, що на Заході з’явився новий термін — «утома від України». І ця втома настала ще задовго до подій 11 вересня.
Ключові західні гравці повелися відповідно: вони зайнялися тим, чим завжди, замість того щоб займатися тим, що необхідно. Вони зробили акцент на конкретиці, внаслідок чого було втрачено стратегічне бачення. На додаток до Угоди про партнерство та співробітництво Україна — ЄС (СПС) — цього громіздкого документа, нашпигованого конкретними фактами, з’явився План дій Україна—ЄС, більш стислий і зв’язний документ (він не замінив СПС, а став доповненням до нього). Проте сама Україна все ще кваліфікується (разом із Марокко, Ізраїлем і Білоруссю) як «новий сусід». На думку багатьох українців, такий стан справ свідчить навіть не про байдужість, а просто про презирство до них. Навпаки, метою Плану дій Україна—НАТО було посилення інтеграції і створення передумов для переходу до реалізації Плану дій щодо членства (ПДЧ). Про ці добрі наміри, однак, явно забули у Стамбулі — єдиному форумі, який відбувався до виборів в Україні й на якому існувала можливість іще раз чітко заявити про них.
Після другого туру виборів, а можливо, й раніше, цей ритуальний танець нарешті припиниться. Погано це чи добре, але в Україні з’явиться новий політичний режим. І питання України знову постане на порядку денному. Знову Захід буде змушений розробляти конкретну політику, знову йому потрібно буде чинити вплив, знову він відчує потребу бачити, куди ж усе-таки Україна прямує. Розширення ЄС і НАТО змушують навіть найкороткозоріших замислитися над необхідністю такого бачення. Та й самі по собі ці події чинять вплив — і в свою чергу дають підстави Заходу його застосувати.
Ці політичні та геополітичні чинники сприятимуть ліквідації асиметрії у впливі Заходу й Росії на Україну — протягом останніх двох років ця асиметрія стала вже занадто помітною. Звісно, вплив Росії величезний, він є водночас і цілком конкретним, і особливим за характером. І причина цього не в істотній підтримці, яку надає Росія єдиному кандидату, а в тому, що структурно Росія є присутньою в українській економіці та внутрішньополітичному процесі. Що передбачає не лише домінування в інформаційній сфері, контроль практично всього енергетичного сектора та повне або часткове володіння ключовими галузями економіки та фінансовими інститутами. Ця присутність передбачає також менш відчутні речі — не лише історично сформовані та слабко відчутні чинники (спільні історія і культура, етнічна близькість), а й обставини, що належать до новітньої історії: єдина бізнес-культура та схожість ділової культури російської й української правлячих еліт. Російська присутність передбачає також симбіоз самовпевненості російських еліт і ненадійність становища їхніх українських колег. Завдяки цим слабко відчутним чинникам російські суб’єкти можуть діяти в українському економічному середовищі, інформаційному просторі та політичній сфері практично непомітно. Західні суб’єкти — навпаки.
Водночас найбільша асиметрія зберігається у сфері інтересів Росії і Заходу. Для ключових російських еліт і для пана Путіна особисто Україна бачиться життєво важливою. Путін вірно розрахував, що в умовах після 11 вересня і ЄС, і НАТО, і США втратять інтерес і не зможуть приділяти належну увагу Україні, а також відчуватимуть брак політичних інструментів для передбачення і протидії його спробам внести корективи в політичний курс України. Як довго це може тривати? До нещодавнього розширення ЄС і НАТО багато політиків у західних правлячих колах у приватних розмовах наголошували, що Україна — це «російський задній двір». Однак тепер вони все чіткіше починають усвідомлювати, що Україна — це і їхній «задній двір». Після відходу зі сцени Президента Кучми з цим фактом уже не можна буде не рахуватися.
З усім цим більше не можна буде не рахуватися, зважаючи на стурбованість, яку викликає шлях розвитку самої Росії. Нині ця стурбованість цілком відчутна. Від 1991 року негласним принципом політики Заходу було те, що заможніша Росія стане й ліберальнішою, і вестернізованою країною. Поки що цей принцип крайнього самовдоволення і культурної зарозумілості дотримувався, так звані амбіції Росії щодо ближнього зарубіжжя розглядалися ніби «у плані перспективи», а саме як щось скороминуще. Нині коректність цього принципу ставиться під сумнів — а разом із ним і теза про те, що «європейська інтеграція» (тобто інтеграція ЄС) — це єдиний європейський процес, який дійсно має значення. Протягом минулого року ЄС раптом усвідомив факт наявності якісно відмінного процесу інтеграції у Євразії, альтернативним інституційним центром якого є Єдиний економічний простір (ЄЕП). Не потрібно було довгих міркувань, щоб усвідомити те, що цей процес розвивається відповідно до принципів, цінностей і згідно з традиціями бізнес-культури, що якісно відрізняються від тих, які превалюють серед держав—членів Європейського Союзу. Тож не дивно, що нині в ЄС усе гучніше лунають голоси невдоволених «російським впливом»: не через те, що він «російський», а саме через характер цього впливу. Скільки знадобиться часу для того, щоб ця стурбованість перейшла у стратегічну площину — в результаті, як це часто буває на Заході, взаємодії підсвідомих відчуттів, цінностей і цілком конкретних інтересів? Скільки знадобиться часу для того, щоб НАТО усвідомило, що Чорноморський регіон є стратегічним коридором між «великою Європою» і «великим Близьким Сходом»? Скільки знадобиться часу для того, щоб США, нарешті, знову усвідомили той факт, що супердержава, за визначенням, має багато життєвих інтересів, а не один? Певне, після виборів в Україні відповідь буде: «не так уже й багато».
До зазначеного варто додати й аспект асиметричності західного та російського впливу, який не грає на руку Росії. По-перше, хоча багато росіян люблять Україну, дуже небагатьом із них подобається її незалежність. По-друге, протягом тривалого часу росіяни намагалися формулювати «спільні інтереси» виключно на власний манер. Усе свідчить про те, що при всьому своєму так званому русофільстві прем’єр-міністр В.Янукович ясно усвідомлює існування цієї асиметрії. Він уже підіймав питання про рішення Росії стягувати ПДВ на експортовану нафту за принципом країни призначення і, мабуть, задається питанням, наскільки це рішення сприятиме розвитку вільної торгівлі, не кажучи вже про «добросусідство». Більше того, поза його увагою не міг залишитися і той факт, що криза навколо о-ва Тузли виникла під час президентства Леоніда Кучми, а не Віктора Ющенка. «Проти кого дружите?» Чи буде Росія в дусі братерської дружби працювати над реалізацією спільних інтересів, коли з’явиться успішна динаміка в межах ЄЕП, а ціни на нафту на світових ринках знизяться? Якщо процес будівництва демократії в Україні зазнає поразки і Захід згорне свої програми допомоги, чи зможе Росія заповнити вакуум, що виникне, або ж поводитиметься у своєму традиційному стилі «запаморочення від успіхів»? У
В.Януковича є вагома причина подбати про те, щоб його кращий вектор, Росія, не став єдиним вектором України — вже він-бо знає.
Теми та варіації на тему
Як же взаємодія чинників може позначитися на ймовірному результаті? Треба мати велику сміливість і неабияку частку наївності, щоб передбачати бодай щось в Україні доти, доки це щось не станеться. Однак варто зупинитися на таких чотирьох варіантах розвитку подій.
Перемога Ющенка. Перемога Ющенка стане радше прелюдією до ймовірного результату, ніж самим результатом. З тієї простої причини, що Україна ще не є західною країною! Лише деякі з її структур сповідують західні цінності й ведуть справи, керуючись західними принципами, в той час як деякі з цих структур є могутніми й мають у своєму розпорядженні значні ресурси. Яка користь від того, що Ющенко стане президентом, якщо міліція, роботодавці, суди та органи центральної і місцевої влади продовжуватимуть поводитися як і раніше? Що корисного це принесе, якщо тіньовики продовжуватимуть заправляти країною або, гірше того, спробують її дестабілізувати? Питання полягає в тому, чи здобуде Ющенко після перемоги на виборах реальну владу, а чи просто займатиме посаду. Якщо станеться перше — тобто він реально зможе чинити практичний вплив, — тоді його перемога дійсно буде найкращим із можливих варіантів для України. Гіршим же буде варіант, якщо він виграє вибори, а потім програє в реальній політиці.
Якщо серед українців є ті, хто бажає його програшу, вони мають заручитися відповідною підтримкою. Питання полягає в тому, чи будуть це росіяни, і, якщо так, наскільки ця підтримка буде санкціонована та скоординована Кремлем. Це питання все ще залишається відкритим, оскільки в Росії існує цілком прагматична традиція миритися з неприємною реальністю, як тільки вона стає такою. Однак існує й інша традиція — говорити одне, а робити інше, або ж «підставити» кого-небудь замість себе. Перемога Ющенка далеко не така невигідна для російських інтересів, як гадає багато хто в Росії, проте вона стане колосальним викликом. І цей виклик змусить багатьох навіть найосвіченіших осіб, відповідальних за прийняття рішень у Росії, повернутися до обгрунтування своїх позицій.
Водночас це стане викликом і для Заходу. Для того щоб Ющенко зміг досягти успіху, Заходу доведеться змінити свою політику та ставлення до України. Чи піде Захід на це? Звісно, буде й ейфорія, і сприйняття багатьма перемоги Ющенка саме як закінчення боротьби, а не як початку нової. Однак лише деякі особи, відповідальні за прийняття рішень, матимуть чітке бачення ситуації. Деякі з них належним чином оцінять, що поставлене на кін, і закликатимуть свої уряди реагувати належним чином. Інші, обтяжені двома хвилями розширення, також оцінять усі «за» та «проти», однак наполягатимуть на тому, щоб їхні уряди продовжували зосереджуватися на вже існуючих проблемах. Чи запропонує Захід реальну підтримку Ющенка а чи, як герцог Веллінгтонський біля Ватерлоо, висловить лише добрі побажання, залежатиме від багатьох чинників. Однак ключовими будуть радше професіоналізм уряду Ющенка, а не глибина переконань, реальні успіхи, а не устремління і повага, заслужена членами уряду в західних столицях.
Демократична перемога Віктора Януковича. За умови, що він прийде до влади демократичним шляхом, його позиції будуть дуже сильними. Хоч як це парадоксально, той факт, що його претензії виглядають скромнішими в порівнянні з Ющенком, означає те, що й можливість вибору в нього буде ширшою. Що ж до В.Януковича, постає практичне питання про його позицію щодо євро-атлантичної інтеграції, а саме — чи бажає він цього? Західним урядам слід поставити це питання вже на початку. Їм також доведеться нагадати новому президенту України, що інтеграція за визначенням передбачає участь у євро-атлантичних інституціях і співробітництво в конкретних галузях внутрішнього життя. Можливо, саме з цієї причини В.Янукович, судячи з усього, прагне радше до стабільного, взаємовигідного співробітництва, ніж до інтеграції. Крім того, він, мабуть, вважає, що українське та західноєвропейське (і навіть центральноєвропейське) суспільства якісно різняться — і, як і президент Путін, бажає, щоб ці розходження радше поважалися, аніж долалися.
Якщо його позиція справді є такою, В.Януковичу слід заявити про це, чим він заслужить повагу, а Заходу доведеться змиритися з цим. Однак, якщо всупереч усьому він відійде від тези, що «курс на євро-атлантичну інтеграцію є незмінним», поваги він не заслужить і може опинитися без підтримки саме в той момент, коли найбільше потребуватиме допомоги. А цей момент може настати вже незабаром, оскільки Путіну не подобається незалежність Януковича, не кажучи вже про основи незалежності його влади, і було б дивно, якби досить скоро він не спробував би протестувати межі незалежності та силу цієї влади.
Недемократична перемога Віктора Януковича. Можливі кілька варіантів. Перемога, здобута недемократичним шляхом — завдяки махінаціям, — могла б надовго зіпсувати відносини між Україною і Заходом — на роки, а не на місяці. У такій атмосфері було б досить складно прояснити, наскільки далеко простирається прагматизм
В.Януковича, або побудувати фундамент спільних інтересів. Досить бажане з геополітичної точки зору, з погляду реальної політики це виявилося б досить проблематичним. Другий варіант розвитку подій передбачає використання демократичної перемоги на виборах для знищення демократичних інститутів у країні. На практиці наслідки другого сценарію можуть виявитися подібними до наслідків першого, проте, мабуть, вони будуть іще прикрішими. Третій варіант — перемога шляхом махінацій, яка призведе до придушення прав і свобод — означатиме, що Україна ступила на шлях, обраний Олександром Лукашенком. У цьому випадку Захід не ізолюватиме Україну. Україна сама ізолює себе від Заходу.
Скасування виборів. Параграф 21 статті 106 Конституції України передбачає надання президенту «в разі потреби» повноважень з уведення надзвичайного стану «в Україні або її окремих регіонах». Однак, незалежно від наданого правового обгрунтування, цілком вірогідно, що влада, яка скасувала вибори в Україні, більше не розглядатиметься нещодавніми західними партнерами як законний режим. Дехто попереджав владу про неприпустимість такого кроку. Чи попереджала про це Росія? Як ті українці, котрі клялися під присягою захищати Конституцію, сприйняли б цей крок? З усіх обговорюваних сценаріїв цей варіант потенційно може призвести до загальної кризи не лише в Україні, а й у всій Європі.
Необхідність вибору
Практично протягом десяти років координати трикутника Захід — Україна — Схід були незмінними, а в останні п’ять років ці координати були вже занадто знайомі всім тим, хто намагається підкріпити надії реалізмом. Нині координати центрального елемента, України, почали змінюватися. У Європі ж надто мало хто замислюється про наслідки цього. В Україні ці зміни теж відчувають, і люди не тільки не впевнені, а й дуже стурбовані тим, до чого ці зміни призведуть. Водночас, будучи зануреними у свою внутрішню драму та сповненими фаталізму щодо всього, що стосується зовнішнього світу, лише дехто замислювався про те, як їхні дії, вибір і судження вплинуть на сприйняття їхньої країни зовнішнім світом і на ставлення до неї. Росія не впевнена в тому, що продовження старого курсу зрештою призведе до «зміцнення добросусідства», яке, починаючи від 1992 року, було головним завданням офіційної політики. Однак лише деякі політики були готові до радикального перегляду Україною своїх пріоритетів. Ще менше замислювалися про ризик внутрішньої нестабільності та можливості колапсу конституційних норм у країні, відомій своєю «стабільністю». Навіть не зважаючи на численні презентації, резолюції і протести з боку України, більшість західних суб’єктів продовжує розглядати вибори радше як змагання двох сторін, яке безпосередньо впливатиме на перспективи країни, ніж як змагання альтернативних підходів, результат якого змусить вжити радикальних і, можливо, термінових заходів.
Що ж до українських виборів, намагатися щось змінити вже запізно, проте помізкувати не пізно ніколи. Перше, що має статися, це зникнення з лексикону таких кліше, як «нові сусіди», «добросусідство» та постійний рефрен Банкової «на Заході ніхто на Україну не чекає». На Польщу теж ніхто не чекав доти, допоки вона не продемонструвала волю здійснити свої прагнення і здатність підвищити щодо себе очікування тих, хто нині є її союзниками. Ніхто не чекав на Україну 1992 року, коли саме лише згадування слова «Україна» викликало на Заході асоціацію з гіперінфляцією і місцем безладного зберігання величезного арсеналу ядерної зброї. Завдяки політиці президента Кравчука — ядерному роззброюванню і макроекономічним реформам — ця так звана колиска анархії два роки тому стала «ключовим елементом системи безпеки».
По той бік західного кордону України історію творять об’єктивні чинники історичної спадщини, етносу та релігії, людська воля та рішення. Питання в тому, чи хоче Україна стати частиною цього світу. Для того щоб стати нею нині, вона має провести вибори, які відбили б волю більшості українського народу. Не так уже й необхідно, щоб ці вибори відповідали стандартам, які існують, скажімо, в Данії або Канаді. І вже точно немає необхідності в перемозі якогось певного кандидата. Що справді необхідно: ці вибори мають пройти без маніпуляцій, які диригуються з центру, тиску й махінацій. Нині складається враження, що цей показовий тест не буде пройдено.
Питання полягає в тому, чи стане Україна частиною цього світу в майбутньому і якщо стане, то коли. Кожен, хто за своїм умонастроєм хоч трохи діалектик, продовжуватиме ставити ці запитання доти, допоки українська влада намагатиметься жити з уже здійсненим за старими мірками вибором і допоки суспільство й держава, які формують Україну, намагатимуться осмислити цей вибір і відповідно відреагувати на нього.
Погляд автора, викладений у статті, є його особистою точкою зору і не обов’язково збігається з позицією міністерства оборони Великобританії.