Прогнози — річ украй невдячна. Вгадуючи результат футбольного матчу, передбачаючи погоду чи складаючи гороскоп, прогнозист не застрахований від прорахунку: чітке виконання методик і сумлінний аналіз необхідних даних аж ніяк не гарантують влучання в «десятку». Політика не є винятком, більше того — прогнозування в цій сфері поєднується з додатковими труднощами. У заплутаному світі мистецтва можливого вкрай важко зібрати точну, всеохоплюючу та об’єктивну інформацію. І вже зовсім нелегко прорахувати вплив людського чинника.
І все-таки прогноз залишається одним із найбільш затребуваних жанрів як політології, так і політичної журналістики. Коректне дослідження на основі даних, що заслуговують на довіру, дозволяє коли й не передбачити результат з абсолютною точністю, то вже принаймні — визначити тенденцію.
Опубліковані в минулому номері «ДТ» результати опитування лідерів провідних партій і блоків дають багату поживу для роздумів. Нагадаємо: тиждень тому на шпальтах нашого видання повноважні представники структур (потенційно спроможних подолати 4-відсотковий бар’єр на найближчих виборах) визначили своє ставлення до перешкод, які відокремлюють країну від неминучого світлого майбутнього. Зрозуміло, ми не можемо відмовити собі в задоволенні — якнайретельніше вивчити відповіді капітанів команд, що є фаворитами парламентської гонки. Адже такий аналіз дозволить нам намалювати ескіз портрета майбутньої Верховної Ради. При цьому ми змушені зробити застереження: абсолютно правдоподібним наш прогноз слід вважати лише при виконанні трьох «якщо». Якщо відповіді, надіслані в редакцію «ДТ», були максимально відвертими. Якщо партії та блоки (і їхні керівники) не будуть радикально змінювати своє ставлення до обговорюваних проблем. І, нарешті, якщо всі структури, що взяли участь в опитуванні, перетнуть фінішну пряму 31 березня.
Підстав підозрювати партійних вождів у нещирості, а ввірені їхній опіці організації — у непослідовності, у нас, ясна річ, немає. Проте немає в нас і впевненості в тому, що всі партії та блоки (лідери яких відгукнулися на пропозицію взяти участь у нашому опитуванні) зможуть сформувати в майбутньому парламенті свої осередки. Тож наведені нижче міркування рекомендуємо оцінювати не стільки як прогноз законотворчої діяльності Верховної Ради наступного скликання, скільки як аналіз тенденцій, що вималювалися у вітчизняній політиці напередодні чергових виборів. І якщо хтось із носіїв указаних тенденцій залишиться за бортом центрального представницького органу, навряд чи це серйозно змінить картину політичних симпатій.
Для початку оголосимо весь список учасників нашого міні-дослідження. Редакція «ДТ» запросила до діалогу політиків, котрі посідають титульні місця в передвиборних реєстрах 14 партій і блоків, найчастіше згадуваних у соціологічних опитуваннях. Представники ПСПУ спілкуватися з нашими читачами відмовилися відразу: «натомість» Наталія Вітренко зворушливо порадила вивчити програму прогресивних соціалістів на партійній інтернет-сторінці. Навдивовижу некомунікабельним виявилося й керівництво «зведеного загону» Демократичної партії та «Демократичного союзу». Лідер альянсу однойменних організацій Володимир Горбулін надіслав свою відмову в останній момент. Тож ми змушені були його особисту думку — «...Наша демократія слабує на дитячу хворобу соцопитувань. Я хотів би сприяти її видужанню, тож дозволю собі цього разу промовчати» — помістити в «чарунку», призначену для чітких відповідей на конкретні запитання. Таким чином, оперувати ми можемо лише даними, наданими 12 структурами — блоком «Народний рух України», «Блоком Юлії Тимошенко», «Єдністю», «Жінками за майбутнє», «За єдину Україну!», «Командою озимого покоління», КПУ, «Нашою Україною», ПЗУ, СДПУ(о), СПУ і «Яблуком».
Перше, що впадає в очі після вивчення зведеної таблиці «партійних» відповідей на запитання «ДТ», — демонстративна помірність головних політичних гравців. Більшість «важкоатлетів», незалежно від декларованих ідеологій, старанно уникає будь-яких крайнощів. Особливо чітко це виявляється при аналізі відповідей на запитання, пов’язані з пріоритетами зовнішньої та внутрішньої політики. Приміром, всі організації-респонденти свято переконані, що Україна повинна залишатися унітарною державою. Одностайне неприйняття федералізму певною мірою зрозуміле. А ось «державництво» комуністів (котрих опоненти невпинно звинувачують у спробах реанімувати Союз) — відвертий сюрприз. Відповідаючи на запитання про зовнішньополітичну стратегію, представники КПУ пропонують обмежитися розширенням інтеграції в рамках СНД. І при цьому ігнорують інший, здавалося б прийнятніший для них, варіант — створення єдиної держави з Росією та Білоруссю. Але й це не всі. Як з’ясувалося, Симоненко з товаришами не хочуть бачити нашу Україну ні частиною федерації, ні навіть суб’єктом конфедерації. Більше того — вони не підтримали навіть військово-політичний альянс із Росією та іншими пострадянськими країнами. Комуністи виступають лише за створення в рамках Співдружності незалежних держав повноцінного торговельно-економічного союзу, який передбачає уніфікацію валют, податків і митних правил. Проте загалом у їхніх відповідях читається, радше, прагнення створити на базі СНД якусь подобу Європейського Союзу, ніж бажання реставрувати Союз Радянський.
Утім, наведені вище відповіді — не єдине, чим здивували комуністи. Але про це трішки згодом. А поки що про інші, глобальніші несподіванки. Аналіз відповідей на запитання, пов’язані з зовнішньополітичним вибором України, дозволяє говорити про руйнування двох міфів.
Міф перший. Очевидне потепління відносин між Україною та Росією, посилення антизахідної риторики, а також збереження ностальгійних настроїв у значної частини електорату дозволяло очікувати, що напередодні виборів «російську карту» чимало учасників виборів розглядатимуть як козирну. Очікувалося, що значна частина суб’єктів виборчого процесу постарається принаймні поспекулювати на цій темі. Проте, звернувшись до таблиці, ми побачимо, що русофіли можуть відпочити. П’ять організацій «Наша Україна», «За єдину Україну!», «Єдність», блок «Народний Рух України» і «Команда озимого покоління» заявили про тверде переконання, що Україна повинна прагнути членства в Євросоюзі незалежно від відносин із північно-східним сусідом. СДПУ(о) вважає членство в ЄС далекою перспективою, а нині слід розвивати відносини як із країнами СНД, так і з державами європейського співтовариства. Думка об’єднаних есдеків майже цілком перегукується з позицією соціалістів, котрі обстоюють максимальне використання переваг співробітництва як із Росією, так і з членами ЄС. Приблизно в такому ж дусі висловилася й перша леді «БЮТи», упевнена, що при визначенні пріоритетів у зовнішній політиці Україна повинна виходити винятково з власних інтересів і не обмежувати себе якимись векторами. Хоч як там було б, а жодну з наведених точок зору не можна навіть із натяжкою назвати прагненням лити воду на московський млин. У завзятому русофільстві важко запідозрити навіть «Жінок за майбутнє», що подали свій голос за тісні контакти як із країнами ЄС, так і з державами-сусідами, передусім із Росією. Солідарність із братами-слов’янами продемонстрували (що логічно) комуністи — єдині, хто вважає необхідним розширення інтеграції в рамках СНД. А ще (і це дивовижно) зелені, котрі виявилися прихильниками гасла «У Європу — разом із Росією!» .
Небажання жорстко «прив’язуватися» до Москви проглядає й у відповідях на інші запитання анкети «ДТ». Представники передвиборних команд Олександра Омельченка, Віталія Кононова, Богдана Бойка й Валерія Хорошковського переконані, що пріоритетом у зовнішньоекономічній політиці повинен стати розвиток відносин із міжнародними фінансовими структурами, передусім з МВФ. Практично аналогічної точки зору дотримуються й соціалісти на чолі з Олександром Морозом, правда, з одним, істотним застереженням: поглиблення контактів з указаними організаціями в СПУ вважають виправданим тільки в тому разі, якщо вимоги до України не впливатимуть згубно на вітчизняну економіку й соціальну сферу. Лідер «наших» Віктор Ющенко виступає за плідне співробітництво з усіма в інтересах України, у чому з ним абсолютно солідарні «яблучник» Михайло Бродський і соціал-демократ Віктор Медведчук (правда, чудова компанія?). Осібно стоїть думка представників «ЖЗМ», котрі закликають «створити єдиний торговельно-економічний союз із країнами Європи й СНД, в основі якого — єдине законодавство та єдина валюта». Що мали на увазі члени глибоко шанованого нами політичного об’єднання, зрозуміти, щиро кажучи, складно. Чи то середньоазіатські республіки повинні стати повноправними членами ЄС. Чи то Люксембургу зі Швейцарією пропонується ввійти в якесь євразійське співтовариство, де єдиною валютою буде чи то євро, чи то сом. Але в будь-якому випадку відмови від взаємодії з Міжнародним валютним фондом або Світовим банком у наведеній відповіді не спостерігається. За фактичний розрив відносин із МФВ і йому подібними на користь розвитку торговельно-економічних відносин із Росією та СНД агітують лише КПУ і (хоч як дивно) блок «За єдину Україну!»
Тепер спробуємо перейти від опису до узагальнення. З високим ступенем упевненості можна стверджувати, що майбутня Верховна Рада концептуально не коригуватиме основи зовнішньої політики. Принаймні ініціювати входження України в жорсткий політичний або військовий блок із Росією новий парламент напевне не буде. З торговельно-економічним союзом дещо складніше. З одного боку — категорично за нього виступають тільки представники Компартії, а їхніх голосів напевно не вистачить, аби контролювати весь законодавчий орган. З іншого — наводять на певні міркування «інтеграційні» мотиви у відповідях блоку, очолюваному Володимиром Литвином. Блоку, теоретично спроможного зібрати значний електоральний урожай у березні цього року. І все-таки дозволимо собі припустити, що навряд чи «За єдину Україну!» стане союзником комуністів, якщо йтиметься про створення повноцінного торговельно-економічного альянсу в рамках СНД, що базуватиметься на єдиній валюті й уніфікованому законодавстві. Як ми відзначали вище, тільки КПУ однозначно висловлюється за такий крок. Не виступаючи при цьому ні за перетворення СНД на конфедерацію, ні за створення єдиної слов’янської держави. Таким чином, можна очікувати, що відчутного політичного зближення з Росією не буде — затятих прибічників такого зближення в новій ВР набирається мало. Тим часом саме парламент (відповідно до 85 статті Основного Закону) визначає основи зовнішньої політики.
Від відносин із Росією перейдемо до відносин із Заходом. Заразом розвіємо черговий міф. У колах політологів і політичних журналістів досі була досить популярною думка про те, що значна частина правих і центристських організацій виступають за беззастережне військово-політичне зближення з Заходом. Результати нашого опитування цю точку зору спростовують.
Як з’ясувалося, пронатовські настрої нині не в моді. На запитання: «Чи повинна Україна прагнути увійти в НАТО?» — позитивно відповіли лише рухівці Богдана Бойка. Вісім учасників опитування висловилися за збереження позаблокового статусу. «КОП» і «НУ» не підтримали ні нейтралітет, ні входження в якийсь військово-політичний блок. І «озимі», і «наші» думають, що Україні варто обмежитися перебуванням в антитерористичній коаліції. До речі, навіть комуністи не агітують за вихід з неї, хоча й виступають, як уже було сказано, за створення військово-політичного союзу з країнами СНД.
«Підсумовуючи» ці дані зі згаданими вище, дійдемо висновку: найближчим часом, судячи з усього, не зазнають суттєвих змін не лише взаємини між Україною та Росією, а й взаємини між Україною та Заходом. Наша зовнішня політика (якщо виходити з відповідей, присланих у нашу редакцію) залишиться незмінною. Такою ж багатовекторною. Або такою ж зваженою. Або такою ж невиразною. Як кому більше подобається. У всякому разі ні об’єднання з Росією, ні інтеграція в Європу нам поки не загрожує. Або не світить.
Наскільки можна судити, не варто очікувати особливих змін і в «мовному» питанні. П’ятеро учасників дослідження (серед яких, до речі, фаворити передвиборного «забігу» — «Наша Україна» і «За єдину Україну!») переконані, що єдиною державною мовою мусить залишатися українська. Таку ж точку зору поділяють «яблучники», «жінки», соціалісти, зелені й есдеки, однак пропонують розширити правову базу використання російської. Члени команд Михайла Бродського, Валентини Довженко, Олександра Мороза і Віталія Кононова наполягають на «присвоєнні» їй «звання» офіційної. Віктор Медведчук і керована ним СДПУ(о) вважають, що цій мові «слід надати особливий правовий статус» (що, на наш погляд, одне й те ж). І тільки комуністи й «озимі» бачать необхідність в існуванні двох державних мов. Шляхом нехитрих арифметичних підрахунків можна визначити: жодних суттєвих коректив у закон про мови в найближчі чотири роки, швидше за все, внесено не буде.
Зате майже напевно «під ніж» ляже інший закон — Основний. Симптоматична деталь: жоден з учасників дослідження, яке проводилося під егідою «ДТ», не висловився за збереження чинної схеми розподілу владних повноважень. Представники провідних політичних організацій сперечалися лише про характер змін Конституції. Обмовка була присутня лише у відповіді есдеків, які вважають, що найважливіший законотворчий акт не варто переглядати в найближчі роки.
Тепер про суть змін. Якщо аналізувати всю силу-силенну відповідей, які стосуються змін внутрішнього політичного устрою країни, то напрошується один і, мабуть, найголовніший висновок. Провідні політструктури борються за децентралізацію влади, а отже, за обмеження повноважень Президента. Це припущення ми спробуємо обгрунтувати трохи нижче. А поки ще про одну цікаву деталь. Попри те, що усі без винятку учасники опитування вважають за необхідне внесення «правок» у Конституцію, ніхто з них, судячи з усього, не збирається змінювати Основний Закон на основі результатів референдуму, що відбувся в квітні 2000 року. Про імплементацію результатів усенародного волевиявлення згадали лише представники «ЖЗМ». Крім того, усього три суб’єкти виборчого процесу, які взяли участь в анкетуванні, бачать необхідність у «добудуванні» другої парламентської палати — «жінки», а також блоки, очолювані Володимиром Литвином і Богданом Бойком. На основі цих даних дозволимо собі зробити два висновки. Перший — імплементація результатів квітневого референдуму (в яку досі вірить Леонід Кучма) навряд чи відбудеться. Другий — у відповідях більшості партій і блоків відчуваються антипрезидентські настрої. Хоча організації, що вважаються пропрезидентськими, роблять це дещо стриманіше.
Розуміємо, що останній висновок багатьом здаватиметься небезперечним. Тому спробуємо проілюструвати нашу гіпотезу. Заодно спробуємо обгрунтувати припущення про прагнення партій децентралізувати владу. На користь посилення повноважень Президента висловилися лише годованці Володимира Литвина і Богдана Бойка. Водночас за розширення повноважень парламенту висловилися чотири структури (КПУ, СПУ, СДПУ(о) і «Яблуко»). Окрім того, ті ж есдеки і соціалісти за надання додаткових повноважень уряду, і в цьому їх підтримують «НУ» і «КОП». Команди Віктора Ющенка, Олександра Омельченка, Віталія Кононова й Олександра Мороза окрім того борються за розширення прав місцевих органів влади і місцевого самоврядування. Рекомендуємо звернути увагу на дві деталі. По-перше, перелічені зміни суттєво зменшують вплив глави держави. По-друге, цікавим є факт, що спектр тих, хто виступає за ці зміни, досить широкий. До перелічених вище точок зору можна додати й особливу думку Юлії Тимошенко, переконаної, що «Конституцію слід переглянути з метою встановлення оптимального балансу влади».
Йдемо далі. Сім із дванадцяти респондентів вважають, що керівники регіонів повинні обиратися, а не призначатися главою держави. Цікаво, що серед тих, хто має намір позбавити Президента настільки ефективного важеля впливу на регіональну політику, — глава АП Литвин і його команда. За губернаторів-«призначенців» заступилися лише Валерій Хорошковський, Валентина Довженко, Юлія Тимошенко і Віктор Медведчук. Причому останній вважає, що ця схема повинна через якийсь час усе ж зазнати зміни. Цікаво звучать і відповіді на питання про відносини з Президентом. Беззастережно підтримати дії глави держави ризикнули лише представники блоків «Єдність» і «За єдину Україну!». Чотири опитані суб’єкти виборчого процесу перебувають в опозиції до Леоніда Кучми. Ще шість структур (серед яких і зелені, і есдеки, і «жінки», і бойківські рухівці, і «озимі», не кажучи вже про «наших») заявили про підтримку лише тих дій Президента, що збігаються з їхніми програмними положеннями. І, нарешті, вісім партій і блоків (причому сім із них беззастережно) виступають за пропорційну модель парламентських виборів.
Ставлення діючого Президента до всіх згаданих вище проблем і так давно відоме. І зайвий раз описувати, як ставиться Леонід Данилович до імплементації, бікамералізму, «пропорціоналки», виборів губернаторів, розширення повноважень парламенту et cetera ми не станемо. Зіставивши дані нашої таблиці з думкою глави держави по тому чи іншому питанню, дійдемо висновку: серед структур, які мають хоч скількись значні шанси подолати в березні 4-процентний виборчий «поріг», немає жодної, погляди якої повністю збігалися б із поглядами Президента. Уявити таке ще чотири роки тому було б, напевно, неможливо.
Якщо грунтуватися на даних нашої таблиці, то можна буде припустити, що майбутній парламент обов’язково порушить питання про внесення змін у Конституцію, і погляди законодавців, швидше за все, суттєво різнитимуться від думки Президента. З високою часткою впевненості можна говорити про спроби узаконити пропорційні вибори, розширити повноваження місцевої влади і перетворити посаду губернатора на виборну.
Від себе додамо, що спроби ці майже напевно будуть зроблені ближче до закінчення строку повноважень діючого Президента. Багато провідних політичних гравців зберігають надію, що з кожним днем, який наближає нас до виборів-2004, гарант слабшатиме й у якийсь момент його можна буде дотиснути. Або домовитися. Ми не наполягаємо на категоричності подібного висновку. Тим більше не стверджуємо, що можна зробити його винятково на основі отриманих нами відповідей лідерів партій і блоків.
Однак можна буде припустити, що керівники переважної більшості провідних політичних організацій (у тому числі тих, які прийнято вважати пропрезидентськими), з одного боку, бояться Президента, з іншого — передчувають серйозне ослаблення його позицій, більше того, — сподіваються на це ослаблення.
Це припущення базується не лише на кулуарній інформації, а також на аналізі висловлювань і вчинків багатьох політиків, які представляють найрізноманітніші ідеологічні табори. Опосередковані докази такого припущення можна відшукати і в аналізованій нами таблиці.
Частина аргументів (що свідчать про поступове дистанціювання від Леоніда Даниловича навіть тих, хто денно і нощно клянеться у вічній відданості йому) ми навели вище. А тепер звернемо увагу на деякі двозначності і недомовки, що містяться у відповідях шановних респондентів. Вони можуть послужити демонстрацією того, що ряд партій і блоків, демонструючи підтримку Президенту, однак готується до життя «в Україні після Кучми». Приміром, зіставимо відповіді представників блоку «За єдину Україну!» на два різні запитання. З одного боку, «партія номенклатури» висловлюється за «президентсько-парламентську республіку, у якій фактичним главою держави є президент, що призначає прем’єра, склад Кабінету і глав місцевих адміністрацій». З іншого (як ми уже зазначали) — Литвин і його соратники переконані, що губернатори повинні не призначатися главою держави, а обиратися населенням. Помилка? Чи камуфляж? Якщо виходити з того, що на перше запитання відповідали «для Президента», то у відповіді на інше, у такому випадку чітко простежується загравання з регіональними елітами і підготовка до наступних виборів. Придивившись пильніше, виявимо, що відповіді, розраховані на «різних читачів» наявні не лише в «За ЄдУ».
Більше того, за рядом відповідей можна в принципі частково судити про плани й амбіції деяких провідних політиків. Коротенько проаналізуємо, наприклад, відповіді, надіслані керівництвом СДПУ(о). Есдеки не вважають за необхідне найближчим часом змінювати Конституцію і вважають за доцільне на той же найближчий час зберегти схему, відповідно до якої губернатори повинні призначатися Президентом. Водночас об’єднані соціал-демократи виступають за парламентсько-президентську республіку, у якій уряд формується парламентською більшістю. За пропорційні вибори. За розширення повноважень центрального органу виконавчої влади і вищого органу законодавчої влади. Візьмемо ці дані за точку відліку і ризикнемо зробити два висновки. Перший: Віктор Медведчук не бажає ускладнювати собі життя сваркою з Президентом і відповідає так, щоб у Кучми не з’явилося підозр, що Віктор Володимирович хоч якось зазіхає на повноваження Леоніда Даниловича. Висновок другий: глава СДПУ(о) розраховує стати першою особою держави, але, судячи з усього, він не вважає, що першою особою держави має бути саме президент. Або Віктор Володимирович не упевнений у своїх шансах на перемогу в президентських виборах, або він, як істинний соціал-демократ є прибічником парламентаризму, але він має намір змінювати Конституцію у бік реального ослаблення повноважень Президента. Тобто, можна припустити, що він має намір прийти до верховної влади іншим шляхом.
Цікавими є і відповіді Юлії Тимошенко. Юлія Володимирівна називає свій блок опозиційним. Водночас лідер «БЮТи» — єдиний із задекларованих опозиціонерів, хто виступає за президентсько-парламентську республіку і проти виборів губернаторів. І єдиний серед опонентів діючої влади, хто не говорить прямо про розширення повноважень уряду і парламенту. Висновок: поки інші затяті супротивники режиму разом із стриманими опозиціонерами зацікавлені в розхитуванні президентської влади, Юлія Тимошенко зацікавлена в її збереженні, якщо не зміцненні. Поки усе бореться з нинішнім Президентом, Юлія Володимирівна бореться за президента майбутнього. Тобто за себе.
Безумовно, не можемо обминути своєю увагою близьку нашому серцю тему свободи слова. Отже, із дванадцяти партійних і «блокових» вождів семеро вважають стан свободи слова незадовільним, ще п’ятеро — задовільним. І жоден не наважився заявити, що в Україні повністю панує свобода слова. Дуже красномовна статистика. Особливо в контексті відомих висловлювань Президента, котрий недвозначно натякав, що свободи в ЗМІ більше, аніж треба. Цікаво також, що рівно половина опитаних (серед яких, до речі, не лише Віктор Ющенко, а й Віктор Медведчук) пов’язують проблеми зі свободою слова з тиском із боку владних структур. Лише двоє — із неефективністю законодавства. Ніхто не вважає, що мас-медійні біди — наслідок низької підготовки кадрів чи свідчення того, що журналісти і менеджери виростили усередині себе монстрів-самоцензорів. Дисонансом на цьому тлі виглядає відповідь «заєдинщиків», які гадають, що всі проблеми зі свободою слова пов’язані винятково з молодістю незалежної української журналістики. Наведені дані — якщо не вирок владі (котра відкидає обвинувачення в тиску на мас-медіа), то вже принаймні — серйозний закид на її адресу. Особливої цінності цим матеріалам додає та обставина, що в ролі арбітрів виступають не журналісти, а провідні політики. У тому числі — політики, інкорпоровані у владу...
Їй-богу, нудна на перший погляд таблиця, опублікована в минулому номері «ДТ», насправді — просто знахідка для уважного ока і допитливого розуму. Ще раз обмовимося: не всі висновки, запропоновані вашій увазі, незаперечні. Просто ми сподіваємося, що наше скромне дослідження спонукає багатьох із вас на самостійне вивчення цього дуже цікавого документа...
А наостанку, із вашого дозволу, поділимося з вами ще парочкою власних спостережень і зауважень. Гадаємо, не буде великим гріхом припустити, що формування дієвої та стабільної пропрезидентської більшості буде в наступному парламенті ще складнішим завданням, аніж у парламенті попередньому. З високим ступенем імовірності можна прогнозувати складності з обранням спікера і (особливо) вибором прем’єра — занадто вже чітко простежуються амбіції окремих особистостей і цілих структур.
Своєрідний «тест на марнославство» взагалі дозволяє зробити цікаві висновки. З’ясувалося, що наші політики хочуть або все, або... гроші. Відповіді на запитання «Кого ваша партія (блок) здатна висунути зі своїх лав?» виявилися більш ніж цікавими. Три структури висловили готовність висунути прем’єра. Сім заявили про те, що в їхніх лавах є і майбутній президент, і потенційний спікер, і гіпотетичний глава Кабінету. Значиться у складі «чудової сімки» і БЮТи. На тлі цієї відповіді особливо зворушливою видається заява Юлії Тимошенко про те, що найсильніша сторона її блоку — скромність...
І, нарешті, останній висновок. Відштовхуючись від даних, вміщених у нашій таблиці, можна припустити, що новий парламент буде передбачуванішим й ефективнішим порівняно зі своїм попередником. Багато в чому це пов’язано з помітним вирівнюванням позицій ще недавно непримиренних ідеологічних супротивників. Грубо кажучи, за останні чотири роки праві помітно полівішали, а ліві стали помітно ліберальнішими.
Міркуйте самі. З одного боку, комуністи, котрі:
— не агітують за створення слов’янського союзу;
— не бачать Україну частиною конфедерації;
— не борються за повернення до планової економіки.
З іншого боку, жоден з учасників опитування не висловився за федералізацію. Жоден не вважає припустимий вільний і нічим не регламентований продаж землі. Жоден не вважає, що варто відмовитися від підтримки вітчизняного товаровиробника на користь вільної конкуренції. Лише три респонденти борються за мінімізацію участі держави в управлінні економікою і вірять у те, що ринок усе відрегулює сам.
Лише один опитаний — за військово-політичний союз з Росією. Стільки ж — за вступ у НАТО...
Центристська кристалізація, що відбувається на наших очах, могла б стати стабільною основою для роботи парламенту. Можливо, так усе і буде. Якщо гору візьмуть принципи. І якщо депутатів не розсварять гроші. Причому у цьому питанні справа не у виді валюти. А в її кількості.