Про небіжчиків не заведено говорити зле. Але Верховна Рада, що йде в політичне небуття, заслуговує добрих слів не тільки через це. Вона вписала кілька надзвичайно важливих сторінок у літопис сучасної України. Несподівано для себе суспільство переглянуло уявлення про парламентаризм і публічну політику взагалі.
Без активної участі народних обранців були б в однаковій мірі неможливі як переможна помаранчева революція, так і ефективна біло-голуба контрреволюція. Не Радою були породжені головні підпалювачі вітчизняної політичної війни. Але саме парламентське середовище зростило у своїх лавах вправних парламентарів і холоднокровних миротворців, чиї зусилля допомогли країні уникнути справжньої бойні. Будинок під куполом став висококласною «учебкою», яка вишколила майбутніх начальників штабів, замполітів, розвідників, диверсантів, маркітантів і польових командирів двох протиборчих армій. На цій війні, як на будь-якій іншій, були свої стратеги, свої герої, свої зрадники, дезертири й мародери. Але, на щастя, на ній не було карателів. За це країна має бути вдячна й панам депутатам. Тим, хто виявив великодушність. І тим, ким рухала малодушність. Мудрість одних і боягузтво інших стали однаково важливими складовими розумної, в остаточному підсумку, політики.
Завдяки цьому депутатському корпусу політика стала ближчою. У тому числі — і в буквальному розумінні цього слова. Мабуть, уперше з 1990-го, із часів масового національного підйому, така кількість квартирантів олімпу опинилася на одних вулицях і площах із мешканцями столичних спальних «гетто», депресивних райцентрів і забутих богом сіл. Щільне безпосереднє спілкування виборців з обранцями, народу з його «слугами», а влади з її «джерелом», безумовно, збагатило обидві сторони. Змусивши мільйони апатичних громадян цілком серйозно перейнятися довірою до небожителів. Змусивши як мінімум десятки (а це й справді нечувана цифра) політиків настільки ж серйозно перейнятися відповідальністю за тих, хто їх обирає. І те, й інше тривало недовго. Проте це було. За що спасибі не тільки народу, який дав ремісникам від мистецтва можливого відкритий урок ефективної демократії. Але й самим політикам, які в якійсь момент продемонстрували завидну здібність до навчання.
Язик не повертається назвати депутатський корпус, що йде зі сцени, зборами політичних романтиків. Але були моменти, коли навіть несосвітенні користолюбці утримувалися від спокуси легко збагатитися в обмін на принципи. Навіть для переконаних властолюбців влада часом втрачала самодостатню цінність. Навіть закоренілі циніки іноді переймалися відповідальністю за долю країни. Ця Верховна Рада часом змушувала повірити в те, що політика — не завжди така вже брудна справа.
У новітню історію України вписано імена чотирьох законодавчих зборів. У кожного з них була своя історична місія. Вищий представницький орган, сформований 1990-го, не став парламентом революціонерів, але у результаті зумів забезпечити правову процедуру створення незалежної держави, розробив механізм впровадження інституту президентства. Крім того, багато в чому завдяки йому на стику епох країна уникнула зайвих проблем.
Головний законотворчий орган, обраний на чотири роки, зі своїм завданням загалом теж упорався. Факт прийняття Конституції вже виправдовує існування того складу ВР. Депутати, що прийшли у владу 1994-го, заклали основи демократичного законодавства й сприяли запуску ринкових реформ. Зрозуміло, останні могли й мали бути більш ринковими, а закони — більш демократичними. І все ж свій «залік» перший парламент, обраний у незалежній Україні, заробив.
Його спадкоємець поставленій перед ним історичній меті, напевно, відповідав трохи гірше. Рада, сформована 1998-го, покликана була зупинити сповзання держави до авторитаризму, але через багато причин зробити цього не змогла. Єдине, на що вона сподобилася, — створила локальні осередки опору кучмізму, що на той час уже перетворився на соціально небезпечне явище. Парламент III скликання подарував надію на зміни.
Парламент IV скликання мав цю надію закріпити. Про його історичну місію ми вже згадували — йому належало сприяти безкровній, демократичній, цивілізованій зміні політичних декорацій. Тягар, звалений на плечі депутатського корпусу, на щастя, виявився посильним. Хоча перенести таку вагу парламентаріям, безумовно, допомогли виборці.
Чи було те, що сталося на рубежі 2004—2005 років, благом для країни? Безумовно. Півкроку в бік демократії завжди ліпше, ніж чверть кроку в бік диктатури. А питання тоді стояло саме так. Очевидне розчарування суспільства не привід ставити під сумнів історичне значення Майдану й політичну цінність помаранчевої революції. Це — привід поговорити про те, як багато нам усім ще треба зробити.
Чи могли тоді, у 2004-му, справи обернутися по-іншому? Могли. Законна перемога Ющенка стала можливою, в тому числі і завдяки рішенню Ради, яка поставила під сумнів результати другого туру президентських виборів. Той документ, по суті, не мав ніякого правового значення, але виявився надзвичайно важливим із політичного погляду. Тому що він зафіксував позицію легітимного державного органу, наділеного істотною владою.
Про це багато говорилося й писалося. Згадувати про все сказане, напевно, не було б особливого сенсу, якби нині не було стільки охочих кинути камінь у спину Раді, що йде. Щирість голосування сотень депутатів, які відкрили шлях третьому туру президентських виборів, нині ставиться під сумнів. Численні критики говорять про бажання влади, про страх, про кон’юнктуру й про підкуп, але геть чисто заперечують такі спонукальні мотиви, як відповідальність за долю країни і патріотизм.
І все ж, щира надія на демократизацію країни була рушійною силою не тільки для романтиків на Майдані, а й для циніків у парламенті.
Специфіка формування і функціонування Ради IV скликання не спростовує, а, на мій погляд, лише підтверджує цю теорію.
Кожні наступні вибори в Україні програвали в демократичності попереднім. Однак кампанія-98 все одно стояла окремо в низці інших. Це було перше «свято волевиявлення», у ході якого тиск був абсолютно відкритим, технології — відверто цинічними, а фальсифікації — неприкрито грубими. І я беру на себе відвагу стверджувати, що це аж ніяк не припало до смаку багатьом із тих, на користь кого маніпуляції, в остаточному підсумку, й зіграли. Особливості формування пропрезидентської більшості тільки зміцнила підсвідоме прагнення до демократії у багатьох із тих, хто раніше не забивав собі баки такими дуростями. Багаті і впливові не бажали бути безмовною отарою. І в цьому вони виявилися солідарними з великою частиною суспільства.
Ось чому багато хто з тих, хто зробив кар’єру і нажив капітал під час Кучми й завдяки кучмізму, стали абсолютно щирими могильниками Кучми як політика і кучмізму як політики. А тому не тільки й не стільки страх, мстивість, прагнення зачепитися за владу чи матеріальні стимули примусили вчорашніх апологетів старої влади наприкінці 2004-го віддати голоси за владу нову. Це голосування було не єдиним випадком демонстрації принциповості, і кожен, хто стежив за діяльністю цієї Ради, згадає безліч інших, хай і менш значимих прикладів. А політична трансформація Володимира Литвина була не єдиним випадком еволюції.
Кучма і його найближче оточення, не розрахувавши меж жорсткості й безпринципності, до яких вдавалися, власноручно перетворили вчорашніх союзників на завтрашніх противників. Хай не таких послідовних і не таких безстрашних, як багатьом із нас хотілося. Страх не дозволив більшості з них стати активними бійцями опору антидемократії. Але совість не дозволила їм остаточно перетворитися на рабів.
У цьому — один із головних уроків, які дав парламент, що відходить у минуле. І він має бути засвоєний усіма тими (у владі й опозиції), хто в тому чи іншому вигляді намагається відтворити кучмізм як форму ведення політики.
Взагалі, цей парламент навчив багато чого і багатьох — і в політикумі, і в суспільстві. На його прикладі, зокрема, переконалися, що навіть в умовах постійного адміністративного тиску, виявляється, може існувати впливова, структурована, дисциплінована опозиція. Доля фракції «Наша Україна» для багатьох була лакмусовим папірцем. І те, що вона вижила, стало для уважних спостерігачів правдивим знаком того, що зміни грядуть.
І навіть горезвісна політична реформа, на яку сьогодні не напускається хіба ледачий, — є не що інше, як уроки, засвоєні депутатським корпусом із власного сумного досвіду. Опозиція, яка, попри адмінресурс, 2002-го переконливо виграла пропорційний «забіг» парламентського марафону, в результаті виявилася без важелів впливу на ситуацію — більшість та уряд формували переможені і Банкова. Природною реакцією на таку несправедливість стало бажання встановити жорстку партійну модель виборів і закріпити за Радою право комплектувати Кабінет міністрів.
2002-го в парламенті вперше масово був представлений великий капітал, який знайшов пристановище як у списках опозиційної «Нашої України», так і в реєстрі провладної «За ЄдУ!». Мінуси «капіталізації» парламенту стали очевидними відразу. Лояльні до влади бізнесмени отримували право на невиправдані преференції. Підприємці, причетні до борців із режимом, стали об’єктом необґрунтованих репресій. У результаті, якщо пригадуєте, добрий десяток великих комерсантів спішно залишив табір Ющенка й оперативно поповнив лави його противників. А оскільки йшлося про «списочників», то «Наша Україна» залишилася без компенсації. Крім того, прихід носіїв великих грошей серйозно підвищив ставки на депутатські послуги і зробив купівлю депутатського голосу (чи навіть цілої фракції) справою цілком ординарною. Як і масові перебіжки цілих загонів з одного парламентського осередку в інший.
Спроби законодавчо відокремити владу від бізнесу, запровадження імперативного мандата і жорстка формалізація парламентської коаліції — все це було в тому числі і спробою (хай незграбною) здорового депутатського середовища запобігти перетворенню головного представницького органу на банальний базар. Багатьма з тих, хто ініціював іноді порочні конституційні нововведення, рухали добрі наміри.
Одне слово, цей парламент зробив усе, що зміг. І він кілька разів зміг нас здивувати. І нехай новому вдасться робити для країни більше й дивувати її частіше.