Україна, затиснута між двома потужними силами — Антантою з півдня і більшовизмом з півночі — не мала сил для боротьби. Військо розбіглося, ширилося безладдя. У таких умовах пройшла майже непоміченою подія, яка мала велике ідейне значення: свято Соборності України. 22 січня 1919 року на Софійській площі проголошено злуку УНР і ЗУНР...
Наталя Полонська-Василенко,
історик, сучасниця проголошення Акта Злуки
У телезверненні з нагоди річниці проголошення Акта Злуки Віктор Ющенко підкреслив: тема соборності червоною ниткою проходить через всю історію країни. Із цим складно не погодитися, але з одним важливим уточненням: Україна є соборною де-юре, але ніколи не була соборною де-факто. Наші керманичі часів і Київської Русі, і Гетьманщини, і Визвольних змагань завжди поділялися на дві групи: на тих, хто реально прагнув будувати Україну як спільний дім і єдину державу, і на тих, хто цьому всіляко перешкоджав.
«Якби ми вчились так як треба...»
На жаль, і сьогодні ситуація не змінилася. Владні еліти абсолютно неготові до системної і скоординованої роботи в ім’я побудови України як європейської, демократичної, заможної держави. Така держава неможлива без «трьох стовпів»: незалежності, свободи і соборності. Ми маємо незалежність, здобули хитку свободу, і тепер повинні досягти єдності нації.
У новітній історії правителі України надто часто свідомо розхитували національний човен, прагнучи на природних для великої країни регіональних відмінностях здобути собі політичні дивіденди. Леонід Кравчук, розпочавши президентську кар’єру на Сході, намагався 1994 року врятувати її симпатіями Заходу. Леонід Кучма звів принцип dividere et imperare («поділяти й владарювати») у ранг державної політики. Після помаранчевої революції нова влада не змогла запропонувати українство як політику національної єдності (а натомість незграбно пропагувала грубу та непослідовну українізацію). Як наслідок, сьогодні ідея соборності відсунута як ніколи далеко: пріоритет порозуміння (яке мало б стати передумовою для досягнення реальної єдності народу) замінено на пріоритет безглуздої і нещадної війни.
Юлія Тимошенко у передноворічному числі «Дзеркала тижня», описуючи ситуацію, що передувала підписанню Універсалу національної єдності, назвала мене «духовним наставником Януковича». Я не сприймаю це як образу, хоч ніколи Віктора Януковича своїм другом не вважав і вже тим більше ніколи не набивався йому в учителі. Річ в іншому: на відміну від пані Тимошенко, я вважав і вважаю, що відповідальність перед нацією зумовлює сьогодні необхідність діалогу, хай яким складним буде цей процес. Бо про результати конфронтації в країні, гадаю, нагадувати зайве.
Я особисто та очолювана мною Українська республіканська партія «Собор» не поділяють поглядів 32% виборців, які підтримали на виборах Партію регіонів. Понад те, я цим поглядам відкрито опоную. Але всі громадяни України мають право на свою політичну позицію, на свою правду. І до цього права необхідно ставитися з повагою в ім’я майбутнього країни. Лише діалог є запорукою об’єднання всієї України на основі спільної ідентичності та єдиних національних інтересів.
Я переконаний: сьогодні неприпустимо керуватися принципом «чим гірше, тим краще» заради того, аби піднятися на владний олімп. Вважаю, що глибокою помилкою є визначати позицію, керуючись мотивами особистої образи (нехай навіть обґрунтованої). І тому закликаю пам’ятати: Жанна д’Арк була героїнею боротьби за велику і соборну Францію, а не героїнею громадянської війни.
Гра без правил повертає дух кучмізму
Сьогодні важко уявити, якою буде ситуація вже за кілька місяців. Лише те, що події в країні розвиваються в дуже небезпечному руслі, не викликає сумнівів. У той же час очевидно, що одним з основних завдань політиків є передбачати ймовірні кризові ситуації та конструювати моделі розв’язання таких криз.
Пригадується, як восени 2004 року, у розпал жорсткої та виснажливої виборчої кампанії, я в розмовах з Віктором Ющенком та його провідними штабістами неодноразово запитував: що будемо робити (і хто буде робити) «32 жовтня», після оголошення результатів виборів? Від мене відмахувалися, як від надокучливого дивака — мовляв, давайте переможемо, а там розберемося. Не розібралися.
Ейфорія перемоги призвела до хаотичних кадрових призначень та серйозних помилок. Аналогічна неготовність (чи й небажання) помаранчевих лідерів думати про стратегію проявилася і після виборів парламентських, і в час формування коаліції. Зрештою, саме недалекоглядність (зауважу: і не лише помаранчевих), помножена на недосконалість чинної політичної системи, і є підвалинами тієї суспільно-політичної кризи, яка сьогодні призводить до зневіри людей та постійного гальмування розвитку країни в цілому. Загалом діагноз очевидний: в Україні за недосконалими правилами грають недосконалі політичні гравці.
Події 12 січня, коли в останній день роботи другої сесії Верховної Ради фракції Партії регіонів, соціалістів та комуністів, домовившись із фракцією БЮТ, солідарно проголосували за подолання вето президента на Закон України «Про Кабінет Міністрів України», є черговою болючою ознакою нашої хвороби. Цього дня ті ж фракції проголосували за внесення змін до законів щодо статусу депутатів Верховної Ради АР Крим та місцевих рад, де з’явилася норма про імперативний мандат, тобто про можливість відкликання партією чи виборчим блоком будь-якого депутата.
Ухвалення цих законів стало логічним продовженням боротьби лідерів ПР і БЮТ за необмежену владу. Завдяки ситуативному перемир’ю «регіонали» добилися неконституційного розширення прав чинного уряду, а бютівці (через введення імперативного мандату) мали намір вибудовувати власну диктатуру в місцевих органах влади.
УРП «Собор», як і весь Блок партій «Наша Україна», розцінила ухвалення цих законів як антиконституційний переворот та узурпацію влади «антикризовою» коаліцією, до якої віднедавна внаслідок закулісних переговорів і торгів фактично долучилася фракція БЮТ. Це свідчить про повернення до найгірших практик кучмізму, який, власне, й починався з ігнорування Конституції та законів вищими посадовими особами держави.
Закон воєнного часу — це закон диктатора
Закон «Про Кабінет Міністрів України» у проголосованій 12 січня редакції несе загрозу існуванню демократичної Української держави, бо він нівелює принцип «взаємодії, стримування і противаг» у відносинах між владними інститутами. Він суттєво обмежує конституційні повноваження президента України, позбавляючи його можливостей виконувати головну функцію — гарантувати дотримання Конституції та законів України всіма політичними суб’єктами та громадянами. Адміністрування та «ручний режим» управління, виписані в цьому законі, неминуче призведуть до посилення корупції на вищих владних щаблях, зміцнять і так надмірну централізацію влади в нашій державі та поглиблять дискримінацію органів самоврядування. Згідно з законом прем’єр-міністр перетворюється з «першого міністра» на диктатора.
Не менші проблеми і з законом про статус депутатів місцевих рад. Норма про імперативний мандат в ініційованому БЮТ законі несе загрозу закріпачення депутатів місцевих рад партійними лідерами. Фактично закон порушує Конституцію щонайменше тричі:
— є чи не є особа депутатом місцевої ради, вирішують партійні органи, а не виборці відповідної громади, чим прямо заперечується принцип народовладдя;
— зворотна сила закону в часі суперечить базовим принципам права;
— оскарження рішень територіальних виборчих комісій можливе лише до ЦВК, чим порушується невід’ємне право громадянина звернутися по захист своїх прав безпосередньо до суду.
Закон в ухваленій редакції не вирішує основної проблеми — підвищення якості місцевого депутатського корпусу, приходу туди принципових самостійних людей, здатних працювати в ім’я громад. Навпаки, він стимулюватиме прихід до рад людей, цілковито підпорядкованих партійним лідерам. Сьогодні це вигідно Тимошенко та Ахметову, але завтра це може взагалі знищити партії як демократичні інститути. Адже закон створює безпрецедентний конгломерат: партія–корупція–влада. Карати ж, на мою думку, потрібно не депутата, який «перебіг» в іншу фракцію, а політичного лідера, який сформував команду з безвідповідальних політиків.
Тому вето президента на цей закон стане для мене цілком очікуваним. Як, боюся, очікуваним у тій атмосфері абсурду й безвідповідальності, яка панує сьогодні в парламенті, стане і його подолання.
Ще одне солідарне голосування БЮТ з «регіоналами», соціалістами і комуністами дало змогу подолати вето президента на Закон «Про зміни у Законі «Про банки та банківську діяльність». Якщо досі Наглядова рада НБУ призначалася президентом і парламентом (по 7 осіб), то в ухваленому законі її склад формуватиметься вже трьома силами — урядом, парламентом і президентом (по 5 осіб). До того ж, рішення ухвалюватимуться більшістю за умови присутності двох третин складу Ради. Очевидно, що це дасть можливість правлячій коаліції разом з її урядом повністю контролювати політику Національного банку. А це ставить під загрозу його незалежність, яка є запорукою фахової монетарної політики і довіри до гривні.
Отже, парламент від торгівлі підприємствами, а пізніше й цілими галузями економіки, перейшов до торгівлі конституційними повноваженнями. Підкреслюю: на жаль, це сталося за особистого потурання лідера БЮТ.
Чи потрібно скасовувати політреформу?
Нині дедалі гучніше лунають заклики до скасування політичної реформи. Не думаю, що це буде рух у правильному напрямі. Ще древні греки говорили: відповіді є попереду, позаду є тільки досвід — позитивний чи негативний.
Свого часу, в попередньому скликанні парламенту, я був єдиним депутатом від фракції БЮТ, який підтримав внесення змін до Конституції. Звісно, це був вимушений крок і для «Нашої України» і для мене особисто: ми не могли допустити переростання гострої політичної кризи в криваві побоїща. Але все ж за кожне ухвалене рішення потрібно нести відповідальність — це і є сутністю справжньої політики.
Конституцію, звісно, потрібно вдосконалювати — для цього президенту, уряду, Верховній Раді на паритетних засадах варто створити експертну групу з числа авторитетних правників, яка б детально проаналізувала Основний Закон. Результатом такого аналізу були б фахові пропозиції, які на основі спільної волі політичних суб’єктів стали б матеріалом і орієнтиром для роботи Конституційної комісії.
Вважаю, що прем’єр-міністр і голова Верховної Ради в ім’я єдності держави повинні зупинитися в ескалації протистояння з президентом, прагнути узгодженості дій в усіх випадках, коли в поспіхом ухвалені норми чинної Конституції закладено різночитання (що тягне за собою витлумачення цих різночитань Конституційним судом). У ситуації, що склалася, необхідно шукати рівновагу між владними інститутами.
Окрім того, необхідно добиватися підвищення статусу органів місцевого самоврядування. Слід наполягати на ухваленні первісного варіанта законопроекту 3207-1. Проголосований роком пізніше (теж поспіхом!) варіант Олександра Мороза не дає громадам нічого, крім проблем; а центр владних повноважень зосереджується на рівні районів та областей, віддалених від потреб конкретної людини. Варто згадати досвід Польщі, де надання 1990 року повноважень саме гмінам — одиницям найближчого до людей рівня — дало змогу впродовж лічених місяців до невпізнанності змінити на краще обличчя сіл, містечок і міст.
Популізм замість реформ?
Звісно, війна — поганий час для реформ. Тому й не дивно, що рух шляхом політичних, економічних, соціальних реформ у країні фактично зупинився. Оптимістичні сподівання людей розвіюються. Як свідчать соціологічні дослідження, в суспільстві наростають тривога, страх, розгубленість. Це серйозна проблема для президента В.Ющенка і для тих політичних сил, що його підтримували. Не менше тривожить і те, що теперішній Кабінет міністрів, очолюваний В.Януковичем, схоже, щиро вважає: управлінські підходи трирічної давності влаштовують не лише їх, а й українське суспільство.
Корупційні та лобістські зусилля явно переважають інтереси стратегії, і як наслідок відбувається зниження рейтингу країни. І підняти цей рейтинг неможливо без підвищення статусу органів самоврядування, невідкладного проведення адміністративно-територіальної, пенсійної реформ, реформи медичної системи, завершення приватизації в країні.
Усі ці реформи болючі і мають багатьох противників. Так, відомо, що сьогодні грошей у Пенсійному фонді не вистачає. Але й відкладати реформу не можна з двох очевидних причин: 1) пенсії наших батьків — це сором нам усім; 2) наступні кілька десятиліть не будуть сприятливішими для започаткування змін. Якщо нині на 10 отримувачів пенсій — усього 11 платників пенсійних внесків, то вже з 2008—2009 рр. відбудеться різке погіршення співвідношення пенсіонерів і працюючих. І до таких викликів необхідно системно готуватися.
Нова якість «третьої сили»
Все описане вище підтверджує не лише недосконалість політичної системи держави, а й неадекватність усіх основних політичних сил. Вони, з різних причин, не готові сьогодні виступати реальним інструментом для суспільства в наведенні ладу в державі та забезпеченні поступального розвитку країни. Очевидно: якби більшість політичних сил були готові до викликів, які постали сьогодні перед державою, та керувалися б національними інтересами, то ефективне управління можна було б здійснювати й без суттєвих конституційних та законодавчих ревізій.
Тому сьогодні Україні справді потрібна політична сила, яка змогла б об’єднати патріотів, здатних продукувати ідеї, провести реформи. Така політична сила повинна стати центром творення нової патріотичної, відповідальної, інтелігентної еліти.
У суспільстві назріла необхідність реальних об’єднавчих партійних процесів. Ми не сприймаємо штучно нав’язуваної Україні двопартійності, за якої виборцеві доведеться вибирати між Тимошенко і Януковичем, котрі, за висловом одного з українських експертів, уособлюють боротьбу латиноамериканської парадигми з пострадянською.
Тому потрібна третя сила, яка скаже суспільству: ми — за європейську соборну демократичну Україну. За справедливе й заможне життя її громадян. І якій повірять люди.
Думаю, що політично така сила має позиціонуватися як ліберальна в царині економіки (і цим вона відрізнятиметься від популістського БЮТ) та національно-демократична в процесах державотворення (й цим відрізнятиметься від неукраїнських у своїй основі «регіоналів»). Суб’єктами об’єднавчого процесу можуть стати як партії блоку «Наша Україна», так і позапарламентські партії та потужні позапартійні середовища. При цьому до керівництва такою силою повинні прийти нові, недискредитовані політики, які не мають за собою тягаря помилок і поразок, які вміють знаходити відповіді на ті виклики, які постають перед суспільством.
Чи вистачить нинішнім лідерам мудрості подолати власні амбіції і зробити таку «третю силу» реальністю? Прогнозувати не беруся. Але вірити хочу. Адже тільки перехід від парадигми вічної війни (неминучої під час двопартійного зіткнення «стінка на стінку») до парадигми діалогу, домовленостей, співіснування дає шанс зробити соборну лише де-юре Україну нарешті соборною де-факто.