Уже давно не потребує доказів той факт, що російські технологи, при активному схваленні своїх замовників із Банкової, в основу президентської передвиборної кампанії в Україні поклали «технологію громадянської війни». Саме її реалізація з допомогою створення двох міфів про проросійського та антиросійського кандидатів призвела до розколу країни, яким нині дуже багато хто стурбований не лише всередині України, а й за її межами. Наприклад, Європа дуже здивована можливістю переділу кордонів на континенті, а також пов’язаною з цим процесом нестабільністю на території, якою транзитом на континент іде російський та туркменський газ. Є інформація про те, що перспективою реального розколу стурбована й частина російського істеблішменту, здатна зробити проекцію з української ситуації на російську. Що, втім, не виключає ситуації, при якій Москва, якщо не знайде спільної мови з новим українським керівництвом, усе ж таки ідейно підтримуватиме й підгодовуватиме «осередки опору» на території України. І в першу чергу — у проблемних регіонах.
Сепаратистські настрої, виразниками яких стали насамперед керівники Харківської, Донецької та Луганської областей, мають ряд суб’єктивних причин. По-перше, саме на територіях цих адміністративних утворень були наймасштабніші фальсифікації під час як першого, так і другого турів. У зв’язку з чим губернаторам ніби й відступати нікуди: позаду Лук’янівка. По-друге, кинутий чиновниками і деякими депутатами клич відгукнувся у чималій кількості сердець: люди, позбавлені протягом кількох років повноцінної інформації про події у країні, щиро вважають себе обманутими, і, можливо, для певної частини населення південно-східних областей теза про відокремлення від «зазомбованих американцями нахлібників» здається оптимальним вирішенням питання. По-третє, безперечно важливу роль, а якщо бути точним — то злочинну, відіграли директори підприємств на чолі з паном Богуслаєвим.
Його заяви про те, що «Україна — це схід, схід і ще раз схід!», були покликані розділити країну на «годувальників» та «утриманців». І це, до речі, при тому, що, за даними адміністрації Президента, з урахуванням усіх бюджетних платежів та дотацій, які уряд спрямовує в регіон, внесок Донецької області у спільну скарбничку адекватний внеску області Вінницької.
І, нарешті, останній момент: жодні збори бунтівних регіонів не могли б відбутися, якби на те не було волі Президента України Леоніда Кучми. Довести факт особистої координації, що передбачає телефонні команди, які Кучма віддає губернаторам південного сходу, звісно ж, складно, хоча деякі розмови з главами адміністрацій відбувалися при свідках. Але щоб зрозуміти, що без активної позиції Президента в цьому випадку не обійшлося і не обходиться, досить просто включити логіку. Наприклад, губернатор Дніпропетровської області Володимир Яцуба одразу категорично відкинув і засудив усі сепаратистські ідеї, написані на стягах Кушнарьова, Близнюка та Єфремова. А ось на з’їзд розкольників він поїхав. Таке протиріччя у поведінці Володимира Григоровича можна пояснити виключно одним моментом — командою від Президента, якому він завжди був вірний.
Тим самим можна пояснити і присутність на двох останніх з’їздах украй обережного і зваженого кримчанина Бориса Дейча, який нізащо не став би брати участь у колективних авантюрах, якби не було на те найвищої волі. Отже, не мали слушності ті, хто вважав Президента непричетним до сепаратистських ініціатив східних губернаторів і намагався пояснити їхній, м’яко кажучи, максималізм виключно московською режисурою. Дії ж Леоніда Кучми, якого певна частина української політичної еліти вважала хоча й специфічним, але все ж таки державником, можна пояснити так: якщо, вирішивши підтримати кандидатуру Януковича, Кучма керувався тезою: «Ну, тепер я подивлюся на те, як вам сподобається Україна без Кучми», то тепер діє інший девіз: «Нехай же ти не дістанешся нікому».
Нинішній, організований Банковою, сплеск чиновницького сепаратизму буде придушено після виборів. Але цілком очевидно, що сама лінія розколу не зітреться так швидко, хоча б тому, що під час передвиборної кампанії вона була лише жирно наведена, а по суті, була наявна, не надто нагадуючи про себе, з самого моменту здобуття незалежності. Адже політтехнологи, які працювали з владою, не стали колоти країну за принципом: любителів морських свинок — до одного табору підтримки, любителів хвилястих папужок — до іншого. Вони загострили успадковані від радянських часів суперечності, ліквідацією яких, за великим рахунком, свідомо й системно у країні впродовж 13 років ніхто не займався. Різниця у традиціях культурних, мовних, характерні відмінності в зовнішньополітичних пріоритетах і різне ставлення до необхідності торжества демократичних цінностей відійшли на задній план, а на передній вийшло полювання на кусень хліба, що стало основним заняттям для жителів як Сходу і Півдня, так і Заходу, Центру та Півночі. Але сама проблема різниці нікуди не поділася. Понад те, вона, швидше за все, певною мірою залишиться назавжди, про що свідчать відповідні історії практично всіх країн Європи. Проте цілком очевидно, що слід дуже багато зробити, щоб ця різниця стала багатством єдиної й неподільної України, а не її проблемою та міною уповільненої дії.
Можливо, те, що нині відбулося у країні, —на краще, оскільки болючий процес взаємних, іноді необгрунтованих, а часом обгрунтованих обвинувачень, що лунають із різних регіонів, може стати катарсисом, внаслідок якого Україна зможе вийти з хроніки. Можливо, вона «розбилася» на щастя. І силоміць склеювати осколки не потрібно: у цьому питанні сила і звичні підручні засоби навряд чи будуть ефективними, та й прикмета погана. За вмілого підходу, в першу чергу з боку нової влади, її можна виліпити заново. Як? Давайте думати спільно. Цей матеріал — перша спроба у «ДТ» підшукати можливі рецепти й відповіді на запитання: що повинна зробити нова влада, аби об’єднати таку різну країну?
Де багато няньок, там дитя каліка
Ряд експертів, із якими мені вдалося поспілкуватися останніми днями, висловлюють чимало припущень і версій, нерідко суперечливих. Але в дечому вони єдині.
Від Радянського Союзу Україна успадкувала непропорційний, незбалансований, з погляду розподілу за регіонами, промисловий потенціал. Це не вина української влади і не заслуга Донецька, Запоріжжя, Харкова або Дніпропетровська. Це наслідок рішень союзного керівництва. Проте слід визнати, що українська влада за роки незалежності так і не підступилася до вирішення проблеми структурної перебудови промисловості, зокрема з урахуванням регіонального чинника. А крім того, диспропорція пострадянська була збільшена несправедливою системою оподаткування та бюджетних платежів, встановленою вже після розпаду Союзу.
Нинішня ситуація потребує серйозного перегляду відносин центрального і місцевих бюджетів. Більшість експертів згодні з тим, що більша частина формованих на місцях бюджетних надходжень має залишатися в регіонах. До центру слід відправляти кошти, необхідні для підтримки життєдіяльності держави як такої (оборона, зовнішня політика, правоохоронна система та ін.), а також для реалізації загальнодержавних програм, частина яких має бути орієнтована на вирішення проблем тих-таки регіонів. Серед них — програми, спрямовані на ліквідацію екологічних проблем, великою мірою, до речі, теж успадкованих від радянського періоду, програми соціальні, спрямовані на створення робочих місць у депресивних регіонах, які особливо очевидно цього потребують. Дещо робиться й сьогодні, проте не на підставі об’єктивних показників, а, швидше, завдяки нахрапу і мірі наближеності керівника того чи іншого регіону до ключових фігур у центральній владі.
Необхідно скласти й оприлюднити карту регіонів країни, створену на основі їх оцінки за об’єктивними критеріями. На думку експертів, описуючи ситуацію в регіоні, слід враховувати середню тривалість життя, рівень народжуваності, рівень безробіття, масштаби міграції з регіону, насамперед трудової, рівень зарплат, як середніх, так і мінімальних, промисловий та аграрний потенціал, обсяг інвестицій у регіон, найгостріші екологічні проблеми, доступність освіти і стан культурної сфери, науковий потенціал регіону тощо. Накреслення об’єктивної картини допоможе новій владі побачити справжній рівень дисбалансу регіонів, оцінити масштаб наявних проблем, визначити пріоритетні завдання. І головне — знайти шляхи й засоби для їх вирішення на центральному та регіональному рівнях. Цей процес повинен бути гласним і максимально відкритим. Утім, як і дискусія на цю тему.
Нині практично в усіх міністерствах та відомствах існують департаменти, управління, відділи, які займаються регіональною проблематикою. Зшити у виразну регіональну політику цю клаптикову ковдру дуже важко, практично неможливо. Багато хто переконаний у необхідності створення органу влади, що взяв би на себе формування цілісної регіональної політики, а також міжвідомчу координацію, спрямовану на її реалізацію. Є думка, що у складі нового Кабміну необхідно створити Міністерство регіональної політики. Такий підхід має право на життя, проте не можна забувати, що ця політика надзвичайно різнопланова, і для того, щоб продублювати функції Мінекономіки, Мін’юсту та Міністерства культури, Комітету у справах молоді та спорту і багатьох інших, нове Міністерство повинно б мати колосальний штат, багатоповерховий будинок і дуже багато «мерседесів». Опоненти цієї ідеї вважають, що Міністерство регіональної політики створити так само проблематично, як і Міністерство євроінтеграції. Хоча в ряді європейських країн такі міністерства працюють дуже ефективно, а в деяких державах питаннями регіонів займається Міністерство внутрішніх справ, лише на огризках часу контролюючи поліцію.
Є інші варіанти. Безперечно, проблема збереження цілісності країни — це проблема національної безпеки. В Україні до 1999 року існувала досить ефективна практика створення міжвідомчих комісій при РНБОУ. Якщо новий президент відродить цей орган із попелу і його значимість визначатиме реальна можливість впливати на ситуацію, а не міра близькості секретаря до президента, то чому б не піти цим, уже второваним шляхом.
Є й третій варіант. Для міжвідомчої координації у сфері регіональної політики створити Урядовий комітет, що готував би на засідання Кабміну попередньо узгоджені та прораховані рішення. Таку форму в Україні почали практикувати з часів прем’єрства Віктора Ющенка. На чолі цього комітету мав би стати перший віце-прем’єр, а на засідання Урядового комітету, крім міністрів, слід запрошувати керівників зацікавлених регіонів. Це дозволить максимально оперативно, відповідно до компетентних думок із місць та керівників профільних урядових структур, вирішувати питання комплексного й збалансованого розвитку регіонів. Вирішувати цілісно, системно, маючи перед очима всю картину, а не кулуарно й вузькосекторно.
Непогано було б відродити практику засідань Ради регіонів при президенті. Але проводити їх не в Києві, а в областях.
Кадри та їхні прихильники
Мабуть, тут було б резонно поговорити про кадри. Неминуча відставка, а не виключено — і притягнення до кримінальної відповідальності Кушнарьова, Близнюка та Єфремова не лише остудять чиновницьку сепаратистську сверблячку на Харківщині, Луганщині та Донеччині, а й стануть застереженням на майбутнє для держчиновників з інших областей Сходу та Півдня України, які приєдналися до них.
Водночас, призначаючи нових губернаторів, необхідно враховувати специфіку цих регіонів. Навряд чи представниками нового президента в Луганську і Харкові зможуть стати керівники штабів, оскільки не мають серед місцевого населення, про що зокрема свідчать результати виборів, належного авторитету.
На призначення губернатора в Луганську, швидше за все, спробує вплинути «Індустріальний союз Донбасу», вичавлений із Донецька Рінатом Ахметовим. З іншого боку, на процес призначення спробує вплинути партія «Яблуко». Але хоч би яке рішення прийняв Віктор Ющенко в кадрових питаннях (це стосується не лише губернаторів, а й усіх наступних призначень), він, пообіцявши чесну і прозору владу, муситиме представити широкому загалу мотиви, з яких приймає те або інше кадрове рішення. Якщо ви пригадуєте, Леонід Кучма практично ніколи не пояснював, чому він знімає тих або інших чиновників. Які реальні мотиви й цілі рухали Президентом, що усував губернаторів, міністрів та прем’єрів? Це вже потім журналісти й експерти додумували: цього сказала зняти Росія, призначення того пролобіював Ярославський, цього «урив» Медведчук тощо. Імовірно, Ющенко може прислухатися до думки свого оточення, місцевих громад чи місцевих «клубів заможних громадян». Але щоразу ми повинні від нього довідуватися — з ким і на яких умовах він ділить відповідальність за те або інше кадрове рішення; які плюси від цього отримає суспільство і який рівень професіоналізму новопризначених.
Але повернімося до конкретних кадрів. Тому, хто прийде на місце Кушнарьова, буде дуже непросто. З одного боку, у нового губернатора буде мер, який підтримав де-факто Ющенка, і пул заможних діячів, ніби місцевих олігархів, які виявили лояльність до Ющенка. З іншого боку, до Кушнарьова населення Харківщини ставиться не так уже й погано. І крім того, він розставив в області величезну кількість своїх людей на різні посади. На їх виявлення, заміну або «перевербування» знадобиться чимало часу. І зробити це може краще той, хто знає Харківську область та її специфіку. Серед імен, що їх нині називають, найчастіше можна чути імена Володимира Шумілкіна — мера Харкова, Володимира Філенка, який досить довго курирував у «Нашій Україні» область, та Олега Дьоміна — нинішнього заступника голови адміністрації Президента і колишнього губернатора Харківщини.
Обережності в доборі кадрів потребують Одеса та Дніпропетровськ. Масштабні фальсифікації були і в цих регіонах. У принципі, як підтверджують у «Нашій Україні», два шанси повестися відповідно до закону обидва губернатори змарнували. Третій тур, можливо, надасть їм третій шанс. У принципі, Володимир Яцуба, який у кулуарах Банкової не приховує своєї антипатії до Януковича, цілком міг виставити і в своїй області бар’єри на шляху реалізації планів штабу щодо показників фальсифікованих результатів. Але кажуть, що його злякала Юлія Тимошенко, яка, щонайменше, чотирьом бажаючим пообіцяла посаду губернатора після перемоги.
Яцуба за короткий час перебування в області залучив у неї досить серйозні інвестиції. Водночас, він є чи не єдиним губернатором, який не пустив у своїй вотчині комерційних коренів. Навіть «Приват», з яким у Яцуби війна, вдячно відгукнувшись на прохання Пінчука, не зміг нарити на нього більш-менш серйозного компромату. Якщо йдеться про професіоналізм, то Яцуба відповідає своєму місцю і в Дніпропетровську, і на посаді міністра Кабінету міністрів. Якщо говорити про закон, що передбачає вільне волевиявлення громадян, то нинішньому губернатору місця в новій владі немає. Ваги в руках Ющенка...
Із Гриневецьким складніше. Улюбленець публіки, дотепник, компетентний фахівець, авторитетний в області керівник. Укази штабу Януковича під час передвиборної кампанії виконував старанно, але без фанатизму. У команді Ющенка подейкували про його переведення до Києва, що було б корисним і з фахового, і з політичного погляду: у Гриневецького непогані зв’язки в Москві. Яка муха вкусила губернатора Одеської області під час і після другого туру, можна лише здогадуватися... Але Гриневецький настриг сім мішків гречаної вовни, мимохідь назвавши народ, який зібрався на Майдані, «шпаною». Крім того, відіграв не останню роль в організації розкольницьких з’їздів Південного Сходу. Що з ним робити, знову ж, вирішить Ющенко.
Проте Гриневецький — не найбільше лихо цього регіону. Президентові доведеться мати справу з обраним мером Одеси Русланом Боделаном. Спеціальна людина. І цей чинник укупі з підозрілим ставленням до чужаків самих одеситів закликає нового президента до винятково обдуманих кадрових рішень в області.
Непрості справи і з Запоріжжям. Рідкісна людина зможе собі в регіоні відвоювати місце під сонцем за наявності всеконтролюючого мера Запоріжжя пана Карташова. Претендентів багато, але важливо не помилитися.
Найскладніше з Донецьком. Близнюка з губернаторського крісла Ющенко вилучить негайно — це зрозуміло. Але проблема донецького феодалізму, що існує вже багато років, залишається. І причина цієї проблеми, втім, як і ключ до її вирішення, — це Рінат Ахметов. Саме він, за оцінками обізнаних людей, найважчий мільярдер України, повністю контролює Донецький край — донецький бізнес, донецький бюджет, донецьку владу, донецькі суди, прокуратуру, міліцію та інші державні інститути на території області.
Ющенко про це знає. Останніми місяцями він мав можливість укотре в цьому переконатися. Адже справді, у Донецькій області ніхто не виганяв призначених Ющенком членів дільничних і територіальних виборчих комісій. Їх просто й цинічно перекупили. А на тих небагатьох, хто не сприйняв матеріальних аргументів, впливали аргументами фізичними. Ющенко розуміє, що так само візьмуть в оборот будь-якого чиновника, якого він призначить керувати Донецькою областю у разі перемоги на виборах.
Насправді можливі три варіанти. Перший — Ющенко забуває про Донецьк і віддає його на відкуп Ахметову. Область залишається закритим анклавом, у якому Українська держава репрезентована не більше ніж гербом та прапором. Про єдину Україну в цьому випадку говорити не доводиться, як і про ефективну боротьбу за верховенство закону та прав людини на всій її території.
Другий варіант — відкрите протистояння Києва з Донецьком під гаслом: «На кожного шахтаря є дошка від паркану». По суті, війна на поразку, в якій переможців не буде. А ось переможені — однозначно.
Варіант третій — укладення своєрідного пакту про ненапад, поділ повноважень і сфер впливу. Є підстави вважати, що Ахметов до серйозної розмови готовий. Здається, внутрішньо готовий до неї і Ющенко, якщо повірити в те, що його головний передвиборний слоган про необхідність роз’єднання бізнесу і влади — не просто девіз, а глибоке переконання і керівництво до дії на президентській посаді.
Етапи знаходження консенсусу мають складатися з двох частин (і цей сценарій міг би стосуватися по суті всіх олігархів, включаючи місцевих, дрібнішого масштабу, які живуть в інших регіонах). Ющенко вказує Ахметову на ті недоплати, які він відповідно до реальних ринкових цін не зробив у бюджет при покупці великих підприємств. Ми пам’ятаємо про те, що росіяни пропонували за «Криворіжсталь» удвічі більше, ніж Ахметов і Пінчук, котрі купили підприємство. За олігархами зберігається право власності в тому разі, якщо вони вносять відсутню частину до бюджету. При вирішенні цього моменту можна перейти до частини другої.
Президент Ющенко має що запропонувати Ахметову. Держава, в особі Ющенка, може гарантувати донецькому мільярдеру рівні, відносно всіх інших олігархів, зокрема, з власного політичного табору, умови конкуренції; надійний захист майнових прав у незалежному суді; свободу пересування по країні та по світу; захист від незаконних зазіхань на бізнес із боку численних контролюючих органів; державну підтримку інтересів донецького бізнесу на зовнішніх ринках; активну участь держави в захисті донецьких виробників від антидемпінгових та інших розслідувань у закордонних країнах; бюджетну підтримку у вирішенні соціальних, екологічних та інших проблем жителів шахтарського краю, аж до прийняття і реалізації цільових державних програм, орієнтованих на Донецький регіон.
Що потрібно Ющенку від Ахметова в обмін на все це? По суті одне-єдине — недоторканність держави на території Донецької області, що містить у собі як мінімум дві речі — невтручання в діяльність державних органів і недоторканність бюджету. У разі порушення такого пакту нікому з олігархів, включно з Ахметовим, не слід скаржитися на пильну увагу прокуратури до розслідувань фактів корупції. Пити горілку в лазні з губернатором — будь ласка, але використовувати бюджет, що часто-густо мало місце, і корумпувати СБУ і МВС — зась. Відповідальність за всією суворістю законного часу. А саме такий час, з огляду на обіцянки Віктора Андрійовича, прийде в Україну з його перемогою.
Є, правда, ще один момент. Ані в Ріната Ахметова, ані у Віктора Пінчука, ані в Олександра Ярославського, ані в Ігоря Коломойського не повинно бути підстав сказати президенту Ющенку: «Вікторе Андрійовичу, то ми не зрозуміли, чому нам не можна, а Петру, Юлі, Сашку, Давиду або Ромі — можна». І ось тут Ющенко однозначно відповідальний за тих, кого приручив.
Правду кажучи, від преференцій, фаворитизму і тотального «телефонного» права в Україні втомилися всі. Умови рівності застосування закону (нехай він буде до усіх справедливим, або до усіх несправедливий, але однаковою мірою) влаштує улюбленців старої влади. Багатьох улюбленців влади нової вони влаштують теж, але потрібно — щоб усіх. І ця сама рівність усіх перед законом може стати потужним об’єднальним чинником у роз’єднаній країні.
Об’єднання пройде по серцях
Програма об’єднання країни має стати першочерговою для держави й свідомо необхідною для суспільства. І якщо для чогось і може існувати державна пропагандистська машина, то саме для цього. Процес єднання країни має стати культовим. Замість культу особистості президента — культ єдиної та заможної в усіх значеннях цього слова країни. Тільки робити це потрібно не топорно й аматорськи, а професійно, цікаво, зворушливо й компетентно. Так, ще й політкоректно. Слід розробити ідеологію об’єднання. І цілу низку заходів і програм, спрямованих на її реалізацію. Що б це могло бути? У першу чергу, об’єктивна і професійна робота телебачення. У країні не повинно залишитися зон безальтернативного ідеологічного диктату будь-яких політичних сил. Це стосується як влади, так і опозиції, за якою, мабуть, залишиться контроль за кількома регіонами. Люди повинні мати можливість робити самостійні висновки, а не поглинати заморожений партійний пайок.
Україні просто необхідна програма «Пізнай свою Батьківщину». І ось тут, до речі, досить важливу роль міг би відіграти особисто Віктор Ющенко, чиїм дуже серйозним хобі є історія. Переважна більшість жителів нашої країни своєї історії не знають, не хочуть знати, або не мають можливості це робити. І допоки автори підручників будуть вправлятися у трактуваннях пережитого народом України, нинішні покоління можуть зайнятися іншою справою. Ви особисто були в Почаївській Лаврі? А в Софіївці, а в Берестечку? Ви Чернівці колись бачили, а Карпати знаєте? Ви бачили Кам’яну Могилу, а Кам’янець-Подільську фортецю, а Херсонес, а Святогорську Лавру? Я, об’їхавши понад 40 країн, — ні.
Чому за радянських часів школярі на канікули могли їздити до Бреста, Риги, Мінська, Ленінграда та Москви, а наші школярі майже позбавлені можливості пізнати свою країну, відчути багатство культур, із дитинства усвідомлювати, що ми дуже різні, але заслужили право на повагу як мінімум своєю історією. І грошей на це шкодувати не треба, оскільки нове покоління має бути вихованим у дусі, вибачте за неологізм, національного інтернаціоналізму.
Свою роль у процесі об’єднання має, безсумнівно, відіграти столиця. І йдеться не лише про болючий для неї процес майбутнього справедливішого розподілу податкових надходжень. Як відомо, більшість головних бізнес-структур, так само як і найбільші державні й національні компанії, за фактом географічного розташування штаб-квартир відраховують податки саме до столичної казни. Київ змушують ділитися прибутками з регіонами. Принципи розподілу не всі сприймають як справедливі, і не завжди безпідставно. Подібні закиди депресивні регіони адресують й іншим містам-мільйонникам. Очевидно, що проблема оптимізації міжрегіонального перерозподілу податків існує, і вирішувати її знову ж таки слід на основі об’єктивних критеріїв.
Приїжджаючі до Києва з регіонів люди повинні бачити як можна жити в їхній ж країні. Столицею необхідно пишатися і робити все можливе для того, щоб різниця між Києвом і регіонами максимально стиралася. Звичайно, не в сенсі погіршення ситуації в Києві, а навпаки. У Києві справді зроблено дуже багато і виглядає він не гірше, ніж більшість європейських міст. Дуже важливо, щоб мільйони українців зрозуміли, що в їхній країні це може бути. Більш того — що це є. У цьому сенсі перший поштовх пізнання столиці й любові до неї надав Майдан. Адже більшість тих, хто приїхав сюди, зробили це вперше, і якби не «оказія», можливо, ніколи б вживу не побачив місто і не зрозумів би, що його жителі не міщани, які «зажралися» і катаються в маслі, а громадяни: привітні, гостинні й чуйні.
Безсумнівно, при новій владі має дістати зелене світло громадське телебачення. Реальне громадське телебачення. Найкращі й професійні програми регіональних каналів цілком можуть знаходити місце в його ефірі в рамках усе того ж проекту «Пізнай свою батьківщину». У нас у країні збереглося чимало закоханих у свою малу батьківщину людей. Є краєзнавчі музеї, експонатам яких позаздрили б столичні музейні зали. Є історії життєві й кар’єрні, знати про які важливо всій країні. Є досягнення і проблеми, якими потрібно ділитися. Необхідно тільки відродити потребу в цьому і зробити це не на рівні телебачення радянських часів, а цікаво, жваво, талановито. Не сумніваюся в тому, що «людського матеріалу» для цього достатньо.
Колосальну увагу необхідно приділити молоді. Думку кількох поколінь, які жили за Радянського Союзу, похитнути буде дуже непросто. Особливо на сході. Бо підприємства, з якими пов’язане все життя, були побудовані в СРСР, а нова влада практично нічого порівнянного за масштабами в регіонах не створила. А ось проблеми вона генерувала дуже успішно... Молодь необхідно врятувати від цієї закоханості в минуле та протиставити батьківським спогадам (не применшуючи їхньої значущості) реальність нового життя. Якщо Сполучені Штати називають «плавильним казаном націй», то в Україні має бути створений великий казан, в якому слід переплавити протиріччя та створити бальзам толерантності, цікавості й гордості не лише за малу, а й за велику Батьківщину. Це варто зробити заради тих, хто вже завтра будуватиме цю країну і захищатиме її інтереси за кордоном.
В усьому світі є програми обміну студентами. Модульна система навчання дає можливість посилати на стажування українських студентів за кордон, після якого вони практично безболісно продовжують навчання у вітчизняних вузах. Якщо київський КПІ чи Аграрний університет може посилати студентів до Німеччини та Штатів, Канади й Британії, то чому не налагодити такий обсяг із вузами Полтави, Львова і Харкова? Студенти, які навчаються за квотою держзамовлення, цілком можуть отримувати бакалавра в Ужгороді чи Тернополі, а магістрами ставати, відповідно до державної програми, у Харкові, Києві чи Сумах. Ця практика надзвичайно поширена на Заході. Лише там фігурують не регіональні вузи, а вузи різноманітних держав: семестр у Голландії, три семестри в Шотландії, два — у Франції. Так європейські студенти пізнають світ, так наші можуть без шкоди для якості освіти пізнавати свою країну. Той самий принцип, у випадку, коли йдеться про держзамовлення, може бути використаний і при розподілі.
Тепер про службу в армії. Вона повинна мати екстериторіальний принцип. Через бідність Міністерство оборони практикує проходження солдатами служби на малій батьківщині. Переважно луганчани служать у Луганській області, харків’яни — у Харківській, львів’яни — у Львівській. У такий спосіб вирішується питання економії коштів на транспортування, та й родичі можуть підгодувати своє чадо, у той час, коли державі не вистачає коштів на нормальне харчування і дистрофія в армії серед солдатів строкової служби — діагноз не рідкісний. Та, по-перше, нова влада обіцяє скорочення строків служби і відмову від фінансування збройних сил за залишковим принципом. По-друге, у політиці керівництва СРСР були й свої розумні напрацювання. Якщо перевести їх на наші реалії, то було б абсолютно логічним, щоб новобранець із Донецька відбував строк служби в Закарпатті, сумчанин служив в Івано-Франківську, а кримчанин у Черкасах. Те саме стосується й офіцерського складу, який засидівся на одному місці.
Зовсім не зайвим було б відродити в країні практику Універсіади. І робити це не убого на занехаяних стадіонах і в спортзалах із розбитими вікнами, а яскраво, професійно, перетворюючи існуючі фобії на емоційну, але здорову спортивну конкуренцію. Спорт і культ здорового способу життя також мають стати загальнонаціональною справою і загальнонаціональною програмою.
Майдан зробив модною українську пісню. Сучасну, із якою не соромно вийти на сцену Євробачення. Надзвичайно важливо якщо не сприяти, то принаймні не заважати молоді створювати сучасну культуру. Така загроза є. Патріархальні смаки можливого майбутнього президента змушують про це думати. Хоча в його команді були «ВВ» і «Океан Ельзи». Проте сьогодні ясно: на головних сценічних майданах країни має бути місце не лише шароварам, а й порваним джинсам. Може, останнім — передусім.
А от у навчальних програмах, із моєї точки зору, має бути відведене набагато більше місця російській літературі. У нас виросло ціле покоління, яке проходило Достоєвського і Толстого за пару уроків. Мені, безумовно, заперечать, що Шекспір не менш важливий. Не стану сперечатися (тільки якщо читати його в першотворі). Можливо, окремих уроків російської літератури Міністерство освіти закладати в навчальний план і не повинне, але значне збільшення годин, присвячених класикам російської літератури та її кращим сучасним зразкам має бути. Особливо в тих регіонах, де переважає російськомовне населення. А знати українську мову серед молоді має стати модним. І жодні циркуляри й укази тут не допоможуть, а ось україномовні кумири молоді цьому посприяти можуть дуже ефективно.
Один із моїх співрозмовників, із яким я обговорювала актуальну тему примирення регіонів і вибудовування відносин нової влади з бунтівними областями, які у своїй більшості підтримують Януковича, пригадав про те, що 9 травня святкуватиметься 60-річчя Перемоги. Він вважає, що цього дня, за умови багатомісячного адекватного медійного супроводу, ветерани Радянської армії і ветерани УПА зможуть потиснути один одному руки. «Вони повинні це зробити, тому що вони ідуть. Їхнє рукостискання має стати цементуючою основою, запорукою розуміння і миролюбства для поколінь їхніх дітей, онуків і правнуків. Змогли ж зробити це іспанці, примиривши націю.» Чесно кажучи, я не вірю, що це можливо й не думаю, що ми маємо право робити боляче 85-річним людям, намагаючись змінити їхній світогляд у настільки похилому віці. Та от їхні діти, їхні онуки це зробити можуть. І саме цього дня або завдяки цьому дню. У будь-якому разі нова влада має думати про те, як зробити, щоб святкування ювілею Перемоги не стало черговим клином, а навпаки сприяло підвищенню рівня порозуміння.
Отже, ідей, як народити єдину країну, є чимало. Ми маємо усвідомлювати, що це непроста робота, яка потребує колосального терпіння, такту й розуму. Нас, на жаль, не може об’єднати церква. Навіть православна. І передусім тому, що не може об’єднатися сама. Нас не можна об’єднати єдиним зовнішнім ворогом — у різних частин України свої зовнішньополітичні симпатії та антипатії. Проте нас може об’єднати, хоч як дивно, нова влада, що відкидається великою частиною країни. Усе просто: у нас однакові проблеми, львів’яни і харків’яни, кримчани і вінничани, кияни та луганчани — всі ми зіштовхуємося в житті з тими самими проблемами: селективне застосування закону, корупція, відсутність реального чесного правосуддя, низький рівень життя, тотальне порушення прав людини. Ось частина спадщини, яку залишає нам стара влада. Коли новій владі вдасться проводити політику, позитивні результати якої у вище згаданих сферах відчують громадяни, незалежно від того, в яких регіонах вони мешкають, то ця влада здобуде і повагу, і визнання, і підтримку і, отже, об’єднає народ. Національна ідея такої держави, як Україна, не може спрацювати, якщо вона перебуває в рамках переваги однієї нації. Вплив зовнішніх чинників і внутрішніх традицій не дає такої можливості. А це означає, що вона має бути універсальною, що лежить у площині економіки та прав людини.
Мене якось запитали члени якоїсь закордонної делегації: «Так у чому ж різниця між росіянином і українцем?» У відповідь я пожартувала: «Якщо росіянину та українцю запропонувати розкішний дім, машину й валізу грошей, а натомість попросити відмовитися від ядерної зброї, то росіянин пропозицію відкине, а українець погодиться». У кожному жарті є частка жарту. Україна — це європейська країна, яка не хоче щоб її боялися і перед нею тряслися. Вона хоче, щоб її шанували. Та найголовніша потреба її жителів — це гідний рівень життя і, як показали недавні події, повага до прав громадян. Квітуча і миролюбна держава — ось той ідеал, що буде близький і Заходу, і Сходу. І саме від нової влади залежить, якою мірою ми до нього наблизимося, чи, якщо нічого не зміниться, — віддалимося.