1 грудня — 15-та річниця Всеукраїнського референдуму, на якому у політико-правовому вимірі остаточно було вирішено питання нашої незалежності.
Вже сама собою та обставина, що нинішня спроба витворити Українську державу реалізується найтриваліше, вагомо свідчить на користь осмислення сучасності нашого буття. Тим більше що «п’ятнадцять років незалежності, — як стверджує доктор історичних наук Г.Касьянов, — уже піддаються методам та інструментарієві історичної науки, їх цілком законно можна трактувати як «історію».
На користь такої постановки питання і той факт, що ми живемо в час, коли розширюється сфера перемін, коли суспільний поступ істотно пришвидшується, а відтак — розвиток подій ущільнюється, інколи вони стають історією, ще не відбувшись. До того ж вони характеризуються хаотичністю, і, відповідно, ускладнюється можливість визначення суспільних «правил гри».
Набуває поширення думка, що прискорення темпів життя більше не вкладається в межі усталеного людського існування, під його натиском зазнають струсу всі інститути суспільства, і що прискорення перемін скорочує тривалість життєвих циклів. За оцінками професора Г.Почепцова, «неконтрольоване входження у цей хаотичний світ призвело до того, що нині раз на рік відбувається Подія, аналогічної якій у минулому взагалі не було. ... Подія, яка може змінити все, що є». За таких обставин людина не просто вимушена включатися у темп небачених прискорень. Вона взагалі катапультується, причому багаторазово, в інші світи.
Такі реалії призводять до небачених темпів мутацій. Як вважають експерти, мільйони людей охоплює зростаюче відчуття непевності і тривоги. Вони втрачають орієнтири, спроможність адекватно сприймати події і керувати подіями, які безперервною лавою падають на них. Немотивований страх, масові неврози, вчинки, що не піддаються розумному обґрунтуванню, непояснені акти насилля — це та інше, на їхню думку, лише слабкі симптоми явищ, котрі очікують нас попереду. Невизначеність та роздратований скептицизм, які фактично формують ідеологію національного відчаю, — це ознаки втомленого суспільства. Таким суспільством ми є сьогодні. Проте ще ніхто з політиків та науковців навіть не підходив до розгляду українських реалій під таким кутом.
Американський футуролог і публіцист Е.Тоффлер у книзі «Шок майбутнього» вважає, що ми стаємо перед необхідністю повернути дзеркало часу — формувати чіткий образ майбутнього для того, щоб краще зрозуміти нинішню епоху. «Сьогодні, — наголошує він, — нам дедалі складніше усвідомлювати наші особисті і суспільні проблеми без застосування майбутнього як інтелектуального знаряддя». На його думку, реалізація такого завдання ускладнюється двома обставинами: швидкоплинністю фактів, коли доводиться працювати зі «зникаючою ситуацією, яка змінює вид і сенс раніше, ніж слова покладено на папір»; а також тим, що «ми ще не навчилися замислюватися, досліджувати, писати і публікувати в «реальному часі».
Усе це призводить до необхідності зміни нашого сприйняття часу, змушує переглядати усталені погляди на історію та історичні дослідження, їх тематичну спрямованість.
Якщо у загальноприйнятому сенсі історія сприймається як бачення минулого очима сьогодення, то сучасна історія формується очима сьогодення з урахуванням досвіду та аналогій минулого. І той, хто пише історію сучасності, фактично разом із політиками робить її, тобто творить державу. І, очевидно, несе відповідальність за її результати. Особливо якщо мати на увазі те, що хоча влада далеко не завжди схильна враховувати думку вченого, але й просто нею ігнорувати тепер вона вже не може. А також те, що епідемія втрати відчуття історії поширюється, зокрема у європейських країнах, що призводить до розриву зв’язку поколінь, втрати колективної пам’яті. Багато в чому від науковців залежить недопущення цього. Більше того — формування тривалої пам’яті, відчуття історичної хронології.
Не менш важливе значення має й те, що вже нагромаджено великий масив публікацій на сучасну тематику як істориками, так і представниками інших сфер знань, а також політиками — діючими та колишніми.
Його, цей масив, можна поділити на декілька рівнів.
До першого, так би мовити, поверхневого рівня варто зарахувати роботи описового характеру на основі поєднання фактів із прийнятими судженнями. Нанизаний у них перелік імен і подій має, щонайменше, один незаперечний позитив, якщо брати історію: вона наповнюється особами, так би мовити, населяється людьми, чого не було раніше. Але часто-густо дає лінійне і спрощене пояснення непростих українських реалій.
Другий рівень — більш складний. Насамперед через те, що дослідники вдаються до використання філософських категорій та соціологічних методів, спираються на блоки факторів, намагаються вийти на комплексне бачення проблем і перспектив України.
За нашими підрахунками, до цього, другого масиву можна зарахувати, з певними натяжками, до 200 книжок.
Загалом же, за оцінками книжкової палати України, із майже 28 тисяч книжок та брошур політичного і соціально-економічного спрямування, які побачили світ у 1991—2006 роках (станом на жовтень 2006 р.), 43% становлять роботи на сучасну тематику. До цього слід додати і майже 100 дисертацій тільки кандидатів та докторів історичних наук із 2443 таких робіт, захищених за період із 1993 по жовтень 2006 року.
Не вдаючись до конкретних чи узагальнюючих оцінок щодо них, оскільки це потребує окремого історіографічного огляду, вважаю за необхідне наголосити на головному: нині нагромаджено необхідну базу для переведення досліджень на якісно новий рівень, у тому числі й особливо узагальнюючого, концептуального і міждисциплінарного, а головне — проектуючого характеру.
Зрозуміло, що дослідження на сучасну тематику, та ще й при діючих чи живих головних учасниках державотворчих процесів, доволі складні у плані викладення фактажу, не кажучи вже про його інтерпретацію й оцінки. Адже вчений — людина свого часу, прив’язана до нього своїм світоглядом, своєю громадянською позицією, своїми політичними симпатіями і навіть умовами свого людського існування. До того ж слід мати на увазі закономірність, про яку писав Гете: коли епоха наближається до завершення, всі тенденції суб’єктивні, але, водночас, коли визрівають передумови для нової епохи — всі тенденції об’єктивні.
За таких обставин належить постійно тримати у полі зору проблему, яку свого часу окреслив один із найбільших англійських істориків ХХ століття Едвард Х.Карр: «Якщо історик конче дивиться на свій період очима свого часу і вивчає проблеми минулого як ключ до проблем сучасності, чи не впадає він у суто прагматичне бачення фактів і чи не дійде висновку, що критерій правильної інтерпретації — її зручність для сьогоденних цілей. За цією гіпотезою, факти історії — ніщо, інтерпретації — все».
Тому, очевидно, дослідники сучасності не зможуть виступати як укладачі енциклопедій, так само як і викладати «остаточну історію» (термін англійського дослідника Ектона) сучасності. Втім, і нереально ставити таке завдання. Дослідження — це нескінченний процес. І писати історію — це чи не єдиний спосіб «робити» історію.
Наявність факту трьох загальновизнаних спроб витворити Українську державу (з відомими результатами) продукує постановку питання (не кажу вже про його політичну або геостратегічну підкладку) про історичну спроможність України бути державою.
Очевидність твердження, що сучасна Україна таки стала державою, принаймні в інституційному вимірі, не «закрила» дискусій на ці теми. Правда, дискусій, за великим рахунком, немає. Наші реакції, і насамперед політичні, на відповідні «наукові закиди» з цього приводу, швидше, нагадують рефлекторне реагування на образи.
Тоді як потрібна інтелектуально насичена й інтелектуально наступальна позиція з цієї проблеми, щоб про Україну говорили і щоб про Україну читали. І, бажано, не те, що сьогодні. За кордоном насамперед. Але, хоч як це дивно звучить, подеколи відмовляють українцям у праві на самостійне державне життя ті, хто сам себе призначив тягнути на собі лідерську функцію у вітчизняній історичній науці.
Постановку й осмислення «українського питання» далі не слід розглядати звужено по лінії «Україна—Росія». «Закрити» цю тему, принаймні для українського суспільства, можна лише давши аргументовану, з урахуванням усього історичного досвіду, із залученням усього аналітичного інструментарію, включно із соціальним богослов’ям та політичною теологією, відповідь на ключове, доленосне запитання: чи можлива Україна як держава?
Якщо у принципі цей проект неможливий для реалізації — тоді його можливо лише зруйнувати, і ніхто не повинен нести за це відповідальності. Оскільки не можна відповідати за те, чого у принципі не можна побудувати. Якщо ж Україна може і повинна бути державою, тоді й правомірно говорити про її перспективи, про історичну відповідальність за її долю.
Такий підхід, на мою думку, має поєднуватися з дослідженням того, чого людству коштує розпад імперій, включно з радянською. Італійський письменник і семіотик Умберто Еко вважає, що «це настільки широкий сюжет, що ніхто, на жаль, наразі ще не ризикнув його висвітлити. Але така книжка могла б закласти основи для розуміння сучасного світу. Балканські країни, наприклад, продовжують відчувати наслідки кінця Римської імперії. А Близький Схід досі переживає розпад Оттоманської. Мине не одне десятиліття, доки нарешті не згладяться всі негативні наслідки краху радянської системи. ... Після удару, що провокує розпад, — стверджує він, — нерідко минають сторіччя, перш ніж стабілізуються національні «тектонічні плити» і вщухнуть ударні хвилі».
Цілком очевидно, що Україна відбулася як держава поки що лише в інституційному оформленні. Візьму на себе сміливість стверджувати, що вона вже буде державою, навіть незалежно від бажання чи небажання цього з боку тих, хто відправляє владу в країні та суспільні настрої. Світ, Європа не дозволяють порушити баланс сил, систему стримування і противаг, які близькі до викристалізовування.
Питання в іншому — яким є і яким має бути сутнісне наповнення — у внутрішньому і зовнішньому вимірах — української державності. І з цього приводу ми досить добре знаємо, що знаємо недостатньо. Вже навіть тому, що державний суверенітет все ще переважно розглядається й оцінюється за традиційними вимірами, характерними для середини ХХ століття, у відриві від світових глобалізаційних процесів, які істотно змінюють порогові критерії державності та незалежності.
Для українського політикуму все було більш-менш зрозуміло, коли стояло й вирішувалося завдання формування інститутів влади і держави. Не маючи іншого досвіду, утворювали їх фактично за радянськими зразками. Решта, що робилося попередніх 15 років, — це суміш власних імпровізацій і закордонних рекомендацій та досвіду, які переносилися й насаджувалися на український ґрунт. У нас не було і немає власної політики.
Відтак, в Україні сформовано устрій, який можна класифікувати як бюрократичний капіталізм (правда, судячи зі складу антикризової коаліції, варто було б очікувати спроб творення «народного капіталізму»). Держава виступає головним економічним суб’єктом, що діє в інтересах політичного і бюрократичного прошарку, а не народу. Цей клас утвердив свою владу за рахунок того, що правовим шляхом експропріював загальнонародну власність і обернув її на свою користь. Маємо підстави говорити про парадоксальне, алогічне явище українського сьогодення — законність без справедливості, яке, у свою чергу, ототожнюється з періодом беззаконня. Послуговуючись визначенням російського вченого К.Ремчукова, можна констатувати, що і у нас «настала епоха публічної апології нерівності як джерела розвитку».
Відповідно, справа державного будівництва зосереджена, по суті, в руках влади. Реально ж ідеться про утвердження політичної формації, при якій суспільство структурується по осі влади. Можлива ціна цього — борсання України у невизначеності, позаяк із державної практики вилучається смисловий стрижень, головна несуча конструкція Конституції — «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ».
Щодо політичної системи, то вона скроєна нашвидкуруч і перекроєна внаслідок змін до Конституції майже за радянськими лекалами та під політичні моменти й розклади сил на той чи інший історичний момент, а не під потреби країни. Політична система зараз скидається на систему зразка 1990 року, з ослабленою і деморалізованою компартією, роль якої тепер відводиться главі держави. Хоча від початку незалежності інститут президентства виступав несучим блоком української конструкції, як КПРС — була несучою балкою усієї радянської конструкції.
Загалом же, політична влада в Україні мислиться і відправляється як продовження права власності. Глава держави був у ній одночасно сувереном і власником. Можливо, саме тому у нас виявляється ревне, просто-таки несамовите прагнення підганяти, підлаштовувати країну під особу. Наприклад, у цьому переконують офіційні проекти законів про Кабінет міністрів, у яких звужуються конституційні повноваження законодавчої влади і «підправляються» очевидні конституційні приписи. А під псевдонімами «президентського» і «парламентського» типів правління проглядаються орієнтації українського політикуму на дві владні схеми. Президентська — традиційно владоцентрична. Парламентська — утвердження, хоча й у перспективі, демократії та громадянського суспільства.
Водночас, оцінюючи новітній досвід українського державотворення, неминуче доходиш невтішного висновку: українська політика, український суспільний організм не так уже й гостро потребують Конституції та парламенту. Можливо, через те, що в наших Конституції й парламенту не надто вдале й успішне минуле. Показово, що, постійно апелюючи до Основного Закону, влада не поспішає його виконувати. Замість того, щоб бути прикладом поваги до Конституції, у ряді випадків виключно демонструє ігнорування її приписів, взявши на себе відповідальність тлумачити їх на свою користь. За такої практики створення парламентської і президентської комісій з удосконалення чи поглиблення конституційної реформи сприймається як неприховане намагання «підігнати» її під себе.
Однак реальністю є й те, що Україна на деяких напрямах безперечно і всупереч усьому трансформується. Ще ніколи в її історії не було стільки прихильників свободи і права. Хочеться сподіватися, що свободу в Україні доведено до точки неповернення. Щоб не дати згаснути цьому обнадійливому явищу, потрібні різнобічні зусилля, у тому числі й науковців, для з’єднання, сполучення держави і свободи на основі таких формул:
— право — це імператив часу, свобода — його веління;
— чим сильніша влада, тим сильнішою має бути її судова гілка.
Актуальність цих вимог зумовлюється ще й тим, що сила права і право сили в Україні розходяться дедалі більше. У влади не вистачає часу на реформи, не вистачає часу на людей. Вона не може імплантувати себе в канву української історії. Вона пропонує політику, вже неприйнятну для суспільства, — і не в останню чергу через архаїчність цієї політики.
Закрито, припинено предметні дискусії про шляхи розвитку України, що є ознакою слабкості влади. А як наголошував С.Котляревський у своїй праці «Власть и право. Проблема правового государства», яка побачила світ у Москві ще 1915 року, «слабкість влади є смертний гріх держави, який менш прощається його керівникам, ніж жорстокість та свавілля».
Тим часом потрібно вийти на серйозну розмову про відповідність, адекватність державної політики потребам народу. Інакше його й далі донесхочу годуватимуть героїчним і трагічним минулим, пропущеним крізь призму чийогось власного світосприйняття, примушуватимуть виключно через нього дивитися на майбутнє і у цьому вчорашньому жити.
На мій погляд, питання «проекту України на ХХI сторіччя» має першорядну вагу. І річ не лише в тому, що проблеми і рішення поверхового характеру в основному вже реалізовані. І навіть не в тому, що відсутність глибинного і об’ємного, концептуального бачення перспектив країни підміняється внутріполітичними і внутрівладними разбірками, загостренням протистояння на міжособистісних рівнях, поглибленням боротьби за владу заради влади, наслідки чого добре відомі з нашого ж історичного минулого. А відтак схоже, що українські політики не знають, що робити, і в такий спосіб шукають собі роботу. У кращому разі, намагаються відтворити стан індустріалізації, тоді як людство вже перебуває у постіндустріальних реаліях, або запропонувати відновлювальну чи наздоганяючу моделі розвитку, що однаково неприйнятні, оскільки консервуватимуть наше аутсайдерство. Не кажу вже про філософію, яку сповідують носії таких ідей.
За великим рахунком, і це головне, слід усвідомити, що сьогодні майже вичерпано можливості й ресурси державного будівництва на базі домінуючих уявлень. Україна вкотре підійшла до історичної межі. Фактично починається повторення того, що було в переломні періоди українського державотворення. Тому варто предметно звернутися хоча б до уроків Української революції 1917—1920 років. Принаймні з огляду на її майбутній ювілей.
Те, що відбувається в країні в останній період, у деяких виявах нагадує гальмування історичної ходи, виникнення історичної паузи. У стратегічному плані, це для нації може обернутися черговою поразкою. Особливо якщо враховувати ту обставину, що в нас уже відбувся психологічний розрив із минулим. Ми, по суті, живемо у своєрідному зачищеному просторі — у минуле вороття немає, майбутнє — невідоме, сьогодення — невиразне.
Життєво важливо виробити цілісне уявлення — хто ми і де наше місце у світі. Виробити своє політичне і філософське обличчя, за яким нас вирізнятимуть. Усвідомити себе і починати будувати суверенну й цивілізовану державу. Не можна і далі жити напівправдою, співзвучною з бажаннями, втішатися перемогами, які межують із поразками. Адже ми — чи не єдина країна у світі, яка так ревно прагне святкувати свої трагедії. Складається небезпідставне враження: все, що робиться у країні, вказує на відсутність майбутнього.
Люди, суспільство готові до ґрунтовної розмови, готові слухати й замислюватися над життям. Влада ж діє за старою моделлю — заспокоїти, втішити, переключити увагу на другорядне, примусити народ нескінченно перебувати «у майбутньому», тоді як вона активно живе «в сьогоденні».
Не витримує критики насаджувана теза, покликана змікшувати негативне ставлення громадян до держави та легітимізувати в їхніх очах результати приватизації, — ніде й ніколи процес первісного нагромадження капіталу не мав прозорого й чесного характеру. Це справді так, але відбувався він у більшості країн сторіччя тому, коли прості люди переважно керувалися принципом: усе від Бога.
При нинішньому рівні суспільної свідомості та інформованості знівелювати, приглушити їхнє невдоволення відсиланням до аналогій та попереднього досвіду не вдасться. Навіть якщо система періодично демонструватиме жертвоприношення у вигляді заміни президентів, урядів чи депутатського корпусу.
При такому підході, окрім усього іншого, загострено даватиметься взнаки вада нашого національного характеру — на знакових історичних поворотах тотально руйнувати старе без створення нового, демонструвати ірраціоналізм, нетерплячку і зневіру, швидко відмовлятися від того, кому і чому кланялися вчора, впадати у крайнощі.
І, очевидно, не випадково під час останніх політичних кампаній простежувалося прагнення завоювати почуття людей, а не переконати їх логічною позицією. Дати їм те, чого вони найбільше потребували, — причину й ворога. Останні вибори — це не перемога демократії, а технологічне використання настроїв людей, приваблення їх радикальними пропозиціями.
Політизацію та радикалізацію українського суспільства можна пояснити переважно соціальними проблемами. Люди віддали перевагу зрозумілим їм гаслам ліквідації несправедливості, у тому числі в гуманітарній сфері, а не туманним уявленням про майбутнє на основі порозуміння і консолідації.
Водночас таку ситуацію не можна достатньою мірою пояснити тільки ускладненням матеріального становища народу. Його революціонізувала насамперед державна політика, яка не усувала задавнені суспільні хвороби та перекоси, а ускладнювала їх, нічого не робила для примирення народу з державою.
Висновок з усього цього очевидний: зробивши ставку на надії людей, на перший план вийшли сили, котрі скористалися демократією (як і відомим постулатом Сталіна: не важливо, як голосують, а важливо, хто і як рахує) як трампліном для відвоювання і концентрації влади. Тенденції останнього часу вказують на потенційну небезпеку організації такого життя в країні, коли народ розглядатиметься як матеріал. Більше того, вимальовується загроза чергового скочування України до авторитаризму і навіть диктатури. При цьому слід говорити про їх колективний різновид, що є більш небезпечним, аніж персоніфікований. Бо як немає колективної вини, так і не буде колективної відповідальності. Цю освячувальну функцію, схоже, виконуватиме антикризова коаліція у Верховній Раді. Тим більше що окремі її складові традиційно тяжіють до тоталітарного мислення й дій.
За обставин, що складаються, критично важливо не підігрувати за звичкою владі, не прагнути беззастережно освячувати її рішення, не намагатися вишукувати наукове обґрунтування та облагородження тим чи іншим рішенням і подіям. Бо, видається, ніщо не розділяє народ так, як спільна позиція інтелігенції і влади.
Скажімо, політичну кризу жовтня—грудня 2004 року, яка виникла у ході президентських виборів, науковцям нав’язали як революцію. Правда, тепер спостерігається прагнення замінити міф про «непорочність помаранчевої революції» на міф про «першорідність її гріха». Але як же тоді бути із загальноприйнятими родовими ознаками революції, з революцією 1991 року, і на якому етапі її перебуваємо тепер — чи вона закінчилася? І як тоді ставитися до визначення П.Сорокіна про наявність трьох типових фаз у повному життєвому циклі всіх великих революцій, виходячи з наших реалій?
Взагалі-то, революції — це вияв варварської форми прогресу, і, хоч би якою «необхідною була революція, вона завжди належить до більш низької й наполовину тваринної епохи людства», — стверджував Жан Жорес у своїй багатотомній «Соціалістичній історії Французької революції».
Втім, ще О.Герцен писав, що «крик заперечення» може призвести до «невідомих нам революцій». І наприкінці ХХ століття ми стали свідками низки антикомуністичних революцій «незбройного», «мирного», «ненасильницького» характеру. У країнах Центральної та Південно-Східної Європи вони отримали визначення «оксамитові» і «переговорні». (В «оксамитових» революціях головну роль відігравав незбройний тиск вулиці, а також використовувався переговорний потенціал; у «переговорних» — відповідно, вирішальне значення мали переговори, а вже їм підпорядковувалися мітинги й демонстрації).
Щодо листопадово-грудневих українських подій 2004 року, то, на нашу думку, для їх характеристики можна застосувати термін «рефолюція» англійського дослідника Тимоти Гардона Еш, оскільки, «по суті, реформи згори йшли у відповідь на тиск знизу, який ставив собі за мету революцію». А взагалі, розставити акценти у цьому питанні, на мою думку, допомагають оцінки й судження професора Техаського університету А.Купермана — відомого фахівця з міжнародних відносин. Цитую: США «проводять відкриту політику просування демократії у деяких авторитарних країнах, підтримуючи ті політичні партії, які хочуть змінити уряд. Це просування ідеї революції чи еволюції? Ні, це прагнення змінити режим. ... Такі намагання мали успіх у Сербії, Грузії, Україні та Киргизстані. ... Ми не називаємо те, що у вас відбулося, революцією — це ваш термін. Він нам видається занадто об’ємним поняттям. Натомість використовуємо словосполучення «зміна режиму».
«Крик заперечення», який вирвався із грудей наших громадян у ті дні, створив передумови для суспільного консенсусу: так далі жити не можна, потрібні радикальні переміни. Люди підтримали «помаранчевого» кандидата насамперед із міркувань необхідності морального очищення суспільства і влади. І, відповідно, відмовили у моральній підтримці його супротивнику, на якого поклали всю відповідальність за те, що відбувалося у владі та країні.
Важливо наголосити і пам’ятати: у подіях 2004 року брав участь народ, а не лише політична опозиція. Однак гарантованого нею прориву і прогресу не відбулося. Далеко не все від їхнього реформаторства йде на користь пересічних громадян, що змушує ставити питання, чи взагалі здатні вони забезпечити виконання задекларованого. Актуалізують його безперервні післявиборна метушня, переговори про коаліції та імітація реформ і «повернення України в Європу». Не поклав їм край і розрекламований так званий Універсал національної єдності, довкола якого намагаються концентрувати всі суспільні процеси і навіть усе життя. Увібравши в себе довільний виклад положень Конституції та окремих законів, він повідомляє суспільству не те, що насправді відбулося. А те, у чому його підписанти хотіли переконати людей чи, можливо, переконати самих себе.
Насправді покликання цього документа полягає в освяченні результатів торгів владою в Україні. Чотири місяці говорили про принципи, а на практиці все звелося до принципу поділу посад і сфер впливу, таємних домовленостей та гарантій. Про людей взагалі не думали і на них не зважали. Побіжно черговий раз принизили Основний Закон держави.
Поділяючи думку доктора філософських наук О.Шевченка про «...утопічність «синьо-жовтого» синтезу як основи «загальнонаціональної єдності», вважаю за необхідне констатувати, що в даному разі зовні вдало було проексплуатовано тему консолідації країни та народу. Для відтворення цілісної картини з політичної практики початку 30-х років ХХ століття не вистачало лише завершального акорду: виходу на вулицю і публічної демонстрації вручення влади.
Втім, деякі вчені вважають, що «угоди еліт» — невід’ємна умова забезпечення ефективного керування процесом перетворень. Вони обґрунтовують такі твердження припущенням, що не-еліти, громадськість, маси (робітники, селяни, інтелігенція) не є достатньо мобілізованими і дозволяють елітам досягати своїх компромісів. А також тим, що політичний менеджмент, здійснюваний політичними елітами, означає відсутність класової ідеології як наслідку формування партій. Усе це так, але неприйнятною є «змова еліт» щодо правління країною.
З огляду на історичні обставини та нинішні реалії, Україні вкрай потрібні компроміси для забезпечення політичної стабільності, усунення загрозливих для держави напруги і протистояння всередині влади. Окремої серйозної розмови, серйозного аналізу, відповідальних рекомендацій потребує проблема розколу України по різних лініях, яка, на лихо, замовчується.
Є підстави говорити про особливість нашого державного будівництва — ухвалювати доленосні рішення через конфлікт. Конфлікт політиків, політичних сил, гілок влади. А також про своєрідні цикли для України, коли більш-менш мирне співіснування політикуму змінюється фазами протистояння. Водночас слід враховувати, що тривалість таких циклів зменшується, оскільки ущільнюються плин і темп розвитку подій та процесів. Таким чином, сьогодні і в майбутньому нам обов’язково необхідні компроміси.
Проте для цього спочатку належить дати відповіді на запитання: як, з ким і для чого їх досягати? Для розв’язання конфліктів, утримання країни в робочому режимі — чи для збереження влади й перебування у ній за будь-яких умов? На наше переконання, це мають бути компроміси для розв’язання проблем, а не компроміси з принципами, компроміси у політичних позиціях, компроміси для розв’язування зіткнення інтересів без зради ідеалів та довіри людей.
Розвиваючи тезу доктора історичних наук В.Горобця, що «в сучасній українській історіографії формується традиція, згідно з якою, прагнення до розбудови власної незалежної, суверенної держави виступає чи не наскрізною домінантою існування українського ранньомодерного суспільства», давайте разом із ним також поставимо питання, екстраполюючи його на сьогодення: «як могло статися, що настільки єдиний у своєму прагненні народ не зміг втілити свою мрію в реальність»?
Основну причину, очевидно, слід шукати в умовах та способах формування, а відтак — світогляді української політичної еліти, що, у свою чергу, відбивається на її діях. Тоді й тепер вона не є єдиним солідарним потоком, по-різному бачить Україну як державу та її місце у світі, не спроможна працювати на рівні прийняття стратегічних рішень та відповідальності за них. Тому, швидше за все, сьогодні треба говорити не про політичну еліту, а про номенклатурну еліту чи про правлячі політичні групи, які ніяк не можуть позбутися ознак периферійності.
Не сприяє виведенню на політичну арену політиків нового покоління нинішня виборча система, яка, у свою чергу, і відповідним чином впливає на систему партійну. Українські партії втратили реальне представництво інтересів населення, що призводить до його громадянської деморалізації, відчуття власного безсилля, зневіри. На прикладі парламентських партій проглядається тенденція перетворення цього інституту у високорентабельний бізнес, що вирішує проблеми не простих людей, суспільства, а проблеми спонсорів, котрі дають гроші. Багато говорячи про корупцію, вони живуть на спонсорські кошти тих кіл, боротьбу з якими декларують.
Традиційно в Україні влада асоціюється з державою. Ставлення до неї і є ставленням до держави. Звідси авторитет України як держави в очах її громадян. Знову ж таки, слід визнати, що влада, насамперед в особі її керівників, не дотягує до державних потреб. Хоча, згадаймо, всі вони подавали надії, а згодом виявлялося, що, крім подавати надії, більше нічого корисного зробити не могли.
Як на мене, їх колективному портретові притаманні такі риси: невміння враховувати й артикулювати суспільні настрої, підбір кадрів за принципом особистої лояльності та кумівства, надмірна схильність до нав’язування своєї позиції, відсутність чіткої концепції реформ, системних знань, недостатня теоретична підготовка для здійснення перемін такого масштабу і пов’язана з цим постійна непослідовність у рішеннях та діях. Як приклад: свого часу Л.Кучма просив сказати, що потрібно будувати. В.Ющенко постійно вимагає від учасників нескінченних переговорів: давайте спочатку визначимося з тим, куди ми ведемо країну, а потім будемо ділити посади.
Не маючи осмисленого уявлення, що робити, не знаючи, чим наповнити державну незалежність, влада, свідомо чи несвідомо, реалізувала те, чого від неї хотіли інші. Великою мірою через це втрачено шанс забезпечити прорив України: часто надто швидко здавалися позиції. Як наслідок: українське колесо пробуксовує в історичному багні.
Окремо і загострено належить говорити про дедалі більшу небезпеку для країни вітчизняної концепції «команди» у владі. Належність до команди президента чи прем’єра, меншою мірою — керівника парламенту, коли особиста відданість, а не професійні й ділові риси, відіграє першорядне значення, є неодмінною передумовою доступу до державних посад.
Посередні люди, збиваючись у політичні «зграї», починають подавати себе за тих, хто є справжнім патріотом, знає, що потрібно країні, і починають нав’язувати це «потрібне» країні. Принцип команди дозволяє не лише забезпечити тотальний контроль над державними ресурсами і можливостями, а й витворювати своєрідну групову етику, яка «накидається» на все суспільство. Влада, врешті-решт, позбавляється будь-якого контролю і може коригувати лінію поведінки та політику лише сама, відповідно до своїх інтересів та світосприйняття.
Те, що влада не може чітко сформувати своє розуміння історичної перспективи, актуалізує постановку проблеми: «Інтелігенція і влада». Перш за все крізь призму осмислення її місця в суспільно-політичних процесах, у визначенні українського шляху.
Демократичні рухи, започатковані інтелігенцією у другій половині 80-х — на початку 90-х років ХХ століття, які багато зробили для національного пробудження і проголошення української державності, себе зжили. Сьогодні вона фактично усунута від впливу на вироблення й реалізацію державної політики. Закінчилися її «ходіння в народ» і «ходіння у владу».
Можна й далі метушитися між творчою свободою і бажанням відчути на собі партійно-державну ласку, за звичкою ставити підписи під різними відозвами, підготовленими чиновниками для підвищення реноме влади, можна відповідати їй помстою за приниження у попередні роки. Можна, як і раніше, демонструвати терпиму або насторожену позицію. А можна й надалі сумлінно вчити та лікувати за мізерну зарплату, за такі ж копійки розвивати науку, сподіваючись, що колись таки буде реалізовуватися модель інноваційного розвитку країни. Останнє — вищою мірою благородна позиція. Однак у масштабах суспільства вона помітно нічого не змінить — сьогодні і навіть у перспективі.
Очевидно, вже давно потрібно нав’язати діалог владі, виштовхнути її на широке, представницьке і відповідальне обговорення результатів державного будівництва, подальшої долі українського народу та України, їхніх місця та ролі у людській спільноті — для вироблення й проголошення стратегії розвитку країни на основі народних потреб і не просто заклику, а примусу влади до її реалізації. Треба, врешті-решт, зламати традиції, коли інтелектуальні напрацювання, узагальнення й оцінки залишаються надбанням певного кола дослідників, викладаються здебільшого у виданнях із обмеженими накладами. Треба розсунути ці межі і забезпечити вихід усіх небайдужих на широкий суспільний загал. Тоді Україна матиме відповідального громадянина. А це головне для держави.
Треба, врешті-решт, усвідомити всім — владі й суспільству: відсутність широкої дискусії щодо засад організації нашого життя, ідеологічних основ і власне державного проекту обертається примітивно-незграбною політикою, невиразністю країни, яка постійно перебуває заручницею помилок і прорахунків українських державотворців. Звісно, для цього потрібно, щоб влада захотіла почути правду. Причому правду таку, якою вона є. Лише тоді буде сформовано історичну перспективу для України.