І все-таки лихо не без добра. Широке, бурхливе і тривале обговорення президентського указу, яким із воєнної доктрини було вилучено кілька слів про те, що Україна готується стати членом НАТО та ЄС, показали (зокрема й нашим західним партнерам), що слова «європейська і євроатлантична інтеграція» в Україні - не порожній звук. Бо у виснажливу спеку та в розпал відпусток такий інформаційний шторм може викликати лише тема, важлива й актуальна без лапок, бо з такою напругою упродовж тижня можна говорити лише про те, що справді хвилює.
Звісно, все це виглядало як подарунок до приїзду дорогого Володимира Володимировича. Сумнівів із цього приводу ні в кого не виникало: адже указ був підписаний аж 15 липня, а увага до нього прикута точнісінько у день зустрічі Кучми й Путіна в Ялті.
Але, як водиться, у житті все не так, як насправді. Можливо, подарунок і готували, але не до приїзду й не такий оглушливо гучний. За нашою інформацією, указ, пройшовши необхідну процедуру реєстрації й оформлення, мав бути оприлюднений відразу. Але хтось із чиновників АП, кому доручили цю справу, замотався, закрутився (всі у відпустках, а роботи ж державної не меншає) і... забув. А коли пригадав, побіг по потрібних кабінетах, але там відповідальності за чужу похибку на себе теж ніхто брати не захотів. Загалом, подумали-подумали й тихесенько указ на сайт Верховної Ради повісили та в одне з низькорейтингових інформагентств скинули. Ще наприкінці минулого тижня, між іншим. Ну, а до понеділка, звісно, інформація вже розійшлася, та й брати-росіяни постаралися - розтрубили, рознесли по світі новину: Україна відмовилася від членства в НАТО і ЄС. Саме в такому формулюванні. А українські колеги раді старатися - повторювати вслід за росіянами.
Про Україну поговоримо трохи нижче, а поки що спробуємо зрозуміти, чому й навіщо Леонід Кучма підписав цей указ. Звісно, він був надзвичайно роздратований після стамбульського саміту НАТО, зрозуміло, йому не припали до смаку критичні зауваження західних лідерів. Можливо, указ став рефлекторною відповіддю на цю критику. Крім того, напередодні виборів, коли на адресу української влади так і сиплються нагадування про необхідність демократичних і чесних виборів, Кучма явно хоче відгородитися від Заходу: мовляв, а ми у ваші ЄС і НАТО й не збираємося, ось і не лізьте до нас зі своїми порадами, вказівками та «загальними цінностями». Ну та, звісно, чому б Росії зайвий раз приємне не зробити?
Але наслідки цього указу для України, на нашу думку, не такі трагічні, як може видатися на перший погляд. Хоча, звичайно, перша реакція у всіх була гострою. Потім вона змінилася досадою й роздратуванням: ну скільки можна?! От особисто я, приміром, планувала в цей номер писати зовсім про інше - про євроінтеграцію, підготовку непоганого Плану дій Україна-ЄС, але вкотре за останній час змушена відкладати улюблену європейську тему вбік і порпатися в мотивах, причинах і наслідках того чи іншого своєкорисливого маневру Президента. А скільки українських чиновників і дипломатів замість того, аби займатися щоденною копіткою й реальною роботою з євроінтеграції, змушені сушити голови над роз’ясненням партнерам і широкій громадськості тих або інших кроків Президента й намагатися потім мінімізувати їхні негативні наслідки для України! Скільки за десять років на це витрачено грошей, часу й сил!
Що стосується інших негативних наслідків цього указу, то, безумовно, і самі українці, і наші партнери, причому як на Заході, так і на Сході, укотре переконалися в непослідовності вищого українського керівництва. Але, з іншого боку, хіба хтось із нас дізнався щось нове про нашого Президента? Хтось раніше вважав його послідовним і принциповим? Чи хтось вірив у щирість його бажання інтегрувати Україну в ЄС і НАТО? Просто Кучма власноручно напередодні завершення свого президентства перекреслив навіть те, чим, у принципі, він міг би потім пишатися, - проголошенням (хай лише вербальним) європейського та євроатлантичного курсу України. Але Кучма й без цього указу йде з ганебно низьким рейтингом, дуже далеким навіть від десяти відсотків. Також нічого нового до думки про себе він не додав цим указом ані в ЄС, ані в НАТО. Там також давно знають щиру ціну його словам і вчинкам.
Але говорити про те, що Україна відмовилася від членства в ЄС і НАТО, не варто. Я далека від того, аби захищати наших політиків і чиновників, змушених укотре незграбно викручуватися з ситуації, але не можу не погодитися з заступником міністра закордонних справ Олегом Шамшуром і міністром оборони Євгеном Марчуком, які закликають не пороти гарячку, менше звертати уваги на лексику і проаналізувати реальний, повільно, але неухильно зростаючий рівень співпраці України з НАТО і ЄС. Навряд чи хтось зможе заперечити, що вже сьогодні Україна, ще не будучи членом НАТО, робить внесок у безпеку Європи (і не лише її) більший, ніж деякі члени альянсу. Україна дуже тісно й по багатьох напрямах співпрацює з НАТО, і наш спільний План дій дуже нагадує за змістом План дій щодо членства, на приєднанні України до якого й сьогодні не слід ставити хрест. Давайте справді дочекаємося грудневого засідання Комісії Україна-НАТО. Зверніть увагу, як спокійно й оптимістично прокоментував бідолашний Кучмин указ один зі спікерів НАТО Роберт Пшел, підкресливши, що альянс «дуже задоволений якістю і рівнем співпраці з Україною».
Він сказав: «На нашу думку, ми не зафіксували ніяких змін у політиці України стосовно НАТО». Коментар представника ЄС Рейо Кемппінена був прохолодніший і більш байдужий («членство в Європейському Союзі ніколи не пропонувалося ані Україні, ані Росії, воно також не обговорювалося як конкретна перспектива»), але це - правда, до того ж цілком зрозуміла, оскільки Брюсселю єесівському сьогодні об’єктивно зовсім не до України.
Звісно, переведення стрілок на ЄС і НАТО й виправдання Кучминого указу небажанням Північноатлантичного альянсу та Євросоюзу бачити Україну у своїх рядах не витримує абсолютно ніякої критики - це не привід знімати членство в цих організаціях із внутрішньоукраїнського порядку денного. Але, загалом, його й не знімають. Це підтвердив апарат Ради нацбезпеки та оборони, про це прямо заявив міністр оборони Є.Марчук. Стратегічні цілі України - членство в ЄС і НАТО - сьогодні зафіксовані в низці важливих державних документів, включно із законом «Про основи національної безпеки України». Крім того, незабаром їх можна буде ще раз закріпити законом про підвалини зовнішньої політики України, кілька проектів якого давно лежать у Верховній Раді й чекають свого часу. І ця законодавча фіксація буде набагато важливішою, ніж у воєнній доктрині. Зрештою, слова про членство в ЄС і НАТО можна буде повернути й у саму доктрину іншим указом іншого президента. Між іншим, перша частина гучного указу Л.Кучми повністю пронатовська, оскільки фіксує на адміністративному й бюджетному рівнях обов’язковість найтіснішого партнерства нашої країни з альянсом. Отож в результаті, на нашу думку, втрати для України від широко обговорюваного документа не такі вже великі й переважно іміджеві. Крім того, намічаються навіть деякі плюси: можливо, наші стривожені найближчі західні сусіди активізують у Брюсселі свою лобістську діяльність на користь України. Як повідомила українська служба Бі-бі-сі, відразу після оприлюднення указу Кучми радник литовського президента Адамкуса із зовнішньополітичних питань пан Багдонас зробив спеціальну заяву, в якій повідомив: Литва планує негайно розпочати консультації з Польщею «з метою вироблення конкретних і змістовних пропозицій Брюсселю стосовно співпраці з Україною і подання їй сигналу щодо вступу в ці організації».
Непокоїть інше. Ми стільки галасуємо з приводу, взагалі-то, лексичних вправ нашого Президента й дуже мало говоримо про можливі і значно серйозніші втрати, які, дуже ймовірно, очікують Україну в найближчі три з половиною місяці і які потім важко або навіть неможливо буде повернути. Йдеться про готовність нинішнього Президента й кандидата у президенти від влади йти на безпрецедентні поступки Росії заради спокійної пенсії одного з них і перемоги на виборах другого. Ми щоразу галасуємо постфактум. А хто сьогодні прораховує можливі програші, намагається грати на випередження, протидіяти, аби не допустити цих втрат? Усім не до зовнішньої політики, усі зайняті виборами. А Росія зайнята нами. Ми довгі роки говорили одне одному: Росії не до нас (у неї Чечня, фінансова криза тощо). Отож сьогодні їй уже до нас. Дуже до нас. І за час, що залишився до виборів, вона постарається з лишком надолужити упущене за всі роки незалежності України.
Чомусь багатьох в Україні охопив сьогодні небезпечний «пофігізм»: мовляв, це все до виборів, потім усе відіграємо, все розпочнемо з чистого аркуша. Отож чистих аркушів не буде. Перед майбутнім Президентом (чи тим, хто не противиться сьогодні апетитам Росії, аби покрасуватися перед камерами поруч із Путіним, чи тим, хто просто мовчить, побоюючись втратити частину електорату відвертою критикою проросійської політики влади) лежатимуть двосторонні міждержавні документи, які просто так не викинеш у кошик.
Україна вже здала європейський напрямок нафтопроводу Одеса-Броди. Так, технічно його можна відновити досить швидко. Але експерти запевняють: у підписаних із росіянами документах криються великі юридичні проблеми. Які в майбутньому можуть спричинити наслідки, аналогічні арештові українського «Руслана» в Канаді, пов’язаного з темною історією приватизації ЛИНОСу та його «зниклими» боргами.
Найближчим часом очікується підписання якихось 62-х документів у рамках ЄЕП. Президент Путін дав зрозуміти, що хоча «четвірка» «зверстає» ці документи під кінець року, із Президентом та урядом України на двосторонньому рівні росіяни планують «вийти на серйозні рішення» набагато раніше. Що це будуть за рішення? Хто про них знає сьогодні? Які документи готуються? Усе огорнуте таємницею. Але можна припустити, що Україні запропонують підписати документи, які, по суті, означатимуть створення митного союзу й наднаціонального регулюючого органу. Це означатиме величезні проблеми в подальших переговорах із СОТ про вступ України до цієї організації і неможливість у досяжному майбутньому розпочати переговори з Євросоюзом про створення зони вільної торгівлі.
Про узгодження яких графіків просування Росії й України в СОТ казав В.Путін? Наше керівництво вже готове відмовитися від принципу самостійного вступу України до цієї організації?
Нагадаємо також і про невирішеність проблеми з делімітацією україно-російського кордону в Азово-Керченській акваторії. Росіяни, як і раніше, не визнають існуючого кордону в Керченській протоці та претендують на Керч-Єнікальський канал (і острів Тузлу, відповідно). Як ви гадаєте, що означають натяки російської сторони на те, що розв’язання цієї проблеми потрібно залишити президентам?
Наскільки нам підказує наша інтуїція й отримана від компетентних джерел інформація, українська сторона взагалі-то вже змирилася з необхідністю ратифікувати горезвісний «нульовий варіант» розподілу боргів і власності колишнього СРСР.
Дуже насторожує й офіційний коментар МЗС РФ із приводу змін української воєнної доктрини, в якому йдеться про необхідність «активного розвитку» стратегічного партнерства двох країн «і у військово-політичній» сфері. Нас хочуть запросити в Ташкентський блок, або, у найгіршому разі, створити «єдиний простір безпеки»? Он, дивіться, вже й Петро Симоненко закликає забезпечувати безпеку України в рамках ЄЕП. Думаєте, Україна в ОДКБ - повна фантастика? Тоді пригадайте, як легко були ратифіковані угоди стосовно ЄЕП, а ще раніше - ЧФ.
Що там у нас залишилося? Ой, так, газовий консорціум. Буквально позавчора було оголошено про створення «Газпромом», НАК «Нафтогаз України» й Райффайзен-банком спільного підприємства «РосУкрЕнерго», яке займатиметься транспортуванням туркменського газу. Компетентні експерти розглядають цю подію як перший крок до трансформації ідеї про газовий консорціум із паритетною участю у ньому України та Росії в ідею певного СП, в якому Україну буде перетворено на субординованого партнера й усунуто як від переговорів із західними партнерами, так і від ухвалення важливих рішень про транспортування газу до Європи. Замість неї це з успіхом робитиме «Газпром».
Цей список ласих для Росії шматочків України можна продовжувати. До нього ввійдуть і стратегічні українські підприємства, навіть цілі галузі економіки, і політичні принципи, і геополітичні інтереси.
Хто і як «відіграватиме» це назад? У кого це вийде? Хто захоче це зробити? Янукович? Ющенко?
Так, напевно, у разі перемоги Віктор Янукович стане значно менш поступливим і податливим для росіян. Але він зможе і обстоюватиме в основному економічні інтереси свого клану, боротиметься за конкретні підприємства. Та що для нього стратегічні цілі держави, зовнішньополітичні пріоритети, європейські цінності? Ментально йому ближча Росія. І річ не лише в мові, друзях, ділових партнерах, а й у способі мислення, у принципах управління державою. І будувати в Україні він буде не Європу, а саме Росію і з допомогою Росії. Там уміють знаходити підхід до людей. І якщо керівництво Кучмою росіянам обходилося досить дешево, як правило, це робилося з допомогою негативу та страху (основне здавання українських національних інтересів на користь російських відбувалося під час касетного й «кольчужного» скандалів, а нині - напередодні виборів), то Януковича і його оточення можна буде «приручити» економічними бонусами. Правда, для цього доведеться трохи поділитися і витратитися. Хоча хтозна, що там можуть придумати російські спецслужби, аби здешевити «приручення»...
Що стосується Віктора Ющенка, то і йому, попри прозахідний імідж і націленість на Європу, вкрай важко буде повертати віддане нинішньою владою. Приміром, денонсація угод по ЄЕП, а також інших, які не відповідають українським інтересам, двосторонніх документів, які, можливо, будуть підписані найближчим часом, викличе щонайсерйозніше ускладнення відносин із РФ. Чи зважиться на такий крок президент Ющенко? Чи буде зацікавлене в такому сценарії його бізнес-оточення? Чи потрібне загострення відносин із Росією Україні та її народу? І, можливо, краще сьогодні спробувати не допустити втрат, які завтра можуть виявитися непоправними?