До України без Кучми залишилося півроку. Термін — більш ніж достатній для того, щоб українські політики нарешті визначилися, хто з них стане єдиним кандидатом у президенти від влади, а хто в одній особі представлятиме на виборах опозиційні сили. Але ясності в цих, як, утім, і в багатьох інших питаннях, що стосуються найближчої президентської кампанії, досі не побільшало. А народ України, на відміну від своїх слуг, уже встиг дійти твердого рішення стосовно того, де та як проведе останній день епохи Кучми. Здебільшого — на виборчих дільницях, голосуючи за нового президента країни. Про такий намір повідомили соціологічній службі Центру Разумкова 75,8 відсотка з опитаних нею 4—10 березня нинішнього року 2012 громадян. Лише 8,6 відсотка респондентів вважають, що торжество всенародного волевиявлення — не їхнє свято й вони не хочуть брати в ньому участь. 15,6 відсотка громадян поки що розмірковують на цю тему. Отже, є всі підстави припускати, що принаймні дев’яти українцям з десяти тих із них, хто має виборче право (якщо додати відсотки тих, хто планує брати участь у виборах, і тих, хто ще не визначився, — вийде 91,4 відсотка) далеко не байдуже, хто наступної осені стане господарем будинку на Банковій. Якби в Україні балотувався Володимир Путін, у нього не було б проблем із явкою виборців. Оце вже справді «Україна — не Росія». Особливо коли врахувати, що, за іронією долі, на відміну від російського, наш закон про вибори президента не вимагає п’ятдесятивідсоткової відвідуваності урн для голосування. Що ж, комусь — повна відсутність конкурентів і прогнозованість результату при загрозі зриву виборів через низьку активність виборців, а нам — підвищена активність населення при до краю затягнутій невизначеності з іменами головних суперників перегонів.
При цьому, якщо з персоною, котра уособлює образ єдиного кандидата від опозиції, все більш-менш ясно (хоча б виходячи з порівняння рейтингів лідерів антивладних політичних сил), то стосовно фігури від влади, спроможної з ним конкурувати, досі зберігається інтрига. Схоже, третій термін Леоніда Кучми дедалі менше видається Банковій одним з імовірних сценаріїв її гри. Для остаточного утвердження в цій думці президентським стратегам не зайве було б переглянути результати відповідей на запитання разумковців: «Якби вибори президента проходили наступного тижня і єдиним кандидатом від влади виступав би Леонід Кучма, то за кого ви проголосували б?» Нинішній глава держави за такого розкладу опинився б зі своїм результатом — 7,4 відсотка опитаних — лише на четвертому місці, пропустивши вперед Олександра Мороза (7,6 відсотка), Петра Симоненка (13,8 відсотка) і Віктора Ющенка (без однієї десятої відсотка чверть респондентів). Хоч би як глава президентської адміністрації з допомогою підконтрольних йому каналів намагався переконувати народ у тому, що рейтинг глави держави день у день міцнішає, повірити в це, здається, може лише один громадянин країни — сам Леонід Кучма. Оскільки решта помітно втрачають інтерес до гаранта як до перспективного політика: минулого місяця за нього висловлювали бажання проголосувати на президентських виборах на піввідсотка опитаних більше.
Рейтинг лідера «Нашої України» був би, коли б Леонід Данилович втретє (в інтерпретації Конституційного суду — вдруге) надумав повимахувати адміністративним ресурсом, навіть на 1,6 вищий від того, який має Віктор Андрійович у так званому класичному списку кандидатів, де імені нинішнього Президента немає. Але 13,2 відсотка симпатиків чинного глави уряду набагато цікавіші від майже стабільних 22,3 відсотка прибічників екс-прем’єр-міністра. Динаміка зростання особистого рейтингу Віктора Януковича помітно більша, ніж поліпшення рівня життя народу в результаті діяльності Кабінету міністрів. Лише місяць тому, в лютому, за Януковича висловлювали готовність голосувати на президентських виборах якихось 10 відсотків громадян. Досягнення Віктора Федоровича на ниві перевтілення з регіонального лідера в політика загальнонаціонального масштабу ще більш вражаючі, якщо порівняти рівні антипатії, яку громадяни відчувають до потенційних кандидатів у президенти. Тоді як за Юлію Тимошенко в жодному разі не голосували б 33,5 відсотка опитаних, за Петра Симоненка — 22,8, за Віктора Ющенка — 20,4, Віктора Януковича категорично не хочуть бачити своїм президентом лише 15,8 відсотка респондентів. За цим негативним показником він випереджає лише Олександра Мороза, який зібрав 15,1 відсотка «антиголосів», але при цьому відстає від прем’єра за кількістю вірних прибічників (його президентський рейтинг 6,8 відсотка).
Можна скільки завгодно розмірковувати про «чарівне» прем’єрське крісло, здатне будь-яке «чудовисько», що всілося в нього, перетворити на «красуню», але важко не помітити, що й без особистої участі в цьому «фокусі» Віктора Януковича тут не обійшлося. І нехай його політичні рухи не вирізняються граціозністю, однак і явних промахів за главою Кабінету міністрів поки що не помічено. При цьому він примудряється не викликати щодо себе негативних емоцій не тільки з боку основних вітчизняних політичних гравців, а й із боку впливових міжнародних кіл. Зовнішньополітичні пріоритети, у свою чергу, він також намагається збалансувати. Янукович не біг попереду паровоза, як це робив перший віце-прем’єр-міністр Микола Азаров, коли в Президента виникла несподівана ідея включити Україну в Єдиний економічний простір. Він намагався не явно, але все-таки вповільнювати процес підписання відповідних угод і домовленостей. Кабмін Януковича «загальмував» нафтовий реверс у трубопроводі Одеса—Броди. Та й до міністрів, котрі виявили принциповість в обстоюванні національних інтересів України, він не виявив очікуваної від нього з боку Банкової начальницької суворості. Принаймні публічно він їх не осмикував. Прем’єр ушанував своєю присутністю недавню Міжнародну конференцію «Україна в Європі та світі», яку проігнорували представники президентської адміністрації й сам глава держави. Промова, виголошена ним перед вітчизняними та закордонними активістами євроінтеграційного процесу, можливо, й не тішила їхніх вух. Але багатьом із них було зрозуміло, що прем’єр лише озвучує текст, директивно спущений йому з Банкової. І якби він не був зв’язаний рамками «обов’язкової програми», від нього можна було б почути інші тези, присвячені перспективам участі України в європейських та міжнародних структурах. І все це відбувається на тлі хай і трохи незграбних, але досить упертих спроб знайти підтримку в російських бізнес-політичних колах, налагодити співробітництво та взаєморозуміння з тими фігурами російської еліти, котрі в змозі реально підтримати українського прем’єра в його не тільки економічних, а й політичних планах.
А ці плани, ясна річ, не можуть бути пов’язані ні з чим іншим, як із дедалі вищими електоральними шансами Віктора Януковича. Якби єдиним кандидатом від влади було висунуто саме його, то за нього, як свідчить те ж таки соціологічне дослідження Центру Разумкова, проголосувало б 17,2 відсотка учасників опитування. У такому разі в лідера комуністів Петра Симоненка з його 11,9 відсотка підтримки не було б ніяких шансів навіть потрапити в другий тур. А лідер «забігу» Віктор Ющенко в такому комплекті кандидатів випередив би Януковича лише на шість відсотків. Ця різниця має серйозно насторожити команду глави «Нашої України». За певних зусиль, при наявності посади прем’єр-міністра та невсипущого піклування уряду про підвищення пенсій і заробітної плати (збільшення «мінімалки», до речі, вже заплановане на вересень нинішнього року) розрив між двома потенційними кандидатами можна скоротити, навіть не вдаючись до допомоги адміністративного ресурсу. А якщо все-таки ще й удатися!.. Одне слово, при виході Януковича і Ющенка в другий тур країна зможе поставити цілком демократичний і прозорий експеримент: кого серед її жителів більше — тих, хто знімав на вулиці шапки з людей, чи тих, із кого знімали.
Ну як тут не замислитися над доцільністю проведення конституційної реформи! Якщо симпатії електорату, угноєні «Відкритістю, дієвістю і результативністю», як називалася торішня програма уряду, прокультивувати ще й «Послідовністю, ефективністю і відповідальністю», як назвав Кабінет міністрів свій новий план дій, то легко спрогнозувати їх бурхливе зростання, а там і врожай голосів, що його глава Кабміну може зібрати на виборах. І як же тоді цим врожаєм розпорядитися, якщо твої президентські повноваження урізано, а владу обмежено? Подивіться на результати відповідей на запитання соціологів: «Чи зможе новообраний Президент у разі ухвалення найближчим часом Верховною Радою проекту політичної реформи реалізувати свою передвиборну програму?» 47,3 відсотка громадян чудово розібралися в суті грядущих конституційних нововведень і переконані: втілити свої передвиборні обіцянки «обмеженому» главі держави не вдасться. І лише 14,9 відсотка респондентів думають навпаки (решті 37,8 відсотка важко було відповісти).
Є підстави стверджувати: Віктор Янукович дуже квапився з підготовкою і презентацією нової програми свого уряду. Шляхом нелегких кулуарних боїв йому вдалося домогтися того, аби програму розглянули й (у чому майже немає сумнівів) затвердили в парламенті не в травні, як це планувалося, а в березні, щоб напевно встигнути до кінця епопеї з конституційними перетвореннями. Якщо це так, то резони глави Кабміну і, як і раніше, лідера «донецьких» зрозумілі. Отримати недоторканність від Верховної Ради — для нього сьогодні, можливо, важливіше, ніж це було минулої весни. Після того, як за програму проголосує більшість депутатського корпусу, відправити Януковича до самих виборів у відставку парламент не зможе, а Президент навряд чи наважиться, бо наслідком цього може стати розвалена парламентсько-урядова коаліція, оскільки в ній порушиться і так крихкий, заледве налагоджений баланс інтересів. Але головне — Президент, швидше за все, побоїться напередодні свого виходу на пенсію набути ворога в особі «донецьких». А тому можна припустити: саботування другою за чисельністю (після «нашоукраїнської») фракцією «Регіони України» затвердження проекту політреформи не лише не виключене, а й цілком імовірне. Принаймні та висока мета, заради якої представники шахтарського краю в парламенті можуть ризикнути піти проти течії, начебто вимальовується. А підбадьорити їх здійснити такий зухвалий крок можуть результати, отримані соціологами після того, як вони поцікавилися у виборців, як вплине на їхній намір брати участь у президентських виборах реалізація політичної реформи, що істотно обмежує повноваження Президента. За такого повороту подій електоральна активність, як з’ясувалося, помітно знижується. І прийти на виборчі дільниці в такому разі готові лише 65 відсотків опитаних.
Одна заковика: як Віктору Федоровичу і реформу провалити, і єдиним кандидатом стати? До речі, у те, що пропрезидентським силам вдасться домовитися між собою про єдиного кандидата від влади, не вірять 44 відсотки респондентів. Інтуїтивно народ має рацію. Оскільки найбільшою проблемою на шляху до перемоги для Януковича може стати відсутність щирого, а не декларативного прагнення українських провладних сімей бачити в ньому наступника Кучми.