У тилу влади

Ті, хто телефонував у День захисника Вітчизни в приймальню прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, заздрили секретарям: «Ну хоч вашу приймальню вітаннями не засипають», на що була резонна відповідь: «Зате у нас тут щодня — 8 Березня!» Воно й зрозуміло: уперше за всю історію України (крім хіба що княгині Ольги) урядом керує жінка.

Вітаючи милих дам, які стоять на передовій лінії змін, тих, хто при владі робить удалі кроки або помиляється, але при цьому не здається, ми хочемо побажати удачі й мільйонам наших співвітчизниць, котрі утримують професійні фронти в різних сферах життєдіяльності країни.

Із часів праматері Дня міжнародної солідарності трудящих жінок Клари Цеткін повелося, що головними героїнями цього свята були вчительки та доярки, ткалі й колгоспниці (ще краще — льотчиці й асфальтоукладниці). Пізніше до них приєдналися жінки в іншій іпостасі — мами, бабусі та дружини. Але якщо вже дружини — то лише «нормальних» чоловіків, скажімо, не вище начальника цеху. Писати про жінок більш високого начальства вважалося нескромним. Ну а дружини міністрів і членів ЦК були для преси просто табу. Хоча ще 2400 років тому Арістофан у своїй знаменитій «Лісістраті» показав, що дружини державних мужів далеко не їхні покірливі тіні.

Але сьогодні ми хочемо розповісти не про гендерні проблеми української владної еліти. Чоловік, який іде в бій, має знати, що вдома його чекають. І ось тим мільйонам, які це роблять щодня, ми й присвячуємо розповідь про дружин нинішніх державних мужів. Саме державних, оскільки тільки комусь сторонньому може видатися: «Які проблеми у дружини міністра?» Але багаті статусом теж плачуть. Хто сказав, що гордість за чоловіка чи обслуговування в четвертому управлінні може компенсувати постійну відсутність близької людини? Хто зміг оцінити, яку роль у житті чоловіків, відповідальних за всю країну, відіграють їхні подруги? Де вони беруть сили, щоб бути постійними «батарейками» чоловіків? Хто знає, що втратили вони та їхні діти, «здавши» коханих у практично безкоштовну й безроздільну оренду державі?

Сьогодні, напередодні 8 Березня, ми розповімо не про «тіньовий уряд», а про тил влади.

Вони такі різні: стримані й балакучі, сміхотливі й серйозні, романтичні й практичні. Але й спільного у них дуже багато. Більше того, ви самі побачите, як багато спільного з цими жінками у вас. Звісно, в тому разі, якщо ваш чоловік зайнятий справжньою справою і віддається їй до кінця. Може, дотик до історій кохання людей, яких ми щодня бачимо на екранах, стане приводом поговорити про нього з вашою другою половиною. Згадати усе й одержати квіти не лише 8 Березня, а й наступного дня. Просто так.

Запитання, на які ми попросили відповісти наших співрозмовниць, були такі:

1. Як ви познайомилися з вашим чоловіком?

2. Хто є главою вашої сім’ї?

3. Які сімейні традиції ви шануєте особливо?

4. Через що найчастіше сваритеся і чи швидко миритеся?

5. Який піднесений чоловіком подарунок вам запам’ятався найбільше?

Ми запропонували відповісти на ці запитання всім дружинам керівників центральних органів влади. Ми вдячні тим, хто погодився відповісти. І особливо тим, хто, борючись із побоюваннями, давав перше у своєму житті інтерв’ю. Ми вітаємо їх зі святом, бажаємо щастя, кохання і сподіваємося, що цього дня вони обов’язково стануть для своїх чоловіків головними. Країна почекає.

Юлія Павленко

(дружина Юрія Павленка — міністра у справах сім’ї та молоді)

Закінчила економічний факультет Київського європейського університету, а також Дипломатичну академію при Міністерстві закордонних справ за фахом магістр зовнішньої політики.

Я чотири роки навчалася в Америці. А коли повернулася, багато чого з того, що відбувалося навколо, не могла зрозуміти. Все так змінилося. Саме тоді нас із Юрою познайомила його двоюрідна сестра Марія Бурмака. Перше наше побачення відбулося біля Золотих Воріт. Я налаштувалася на дружбу. Та, як виявилося пізніше, вже після першої нашої зустрічі Юра вирішив, що я стану йому дружиною. Після третього побачення він уже розповідав усім родичам і друзям, що я його наречена. Потім він рік мене завойовував, гарно залицявся, а потім ми одружилися. У листопаді виповнилося чотири роки, як ми разом.

Хто глава сім’ї — такого питання в нас ніколи не виникало. Ми рівноправні, кожен — самодостатня особистість. Обоє вже чогось досягли в житті. Я вирішую свої питання, Юра — свої. У принципі, на цьому ґрунті ми ніколи не сперечаємося. Повага — на першому місці. Безумовно, ми радимося, але кожен має право приймати рішення самостійно, і воно буде адекватно сприйняте іншим.

Як таких сімейних традицій, що з’являються через 10—20 років спільного життя, у нас поки що немає. Свята відзначаємо разом. На Великдень ми обов’язково ходимо до церкви на службу, святимо паски, потім збираємося великою родиною — мої і Юркові родичі. Ми щодня намагаємося дарувати одне одному радість, адже життя таке складне, багато рутини, на роботі всі втомлюються. Тому потрібно якнайчастіше радувати одне одного маленькими приємними сюрпризами.

Сваримося і миримося досить швидко. Я дуже відхідлива людина. Але Юра завжди мириться першим. З принципових питань у нас розходжень немає. Головна проблема — відсутність вільного часу, вихідних у Юри практично не буває. Я це розумію, але все одно хотілося б частіше бачити чоловіка.

Я дуже люблю подарунки. Юра про це знає і часто їх робить. Це підвищує мені настрій, і ті маленькі непорозуміння, що іноді трапляються, швидко розв’язуються. Юра все робить від душі, приємною є кожна дрібниця, і подарунки він дарує завжди оригінальні й дуже особисті. Настільки особисті, що я соромлюся про них говорити.

Інна Рибачук

(дружина Івана Рибачука — віце-прем’єр-міністра з питань європейської інтеграції)

Високопрофесійна соратниця чоловіка. Закінчила Київську консерваторію, відділення фортепіано.

Ми познайомилися випадково у чарівному кафе «Дивосвіт» у Пасажі. Там настояний на травах чай наливали з величезних тульських самоварів. Ми з подругою стояли в черзі за Олегом. Оскільки чашки більше нагадували мензурки, то він для себе взяв три. На ньому чай закінчився. Побачивши наші розчарування і розгубленість, він як справжній джентльмен поділився з нами своїм трофеєм. І ось за цими трьома чашками чаю ми познайомилися, розговорилися і почали спілкуватися.

Ми зустрілися в той момент, коли і в Олега, і в мене був дуже складний період у житті: в обох на той момент закінчувалася непроста історія попередніх стосунків. Наші зустрічі та розмови нагадували, швидше, не побачення і залицяння, а розмови двох людей, які добре розуміють одне одного. Спочатку в обох виникла потреба бачити людину, котра розуміє тебе з півслова, оскільки переживає приблизно те саме. Це був кайф спілкування зі спорідненою душею, із людиною, яка спочатку стала другом. Дружба — дуже важливий момент у наших стосунках донині.

Главою сім’ї, безумовно, є Олег. Проте питання побуту відпочатку були на мені. Я так вихована. У моїй родині було заведено, що стратегічні питання розвитку сім’ї, питання заробляння грошей, кар’єрні питання — це речі, гідні масштабу чоловіка. А приготувати, відремонтувати, купити, словом, весь побут — завдання жіноче. У мене це виходить швидко, якісно й я ніколи не припускала думки, що такі питання можна навішувати на чоловіка. Стратегічні рішення, які стосуються освіти дітей, їхні проблемні ситуації — то пріоритети Олега, оскільки й для Ганнусі, й для Стасика його авторитет незаперечний. Це не означає, що з моєю думкою не рахуються. Та мої діти бачать, що й я в складних ситуаціях по пораду завжди звертаюся до Олега. Тому для них такий стан справ природний. Мене це не ображає. Я вважаю: своїм життям, своїми вчинками, своєю кар’єрою чоловік заслужив максимально поважне ставлення дітей, задавши їм передусім моральні стандарти. Його авторитет настільки великий у дітей, що я розумію: мої надії на наслідування кимось із них моєї професії музиканта залишаться нереалізованими. Діти живуть його життям. У три роки Стасик не міг назвати професію батька, але на запитання: «Ким ти хочеш бути?» він упевнено відповідав: «Я хочу бути, як тато». Будучи малюком із фантазією, він розповідав усім, що в нього є свій банк, у якому є свій Ющенко, свої проблеми. Ганнуся вибрала батьківський шлях і стане фахівцем у питаннях маркетингу й банківської справи.

Сварилися ми раніше дуже рідко, і завжди першим мирився Олег. За цю чоловічу шляхетність я його ще більше люблю. Причому виявляв він її навіть тоді, коли я була неправа чи просто емоційно зривалася. Та останнім часом, особливо в період передвиборної кампанії, ми пережили дуже нелегкий етап. Нервова система була перевантажена безліччю неприємних чинників, розмов, ризиків. Я чудово розуміла стан Олега, його величезну відповідальність і перед сім’єю, і перед його політичними партнерами, союзниками. Дуже багато чого було поставлено на карту й, звісно ж, у цей період пожежником, який стоїть напоготові з брандспойтом, була я. Це був важкий час, і нині я щодня дякую Богові за сили, мудрість і витримку, які він дав, аби пережити його з мінімальними втратами. Нині ми рухаємося далі.

Я не можу сказати, що в нас є особливі родинні традиції. Скажу, мабуть, про одне: у нас не прийнято бувати десь нарізно. Це не стосується протокольних заходів, де присутність дружини не передбачена. В усіх інших місцях ми намагаємося бувати з дітьми чи принаймні обов’язково удвох. Якщо він у відрядженні, то сама я в гості не піду. Для мене це є немислимим. Нам удвох цікаво: є що обговорити, поділитися взаємними переживаннями та враженнями. Спектакль, який я побачу без нього, неповноцінний, бо я не зможу його обговорити з чоловіком. Спілкування з ним — це велика й важлива частина мого життя. Втім, як і кожного члена нашої сім’ї.

Найкращий подарунок, зроблений Олегом мені, — це наш син Стас. Я зростала «під патронатом» двох братів-близнюків, моїми друзями були їхні друзі. Я дуже люблю чоловіків, довіряю їм і вмію з ними спілкуватися. З жінками мені набагато складніше. Коли в мене народилася Ганнуся, я цьому шалено зраділа. Дуже люблю доньку. Хоча туга, потреба в хлопчиську залишилися. Та коли бажання мати сина, який стане моєю опорою, помножилося на бажання мати сина від коханої людини, то я зрозуміла, що мені дуже потрібен маленький Рибачучок. Він, до речі, і народився копією великого Рибачука. Я мріяла спостерігати за тим, як чоловік моєї мрії виховуватиме це маленьке диво. І ця мрія збулася, ставши дивовижним подарунком.

Ніна Тарасюк

(дружина Бориса Тарасюка — міністра закордонних справ)

Закінчила біологічний факультет Київського університету. Професійно виховує онука.

Ми познайомилися, коли мій чоловік служив у Радянській армії (здається, старшиною), а я була студенткою 4-го курсу Київського університету. Знайомство було випадковим, можна сказати — майже вуличним. До мене додому його привели мої знайомі. Причому він був такий маленький, худенький. Ну всі ми в молодості були худенькими й стрункими. Якогось такого враження красеня-велетня він на мене не справив, але та енергетика, яка в нього і тепер є, і завжди була... Напевно, все-таки енергетика людини завжди приваблює набагато більше, ніж якісь суто зовнішні дані. Невдовзі Борис запропонував одружитися. Я тоді посміялася й поставила йому кілька суто практичних запитань: «Ну, а де житимемо? А коли діти з’являться?» Однак він був наполегливий і випромінював упевненість. Зустрічалися ми менше року, а потім одружилися.

Хто глава? Таке запитання перед нами не стоїть, тому що кожен займається своїми справами. Якщо питання сімейно-родинні, то більше важать мої поради, оскільки я більше знаю про дітей, батьків, знайомих і друзів... Якщо питання якісь кардинальніші, то радимося. Але визначати, хто головний, хто глава сім’ї, — такого в нас немає. Збирається дорадча група, і вирішуємо всі проблеми. Ми завжди радилися й завжди намагалися одне одному допомагати. Я, наприклад, за великим рахунком, поклала свою професійну кар’єру на вівтар сім’ї.

За фахом я біолог-фізіолог. Закінчила біофак Київського університету. Працювала в науці, потім — у НДІ загальної і комунальної гігієни ім.Марзєєва. Вже з цього інституту я поїхала з чоловіком у тривале відрядження за кордон, а коли повернулася, то практично всі мої колеги стали кандидатами наук. І я пішла в Міністерство охорони навколишнього середовища, де працювала в науковому відділі. (Взагалі, це дуже цікава робота. У мене й нині таке ставлення: екологія — це завжди якийсь біль у душі. А в нас, як ми всі знаємо й розуміємо, екологічних проблем дуже багато — починаючи з Чорнобиля і закінчуючи питною водою).

Потім друге відрядження — знову якось вибило з колії. Тобто займатися професійною діяльністю я не могла — відрядження, одна дитина, потім друга, третя, знову відрядження... Мені не завжди вдавалося зібратися й піти далі. Ось такі в мене були проблеми. Хоча не знаю, може, це так закладено в мені від природи, але переді мною ніколи не поставало запитання — що головніше. Важливішою для мене завжди була сім’я, так воно є й тепер.

Головна сімейна традиція в нас — відпочивати разом. Ми не прагнемо якогось супервідпочинку, головне, щоб людей було небагато, щоб виїхати своєю сім’єю — з дітьми, онук у нас є, з друзями, якщо вдасться (ми відпочиваємо з ними разом багато років поспіль). Ну і зустріч Нового року — у Закарпатті теж із друзями. Двічі на рік у нас такі обов’язкові ритуали. Два тижні влітку й днів п’ять взимку. А так, якщо якісь сімейні свята, то ми обов’язково збираємося всією сім’єю, щоб хоч трохи поспілкуватися й поговорити.

Нині в нас майже не буває ніяких сварок, тому що для цього просто немає часу. А взагалі... Може, іноді буває якесь легке роздратування від утоми. А так, щоб якісь принципові сварки... Такого немає. На це немає часу, ми рідко бачимося, і так, власне, було завжди. Борис дуже багато працює. А коли бачимося, то немає предмета для сварок, немає підстав для цього. Може, щось таке й буває, але я не вважаю, що це сварки. Серйозних сварок, можливо, і було лише кілька за все спільне життя, та й то, я вважаю, через перевтому. Перший крок, звичайно, роблю я, оскільки мобільніша в усіх емоціях.

А про подарунки розповім ось що. Я абсолютно не вміла малювати, але мені дуже хотілося підійти до мольберта і спробувати. Про це я мріяла багато років і неодноразово просила чоловіка «посприяти». Але в ті роки це було складно. І ось нарешті, років шість-сім тому, він подарував мені етюдник. Для мене це було поштовхом, і, коли Борису виповнилося 50 років, я вперше намалювала на цьому етюднику картину й подарувала йому. А після цього він подарував мені мольберт. Тепер я малюю, у мене вже було кілька виставок. Однак поштовхом до творчості й натхнення я зобов’язана Борису.

Валентина Томенко

(дружина Миколи Томенка — віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань)

Закінчила історичний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка та інститут державного управління (тоді при Кабміні), магістр державного управління. Працює виконавчим директором Інституту політики.

Знайомство наше відбулося під час традиційних сільськогосподарських відробітків або, як тоді говорили, в «колгоспі». Правду кажучи, відробітки були не дуже складні в порівнянні з іншими, бо робота наша полягала у збиранні яблук. Поруч були горіхові насадження, так що «вітамінізація» студентського товариства відбувалася по повній програмі. Працювалося весело. Вересень 1985 року видався напрочуд теплим у Миколаївській області. Вечорами основними розвагами були або дискотека, або співи під гітару (або й без такої) біля вогнища. Одного разу на «вогник» бригади, в якій я працювала, прийшов і мій майбутній чоловік. Його весела вдача, гра на гітарі та співи справили на мене сильне враження.

До речі, після помаранчевої революції багато хто називав мого чоловіка ді-джеєм Майдану. І лише присутні на дискотеці, яка проходила в гуртожитку історичного факультету Київського державного університету 17 листопада того ж 1985 року і присвячувалася Міжнародному дню студента, пам’ятають, що вів її мій чоловік, а я йому допомагала. Це був наш перший спільний проект…

«Хто голова» — це непросте питання. Ми обоє по своїй природі є лідерами. Судіть самі. За зодіакальним гороскопом я — Лев, чоловік — Стрілець. За східним чоловік — Дракон, я — Тигр. Але дискусій щодо лідерства в сім’ї ми не влаштовували. Як і в природі, в нашій сім’ї існує взаємозамінність, коли відпочиває Тигр, на захист родини вступає Дракон, і навпаки…

Певний час через проблеми з житлом ми жили в різних містах. До того ж чоловік завжди багато працював, як правило, на кількох роботах, тому ми з сином з нетерпінням чекали його повернення з роботи чи відрядження (нинішній непростий період без елементарних вихідних я навіть не хочу згадувати).

Мабуть, тому в нашій сім’ї цінується кожна година, проведена разом.

В молоді роки, коли тато приходив раніше додому, запалювалися свічки, чоловік брав гітару і ми співали разом. Тепер, якщо гітара в руках у чоловіка — значить, ми зустрічаємо Новий рік.

Традицією є зустрічати Новий рік сім’єю. Ми раді друзям, але присутність всіх членів нашої родини обов’язкова. Цього року син вперше вирішив порушити цю традицію. Але коли ми розказали йому про наш новорічний «марш-кидок» по Хрещатику, він відверто визнав свою помилку. З нами було б веселіше.

Народні та християнські традиції ми виховували в собі і у сина вже самі.

Якщо хочете — вірте, хочете — ні, але поки ми не стали працювати разом, ми взагалі не сперечалися. Не лише наші друзі, знайомі, родичі, я сама вважала нас ідеальною парою. На мою думку, кожній ідилії настає кінець, коли люди збираються під одним робочим дахом. Спочатку цим «дахом» був Інститут посткомуністичного суспільства, пізніше і дотепер — Інститут політики.

Оскільки суперечки носять робочий характер, нам вистачає розуму не доводити їх до тієї стадії, коли треба миритися. Наші «робочі дискусії», до речі, здебільшого конструктивні.

Взагалі ми не любителі з’ясовувати стосунки не лише між собою, а й будь з ким. Якщо це має місце, то це — вимушена дія, від якої довго хворіє душа.

Багато хто чув, дехто тримав у руках книжку «Теорія українського кохання». Серед інших поезій там є ліричні вірші Миколи Томенка. Але це вірші не мого чоловіка. Микола Денисович не є нам навіть далеким родичем, він просто дуже талановита людина з подібним прізвищем.

Але колись, давно, хоч я ще це пам’ятаю, мій чоловік також писав вірші і дарував мені. Дуже філософські, серйозні й ліричні. На жаль, більшість з них втрачена під час наших багаторазових переїздів не лише з квартири на квартиру чи з гуртожитку до гуртожитку, а й з одного міста до іншого. Можу лише сказати, що у його віршах найсильніші і найємніші за змістом завжди були останні дві строки. А одного разу була навіть пісня… Взагалі пісні, музика — то окрема сторінка в нашому житті.

Алла Третякова

(дружина Олександра Третякова — першого помічника Президента)

Закінчила Київський педагогічний інститут імені Горького (нині Драгоманова). Спеціальність — викладач біології та географії. Економічну освіту отримувала на факультеті післядипломної освіти в Київському автодорожньому університеті. Нині — у декретній відпустці.

Познайомилися ми на вулиці. Я поверталася додому, а Саша з другом звернули на мене увагу й спробували зав’язати розмову. Пробували довго й практично довели мене до під’їзду. Щоправда, Саша весь час мовчав, був активним друг. Трішки посиділи біля будинку, розпочався дощ, я їм винесла парасольку, на цьому ми й розпрощалися. А наступного дня парасольку повертав уже Саша. Ми стали з ним зустрічатися, але через кілька місяців розлучилися. А через рік зійшлися знову. У нас вийшов роман у «два транші». Руку й серце курсант КВІРТУ запропонував мені 9 травня. Того дня він навіть примудрився познайомити мене зі своєю мамою. Щоправда, не обійшлося без маневру. Сказав, що поїдемо в гості до сестри. Я уточнила: «А там точно нікого не буде?» — «Ні, лише сестра та її чоловік». Ми зайшли в під’їзд, а ліфт не працює, поверх восьмий. Я кажу: «Ну що ж, милий, а на руках слабо?» Виявилося, не слабо. Він підхопив мене й заніс на восьмий поверх. Ми дуже насміялися дорогою. Двері відчинила сестра. Заходимо до кімнати, і тут на порозі з’являється сувора жінка й каже: «Здрастуйте, я Сашина мама». А потім ще одна жінка: «Здрастуйте, а я Сашина хрещена мама». Ой, думаю, вляпалася. Але виявилося, що боялася я даремно, стосунки в нас зі свекрухою склалися хороші, я б сказала — приятельські.

«Глава не глава?» — у нас так питання не стоїть. Якісь питання вирішує Саша, якісь я, глобальні — вдвох.

Свята ми завжди намагалися відзначати разом. Коли в нас була маленька сім’я, любили відзначати вдвох. Тепер утрьох — із дочкою, їй уже півтора року. Раніше, коли чоловік бував удома (нині він приходить уночі, щоб поспати кілька годин), ми любили приймати гостей. Наш будинок відкритий для друзів і родичів. Думаю, що їм у нас тепло.

Сваримося ми рідко, а миримося дуже швидко. Саша не любить напруженої обстановки і в тих рідкісних випадках, коли це треба, робить перший крок до примирення: права чи не права — давай миритися. На виховання дочки ми дивимося однаково, а в іншому — ми ж уже 14 років разом і знаємо, як захистити одне одного від неприємних емоцій.

Чоловік любить робити мені подарунки, це завжди виходить як сюрприз. Але вирізнити якийсь я не можу. Найбільше запам’ятався, напевно, перший букет квітів — ціла галявина, яку я не могла втримати й обійняти: не вистачало рук.

Маргарита Червоненко

(дружина Євгена Червоненка — міністра транспорту і зв’язку)

Закінчила Львівський університет за спеціальністю економіка планування народного господарства, а також факультет міжнародної економіки Київського університету. Президент концерну «Орлан».

Ми познайомилися у Львові біля собору святого Юра. У Жені завжди був головний пріоритет у житті — друзі. Друзі нас і познайомили. Залицявся він до мене майже рік. Хоч як може залицятися такий діяльний і діловий чоловік, як Євген Червоненко? Звісно ж, у нас з’явилася спільна справа. Другий пріоритет у Жениному житті — це робота. Тому, якщо ти хочеш вписуватися і зайняти в його долі реальне місце, то тільки через спільну роботу. Не можу сказати, що я трудоголік. Але я люблю цікаво працювати і не боюся працювати багато. Ось на цьому грунті ми, мабуть, насамперед і зійшлися. Тоді Женя ще займався перегонами, але вже настав цікавий час, коли можна було заробити на рекламі для цих перегонів. Тоді ж починався бізнес, пов’язаний зі створенням тепер уже потужного вантажного автопарку. Це був початок бізнес-діяльності, найцікавіший період. Потім бізнес уже розвивають, а опісля просто контролюють. Загалом, той час став початком нового життя у багатьох сенсах цього слова.

Ті, хто знає Женю, ніколи не запитають: «Хто у вас глава сім’ї?» Це просто крамола. Він приймає рішення абсолютно з усіх питань. У мене є право, так би мовити, дорадчого голосу. Право дати пораду. Таке право, напевно, є в його друзів і колег, але рішення приймає тільки Женя. У сім’ї ж це стосується і важливих, і не дуже важливих питань, і, звісно ж, долі дітей.

Цейтнот, у якому ми живемо останнім часом, позначився й на наших традиціях, відповідно до яких, ми обов’язково всією сім’єю виїжджаємо в гори кататися на лижах. У нас цей вид спорту всі люблять і одержують від нього задоволення. Багато років поспіль на Новий рік ми виїжджали сім’єю щоразу на нове місце. У цьому теж традиція — не повторювати місце відпочинку.

Ми з Женею занадто довго разом, щоб сваритися. Напевно, років п’ять тому могли сваритися через те, що він занадто мало часу приділяє мені. З цього приводу я могла побуянити. А він зі мною, як на мене, взагалі не свариться. А навіщо йому сваритися? Все робиться так, як він захоче. Які проблеми? Я ж знаю, з яких причин він може роздратуватися або через що в нього може бути поганий настрій. Я розумію, що не можу усунути цих причин, можу лише пом’якшити його настрій і намагатися створити атмосферу, в якій він зможе абстрагуватися.

Подарунків було багато, але, якщо говорити про те, що запам’яталося найбільше, я розповім про жовті тюльпани. Це було ще до революції, зрозуміло, помаранчевої. Він повернувся вночі з чергового відрядження, втомлений і вкрай вимотаний, і просто так, без жодного приводу приніс жовті тюльпани. Такі теплі, такі несподівані. І я вкотре здивувалася, звідки ця людина на тлі колосального навантаження знаходить сили зберігати бажання. Бажання виявити ніжність зокрема.

Антоніна Шандра

(дружина Володимира Шандри — міністра промислової політики)

Закінчила Київський енергетичний технікум та економічний факультет Київського Європейського університету. Працює за спеціальністю.

Ми працювали на Хмельницькій атомній станції, там і познайомилися. Трудилися в різних відділах, він був інженером у реакторному цеху. Проводився планово-профілактичний ремонт, ми перевіряли систему управління реактором. Володя уважно стежив за нашою роботою, робив зауваження, був дуже суворий. Власне, саме це мене в ньому й привабило. Я не люблю багатослівних чоловіків, а він був серйозним і дуже стриманим. Потихеньку почали спілкуватися. Потім було весілля. Ось уже 16 років ми разом.

Господарськими справами займаюся я. Мені дуже хочеться, щоб чоловікові завжди було затишно, щоб йому все подобалося. Усі серйозні питання вирішує Володя. Вся родина тримається на ньому. Скажу вам по секрету: коли він їде у відрядження, мені дуже його бракує. Він для нас найголовніша людина в житті. Він суворий, але дуже надійний.

У нас є свої сімейні традиції, але всі не хотілося б розголошувати. На дні народження намагаємося кудись виїжджати. Бодай на один деньочок. Завжди шануємо й відзначаємо національні свята. Наприклад, на День Конституції всією сім’єю підкоряли Говерлу. Їздимо кататися на лижах у Карпати і в Австрію. Любимо подорожувати. В Україні є стільки мальовничих місць, хочеться, щоб діти їх побачили. На вихідні відпочиваємо з друзями за містом.

Звісно, бувають суперечки. Але Володя настільки спокійна і стримана людина, що посваритися з ним важко. У нього завжди було багато роботи, практично цілодобової. На початку нашого спільного життя я інколи ображалася. А тепер його розумію. Треба — то треба. Це не обговорюється. Зазвичай він зайнятий своїми справами, але коли бачить, що я втомилася, намагається кудись зі мною піти, розважити мене. Ніколи не виявляє своїх емоцій, але він навдивовижу уважна людина. Якщо виникають якісь складні, неоднозначні ситуації, Володя ніколи не пускає їх на самоплив. Він здатний не просто переконати, а й заспокоїти. Доки він не переконається в тому, що результат є, справу не залишить. Дітям Володя завжди повторює, як важливо жити в гармонії з собою, бути людиною й нікому не заздрити.

Особливо запам’ятався сюрприз, зроблений мені Володею на день народження. Він прийшов і сказав: «Завтра летимо в Рим». Це була незабутня поїздка. Таке враження, що весь світ знав про мій день народження. Мене вітали всі: друзі, родичі й навіть обслуга в готелі. Це був приголомшливий подарунок: ми були вдвох, сонячна погода, неймовірно гарне місто. Ми обійшли всі музеї. І навіть люди в ті дні здавалися особливими, святковими.