Повірити в те, що за півтора місяця Леонід Кучма перетворився на ревного борця за торжество світлих ідеалів парламентаризму, непросто. Їй-богу, значно легше уявити Григорія Суркіса в оранжево-чорній футболці уболівальника донецького «Шахтаря». Або Віктора Ющенка, котрий марширує Хрещатиком із транспарантом «Україна без Кучми!». Досі не було в країні більш послідовного і стійкого противника пропорційної виборчої системи і переходу на парламентсько-президентську модель державного устрою, аніж Леонід Данилович.
Згадаймо, що п’ять років тому Кучма не соромився публічно висловлювати відверте невдоволення навіть із приводу змішаної виборчої схеми, затвердженої у вересні 1997-го Верховною Радою. За свідченням поінформованих осіб, Леонід Данилович завізував закон лише після того, як його власне оточення переконало ясновельможного патрона підтримати нововведення. Коли вірити розповідям знавців, придворні політтехнологи (вони тоді лише входили в моду) із цифрами в руках розтлумачили гаранту: при збереженні чистої мажоритарки весною 1998-го він ризикує отримати відверто опозиційний вищий законодавчий орган. Наскільки скрупульозними були розрахунки пропрезидентських математиків, судити складно, але їхні аргументи мали дію — лідер країни поставив свій автограф під революційним (на той час) законом. Керуючись, слід гадати, не стільки прагненням поглибити і розширити вітчизняну демократію, скільки банальним інстинктом самозбереження. Відносна європеїзація виборчого процесу, таким чином, була не стільки метою, скільки засобом.
Щось подібне, схоже, спостерігається і нині. Оскільки повірити в щирість стрімкого політико-духовного переродження Леоніда Даниловича, повторимося, архіскладно. Спробуємо проілюструвати наші суб’єктивні сумніви об’єктивними фактами.
У травні 99-го в парламент вноситься законопроект, що передбачає перехід на пропорційну виборчу модель. Півтора року, завдяки зусиллям пропрезидентських фракцій, документ благополучно волинили. Проте в січні 2001 року Верховна Рада, розігріта «справою Гонгадзе» і «касетним скандалом», голосує за відмову від змішаної системи. Через місяць Президент накладає на рішення народних обранців вето. Проте вже через чотири дні депутатський корпус знову висловлює масову підтримку «пропорційному закону». Леонід Данилович відхиляє його повторно. Сьогодні особливо цікаво згадати аргументи, які наводив тоді нинішній затятий прибічник пропорційної виборчої схеми і парламентсько-президентської моделі. «Коли сьогодні є 110 політичних партій, а буде — 10, я із задоволенням підпишу закон… Сьогодні в нас половина партій — «диванні», коли на одному дивані може розміститися їх кілька штук…» Кучма стверджує, що закон суперечить і нормам Конституції (як мінімум шістнадцятьом), і принципам здорового глузду. Він переконаний, що політичні партії не в змозі не те що звалити на свої плечі відповідальність за долю Батьківщини, а й навіть сформувати повноцінний Кабінет міністрів: «Вони ж не домовляться, а якщо й домовляться, то незрозуміло, що це буде — уряд чи дурдом».
Часу минуло небагато. Конституція в нас не змінилася, але Леонід Данилович уже не вбачає жодних протиріч. У тому числі і протиріч між тим, що він говорив тоді, і про що витійствує нині. Зате змінилася (у бік збільшення) кількість вітчизняних партій: їх тепер не 10, і навіть не 110, а 123 (відповідно до інформації, розміщеної на офіційному сайті Центрвиборчкому). Напевно, змінилися (у бік зменшення) і розміри диванів, оскільки про образливий епітет, колись відпущений на адресу політичних організацій, генеральний ініціатор законодавчих нововведень уже не згадує. І вчорашній «дурдом» нині органічно трансформувався у коаліційний уряд, здатний, із точки зору «оновленого» Леоніда Даниловича, реалізувати свою економічну політику і відповідати за свої дії.
Аналіз слів і справ Президента переконує, що він категорично відмовлявся переосмислити своє ставлення до «диванів» і «дурдомів». У травні минулого року Леонід Данилович дуже дотепно реагує на пропозицію Віктора Медведчука змінити пропорції в змішаному законі: віддати 70% місць у парламенті на відкуп політичним партіям, залишивши мажоритарникам лише 30%. Гарант заявляє, що таке співвідношення його влаштовує, але тільки за умови: за менш ніж третину мандатів нехай борються партії, а решта буде вотчиною одномандатників. Однак у червні 2001-го ВР намагається хоча б на півкроку наблизитися до жаданої пропорціоналки і голосує за новий змішаний закон. Схема 50/50 змінена на модель 75/25 на користь колективних учасників кампанії. Президент закон відхиляє. У липні найвищий законодавчий орган у черговий раз голосує за те, щоб за партійним списком обиралися 335 народних обранців, а в серпні слідує чергове президентське вето. 11 липня 2002 року вже новий парламент зробив спробу «пробити» пропорційну систему, проте законопроект не був підтриманий пропрезидентськими фракціями.
Що ж змінилося? Багато що. Ось тільки не сам Леонід Данилович. Можемо припустити: «вкинувши» у суспільство ідею зміни політичної системи, Президент (як і згаданого нами
97-го) сприймає цю ідею не як мету, а як інструмент. Інструмент збереження (а в ідеалі — розширення) власного, ослаблого політичного впливу. Навіть швидкий порівняльний аналіз двох політичних моделей (існуючої і запропонованої) дозволяє стверджувати, що менше від усіх у країні зацікавлений у переході до парламентсько-президентської республіки саме Кучма.
Спробуємо розібратися в тому, якими аргументами міг керуватися глава держави, повідомивши 24 серпня про політико-правову революцію. Аргумент перший. Кучма перехоплює ініціативу в опозиції. Пропорційна виборча модель, право парламентської більшості на формування уряду, ослаблення повноважень Президента — усе це гасла з арсеналу непримиренних і поміркованих противників діючого режиму. Перейнявши їхню риторику, Кучма посилює свої позиції, заодно ослаблюючи позиції опонентів. Якщо ви пам’ятаєте, організатори запланованих на осінь масових акцій неодноразово підкреслювали: відставка Кучми не є самоціллю. Головна ідея походу на владу формулювалася трохи інакше: опозиція заявляла про прагнення створити демократичні передумови для зміни системи влади. Після того, як Президент висловив публічну «солідарність» з намірами своїх противників, вони муситимуть переглянути свої гасла і свою тактику. Інакше заплановані опозицією заходи приречені на неминучий, оглушливий провал.
Аргумент другий, безпосередньо пов’язаний із першим. Президент свідомо розхитує і так далеко не монолітну опозицію. У її лавах чимало тих, кому є чим ризикувати. І чимало тих, хто не готовий іти в сутичці з Президентом до кінця. «Купуючи» обіцянками миру не готових до війни, нібито демонструючи свою слабкість тим, хто ще не вірить у власні сили, Леонід Данилович, здається, має намір «кинути» всіх тих, хто досі вірить, що він може не «кидати». А таких, як свідчить емпіричний досвід, у світі політики (формально цинічному і недовірливому) все ще безліч. Ось кажуть, що днями колишній прем’єр поспілкувався з чинним Президентом, і другий пообіцяв першому, що всі його політичні вимоги виконає. Задля громадянського миру в суспільстві. І навіть зателефонував діючому спікеру, закликавши підтримати всі ініціативи Віктора Андрійовича. Можна уявити таку розмову? Легко! І так само легко уявити й іншу картинку: не встигли за колишнім прем’єром зачинитися двері, як чинний Президент телефонує чинному спікеру і наказує Литвину «валити» всі ініціативи Ющенка. А процес «умиротворення» в «Нашій Україні» вже пішов.
Аргумент третій, який чимось перегукується з другим. Президент створює штучний грунт для створення більшості. Так, на словах Кучма не проти узаконити право парламентської більшості на формування Кабінету. Але внесення відповідних конституційних змін потребує тривалого часу. А поки що гарант лукаво пропонує обкатати майбутню модель, так би мовити, на громадських засадах, без правового підкріплення. «Формуйте більшість — і вам дещо обломиться при розподілі урядових портфелів». Ця думка звучала й у недавньому зверненні Президента до законодавців. Однак тоді вона мала форму натяку, а зараз — як відкритий заклик. Адресований передусім тим представникам пропрезидентських сил, котрі роздумують, чи не переметнутися на бік опозиції. А також тим представникам опозиції, котрі сумніваються, а чи не втекти (поки не пізно) у потенційну більшість.
Аргумент четвертий, що плавно випливає з третього. Віддати парламентові ініціативу в питанні формування Кабінету сьогодні справді в інтересах Кучми. У нього залишаються ті ж самі конституційні повноваження, але формальну відповідальність за дії безправного псевдокоаліційного уряду він перекладає на плечі знеособленої парламентської псевдобільшості. Ну самі поміркуйте, чи можна створити дієздатну більшість на базі різномастих мажоритарників (чимало з яких демонстративно підкреслювали своє дистанціювання від будь-яких політичних сил) і представників партій, для яких останні вибори оберталися якщо не поразкою, то вже, у кожному разі, не перемогою? І чи може така більшість створити відповідальний Кабінет? Це буде якщо й не (скористаємося афоризмом арбітра нації) «дурдом», то вже, у кожному разі, не команда однодумців. Під силу (і в інтересах) Президентові не дати цій команді працювати, навіть якщо в окремих представників цієї спільноти людей таке бажання чомусь виникне. І в разі неминучого провалу діяльності такого «коаліційного» органа, Леонід Данилович отримає чудову нагоду обрушити всю силу свого праведного гніву на недбайливий парламент. Якому він, Президент, надав унікальний шанс наблизити всенародне щастя і благополуччя. Верховній Раді буде повернуто імідж центру політичної конфронтації. Як свідчить практика, коли Кучмі вдається знайти і підкинути суспільству чергового ворога, його рейтинг зростає, а вплив посилюється. Крім того, надовго буде дискредитовано саму ідею парламентської більшості і пропарламентського Кабінету. Ну, й, нарешті, якщо в президентські ігри ризикне погратися Віктор Ющенко (особливо якщо він захоче очолити псевдокоаліційний уряд), на його президентських амбіціях можна буде поставити жирний хрест. Цю частину плану Леонід Данилович, здається, реалізовує з особливим задоволенням.
Аргумент п’ятий, що підтверджує логіку четвертого. Говорити про своє «щире» прагнення перетворити країну на парламентсько-президентську республіку Президент може сміливо і безкарно. Бо чудово розуміє, що запропонований ним план реалізувати неможливо. Відразу з кількох причин. По-перше, під силу Кучмі в перший-ліпший момент (різко і непомітно) загальмувати процес внесення необхідних конституційних змін. І зберегти ласкаву міну при цинічній грі, мовляв, ви ж бачите: я — за, а вони — проти.
Невеликий відступ «за темою». Не встиг Президент оголосити, що «у визначений Конституцією термін здійсниться мирна передача влади від одного президента до другого», як один із найзавзятіших його прибічників робить сенсаційну заяву. Віце-прем’єр Володимир Семиноженко учора висловив припущення, що в ситуації внутрішньої нестабільності «благотворним може виявитися продовження терміну президентських повноважень для чинного Президента хоча б ще на два роки». А якщо «ініціативу» підтримають «маси»? І благословить Конституційний суд? Гаранту Основного Закону не залишиться нічого іншого як великодушно піти назустріч побажанням громадськості. І тоді, до речі, у нього з’явиться можливість особисто проконтролювати процес внесення в Конституцію всіх змін, необхідних для подальшої демократизації країни...
По-друге, цей процес легко може загальмуватися навіть без участі Леоніда Даниловича. Поки що важко сказати, чи набирається в нинішньому депутатському корпусі три сотні твердих і послідовних прибічників парламентсько-президентської республіки. Але навіть ті, хто є, суть майбутніх змін бачать по-різному. І в цілій низці питань категорично не сходяться. А тому набрати один раз 226 голосів, а другий — триста — дуже проблематично.
І нарешті, найголовніше. Складається чітке враження, що, запалюючи зелене світло ідеї парламентсько-президентської республіки, Леонід Данилович прагне дискредитувати не лише саму ідею, а й найзатятіших її прибічників. Опоненти Кучми були настільки впевнені, що він ніколи не піде на демократизацію політичної системи, що його недавні одкровення, здається, повергнули їх у стан розгубленості. Непомітно для самих опозиціонерів ідея глобального парламентаризму перетворилася для них із мети на засіб. Засіб шантажу Президента. А той вистрілив по них із їхньої ж зброї. Є підстави гадати, що опозиція виявилася не готовою до такого повороту подій. Оскільки виявилася не готовою втілити в життя власне гасло.
Спробуємо підбити підсумки. Президент продемонстрував, що його головна мета, як і раніше, — збереження влади та впливу. І задля цієї мети він ладен вдаватися до найнесподіваніших засобів. Решті політичних гравців (і насамперед опозиції) належить у гранично стислі терміни не тільки провести ревізію наявних політичних засобів, а й чітко визначити політичні цілі. Бодай для самих себе.