Найпопулярніший кілька днів тому вислів «Казка скінчилася», схоже, не втратив своєї актуальності й цього тижня. Тільки якщо раніше він звучав у контексті Чемпіонату світу з футболу та у прив’язці до завершення участі в ньому української збірної, то тепер ним можна з повним правом охарактеризувати те, що сталося із Соцпартією. Не сказати б, що в казку про високоморального лідера СПУ та вірність соціалістів декларованому ними служінню народові вірили абсолютно всі. Найкраще обізнані верстви населення вже давно помітили певну невідповідність «між картинкою і закадровим текстом». Однак у широкого загалу все ще побутувало уявлення про СПУ як про політичну силу, що вирізняється ідеологічно вивіреною поведінкою і послідовністю дій. Щоправда, на останніх президентських виборах, як і на минулих парламентських, українським соціалістам це не особливо допомогло. Проте, відзначимо ради справедливості, вибори-2004 були битвою двох гігантів і комусь третьому розраховувати там було ні на що. А вибори-2006 відбувалися під кінець казки, і люди вже почали відчувати неминучість її фіналу. І ось тепер він настав явно і безповоротно.
Соціалісти надірвалися, виконуючи роль золотої акції. Виявляється, вона не лише вигідна, а й дуже небезпечна. Це їх і розкололо. Правда, не навпіл, що ще залишило б шанс хай не на продовження старої, а хоча б на виникнення нової казки: група справжніх соціалістів бореться з групою переродженців. Розкололася СПУ на безліч дрібних частинок, можна сказати – розбилася на друзки. А все тому, що в партії було порушено один із її основних принципів — принцип централізму. Але не той, що його Ленін називав демократичним, а той, відповідно до якого всі домовленості й засоби, котрі забезпечували їх дотримання, проходили централізовано через Олександра Мороза. Як це було, скажімо, коли фракція Соцпартії проголосувала за затвердження на посаді прем’єра Анатолія Кінаха.
Потім були інші результативні для обох договірних сторін голосування, ефективне аграрне лобі, плідна діяльність на посаді Фонду держмайна Валентини Семенюк, прибуткове не тільки для партійної скарбниці формування виборчих списків... Десь по ходу цього захоплюючого процесу, в результаті якого соціалісти перестали бідувати, глава партії поступово втратив свій монопольний вплив на прийняття ключових рішень і перерозподіл фінансових потоків, пов’язаних із ними. Серед членів партії з’явилося чимало здібних товаришів, котрі взялися шукати заробітки самостійно. Було чого повчитися їм і в прагматичного першого секретаря політради СПУ Йосипа Вінського.
Йосип Вікентійович був противником участі Соцпартії у владній команді після перемоги Віктора Ющенка на президентських виборах. Питання про це було вирішене на політраді завдяки перевазі лише в один голос. Олександр Мороз, до речі, досі не може звикнутися з цим загальновизнаним фактом. Зайвим підтвердженням чого є слова, вимовлені ним із трибуни Верховної Ради під час його «балотування» у спікери. Говорячи про те, що в «Нашої України» недостатньо, на його думку, підстав, аби претендувати на ключову роль у формуванні парламентської коаліції, Олександр Олександрович заявив: десять-дванадцять відсотків виборців голосують, як правило, за будь-яку партію влади. Відповідно, справжній результат «нашоукраїнців», за версією лідера СПУ, — це ті, щонайбільше, чотири відсотки, які залишаються після вирахування десяти. Але якщо йти за такою логікою, то показник СПУ з її офіційними 5,7% виявиться взагалі зі знаком мінус. Чи то не представники партії працюють на міністерських посадах, у Фонді держмайна та на інших посадах у виконавчій владі?
Нині ставлення Вінського до участі СПУ у владі прямо протилежне. Змінилося воно не сьогодні і навіть не вчора. І пов’язане це, треба думати, зі сподіваннями першого секретаря політради СПУ на те, що він особисто зможе представляти партію у владі. Наприклад, на посаді першого віце-прем’єр-міністра. Прізвище Вінського у прив’язці до цієї посади згадувалося під час коаліційних баталій неодноразово. І не випадково. Саме Вінський наполіг на тому, щоб під час виборчої кампанії соціалісти відмовилися від критики Блоку Юлії Тимошенко. Саме через нього Юлія Володимирівна озвучувала ті речі, про які не хотіла говорити сама. Саме його політичні гострослови називають філією БЮТ у фракції СПУ.
Вінський був проти спікерства Олександра Мороза. Адже в такому разі соціалісти втратили б посаду віце-прем’єра. Хоча від самого початку Олександр Олександрович і гадки не мав про повернення в головне парламентське крісло. Як досвідчений політик він усвідомлював нереальність такого повороту подій. Однак заглушена голосом розуму ностальгія за тими часами, коли він міг безпосередньо впливати на «долю батьківщини», все-таки жила в глибині душі цієї поетичної натури. І тому, коли Юлія Тимошенко в пошуках чергової партії дрівець для коаліційного багаття, яке ніяк не розпалювалося, натрапила на «геніальну» ідею пообіцяти головному соціалістові спікерство, розпалився сам Олександр Мороз. У боротьбі за прем’єрство Юлії Володимирівні потрібні були союзники. Щоб не залишатися на самоті, змагаючись із «Нашою Україною» за свій варіант «портфельного» додатка до коаліційної угоди, лідерка БЮТ намагалася прив’язати до себе главу СПУ. Кинуте нею у благодатний грунт зерно дуже швидко перетворилося на життєствердне дерево бажання. Яке не засохло навіть після офіційного зречення Олександра Олександровича спікерських амбіцій «заради збереження перспективи демократичної коаліції». Доказом цього стала низка подальших заяв соціалістів то про відмову підтримувати кандидатуру Петра Порошенка на посаду голови Верховної Ради, то про готовність голосувати за «нашоукраїнця».
Питання про висування Петра Олексійовича на здобуття спікерської булави, за деякими даними, було вирішене після розмови глави держави з активом «любих друзів», під час якого і вдалося переконати президента, котрий останнім часом не особливо поважав екс-секретаря РНБОУ, в тому, що його кандидатура є найприйнятнішою в умовах, що склалися на той момент. Розрахунок був на те, що після офіційного оголошення Петра Олексійовича претендентом на посаду спікера Юлія Володимирівна відмовиться від участі в помаранчевій коаліції, тим самим виправдавши «Нашу Україну» в очах її виборців за ймовірний союз із Партією регіонів. На випадок, якщо леді Ю не піде в опозицію, як це, власне, і сталося, було заготовлено той варіант, про який ішлося вище, — спікер Порошенко контролюватиме прем’єра Тимошенко.
Тому правий Олександр Мороз, пояснюючи свій крок назустріч «регіоналам», окрім усього іншого, передбачуваною конфронтаційністю тандема Тимошенко–Порошенко. Логічно правий. От тільки з морального та юридичного погляду — навряд чи. Оскільки одразу після виборів підписав меморандум про створення коаліції, згідно з яким її учасникам заборонено ветувати кандидатури, висунуті на ту або іншу посаду союзниками. Втім, стявши голову, за волоссям не плачуть. Про які пункти угоди, скріпленої підписами коаліціонерів, може йти мова, якщо той болісний шлях, який вони пройшли, раптово виявився лише марнуванням часу! І слова Йосипа Вінського, котрий журився з приводу згаяних п’яти місяців перебування у переговорному тунелі, в кінці якого лише нещодавно почало розвиднюватись, — цілком щирі. Адже саме він представляв партію на переговорах щодо створення помаранчевої коаліції.
Було б несправедливо шукати причини демаршу Йосипа Вікентійовича виключно у сподіваннях на отримання місця в уряді, які не виправдалися. Історія СПУ — це внутрішньопартійна боротьба за близькість до лідера партії, яка практично не припиняється. Досить довго, хоча й не без певного напруження, Вінському вдавалося зберігати свій статус другої особи в партії. Рішення Мороза з компанією переметнутися до «Регіонів» фактично означало публічне визнання того факту, що «Коба», як однопартійці називають Вінського позаочі, більше не має ексклюзивного права називатися «сірим кардиналом» СПУ. І складення ним повноважень першого секретаря політвиконкому партії — лише офіційне оформлення змін у розстановці фігур навколо лідера СПУ.
Дехто звернув увагу на те, що п’ять членів списку СПУ, які йдуть за останнім соціалістом, котрий пройшов до парламенту, — креатури Вінського. І його намагання будь-що-будь домогтися створення помаранчевої коаліції пояснюються бажанням просунути список, що сталося б, якби кілька депутатів-соціалістів пішли до виконавчої влади. Втім, це може статися і за іншої конфігурації парламентської більшості за участю Соцпартії. Цікаво, до речі, буде поспостерігати тоді за внутрішньофракційною боротьбою, адже в екс-першого секретаря політради СПУ з’являться однодумці. Втім, його надії на серйозну підтримку з боку однопартійців поки що не виправдовуються. Перше ж голосування у процесі реалізації регіонально-соціалістичного сценарію «Мороза – в спікери» зафіксувало участь у ньому фракції СПУ майже в повному складі. Що означає перемогу Ярослава Мендуся і Миколи Рудьковського над своїм давнім конкурентом Йосипом Вінським.
Перемогу святкує і Василь Цушко, якого, до речі, Йосип Вікентійович, виступаючи на своєму викривальному брифінгу, назвав серед тих, кого вважає своїми однодумцями. Чутки про те, що глава СПУ пропонував екс-губернатору Одеської області статус першого секретаря політради і скарбника партії, ходили давно. І ось учора пан Цушко посів звільнене місце вже офіційно. Картину «стрункості» лав СПУ красномовно доповнює той факт, що син секретаря політради партії Віталія Шибка, як стверджують інформовані джерела, ішов на вибори до Дніпропетровської ради у списку прогресивних соціалістів Наталії Вітренко.
Якщо фракція соціалістів у Верховній Раді демонструє відносну єдність, то про реакцію членів СПУ, котрі перебувають за стінами парламенту, поки що можна судити лише з двох заяв представників партійного керівництва. Два заступники голови політради Соцпартії Геннадій Задирко і Галина Гармаш подали у відставку на знак протесту проти дій Олександра Мороза і частини парламентської фракції СПУ. Їхні висловлювання у зв’язку з цим звучать майже в тій самій тональності, що й заяви Йосипа Вінського: «зміщення акцентів», «подвійні стандарти, що стали модними у партії», «зрада виборців» тощо. Проте ці двоє — стовідсоткові кадри Вінського. А решта?
Зважаючи на все, партії не уникнути публічного з’ясовування стосунків між багатьма центрами впливу, що утворилися в СПУ за час комерційного плюралізму. Олександр Мороз — звісно, досвідчений партійний керівник. Та чи достатньо йому буде для виведення партії з кризи самої лише цієї якості? Адже досі авторитет Олександра Олександровича в СПУ грунтувався на іміджі бездоганного правдолюба і високоморального політика. Та навіть якщо йому і вдасться (хоча б з огляду на знов набутий статус парламентського голови) зберегти цілісність своєї політичної сили, з електоратом партії буде все набагато важче. Оскільки казці про СПУ настав кінець, її прихильникам доведеться шукати інші сюжети…
З проханням прокоментувати ситуацію в СПУ «ДТ» звернулося до міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, який тимчасово призупинив своє членство у партії, але навряд чи залишається байдужим до того, що в ній відбувається:
— Юрію Віталійовичу, чи не здається вам, що події, пов’язані з демаршем Йосипа Вінського й обранням Олександра Мороза на посаду глави парламенту голосами Партії регіонів і КПУ, що відбулося після цього, свідчать про глибоку кризу, яку переживає ваша партія?
— СПУ проходить випробування золотою акцією в парламенті. І це найтяжче випробування для партії за 15 років її існування. Йдеться не про посади чи гроші. Йдеться про те, залишиться Соцпартія самостійною політичною організацією чи стане маріонеткою однієї з двох олігархічних псевдопартій Донецького і Дніпропетровського розливу.
— За Йосипом Вікентійовичем справді стоїть значна частина партії, позицію якої він висловлює?
— Я не сприймаю Вінського як еталон ідеалів Майдану. Адже саме він робив усе можливе для того, щоб СПУ не підтримала Ющенка в боротьбі проти Януковича. Він виступав категорично проти участі соціалістів у першому помаранчевому уряді. І він вів СПУ до статусу філії БЮТ, у якому йому пообіцяли високу посаду.
— Багато політиків, експерти і журналісти виявилися, загалом, солідарними з оцінкою Вінського, яку він дав учинку Мороза, — зрадництво. Ви згодні з такою думкою?
— Я вважаю, що, в принципі, Олександр Мороз має повне моральне і професійне право бути спікером. Питання лише в ціні такого рішення. Якщо фракція СПУ після одержання спікерської посади проголосує за будь-якого помаранчевого прем’єра — це нормально. Якщо ні — тоді вже можна буде говорити про зрадництво, хоч би якими гаслами це прикривалося. Причому не важливо — йде мова про одіозного Януковича чи м’якого Азарова. У такому разі я не буду ні міністром, ні членом Соцпартії.