Кожен новий рік ери України дедалі більше штовхає мене в обійми ірраціонального метафізичного астрального і всього того, що не має стосунку до розуму, а дедалі більше тяжіє до почуттів, виховання, ціннісних орієнтирів, систем поведінки і до культурних цінностей (маючи на увазі культуру в широкому її значенні).
Мені дедалі більше здається, що широка дискусія в українському соціумі напередодні виборів повинна вестися у присутності лікарів-психоаналітиків, психологів і в окремих випадках добре б бачити у віддаленому кутку кімнати психіатра, а в ідеалі — самого дідуся Фройда. Нав’язливо хочеться дізнатися, яке було дитинство основних фігурантів процесу виборів, якими були заподіяні кривди чи мнимі несправедливості.
Ретроспективний погляд на чинного Президента (який є основним фігурантом процесу) вимагає пам’ятати, що він усе свідоме життя провів на заводі, де 14 років був головним комуністом. Це найбільший у світі закритий завод, у найбільшому у світі закритому місті, у найбільшій у світі закритій країні. І тепер я прошу замовкнути всіх критиків чинного й подумати про те, чи могла стати іншою людина, котра живе за трьома найбільшими у світі мурами? І чи могла вона взагалі зробити щось сумірне із сучасною цивілізацією через ці три мури? Відповідаю: вона нічого не могла зробити такого, що не нагадувало б життя за муром під тотальним контролем. З іншого боку, оскільки це були великі мури, то й начальства було мало, бо мало кого туди впускали. Один начальник на заводі, один маленький у Києві й один великий у Москві. Тобто ретроспектива показує, що начальники все ж потрібні, але невеликі і в невеликій кількості. Коли громадянин Кучма став Президентом, то вибрав у начальники відразу двох: одного в Москві, другого — у Вашингтоні. У принципі, у Президента не може бути начальників, окрім народу, Бога й історії, тобто предметів нематеріальних. Слід гадати, що коли в Україні буде такий президент, тобто без начальників, то на карті справді з’явиться така країна.
Отже, комплекс перший — мури, комплекс другий — начальники. Причому перший стосується політики внутрішньої, тобто всі за мур. Другий стосується політики закордонної. Ці тези універсальні і поки що незаперечні. Тобто ми зводимо мур перед українською мовою, але відразу зводимо і перед російською. Ми будуємо мур навколо одного клану з його непомірними апетитами і відразу навколо іншого. Тобто і навколо ліриків, і навколо фізиків. У принципі, все це називається позаекономічними засобами примусу і характерне для двох способів соціального життя: для феодалізму або тоталітаризму. До речі, останніми роками з двох начальників чинного Кучми залишився тільки один, і це означає, що я незграбно переходжу до зовнішньополітичної діяльності.
Цей начальник живе в Москві, до речі, теж за великим кремлівським муром, але не тому, що турботи тягнуться до турбот із метою розмноження. Просто після Гонгадзе і касет Вашингтон чинного зрадив (тобто, на думку чинного, зрадив), повіривши касетам і майору й не повіривши чинному. До речі, ця історія має цивілізаційний характер. Зіштовхнулася психологія середини XX століття зі століттям XXI. Якщо повірити тим, хто стверджує, що Президент причетний до смерті журналіста, то виходить цивілізаційний клінч. З одного боку концепція, коли можна закрити, заборонити, вимкнути радіо, газету, телебачення, щоб перервати комунікацію між громадянами і державою. З іншого боку — Інтернет, якого не можна ні закрити, ні вимкнути, ні заборонити. Уявіть собі, що викликає Сталін Берію і каже: треба режисера Міхоелса знищити. А Берія йому відповідає: цього жодним чином зробити неможливо. Гадаю, у Сталіна був би великий інфаркт, як мінімум. Тобто XXI століття з його доступністю, відкритістю і прозорістю зіштовхнулося з XX — тоталітарним, тобто з контролем, розшуком, замовленням і в’язницею. Гія опинився посередині й загинув.
Гія загинув, і залишився той начальник, який у Кремлі. Це і є частина сьогоднішнього спадку епохи Кучми. Початок епохи, якщо згадати об’єктивно, уособлювався мейнстрімом. Кінець епохи — це коли Кучма уособлює маргінез. На початку епохи Президент хотів реформ, перебудови і прискорення, й усі в це вірили. Кінець епохи — це коли всі хочуть реформ, перебудови та прискорення, а Президент цього не хоче. Мільйони людей за десять років навчилися, побували за кордоном, вивчили мови, вросли в цивілізацію і не хочуть жити за муром і мати начальників, особливо дурних. Виник соціальний тромбофлебіт. Він зазвичай якраз і виникає, коли влада — це маргінез, а народ — мейнстрім. Влада — тромб, який не пускає молоду, свіжу кров легко й невимушено бігати по судинах, розносячи кисень та інші корисні вітаміни. Власне, нині перед країною стоїть вибір: провести операцію чи ні. Для операції є два інструменти: один починається на «Ю», другий починається на «Я». І операція може бути дуже складна й небезпечна. Складна тому, що всі соціальні операції складні. А небезпечна ось чому: країна отримала незалежність дешево. А товар під назвою «незалежність» дуже дорогий і стоїть на полиці з найдорожчими товарами під назвою: свобода, гідність, честь та всякою іншою словесною морально-ліберальною еквілібристикою. Ці товари дорогі і безплатно не роздаються, за них платять інколи кров’ю, але завжди незручностями — іноді у вигляді в’язниці, іноді у вигляді легкого нездужання. Тут же незалежність і свобода дісталися просто так, за векселем. І вексель завжди можуть зажадати до оплати.
Судячи з усього, ми бачимо перед собою дискусію між терапевтами і хірургами. Терапевт-Янукович каже, що треба спробувати тромб пробити, щоб він якось розсмоктався, або розчинився, або випарувався. Другий, тобто хірург, — це Ющенко. Він пропонує те, що серед лікарів називається шунтування. Це радикальний засіб, коли з організму вирізають здорову судину і вшивають в обхід тромбу. І кров тече собі й тече без усяких перепон. Судячи з усього — це і є момент істини. «Я» каже, що організм потерпить, усе ж таки можна ходити (але тяжкувато), можна дихати (майже регулярно), можна, зрештою, не перетруджуватися. Не треба бігати, мчати вперед, не треба їсти холестерин, тобто жирне м’ясо, сало, вкрай обережно поводитися з яйцями. І якось ми всі протягнемо. Головне — стабільність і стабільний тиск 190 на 135, стабільна задишка, час від часу непритомність, чергова швидка допомога біля дверей.
Інший варіант — це варіант «Ю». Тут, схоже, психологія така: якщо вже є тромб, тобто все, що було зроблено за останні 10—15 років, то ми його чіпати не будемо. Якщо дехто, котрих меншість, звик жити при комунізмі чи клептократії, то нехай живуть. Але тим, хто не хоче, — ми для них забезпечуємо вільний тік крові.
Соціальний тромбофлебіт уже був в історії Європи ув 60-ті роки. Його діагностувала молодь із піснями «Бітлз», із міні-спідницями. Молодь хотіла місця в житті, а місця ці були зайняті людьми менш гідними з гіршою освітою і з застарілими уявленнями про життя. Тобто людьми довоєнними і зникаючими, людьми минулого. Молодь і ті, хто долучився до неї, були людьми майбутнього, яке не можна побудувати із застарілих матеріалів.
Нині вибір також простирається між минулим і майбутнім і навіть між матеріальним та духовним. Зауважте, що головними політичними конкурентами сьогодні виступають матеріальна і духовна субстанції. Пан Янукович — це чиста матерія, тобто зарплати, пенсії, стипендії, зростання економіки, зростання цін, зростання курсу долара, зростання інфляції тощо. Пан Ющенко — це чистий дух. Уже місяць дух незримо витає над Україною, тоді як матеріальна його оболонка в Австрії. І рейтинги не падають, і у прибічників горять очі (зауважте, лише від самого духу, свідомості й усвідомлення). Тобто, «голос Духа чути скрізь». З іншого боку — чиста матерія і ніякого духу чи смислу. І рейтинги все одно не зростають так швидко, як хотілося б. Дух розмовляє з народом, він спілкується, він вербалізує, він ділиться сумнівами, він показує своє обличчя, він переживає, він живий, і багатьом здається, що життєдайний. Матерія з народом не розмовляє, не вербалізує, не ділиться, не сумнівається. Вона не жива. Щоправда, за матерію іноді говорять інші. Мовляв, матерія дала зрозуміти, що хоче чесності й демократичності. Іноді, правда, матерія повідомляє про щось трьома-чотирма словами, але відразу вона розуміє, що залізла на чужу територію, тобто територію духу, і замовкає.
Цікаве також спостереження, чого хочуть цей дух і ця матерія, до чого прагнуть. По духу не можна напевно сказати, чого він хоче. Та очевидно, що він чогось хоче. Матерія ж, навпаки, не хоче нічого. Тобто ми не знаємо, чи хоче вона чогось, крім як стати президентом. Тобто полеміка між матеріальним і духовним відбувається на рівні відчуттів, і саме ці відчуття підказують громадянам одним — що вони матеріалісти, іншим — що вони ідеалісти. Іноді здається, що претендент Ющенко — це друге видання президента Кучми першого терміну перебування при владі. Але в кращих своїх словесних проявах: із Росією дружити, але не на шкоду іншим країнам, ліберальні реформи, соціальний захист, порядок і порядність, повага громадян. Претендент Янукович — це друге видання Президента Кучми другої каденції, коли влада — самоціль, ніяких ліберальних реформ, ніякої поваги до співвітчизників, любов тільки до Москви. Тобто вежа з чорного дерева і облогове становище, щоб дожити до кінця й після кінця.
Правителя можна оцінювати по-різному, і передусім за рівнем самореалізації громадян. Чим більше громадян самореалізовані, тим кращий правитель. Якщо самореалізовані мільйони або 90 відсотків нації, то напевно правитель хороший. Якщо самореалізуються одиниці або десять відсотків нації — то правитель поганий. Тут кожному читачеві доречно подумати, при якому правителі він зможе самореалізуватися. Пан Ющенко каже: я створю вам умови, і ви самі собі та своїй сім’ї добудете гроші і як похідне — особисту гідність. Пан Янукович обіцяє: я дам вам трохи грошей і з моїх рук ви наїстеся вдосталь. Це також вибір психоаналітичний. Одні люблять стабільність, тобто отримання комплексного обіду у визначений час і з одних і тих самих рук, інші люблять розвиток, що передбачає самостійність у смаках і виборі їжі. Але цікаво, що навіть ті, хто любить стабільність, користуються плодами тих, хто розвивається. Пан Янукович — це стабільність, про що, правда, говорить не він, а його штаб. Пан Ющенко — це розвиток, і він сам нам про це сказав.
І останнє міркування про трьох дійових осіб й одночасно виконавців. Коли сонце пана Кучми почало заходити, то багато хто подумав, що воно тепер, перш ніж зайти, зробить щось таке, що збереже його в пам’яті народній як позитивного героя. А він знову всіх обвів, тому що на тлі пана Януковича буде й так хороший. Про пана Ющенка говорили, що він хороший, але слабкий. Однак нині, на тлі непритомності пана Януковича від влучення в нього яйця, пан Ющенко став схожим на напівбога. На цьому тлі все добре й стабільно. Світ розвиватиметься, а ми на його тлі будемо стабільні. Проходитиме соціальна еволюція, виникнуть нові технології, з’являться незвичні твори мистецтва, які виглядатимуть ще яскравіше на тлі стабільної України та її президента. Тут буде все стабільно, мило і спокійно, як на цвинтарі. Але соціологи кажуть, що, як мінімум, третина, якщо не половина громадян, не хочуть жити на цвинтарі. До речі, я і мої друзі, і мої родичі, мої колеги, мої знайомі, мої студенти на цвинтарі жити чомусь не хочуть.
Однак через тромбофлебіт на цвинтар, за деякими оцінками, може потрапити кожен другий. Отже, є підстави для дискусії і в песимістів, і в оптимістів. Хоча багатьом хочеться бути оптимістом і потрапити на цвинтар природним шляхом. Мені теж дуже хочеться, і я постараюся. Цілком можливо, що епоха закінчиться разом із закінченням проекту під назвою «незалежність». Уже приблизно зрозуміло, як жити самостійно, тобто самим стояти і, головне, як не стояти. Вже проступають риси того, як можна жити далі і як у жодному разі жити не можна. Вже є шанс закінчити проект «незалежність» і розпочати новий проект. Проект під назвою «Україна». Вже час розпочати. Вже час...