Спочатку було слово. Президентське. У святковому виступі, присвяченому 13-й річниці незалежності України, глава держави недобрим словом згадав вітчизняний парламент. «Здається, — карбував слова гарант, — що наша гайдамаччина і махновщина з історичних і географічних просторів України перемістилася до одного сучасного київського палацу — Верховної Ради». Політичні старожили насторожилися: критика вищої посадової особи на адресу вищого законодавчого органу завжди передвіщала парламентські кризи.
Десять днів по тому в Леоніда Даниловича з’явився черговий привід для незадоволення парламентом. Точніше, його керівником. 3 вересня спікер Володимир Литвин провів засідання суспільно-політичної ради (не так давно створеної при голові Ради), на якому зробив кілька цікавих заяв. Володимир Михайлович висловив сумнів щодо доцільності використання парламенту як трибуни для передвиборної агітації. А також припустив наявність у декого бажання заблокувати роботу ВР.
Але найцікавіше трапилося наприкінці заходу. Учасники бесіди (представники двох десятків авторитетних громадських організацій) запропонували парламентському лідеру підтримати цілу низку ідей, спрямованих на демократизацію виборчого процесу. Йшлося, зокрема, про:
— створення тимчасової спецкомісії ВР, яка б мала здійснювати моніторинг президентської кампанії і контроль за дотриманням законодавства в цій сфері (передбачалося, що главою комісії стане сам спікер, а до її складу ввійдуть представники депутатських фракцій і груп, міністерств і відомств, Центрвиборчкому та громадських організацій; передбачалося, що новий орган збиратиметься щотижня, громадськість регулярно інформуватимуть про його роботу);
— прийняття звернення Верховної Ради до керівників органів державної влади, силових структур і засобів масової інформації, у якому містився б заклик до спільної боротьби з адміністративним ресурсом;
— проведення парламентських слухань, присвячених питанням дотримання виборчого законодавства (На цей захід пропонувалося запросити керівників уряду, ЦВК, Держкомінформу та профільних комітетів Ради);
— внесення змін до Закону про вибори Президента з метою забезпечити право представників громадських організацій виступати спостерігачами;
— схвалення законопроекту №3293, що передбачає обмеження кримінальної відповідальності за блокування транспортних комунікацій.
— формування при Центрвиборчкомі певної громадської ради — тимчасового консультативного органу, покликаного виступити в ролі колективного порадника та суспільного контролера.
Не зайвим буде зауважити, що деякі з наведених вище ініціатив свого часу озвучив особисто Литвин, котрий давно й наполегливо наголошував на особливій ролі парламенту в виборчій кампанії. Про результати засідання негайно інформували Президента, який начебто зустрів новину стриманим буркотінням. І все-таки в реалізацію запропонованих рішень Кучма не дуже вірив.
Згідно з повідомленнями низки джерел, Леонід Данилович і Володимир Михайлович протягом літа часто і плідно контактували. Поінформовані експерти навіть відзначили деяке потепління у стосунках державних мужів, які дещо підпсували події навколо конституційної реформи. Річ у тім, що Президент припускав (і, напевно, небезпідставно), що спікер міг би просувати конституційні зміни наполегливіше й агресивніше.
Водночас для людей, які належать до близького оточення Литвина, не залишилося непоміченим те, наскільки болісно голова ВР сприйняв грубі закиди на адресу Ради, які містив святковий спіч Кучми. Так що на промову головного депутата країни на відкритті шостої сесії чекали з особливим інтересом. Доповідь Володимира Михайловича, за наявними даними, була готова ще в неділю. Однак увечері в понеділок Литвин раптом вирішив відредагувати текст. У результаті останні корективи в нього були внесені за кілька годин до виступу.
Промова спікера була помітно коротшою і дещо динамічнішою, ніж зазвичай. За традицією, у ній не згадувалося жодне прізвище. Але, як завжди, кожен вгадувався без особливих зусиль. Причому цього разу кількість об’єктів критики була як ніколи великою. Стримані закиди пролунали на адресу Кучми та Януковича, Ющенка й Медведчука, парламентських «більшовиків» і противників режиму, олігархів і націонал-патріотів, Росії і Заходу.
На деякі особливо цікаві пасажі доповіді пропонуємо вам звернути особливу увагу. Отже, Литвин:
— порекомендував колегам по депутатському корпусу жити і працювати, керуючись здоровим глуздом і чинним законодавством, не абсолютизуючи чинник нинішніх президентських виборів і не ідеалізуючи постать майбутнього президента;
— припустив, що переможець виборів (незалежно від того, хто ним стане) піде «протоптаною стежкою, зокрема й стосовно Верховної Ради». Тобто сприйматиме парламент як законодавчо-представницький придаток президентської влади;
— висловив думку, що велика кількість учасників перегонів-2004 — «результат спрощеного уявлення про роль і місце інституту президентства в Україні, а також тема для роздумів із приводу вдосконалення виборчого законодавства»;
— заявив, що «опозицію не можна виштовхувати з громадського життя», але при цьому саму опозицію закликав до максимальної відповідальності за слова та вчинки;
— зауважив, що не можна «жити ілюзіями, ніби влада впливає на суспільні настрої». Обурився «зухвалим нехтуванням конституційними нормами», що передбачають рівний доступ кандидатів у президенти до ЗМІ. Покритикував телеменеджерів, «їхніх кризових кураторів», а також представників влади, які «вікрито й приховано» втручаються у передвиборний процес;
— запропонував нарешті визначитися, «який рівень проникнення іноземного капіталу, а також іноземних власників в економіку країни є прийнятним із погляду національної безпеки». І задався запитанням: «Де та межа, за якою економічна інтеграція переходить у політичне домінування над нами, що несе за собою ліквідацію або поглинання незалежної держави?»;
— обізвав приватизацію злочинною і назвав корупцію тотальною.
Слухачі з особливою увагою чекали двох фрагментів доповіді — які стосувалися перспектив конституційних змін, а також ролі парламенту у виборчому процесі. І, загалом, їхні сподівання справдилися.
Спікер ще раз підтвердив значення планованих конституційних змін: «Дедалі більше відчувається відсутність суспільного контролю, особливо враховуючи те, що Президент від самого початку впливає на кадрову політику і безпосередньо контролює силові структури. Зростає непідконтрольність і безініціативність місцевої влади». І додав: «Ми обов’язково вийдемо на узгоджене рішення... Питання лише в тому, коли і як це робити. А для цього необхідні не ритуальні заклинання, а консультації і компроміси. Спроби ж переломити Верховну Раду через коліно, простимулювати або прошантажувати народних депутатів можуть обернутися лише протистоянням і суспільним обуренням...»
Ну і, нарешті, останнє: «Оскільки так складаються обставини, Верховна Рада повинна взяти на себе (...) здійснення моніторингу з питань реалізації законодавства про вибори президента України, створивши для цього спеціальну парламентську комісію».
Відгуки про спіч Литвина були дуже різні — від «усе слушно, але нічого нового» до «нікого не назвав, але всіх дістав». Але більшість депутатів віддавала колезі належне: спікер знав, що Президент незадоволений можливою появою парламентської моніторингової комісії, але не відмовився від свого наміру. За рішення про створення нового органу віддали свої голоси 239 народних обранців.
Банкова відреагувала негайно. Наскільки нам відомо, між главою держави і главою ВР відбулася досить жорстка розмова, про деталі якої ми можемо лише здогадуватися. Крім того, лідери більшовицьких фракцій одержали вказівку ігнорувати діяльність нової комісії. А телеменеджерам анонімні «експерти» наполегливо «рекомендували ігнорувати» персону керівника парламенту.
За дивним збігом обставин, через кілька годин після виступу Литвина з’явилася інформація: фракція аграріїв, яка патронується спікером, вирішила призупинити членство в більшості. Ті ж самі джерела повідомляли, що сам Володимир Михайлович рішення однопартійців не підтримує, однак і переконувати їх не має наміру.
У причинах того, що сталося пізніше, спробуємо розібратися трохи згодом. А поки що коротко опишемо хроніку останніх парламентських подій.
Отже, вранці 9 вересня було поширено заяву про те, що депутатський осередок Народної аграрної партії призупинив членство в провладній коаліції у зв’язку з «відсутністю погоджених дій усередині парламентської більшості та істотним обмеженням впливу фракції на прийняття і здійснення політичних рішень». Через кілька годин керівництво аграріїв дані про демарш спростувало. Уповноважений представник фракції Катерина Ващук підтвердила: намір розлучитися з «більшовиками» був, але гарячі голови нібито остудив Володимир Литвин, який в обід зустрівся з колегами й порекомендував їм утриматися від поспішних рішень.
Проте того самого дня на аналогічний крок зважилася частина «Демініціатив-Народовладдя». Брати Ярославські, Бандурка, Галієв, Давидова, Карпов, Колесник, Плохой, Райков, Рєзник, Салигін, Салмін, Сандлер, Святаш і Фельдман оголосили про намір призупинити членство в більшості. Велика частина зазначених нардепів належала до так званої харківської групи, неформальним лідером якої є відомий підприємець Олександр Ярославський. Саме його експерти називали ініціатором рішення.
Річ у тому, що напередодні Кабмін прийняв рішення про внесення державних пакетів «Галичини» і «Татнафти» у статутний фонд «Укрнафти». Наскільки відомо, від цієї угоди виграла відома група «Приват». А серед основних потерпілих значився Ярославський із партнерами.
Депутати, які вийшли з більшості, називали причиною свого рішення невиконання урядом домовленостей. Як стверджували знавці, економічними причинами почасти було продиктоване й бажання розлучитися з більшістю, демонстроване аграріями. Бажання, яке їм усе-таки вдалося реалізувати. 10 вересня фракція НАПУ в повному складі приєдналася до «харків’ян». Глава осередку аграріїв Михайло Гладій оголосив про «політичний і адміністративний тиск», «цькування» та «викручування рук».
Того самого дня рішення про своє остаточне розлучення з провладною коаліцією розповсюдила група «Центр». Десять депутатів, які формально значилися в більшості, написали заяву про вихід. Ще шестеро нагадали, що ніколи не входили до рядів «більшовиків». Таким чином більшість як така припинила своє існування. Чи назавжди? І що могло послужити причиною цього?
Здається, причин було кілька, і спровокувати те, що сталося, могли різні люди й різні обставини.
Перша і об’єднуюча причина. По-перше, ніхто зі згаданих персонажів не хоче бути пасивним учасником інтриги під назвою «конституційна реформа». Ні Литвин, якому розвал більшості в цьому випадку тільки на руку. Ні ввірені його піклуванню аграрії. Ні «центристи», чимало яких «відкрито і приховано» підіграють Ющенку. Ні сам Ющенко. Ні його команда, яка щосили й різними способами руйнує більшість зсередини. Ні «донецькі», які змушені підтримувати реформу під тиском Президента. Однак роблять усе від них залежне, щоб вона все-таки не пройшла. Тому що сини Донбасу сподіваються на перемогу Януковича й зовсім не хочуть позбавляти свого ставленика великої частини повноважень. Та й Ярославський із компанією, здається, із задоволенням скористалися історією з «Укрнафтою», щоб уникнути зобов’язання голосувати за реформу. І не псувати стосунків із майбутнім президентом, хоч би хто ним у підсумку виявився.
Друга причина, яку ми вже згадували, — економічна. У період виборчої кампанії політико-економічне життя країни стало прискоренішим і жорсткішим. Ділять усе, що ще можна. Але беруть участь у цьому процесі далеко не всі. Перелік осіб, допущених до процедури прийняття рішень, обмежений. Кучма, Медведчук, Пінчук та Ахметов із Януковичем — оце й усі. Інтереси й думки інших попросту не беруться до уваги, а їхні аргументи не сприймаються. Кількість тих, хто не хоче грати в чужу політичну гру, не маючи при цьому жодних дивідендів, зростає. У цьому сенсі їхній демарш — шантаж, спроба привернути до себе увагу, прагнення змусити Президента, главу його адміністрації та прем’єра переглянути принципи вже давно згнилої коаліції. Зауважимо, що незадоволені нинішнім станом речей є не тільки серед «харківських» та аграріїв.
Причина третя — активність «Нашої України». Віддамо належне команді Ющенка. Вони вміло використали ситуацію, повернувши її на свою користь.
Три не залежні одна від одної сюжетні лінії були об’єднані в один сценарій, відповідно до якого й розіграний останній політичний детектив.
Лінія перша — Литвин і Кучма. Президент, розгніваний «самодіяльністю» спікера, дав добро на «погром» його партії. Тетяна Засуха, близька подруга дружини Президента, зовсім недавно мала бажання очолити аграріїв. Проте прихід в організацію Литвина зруйнував її плани. А незабаром Тетяна Володимирівна опинилася і поза партією. Не розгубившись, вона швидко стала главою «близької» СелПУ і намірилася зміцнити її ряди за рахунок НАПУ. Досі реалізації задуманого заважала відсутність санкції з боку Леоніда Даниловича. Тепер цю санкцію отримано, і дружина київського губернатора зможе безболісно грабувати партію Литвина. Гладій, Ващук із товаришами вирішили поборотися. І за себе, і за лідера.
Лінія друга — Ярославський та «Приват». Інцидент із «Укрнафтою» змусив Олександра Владиленовича боротися за свої права. До того ж, кажуть, він давно шукав нагоди «поховати» Степана Гавриша. Якому тепер, здається, нічого буде координувати.
Лінія третя — «Центр» і більшість. «Центристи» довго думали, коли і як розлучитися з провладною коаліцією. Шукали привід.
Судячи з усього, за участі «Нашої України» й не без участі Литвина три приводи були з’єднані, щоб виникла причина. Причина для розвалу більшості. Який має поховати реформу й може поховати шанси Януковича стати Президентом. За наявними відомостями, три фракції повинні були оголосити про своє рішення одночасно. Через деяку неузгодженість вийшло не настільки ефектно. Однак цілком ефективно.
Чи не рано констатувати більшості летальний кінець? Як нам здається, ставити такий діагноз трохи передчасно. Навряд чи Кучма і Медведчук ось так запросто змиряться з втратою майже півсотні багнетів. Час виправити ситуацію в них ще є. До першого туру — півтора місяця...