Цікаво все-таки: хто ж підставив Віктора Януковича? Банківські чи кремлівські піарники? Хто після чудової історії з яйцями підказав добити бідних співгромадян ударом потрійної сили, пообіцявши їм у разі перемоги на виборах, по-перше, відмовитися від вступу в НАТО, оскільки членство в альянсі нібито означатиме повний крах вітчизняного оборонно-промислового комплексу, по-друге, зробити російську мову другою державною в Україні, а по-третє, запровадити подвійне громадянство?
Але хто б не був цим витівником, виникають два серйозні побоювання. Або ймовірний майбутній гарант української Конституції нині не має уявлення навіть про основні її положення і йому невідомо, що, відповідно до ст.4 Основного Закону, в Україні існує єдине громадянство, а ст.10 констатує, що державною мовою в нашій країні є українська.
Або він сліпо виконує роль «в’єтнамського космонавта» зі старого радянського анекдоту, якому на борту космічного корабля довіряли лише годувати представників фауни й суворо забороняли торкатися приладів — управління кораблем здійснювалося з Центру.
На думку, що цей Центр розташований на Банковій, наштовхує швидка та різка реакція на слова прем’єра Леоніда Кучми. Президент останнім часом майже зник був із телеекранів, але знову широкоформатно виник на трьох центральних каналах, як завжди, «весь у білому», щоб розкритикувати Януковича. Напівпрезирливо-напівзневажливо Леонід Данилович висловився про заяву прем’єра як про «передвиборні обіцянки». «Вважатимемо, що це президентські перегони. Я неодноразово говорив, багато хто обіцяє те, що взагалі не може зробити», — як завжди, трохи кострубато, але цілком ясно висловив своє ставлення Президент. І продовжив показове шмагання «єдиного» кандидата: «І міст пообіцяв через Керченську протоку зробити, але не поцікавився, що його не можна зробити з геологічної точки зору». Особливо виграшно на тлі Віктора Януковича з його
обіцянками російської державної та подвійного громадянства Леонід Кучма виглядав склавши на грудях руки майже як у молитві: «Я як Президент України хочу заявити лише одне: Конституція для мене — це як «Отче наш». І все. Коментарі тут зайві».
Ми теж поки що утримаємося від коментарів. Зауважимо лише, що останнім часом соціологи зафіксували помітне зростання довіри населення України до нині діючого Президента...
Версія ж про московське походження «потрійного удару» Януковича народилася після того, як у понеділок уся країна побачила телесюжет про зустріч українського прем’єра з керівниками російських ЗМІ, на якій по праву руку від кандидата в президенти України засідав відомий своїми специфічними піар-технологіями кремлівський політтехнолог Гліб Павловський.
Відразу після цієї зустрічі багато хто сприйняв непродумані та непрофесійні заяви Януковича як невідкладні реанімаційні заходи для порятунку його рейтингу після конфузу з яйцями. Здавалося, що команда «єдиного» кандидата витягла з передвиборних загашників найзабійніші козирі, які, можна припустити, були приховані для другого туру й поки ще детально не продумані. Оскільки прем’єрові варто було б усе-таки пояснити своїм виборцям, якими аргументами він збирався переконати конституційну більшість депутатів Верховної Ради внести поправки до Основного Закону, щоб надати російській мові статус державної й запровадити подвійне громадянство. Саме парламент шляхом складної процедури внесення поправок до Конституції, а не Президент своїми актами, вирішує в нашій країні ці найважливіші питання. І кандидатові на вищу державну посаду треба було б це знати. А не вводити виборців в оману щодо того, нібито вже «створюються умови» для прийняття закону про подвійне громадянство. Можливо, радники прем’єра чули якийсь дзвін і не встигли розібратися, про що це він? Річ у тім, що в парламенті нині знаходиться на розгляді законопроект про внесення деяких поправок у закон про громадянство, але нам достеменно відомо, що там, цілком природно, немає жодного слова про подвійне громадянство.
До речі, після заяв свого лідера частина української команди Януковича спробувала пом’якшити його висловлювання. Неофіт Тарас Чорновіл (просто як колись Ястржембський при говіркому та не завжди адекватному Єльцині) в інтерв’ю Бі-бі-сі закликав не сприймати слова Януковича як конкретний план дій: «Я був присутній на цій зустрічі прем’єра з пресою, й мушу попередити, що трохи все це звучало не так в абсолютному формулюванні, а більше як пропозиція для дискусії». «Тільки ідеями, над якими слід працювати», назвав пропозиції Януковича щодо російської мови та подвійного громадянства лідер НДП, голова координаційної ради коаліції демократичних сил «Разом заради майбутнього» Валерій Пустовойтенко.
До речі, дуже показова деталь, яка доводить суто пропагандистський характер «потрійної» заяви В.Януковича: в його офіційній передвиборній програмі серед величезної кількості обіцянок усім верствам населення й категоріям трудящих цих забійних козирних положень немає — ні відмови від курсу на вступ до НАТО, ні обіцянок подвійного громадянства та державного статусу для російської мови. Тож цілком можливо, що в умовах цейтноту кремлівські піарники просто підсунули Януковичу свої улюблені чергові тези. Адже протягом практично всіх років незалежності України Росія намагалася й намагається не пустити нас до НАТО, підвищити статус російської мови й домовитися про подвійне громадянство. А тут така прекрасна нагода випала — Янукович, котрий потерпів від рук яйцеметальників, перевершив у своїй чуйності навіть Кучму зразка
1994-го (котрий обіцяв виборцям лише офіційний статус для російської мови, обіцянку не дотримав і 2004-го говорив про цей факт ледь не з гордістю).
Насправді ж ніяких об’єктивних підстав повертатися нині до питань російської мови та громадянства немає. Соцопитування переконливо демонструють, що вони давно відійшли далеко на другий план. Хрестоматійний приклад, який, здається, наводили вже всі: при значному відсотку населення України, яке вважає російську мову рідною, на парламентських виборах 2002-го року проросійські партії, які взяли на озброєння «мовне гасло», набрали просто смішний відсоток голосів. Що дуже наочно доводить: навіть носії російської мови не вважають цю тему актуальною.
Що ж до запровадження подвійного громадянства, той-таки В.Пустовойтенко, нівелюючи заяви В.Януковича до рівня просто ідеї, підкреслив, що це «питання непросте». «До чого воно (подвійне громадянство. — Т.С.) призведе? Як поводитимуться громадяни? Чи вигідно нам це робити?» — задається запитаннями Валерій Павлович. Спробуємо пошукати на них відповіді.
Одна країна — одне громадянство
До речі, Віктор Янукович — не перший прем’єр-міністр України, якого цікавило питання подвійного громадянства. Одному з його попередників наявність паспорта іншої країни допомогла пережити лихоліття опали вдалині від Батьківщини. Іншого ж володіння панамським паспортом не врятувало від американської Феміди...
Як свідчать експерти, в законодавствах зарубіжних країн досить рідко можна знайти пряме закріплення принципу подвійного громадянства. У державах, де воно можливе, як правило, при набутті її громадянства просто не потрібно обов’язково виходити з попереднього.
Різні країни дозволяють подвійне громадянство своїх підданців із різних міркувань. Десь, наприклад, у Франції або Великобританії, воно залишилося як «спадщина колоніальної системи». Інші держави, приміром США, Канада, Австралія, цілеспрямовано ведуть відкриту імміграційну політику, заохочуючи приплив до країни молодих, енергійних і освічених нових громадян. Треті готові надати своє громадянство будь-якому одновірцю, як-от Таїланд, який вітає всіх буддистів. Рішення вважати всіх євреїв громадянами Ізраїлю свого часу було питанням самого існування Держави Ізраїль. Росія, яка допускає набуття іншого громадянства своїми підданцями, намагається вирішувати в такий спосіб демографічну проблему й активно впливати на політику держав, на території яких мешкає значне число «співвітчизників», особливо країн колишнього Союзу. Румунія, яка дозволила подвійне громадянство на початку 90-х років минулого століття, тішилася в ті роки фантазіями щодо відновлення кордонів Великої Румунії. Десятиліттями пізніше запровадити подвійне громадянство довелося й її сусідці Молдові, понад 200 тисяч громадян якої ледь не протягом одного року обзавелися й румунськими паспортами.
Деякі країни здійснюють спеціальні програми з надання так званого економічного громадянства підданцям інших країн, котрі можуть інвестувати в економіку цієї держави певну (як правило, досить значну) суму. Деякі невеликі, переважно латиноамериканські й африканські країни, наприклад Беліз, Болівія, Гаїті, Венесуела, просто продають свої паспорти за ціною від
$10 тис. до $50 тис., цим самим значно поповнюючи свій бюджет.
Україна, створюючи власну Конституцію, ухвалила рішення про єдине громадянство для своїх громадян. Як пояснив нам один зі співавторів вітчизняного Основного Закону юрист-міжнародник Антон Бутейко, на той час для цього було кілька підстав. По-перше, треба було зміцнити українську націю. В ті непрості часи, коли на території колишнього СРСР було кілька гарячих конфліктів, і неосяжними просторами колишньої батьківщини блукали не лише тисячі біженців, а й безліч авантюристів, в Україні побоювалися «розмивання» нації. По-друге, економіка країни стрімко занепадала, й Україна не мала можливості відповідно до законів, які тоді діяли, надавати житло, соціальне забезпечення ще й підданцям інших держав, які бажали осісти в нашій країні й одержати українське громадянство. Третьою підставою було бажання зберегти та зміцнити український дух, українську культуру. Ну, й, ясна річ, практика деяких інших країн, які активно пропонували українцям своє громадянство як друге, щоб одержати дієвий важіль впливу на політику України, підштовхнула наших законодавців до затвердження єдиного громадянства для громадян нашої країни.
Відтоді, на думку багатьох українських політиків і експертів, ці аспекти, як і раніше, залишаються актуальними. А деякі обставини навіть погіршилися: на повен зріст постала проблема міжнародного тероризму, збільшився наплив мігрантів з Африки й Азії, як і раніше, неспокійно на Північному Кавказі. Так само наполегливо на Україну намагаються впливати інші держави.
Подвійне громадянство, як правило, можуть дозволити собі держави, для яких не існує навіть гіпотетичної загрози втратити незалежність. Україна, на жаль, і досі такою не є. Найповніше, на мій погляд, із цього приводу в одному з інтерв’ю висловився голова Верховної Ради Володимир Литвин: «Якщо ми матимемо подвійне громадянство, ми не матимемо країни».
Проблематика подвійного громадянства — надзвичайно цікава й дуже велика тема, гідна окремого матеріалу, який ми сподіваємося підготувати для одного з наших найближчих номерів. У цій же статті лише коротко прокоментуємо власне слова В.Януковича, котрий заявив, що «багато людей — нелегкі були умови — поїхали з України, але вони хочуть повернутися й мати українське громадянство». Як пояснив прем’єр, «більшість із них — у Росії, частина — в Польщі».
Якщо на думку про запровадження подвійного громадянства В.Януковича наштовхнула турбота саме про цю категорію українців, радимо кандидатові в президенти уважно ознайомитися з законами про громадянство як власної країни, так і двох згаданих держав.
Річ у тім, що, по-перше, багато українців, котрі виїхали з нашої країни й довгі роки працювали за кордоном, як і раніше, є громадянами України, якщо вони, відповідно до вітчизняного закону про громадянство, не пройшли одну з двох спеціальних процедур — виходу з українського громадянства або його втрати. Тому для цих українців — громадян нашої країни — немає абсолютно ніяких законодавчих перешкод для повернення на батьківщину. Що ж до українців, які не мають громадянства нашої країни, але бажають його набути, то для багатьох із них це теж не стане великою проблемою. Оскільки, відповідно до нашого законодавства, набути громадянство України може особа, яка або сама, або хоча б один із її батьків, дід або баба, єдинокровні брат або сестра народилися чи проживали до 16 липня 1990 р. на території України, причому не лише радянської, а й Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки, Української Держави, Закарпатської України. Щоправда, для набуття громадянства України цим вихідцям із нашої країни доведеться спочатку вийти зі свого попереднього громадянства.
До речі, особливо наголосимо на тому, що в Росії також існує єдине громадянство, і російське законодавство так само потребує обов’язкової відмови від уже наявних громадянств від набувачів громадянства Російської Федерації. Єдине громадянство передбачене й у Польщі. Так що порадникам і помічникам Віктора Януковича варто було б набагато краще готувати свого шефа до гучних заяв.
Не примус, а благо
Ніяк не можна залишити поза увагою й «професорську» аргументацію прем’єром своїх намірів відмовитися від курсу України на членство в НАТО в разі його обрання президентом країни. На думку В.Януковича, вступ у Північноатлантичний альянс означав би запровадження єдиних стандартів озброєнь і, як наслідок, закриття «цілого сектора економіки — військово-промислового». «Що значить запровадження стандарту НАТО — це значить закривай заводи, вішай замок — купуй зброю. Ми цього допустити не можемо», — «авторитетно» заявив кандидат у президенти. І багатьох укинув у шок.
Наших натовських партнерів — «тому що послідовний». Адже у Брюсселі чудово пам’ятають, що торік під час візиту до штаб-квартири НАТО український прем’єр на спільній прес-конференції з генсеком альянсу Джорджем Робертсоном заявив, що Україна має намір послідовно домагатися членства в Північноатлантичному альянсі. Віктор Янукович натхненно говорив тоді про Цільовий план на 2003 рік і про свої надії на те, що його виконання дозволить Україні перейти до наступного етапу відносин із НАТО — інтенсифікованого діалогу та плану дій щодо членства в альянсі.
Вітчизняних військових, спеціалістів оборонки, дипломатів і експертів — «тому що компетентний». Адже вони бодай трохи, але все-таки сподівалися, що чинний прем’єр і кандидат у президенти з іміджем «міцного господарника», доктор економічних наук, ну хоча б ледь-ледь, ну хоча б поверхово, але все-таки орієнтується у проблематиці настільки важливого для економіки країни оборонно-промислового комплексу (ОПК). І що його уявлення про НАТО та вимоги альянсу бодай трохи трансформувалося, розширилися і поглибилися відтоді, як Віктор Федорович працював інженером-механіком на провінційному радянському АТП.
«При подальшій відсутності політичної волі та бажання зайнятися кардинальною реструктуризацією вітчизняного ОПК він незабаром «закриється» незалежно від того, чи орієнтуватимемося ми на натовські стандарти, а чи зберігатимемо радянсько-російські», — впевнений експерт Центру Разумкова Микола Сунгуровський. Надія на бурхливу перебудову української «оборонки», що з’явилася була після прийняття 2002 року Концепції структурної перебудови ОПК, розтала вже рік потому, коли з’явився інший документ — Програма реформування і розвитку ОПК. Цілі в ній, вважає експерт, зведені до мінімуму й дуже розпливчасті, в документі відсутня навіть така необхідна оцінка потенціалу підприємств «оборонки».
Одна з основних і найболючіших проблем українського ОПК — майже цілковита відсутність внутрішнього платоспроможного попиту на його продукцію — менш як п’ять відсотків від загального її виробництва, розповідає Н.Сунгуровський. Експертам добре відомий факт, що оборонна промисловість ефективно працює в умовах, коли оборонне замовлення у три-чотири рази перевищує обсяги експорту. А в Україні він, приміром, на 2004 рік, удесятеро менший від потреб ОПК.
Так що вимагатиме від нас НАТО закуповувати західні зразки озброєнь для українських ВС (чого даремно побоюється дехто) чи ні — ролі не грає: вітчизняний ОПК виживає виключно за рахунок експорту. Причому, як наголошує експерт УЦЕПД, останніми роками номенклатура та географія наших продажів залишаються практично незмінними. Але навіть при всьому цьому Україна примудрилася зберегти шосте місце серед основних експортерів озброєнь за обсягом продажів за 1999—2003 р. Що теоретично мало б принести їй чималі кошти, які можна було б направити й на реформування армії, і на перебудову самого ОПК, і, головне, на інновації, на розробку нової конкурентоспроможної зброї XXI століття.
Експерти впевнені, що переходити на стандарти НАТО Україні необхідно незалежно від того, збирається вона ставати членом альянсу чи ні. Оскільки ці стандарти — своєрідний знак якості, бо на сьогодні це — найкращі стандарти. Приміром, Швеція або Ізраїль не є членами НАТО, однак орієнтуються саме на його стандарти, що дозволяють успішно брати участь, наприклад, у міжнародних миротворчих операціях або військово-технічній кооперації з головними розвиненими країнами світу.
Так, це факт, що нині українська «оборонка» великою мірою інтегрована з російським ОПК. Але, як зауважив у своєму виступі на конференції, організованій Національним інститутом стратегічних досліджень, яка відбулася на цьому тижні й була присвячена реалізації євро-атлантичного курсу України, Олег Зарубинський, перший заступник глави парламентського комітету з питань європейської інтеграції, перспективи розробки разом із Росією новітніх зразків високотехнологічної зброї за більшістю номенклатури озброєнь не тішать. Оскільки на сьогодні 90% усієї високотехнологічної і наукомісткої продукції виробляють сім високорозвинених країн. Росії, ясна річ, серед них немає. Частка РФ у виробництві й експорті такої зброї, за свідченням депутата, становить лише 0,3%.
Водночас Росія сама намагається (і не безуспішно) орієнтуватися на натовські стандарти, і, як зазначають експерти, у неї вже склалося непогане військово-технічне співробітництво з деякими західними країнами. Інша справа, що наша сусідка не особливо це афішує і наполегливо переконує нас об’єднувати зусилля саме з нею. Але, як правило, українські підприємства виступають у російських виробників «на підтанцьовках», поставляючи їм лише комплектуючі. Саме росіяни є кінцевими виробниками та продавцями військової техніки й одержують основну частку прибутків. Окрім того, на переконання багатьох українських експертів, надмірна прив’язка українського ОПК до російського вже нині становить значну небезпеку поглинання вітчизняної «оборонки» російським бізнесом.
Водночас, свідчить О.Зарубинський, НАТО грає велику роль у формуванні сприятливого клімату для економічного розвитку своїх членів. За даними статистичних відомств Польщі, Угорщини та Чехії, з часу їх приєднання до альянсу західні інвестиції у їхню економіку зросли втричі.
При цьому ніхто не змушував нових членів альянсу — ні першої, ні другої хвилі розширення — переходити на західні озброєння. Нікому зі своїх партнерів НАТО не диктує, яку зброю виробляти, яку закуповувати.
В інтерв’ю агентству Defence Express військовий експерт Іван Селюк зазначив, що в суспільній свідомості ще з 90-х років минулого століття глибоко вкоренилася помилкова посилка про те, що вступ у НАТО обов’язково передбачає переозброєння української армії американськими або німецькими танками Abrams і Leopard, а замість «МіГів» наші льотчики повинні будуть літати на літаках Fantom. Насправді це не відповідає істині, вважає експерт. Наприклад, після об’єднання Німеччини на озброєнні її ВВС тривалий час залишалися винищувачі радянського виробництва. А на озброєнні сухопутних військ Польщі дотепер залишаються танки та бронемашини радянських зразків.
Водночас, коли новим членам альянсу доводилося закуповувати західне озброєння, їхній оборонний комплекс і економіка країни не лише не страждали при цьому, а й вигравали. Оскільки в євро-атлантичному співтоваристві широко розповсюдженою є практика так званих офсетних, або компенсаційних, заходів. Так, приміром, у законодавстві Польщі обумовлено, що кожне оборонне замовлення іноземному виробнику на більш як 5 млн. євро має супроводжуватися зворотними інвестиціями, рівними обсягу замовлення, причому половина цих коштів повинна надходити безпосередньо в польський ОПК. А в законодавстві Чехії розмір компенсацій має становити навіть 150% від суми контракту.
Тож висновок численних українських експертів цілком логічний: перехід на стандарти НАТО тільки підштовхне український ОПК до відродження і виробництва конкурентоспроможної військової продукції.
Але, на наш погляд, коли згадуємо про стандарти НАТО, насамперед варто говорити не про калібр гармат або патронів і навіть не про штабні процедури або однакові доктринальні підходи, а про найвищі стандарти життя у всіх сферах, а не лише у сфері безпеки — соціальної, економічної, політичної, гуманітарної. А також про жорсткий цивільний контроль над армією. І особисто я не можу не погодитися з депутатом Зарубинським, котрий вважає вибір України на користь членства в НАТО цивілізаційним вибором. Адже саме держави–члени альянсу можуть нині бути найкращим прикладом ефективності економіки, високої продуктивності праці, дбайливого ставлення до природи, енергозбереження, поважання прав людини та ставлення до цінності людського життя.
І я так само солідарна з парламентарем у тому, що якщо для когось інтеграція у простір з авторитарними або напівавторитарними режимами, корумпованою економікою і бутафорською демократією набагато спокійніша, комфортніша та звичніша, це мають бути особисті проблеми таких людей, а не України та її народу.