Відомий німецький філософ і політолог Ральф Густав Дахрендорф свого часу писав: «Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб установити ринкову економіку, але ціла ґенерація для того, щоб створити громадянське суспільство. Інакше, без громадянського суспільства, немає демократії». Однак таке комплексне бачення розвитку демократичної держави традиційно не властиве для українських політиків. Українські політики нині живуть іншими пріоритетами — достроковими виборами, абсурдною політичною боротьбою і щоденними очікуваннями політичних скандалів. Натомість процеси, які відбуваються в середовищі громадянського суспільства, для політикуму і медіа відходять не те що на другий — на третій план. Така ситуація, разом із низкою інших еволюційних причин, може призвести до серйозної кризи українського громадянського суспільства.
Що таке громадянське суспільство і навіщо воно взагалі потрібне? Можна звернутися до численних теоретичних визначень, проте не це є нашим завданням. За ці роки в Україні вже сформувалося розуміння, що громадянське суспільство об’єднує найбільш соціально активних громадян, які беруть участь у діяльності різнопланових недержавних організацій. І ця діяльність спрямовується переважно на гуманітарні цілі. Спектр таких організацій достатньо широкий — від професійних об’єднань, правозахисних та моніторингових організацій до так званих «мозкових центрів». Так само широким є спектр видів діяльності таких організацій — від захисту прав своїх членів до впливу на політику держави.
Громадські організації є активними контролерами дій влади, і це одна з їхніх важливих функцій у своєрідному посередництві між владою та суспільством. Якщо сьогодні більшість медіа в силу різних причин не можуть професійно й глибоко аналізувати процеси, що відбуваються у високих владних коридорах, і давати адекватну оцінку рішенням, ухвалюваним високими посадовцями, то ці завдання мають виконувати громадські організації. Комунікуючи з медіа, саме вони повинні давати людям фахову й незалежну експертну оцінку того, що насправді робить влада і які наслідки можуть мати ті чи інші її дії.
Мало того, НУО мають виступати фактичними лобістами суспільних інтересів у процесі ухвалення рішень, беручи участь у розробці законодавчих актів та консультуючи представників влади щодо потреб тієї чи іншої суспільної групи. Фактично це є одним із дуже важливих елементів політичної системи, яку називають демократією, і без нього ця система навряд чи здатна ефективно функціонувати.
У країнах розвиненої демократії довіра до недержавних громадських організацій значно вища, ніж довіра до ЗМІ. Їхніми послугами користується як суспільство, так і сама влада. Адже до НУО входять і аналітичні центри, які здійснюють аналіз та виробляють практичні рекомендації щодо ухвалення державних рішень. Українські НУО також здатні виконувати аналогічну роботу, що доводить хоча б діяльність УЦЕПД імені Разумкова,
Здавалося б, кожна країна мала б бути зацікавлена в розвитку третього сектора. Однак в Україні із цим не склалося, бо серед українців іще надто живучі пострадянські традиції. Що й не дивно, адже за радянської системи будь-яка ініціативність щодо обстоювання своїх прав не віталася. За роки незалежності самі НУО так і не змогли донести до суспільства інформацію про свою роботу та її значення. А держава не створила умов для того, аби такі структури мали можливість розвиватися.
До того ж якщо більшість моїх співвітчизників так і не зрозуміли, навіщо їм потрібен цей так званий третій сектор, то влада із цим визначилася цілком однозначно — їй він не потрібен взагалі, оскільки його наявність передбачає доволі прискіпливий і прозорий контроль за її діями. Наприклад, чи зацікавлена та ж таки Партія регіонів у роботі Комітету виборців України, який неодноразово заявляв про тотальне застосування адміністративного ресурсу у підконтрольних регіоналам областях? Питання риторичне…
Те, що українські громадські організації значною мірою виживали за рахунок західних грантів, — правда, бо українських грошей у третьому секторі практично ніколи не було.
Після помаранчевої революції, коли влада регулярно звітувала про свої здобутки в царині демократії, тема розвитку громадянського суспільства втратила свою популярність. Разом із заявами політиків про «становлення в Україні реальної демократії» поступово почав зникати інтерес до України з боку тих країн, які були зацікавлені в просуванні тут демократичних ідей і цінностей. А от у влади та суспільства інтересу до цієї проблеми так і не з’явилося. Усе це призводить до ситуації, наслідком якої може стати суттєве зменшення активності українського громадського сектора.
Дехто може цілком слушно запитати, чому українські НУО, якщо вони роблять конкретну і потрібну роботу, нездатні вижити самостійно, без іноземних грошей? Це запитання ключове для тих, хто вже багато років присвятив себе роботі в громадському секторі і сьогодні опинився перед вибором: або втратити власну незалежність, або припинити існування.
Основна проблема в тому, що власними силами громадським організаціям вижити практично неможливо.
Ринку споживачів аналітичних та моніторингових послуг у країні так і не склалося. Констатуючи практично цілковиту відсутність зрозумілих і реальних програм щодо розвитку країни майже у всіх політичних сил, політики не поспішають користуватися напрацюваннями НУО в цьому плані. Вони воліють купувати послуги зі сфери Public Relations, але не готові платити за розробку якісних досліджень, програм та законопроектів. А, як відомо, не існує ринку — немає перспективи розвитку.
Власне українських грантів на суспільні програми надзвичайно мало, як і вітчизняних меценатів, які б хотіли вкладати гроші в просвітництво та освіту для широких верств населення. А українське законодавство сьогодні не тільки не сприяє розвиткові громадських структур, а навіть певною мірою загрожене, бо існує ризик його чергового послаблення.
12 грудня минулого року представники Партії регіонів Ю.Каракай та О.Плотніков подали на розгляд парламенту проект закону «Про міжнародну технічну допомогу», яким передбачається запровадити державний контроль за надходженням в Україну грантових грошей. Це робитиметься шляхом обов’язкової реєстрації всіх коштів, які надходять до України. Порядок такої реєстрації пропонується визначити рішенням Кабміну, а відтак міжнародні донорські організації сьогодні серйозно занепокоєні: чи не буде в тому порядку прописана можливість прямого втручання держави в політику грантодавців. Аналогічний законопроект, за інформацією наших джерел, розробляють і в Кабміні. Поки що не відомо, що отримаємо на виході, однак очевидне бажання українського уряду та провладної партії контролювати роботу тих, хто сьогодні є основним фінансистом українських НУО.
Це такий собі поміркований «російський варіант», де держава має практично тотальний контроль за діяльністю НУО, і, очевидно, саме він цілком відповідає світогляду багатьох діячів у владній коаліції.
Що ж до інших наших сусідів, то вони свого часу пішли протилежним шляхом — максимального сприяння роботі НУО. Чи не найбільш ліберальне законодавство щодо діяльності громадських організацій ще на початку 90-х років мали такі країни, як Польща, Угорщина, Словаччина. У результаті ці країни сьогодні можуть похвалитися найвищими досягненнями у сфері демократії серед країн колишнього соціалістичного табору.
Що ж це за шлях, яким пішли поляки та угорці? Насправді ноу-хау не так багато. Тамтешні уряди, замість посилення контролю за діяльністю грантодавців, забезпечили сприятливі умови для того, аби й у їхніх власних громадян з’явився інтерес фінансувати організації третього сектора. Цей шлях, дещо модифікований в кожній країні, умовно можна назвати «американським варіантом» сприяння НУО.
Як відомо, основна частина ресурсів громадських організацій надходить від донорів. І це логічно, адже їх і називають неприбутковими. Однак якщо в Україні це переважно зовнішні донори, то в розвинених країнах власне громадянське суспільство утримує бізнес. І умови для цього створила держава, запровадивши певні податкові механізми.
Проста схема має такий вигляд: сплачуючи податок на прибуток, донори, як фізичні, так і юридичні особи, фінансують діяльність неприбуткових організацій, надаючи останнім грошові кошти, подарунки, обладнання, цінні папери та права власності на нерухоме майно. За це донор отримує пільги при сплаті відповідно податку на доходи, податку на збільшення ринкової вартості капіталу, податку на дарування та федерального податку на нерухомість.
У США існує прогресивна система оподаткування — чим більше ти заробив, тим більший відсоток на прибуток. Якщо ж частину своїх грошей ти віддаєш як пожертву на діяльність громадської структури, то податок нараховується на меншу суму. Завдяки цій доволі простій формулі людині вигідно бути меценатом, давати гроші на благочинність, оскільки на пожертвувану суму вона сплачує менше податків.
Є й інший шлях, також цілком випробуваний у європейських країнах, — дозволити НУО самостійно заробляти гроші, але при цьому не поширювати на них податкову базу, визначену виключно для підприємницьких структур. Звісно, це може призвести до зловживань з боку підприємців, однак цьому можна поставити цілком дієві запобіжники. Було б бажання…
Але бажання немає. Зміни до закону «Про об’єднання громадян», які пропонували втілити в новій редакції закону «Про громадські організації», не вирішують цих системних питань, а без їх розв’язання розвиток третього сектора буде неможливий. Загалом після громадських слухань щодо цієї редакції закону минув уже майже рік, проте закон, вочевидь, не є першочерговим для Верховної Ради, відтак і далі невідомо скільки часу може «спускатися на гальмах».
Уже згаданий вище проект Закону «Про міжнародну технічну допомогу» в редакції депутата Ю.Каракая містив прогресивну норму, згідно з якою «міжнародна технічна допомога, яку отримує Україна відповідно до законодавства і міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не оподатковується». Проте вже в спільній редакції, підготовленій з О.Плотніковим, ця норма з документа зникла. Про зміну в системі оподаткування безпосередньо українських громадян жодних законодавчих ініціатив наразі не надходило.
Дехто зауважить, що це не найгостріша проблема в українському суспільстві. Але якщо до її вирішення руки так і не дійдуть, нам годі сподіватися на подальший розвиток громадянської активності в Україні і, відповідно, на подальший розвиток демократії в країні, демократії, яку не від політиків слід чекати, а яку можна й потрібно формувати зусиллями всього суспільства.