Прелюдія
Ласкаво шурхотіли могутні шини новеньких джипів. Весело скрипіла тонка шкіра новеньких черевиків. Бурхливий депутатський потік розбризкав беззахисні весняні калюжі — народні обранці, прокинувшись від сплячки, поспішали на перше побачення із законодавчою владою.
Атмосферу свята трохи розбавляв тужливий дзвін, який долинав казна-звідки.
Дзвін бив глухо й надсадно, важко викрешуючи звуки з розсіченого дощем повітря. Поспішаючи до парламентської «заутрені», депутати спантеличено озиралися, болісно мружилися, марно силкуючись розгледіти дзвонаря і дзвіницю. Невідомий і невидимий порушник спокою сховався за сірою травневою мрякою, за синіми міліцейськими спинами, за зеленим брезентом похідних хатин. Він затаївся десь там, серед напівзабутого наметового містечка, розбитого в парку біля стін Верховної Ради. Ким розбитого, коли й на захист чиїх зневажених прав? І не пригадаєш. До острівця млявого протесту, відокремленого від палацу законотворчості благеньким парканом і ріденьким кордоном правоохоронців, звикли всі. За добрих кілька років він став частиною ландшафту. Відвідувачі храму політичної метушні давно перестали звертати увагу на різнобарвні прапори й різномасті транспаранти, які коли-не-коли здіймаються над зім’ятими банями кольору хакі. А тут — дзвін. Відкіля? За ким подзвін?
— Чого він надривається? — роздратовано поцікавився безвусий вартовий порядку у свого досвідченішого напарника. Широкоплечий сержант роздумливо знизав плечима, філософськи промовивши: «Або від нудьги, або від туги».
Свято, яке не з усіма
Нудьга і туга чітко проступали крізь удавану радість на депутатських обличчях.
— Зі святом народовладдя, дорогий!
— Аналогічно!
Обійми, поцілунки. Новачки прагнуть триматися підкреслено впевнено, старожили — демонстративно скромно. Виряджені в білосніжне паладини Юлії Тимошенко помітно соромляться свого вбрання. Власники не дуже спортивних фігур нервово обсмикують трико, які щільно прилягають до тіла. Повз сотні журналістів, оточені повіреними і зброєносцями, пропливають вожді. Тимошенко марно намагається приховати гарячкове збудження мисливця, котрий натрапив на слід дичини, яка довго ховалася. На обличчі Януковича — відрепетируваний вираз втомленої значущості. На обличчі Мороза — позначена втома. Звично бадьоро всміхається Симоненко. Незвично нервово посміхається Ахметов.
Бездоганною чистотою вилискують вікна, килими і сходи. Тренована шанобливість в очах охоронців. Абсолютною гостинністю віє від білозубих усмішок буфетниць. Усе розкладено, розставлено, розписано й розраховано. Будівля під скляним куполом приймає у свої обійми всіх — дебютантів і патріархів. Система «Рада» запалює вогні.
Дві години виділено на перше причастя — з восьмої по десяту ранку новонавернені жерці дому законотворчості освячують своїми автографами тексти присяги. Десь у затишному куточку (подейкують) старанно шліфує дикцію старійшина депутатського корпусу бадьорий 85-річний генерал-комуніст Герасимов. Іван Олександрович, який не надто поважає українську, має вголос зачитати текст державною мовою.
Формальна атмосфера майбутнього торжества — ось вона. Однак чому на обличчях переважної більшості читається чи то нудьга, чи туга? Поверхове опитування повноважних носіїв таємниць переконує: стомлені переговорним процесом три провідні політичні сили (БЮТ, «Наша Україна» і СПУ) мало досягли у справі створення коаліції. Ось чому більшості персон, безпосередньо причетних до дійства, бракує сил приховати тугу. А ті, кому судилася роль мовчазних споглядальників, — мають право не приховувати нудьги, яка їх охоплює. І яку лише інколи змивають з обличчя, перш ніж потиснути чергову руку.
— З прем’єрою, друзяко!
— І тебе з дебютом!
Явний неофіт у підкреслено багатому костюмі і з надзвичайно величезним годинником на вузькому зап’ясті несміливо смикає за полу піджака колегу-ветерана.
— А чого це там дзвін дзвонить? Традиція?
— Ритуал! — регоче партнер, показуючи в усмішці дорогі зуби.
Третій дзвінок. Учасники церемонії поспішають розсістися відповідно до отриманих мандатів. Таїнство розпочинається.
Ритуальне
Розсаджування. Підйом. Гімн. Хор. Відхід. Підхід. Фіксація. Цього дня у Раді мало політично реального. Сьогодні — день ритуального.
Поки що спікер Литвин виконує належний ритуал: відкриває засідання, щоб потім одразу ж виконати явно написане на його обличчі бажання якнайшвидше залишити ці стіни.
Поки що прем’єр Єхануров також виконує ритуал: повідомляє про відставку уряду.
Новий депутатський корпус здобуває повноваження. Ініціацію завершено.
Доки вирішується питання про прибуття президента, новоспечені лідери трьох щойно створених союзницьких фракцій скликають журналістів, аби (як анонсовано) повідомити про можливе створення довгоочікуваної коаліції. Юлія Тимошенко, Роман Безсмертний і Олександр Мороз стомлено розпочинають виконання чергового ритуалу.
Чергові усмішки. Відрепетирувані жарти. Багатозначні погляди. Ритуальні слова м’яко вдаряються об стіни кінозалу. Байдужі, як краплі нудного дощу. Тужливі, як удари дзвону за вікном.
«Узгодження позицій», «пошук точок дотикання», «зусилля робочої групи», «необхідність створення демократичної коаліції», «усвідомлення історичного шансу України»...
Реальність не називають на ім’я. Але її неважко вгадати — сторони все ще на тому самому місці: якщо й не на початку шляху, то й не на середині.
Новина, по суті, лише одна — три потенційних союзники домовилися про перерву в роботі сесії, яка щойно відкрилася. Дата нового засідання — 7 червня. Спочатку, як з’ясувалося згодом, три політичні сили розраховували остаточно домовитися до шостого червня. Проте (пізніше цю таємницю відкриє Роман Безсмертний) не захотіли ставити під майбутнім історичним документом три «шістки» — дата «06.06.06» виразно відгонила чортовинням.
Тим часом соратники трьох бонз, розбившись на купки, обговорювали свіжі новини й учорашні плітки.
Бійці Блоку Юлії Тимошенко обурювалися майже стосторінковим проектом коаліційної угоди, закинутої (для узгодження) їм у вівторок представниками «Нашої України». Текст, за їхніми словами, дратував громіздким обсягом, неузгодженістю й навмисними відсиланнями до президентської програми.
Депутати від «НУ» так само сильно обурювалися проектом, створеним у надрах БЮТ: куций обсяг, відсутність стратегічного бачення й демонстративна прив’язка до старої програми уряду.
Парламентарії-соціалісти обговорювали шанси Мороза посісти крісло голови Верховної Ради, оцінювали сильні та слабкі сторони суперника в особі Петра Порошенка, що казна-звідки взявся. Сперечалися про те, наскільки сильний вплив Петра Олексійовича на фракцію «наших». Чи правда, що президент нібито категорично проти цієї кандидатури. І чи не брешуть, що Віктор Андрійович через довірених осіб довів до відома Регіонів та БЮТ, буцімто на переговори про спікерство Порошенка він нікому повноважень не давав.
А ще народні обранці (незалежно від орієнтації) дружно обговорювали, мабуть, найгучнішу чутку тижня — розбір польотів у стані БЮТ. «Службове розслідування», проведене з особистої ініціативи Ю.В., начебто підтвердило підозри у дворушництві, які виникли раніше. Після оперативної перевірки з’ясувалося: понад десяток бійців із загону Тимошенко мали неформальні контакти з представниками Регіонів. Під час задушевних розмов обговорювалося можливе «віддавання» голосів при визначенні кандидатури прем’єра. Суми, кажуть, фігурували астрономічні. Хоча остаточної згоди на співпрацю з ворогом ніхто не дав, проте й начальству про спробу «вербування» ніхто не доповів. Розповідають, Юлія Володимирівна з оргвисновками не поспішала, але зронила багатозначне: «Не продешевіть!»
Ритуальне обговорення пліток завершилося. Замовк утомлений дзвонар. Дощ покрапав і перестав. З депутатських облич змило нудьгу з тугою, на зміну їм прийшло очікування. Парламентаріям належало виконати останній обов’язковий ритуал — вислухати виступ глави держави.
«Если я попался вам навстречу, значит, вам со мной не по пути…»
Від президентського спічу очікували необхідних знаків. Чи готовий він благословити коаліцію? Яку, коли і на яких умовах? Яку лінію поведінки з парламентом і урядом має намір вибудовувати?
Будь-яку чутку, пов’язану з можливою зміною позиції Ющенка, обговорювали особливо гаряче. Чи справді він майже дозрів для того, щоб благословити прем’єрство Тимошенко? Коли так, то навіщо йому це? Щоб остаточно поховати головного на сьогодні політичного конкурента? Чи щоб витребувати для себе ряд умов, які б дозволили йому залишатися серйозним політичним гравцем і надалі? Чи побоюється він, що після створення коаліції (у будь-якому форматі) його рідна фракція остаточно вийде з-під його контролю? Чи правдива інформація, що з його відома обговорюється досить потішний варіант — запропонувати посаду глави уряду Турчинову, щоб таким чином задовольнити вимоги БЮТ, але не допустити до стерна Кабміну Тимошенко?
Всі ці запитання поки що залишилися без відповіді. Але деякі важливі натяки у президентському виступі все ж таки вдалося виявити.
Промова Ющенка була позбавлена звичного для нього інтонаційного пафосу. Саме ця, здавалося б, суб’єктивна обставина примушувала слухати його монотонний речитатив з особливою увагою.
Віктор Андрійович дав зрозуміти і соратникам, і противникам, і діючим, і майбутнім, що має намір залишатися головною дійовою особою. Чи вдасться це йому — задачка для прогнозистів. Але заявку було зроблено.
Він нагадав, що залишається главою держави і гарантом Конституції з усім необхідним набором відповідних повноважень та необхідних служб. І пішов далі, продемонструвавши, що має власне уявлення про суть політреформи і сенс парламентаризму.
Як відомо, зміни Конституції надавали парламентові монопольне право визначати кандидатуру прем’єра. Однак вносити цю кандидатуру на суд депутатського корпусу належить саме президентові. Міжнародний досвід (підтверджений, до речі, висновками Венеціанської комісії, яка аналізувала нашу політреформу) переконує, що ця функція, по суті, є обов’язком президента підкоритися волі парламентаріїв. Проте «ДТ» ще торік вважало: президент може розцінити це не як повинність, а як право, як можливість відкинути кандидата.
Слушність нашої здогадки Ющенко підтвердив у своїй промові 25 травня: «Досі президент не був безпосереднім учасником формування коаліції… З цього моменту президент, несучи відповідальність за країну, бере на себе активну функцію у процесі формування уряду, і передовсім призначення прем’єр-міністра (тут і далі виділено автором. — Прим. авт.)… У зв’язку з цим на мені лежить обов’язок виголосити засади, за яких я дам згоду на запропоновану коаліцією кандидатуру на посаду прем’єр-міністра, а отже, і всього складу уряду...»
Сам по собі перелік умов, озвучених президентом, мабуть, не такий і важливий, хоча на них ми також зупинимося. Принципово інше: Ющенко досі сприймає президентську посаду як достатню умову для того, щоб диктувати свою волю і парламентові, і уряду. Він відверто ігнорує те, що такого права він був позбавлений кількома хвилинами раніше. Після того, як депутатський корпус присягнув на вірність Україні, конституційні зміни набули повновагої сили і частину своїх повноважень Віктор Андрійович безповоротно втратив.
Не все. І як гарант Основного Закону президент мав право вимагати вже від нового складу вищого представницького органу привести до присяги Конституційний суд. Проте навряд чи він мав право називати це умовою, від виконання якої залежить доля прем’єра, уряду і парламенту. Глава держави залишився суб’єктом законодавчої ініціативи, і до його пропозицій ВР повинна ставитися з належною увагою. Але вимагати незаперечної підтримки його планів (а саме до цього зводилося багато тез травневої доповіді) Ющенко не міг.
Віктор Андрійович визначив готовність бути головним центром впливу, незважаючи на жодні реформи. Це — його право, хай не юридичне, а лише політичне. Але на практиці воно означає нові конфлікти між гілками влади. А отже, проблеми для всієї країни. Усвідомлення цього факту стало другою, набагато серйознішою реальністю ритуального дня.
Нехай сто разів правильними були президентські слова про боротьбу з корупцією в судах і правоохоронних органах, про економічний прорив і необхідність зміцнення нації. Однак ті ж самі цілі декларувала кожна з партій, які потрапили в Раду. І кожна висловлювала готовність їх реалізовувати в рамках повноважень, відведених коаліції. Проте глава держави сумнівається в правомочності коаліції робити це самостійно. Що ж виходить: хоч би хто прийшов до влади у парламенті, він неминуче зчепиться з президентом у сутичці за важелі управління. Коли йде боротьба за право володіти засобами, мета гине першою.
Симптоматичним було те, що всі свої приховані і явні погрози В.А. перемежовував закликами до співпраці.
Зал хмикав, кашляв, грав жовнами, хрускотів пальцями. Інколи аплодував, але острівцями і без ентузіазму. Особливу старанність демонстрували хіба що помаранчеві дебютанти.
За ким подзвін?
Ветерани, особливо ті, які представляли загін «регіоналів», були стриманіші в емоціях. Із президентської промови вони зробили ще один висновок: коаліція «НУ» з Регіонами малоймовірна. Принаймні поки що. За їхніми словами, якби Ющенко всерйоз розраховував на союз із Януковичем, Ахметовим та компанією, швидше за все, він:
— був би трохи стриманішим, коли критикував сепаратизм (хоч і не називаючи його на ім’я);
— не лише говорив би про захист державної мови, а й згадав би всує російську;
— кілька разів не підкреслював би, що Україна визначилася з геополітичним вибором, що цей вибір — європейський, і альтернативи йому немає.
Припущення представників найбільшої фракції почасти підтвердило єдине принципове голосування, яке відбулося того дня. Три фракції, котрі нестерпно болісно й довго сколочують коаліцію, вперше продемонстрували єдність. Силами БЮТ, «НУ» і СПУ Рада підтримала ідею взяти паузу в парламентській роботі до 7 червня. Як зізнавалися деякі депутати від Регіонів, для них це стало взагалі-то несподіванкою. Перша емоційна реакція: спроба заблокувати трибуну. Перша прагматична: подача заздалегідь заготовленого (про всяк випадок) проекту про права парламентської опозиції...
Не втомлені і незадоволені розбрелися депутати по домівках. Тонкими струмочками розтікалися вони по партійних квартирах. Побачивши їхній вихід, пожвавився таємничий дзвонар. Знову тужливо занив невидимий дзвін. За ким він плакав? За чиїми планами, амбіціями, ілюзіями? За чиїми надіями?