Майже рік тому керівництво КПУ прийняло остаточне рішення про участь у президентських виборах. Власне кажучи, і до того мало хто (як у самій партії, так і за її межами) сумнівався в тому, що висуванець комуністів буде учасником президентського забігу. Не піддавалася сумніву і персона повпреда. У стратегічних підходах розбіжностей не спостерігалося, сперечалися лише про тактичні нюанси — із ким дружити, проти кого дружити і яких форм ця дружба має набути.
Процес найактивнішого обміну думками перервався на час торішніх парламентських канікул і відновився у вересні 2003-го. На проведеній на початку осені президії ЦК перші особи найбільш масової політичної структури країни позначили коло питань, на які (у світлі майбутньої кампанії) варто було звернути особливо пильну увагу. До їхнього числа були віднесені:
— розробка заходів, спрямованих на відновлення репутації партії, дещо підмоченої почастішанням чуток про плідне співробітництво КПУ і президентської адміністрації;
— уточнення характеру взаємин із діючими і потенційними політичними союзниками;
— оптимізація організаційної роботи.
На той час, якщо пам’ятаєте, Банкова досить міцно перехопила ініціативу в сфері, що досі вважалася вотчиною комуністів. Глава держави і пропрезидентські сили (особливо «Трудова Україна») несамовито агітували за приєднання України до Єдиного економічного простору. Той же Леонід Кучма на очах перетворювався зі стійкого симпатика мажоритарної виборчої моделі на ледь не головного борця за пропорційну схему. Нарешті, він же (разом з тоді ще зовсім покірливою парламентською більшістю) активно схиляв Верховну Раду до необхідності перегляду Конституції, що передбачала обмеження повноважень Президента і посилення повноважень парламенту.
Симоненко запропонував провести референдум, на якому населення мало визначити своє ставлення до ЄЕП. Після чого лідер опозиційної партії удостоївся компліменту від лідера держави, котрий пообіцяв узяти ідею комуністів на озброєння. Компартія неодноразово і наполегливо порушувала питання про впровадження пропорційної моделі, про перегляд сфер впливу різних гілок влади. І знову «нарвалася» на похвалу: влада привселюдно віддала належне ленінцям за активність і послідовність й оголосила про готовність до співробітництва з ними в питаннях, пов’язаних із реалізацією політичної реформи.
Занадто частий і занадто явний збіг позицій «єдиної істинно народної партії» і «злочинного антинародного режиму» вимагав публічного PR-супроводу. Необхідно було просте і логічне пояснення несподіваної єдності поглядів двох ворогуючих сторін. Перший секретар ЦК КПУ починає говорити про природне посилення впливу його партії і про вимушені поступки з боку влади. Є підстави вважати, що цю тезу Петро Миколайович успішно експлуатуватиме й у ході виборчої кампанії.
Така формула дозволила легалізувати участь Петра Симоненка в переговорах із главою президентської адміністрації, присвячених виробленню єдиного підходу до проведення конституційної реформи. Поява на світ горезвісного проекту №4104 підштовхнула комуністів до остаточного розриву з нелівою опозицією в особі «Нашої України» і БЮТ. Формальне існування «четвірки» (із погляду партійних аналітиків) принесло комуністам більше шкоди, аніж користі. А заодно обмежило свободу маневру в спілкуванні з владою. Усе тієї ж осені 2003-го керівництво Компартії вирішило поставити жирний хрест навіть на формальній політичній взаємодії з Віктором Ющенком. Лідер «НУ» стає об’єктом жорстокої критики, а згадування про нього як про можливого наступника Кучми поступово перетворюється на рефрен симоненківських спічів. Сьогодні без цього пасажу не обходиться жодна із заяв лідера КПУ.
Водночас критика на адресу Мороза стає менш нещадною. Пропозиція ввести заборону на антиморозівські випади в партійній пресі розуміння у переважної більшості керівників КПУ не зустріла, проте самі обвинувачення стали менш огульними. Стосунки з главою СПУ були «заморожені» — «братня» партія була партнером у питаннях реформи і могла виявитися союзником на виборах. Частина комуністичних бонз вважала, що підтримка соціалістами кандидатури Симоненка здатна додати Петру Миколайовичу голосів. Інша, навпаки, була переконана, що співробітництво з Морозом чревате політичними збитками. Прибічники цієї теорії стверджували, що Сан Санич, в очах лівого електорату, значно дужче, аніж Симоненко, скомпрометований зв’язками як із Ющенком, так і Медведчуком, а тому союз із ним голосів ніяк не додасть. Крім того, зростання протиріч між регіональними відділеннями СПУ і КПУ робили практично неможливим майбутню взаємодію партосередків у цілому ряді областей. Цікаво, що (за деякими даними) найактивніше виступали проти альянсу з Морозом колишні члени Соцпартії, зокрема екс-редактор газети «Товариш» Адам Мартинюк.
2003-го було прийнято попереднє рішення: запропонувати соціалістам підтримати Симоненка, пообіцявши натомість єдиний список на виборах-2006. До предметної розмови ухвалили повернутися через рік. Улітку 2004-го консультації відновилися, проте знайти порозуміння виявилося ще складніше. По-перше, за минулі місяці Олександр Олександрович, здається, повірив у можливість своєї перемоги і став ще менше згідливим. По-друге, у КПУ, здається, помітно зросло число противників укладання союзу з Морозом.
За наявними даними, у КПУ дедалі більше впливового люду схиляються до остаточного розриву відносин із СПУ. І навіть більше того: у разі провалу і конституційної реформи, і переговорів про висування єдиного кандидата від лівого блока, комуністи можуть докласти максимум зусиль до зникнення Соцпартії з політичної карти України. До речі, у СПУ також чимало бажаючих прискорити «похорон» Компартії. Хоча сили, як нам здається, не зовсім рівні.
Цікаво, що влітку 2003-го і соціалісти, і комуністи (за деякими даними) мляво обговорювали теоретичну можливість створення єдиного лівоцентристського блока на базі КПУ, СПУ і СДПУ(о). Далі розмов справа не пішла — наскільки могли бути зацікавлені в подібному альянсі есдеки, настільки ж у ньому не могли бути зацікавлені і комуністи, і соціалісти. Від подібного політичного зв’язку не можна було б відмитися за жодні гроші. Цікаво й те, що думки із цього приводу Мороза і Симоненка, що абсолютно збіглися й були оформлені ще як мінімум рік тому, озвучені тільки зараз і майже одночасно.
«У спадщину» із минулого року комуністам дісталася і ще одна проблема. Наскільки відомо, діяльність передвиборного штабу КПУ за підсумками кампанії-2002 була визнана незадовільною, проте з висновками обережний Симоненко квапитися не став. 2003-го (у світлі прийнятого рішення про участь кандидата від КПУ в президентських перегонах) постало питання про підвищення ефективності організаційної роботи. Заїкнутися вголос про зміщення Адама Мартинюка (відповідального за дану сферу) ніхто не ризикнув. Однак у приватних розмовах із Симоненком цілий ряд впливових комуністів припустив, що у разі обрання Адама Івановича віце-спікером, його може на все не вистачити...
Тим, хто забув, нагадаю: напередодні відкриття четвертої сесії ВР активно мусувалися чутки про швидке зміщення заступника голови Ради Олександра Зінченка. Комуністам наполегливо пропонували взяти участь у цьому заході, пропонуючи звільнене місце Адаму Мартинюку. Ряд членів ЦК, зокрема Валентин Матвєєв і Валерій Мішура, вважали, що партія має скористатися наданим шансом. Шанс з’явився значно пізніше — після переходу в Генпрокуратуру Геннадія Васильєва.
Після того як Адам Іванович став першим віце-спікером, розмови про те, що є сенс усунути його від керівництва майбутньою кампанією, знову активізувалися. Можна припустити, що відхід Мартинюка від партійно-фінансових справ міг бути вигідний передусім Станіславу Гуренку. Можна також припустити, що йому могла належати ідея висування на роль головного орговика Алли Александровської, котра має корисний досвід і не має шкідливих амбіцій.
Однак рішення про передачу штабних справ із рук Мартинюка в руки Александровської могло залежати тільки від лідера. Симоненко, наскільки можна судити, Мартинюка досить серйозно поважає і досить серйозно побоюється, вгадуючи в ньому значно сильнішого апаратника. З цього погляду сваритися з Адамом Івановичем Петро Миколайович не повинен був би. З іншого боку, вождю не повинно було сподобатися, що другий секретар ЦК останнім часом контачить із Кучмою та Медведчуком не рідше, аніж перший. А з Януковичем то навіть і частіше. Якщо це так, то Мартинюк може вирішувати безпосередньо з прем’єром ті питання, котрі приналежному до когорти «донецьких» Симоненку доводиться утрясати то з Азаровим, то з Тулубом, то з Клюєвим, то з Васильєвим (добре що з кожним із них у головного комуніста чудові стосунки).
Однак зняти Мартинюка з поста другого секретаря й усунути його від управління фінансовими потоками внутрішньопартійним противникам першого віце-спікера не вдалося. Використавши весь свій досвід і весь свій вплив, Адам Іванович блискуче вийшов зі складного становища: формально начальником штабу все ж стала Александровська. Проте Мартинюк залишився не тільки другим у партійній ієрархії, а й першим у партійному казначействі. Головної мети операції не було досягнуто. Мартинюк навіть виявився у виграші: він продовжує відповідати за фінанси, а за результат відповідає інший.
Позиція Мартинюка в питанні про приватизацію «Криворіжсталі» (яка, скажемо так, дещо різнилася від позиції інших комуністів) могла дати його недоброзичливцям привід. Привід знову заговорити про необхідність усунення другого секретаря від реальних важелів впливу на партію, про його зниження в ранзі «у зв’язку із завантаженістю парламентською роботою» взагалі і політичною реформою зокрема. Однак ця пропозиція не дуже повинна влаштувати Симоненка, у котрого немає часу для експериментів і немає бажання роздмухувати «сімейні» конфлікти. І коли днями він заявив: «Внутрішньої опозиції в партії немає», — сказано це було, на наш погляд, не стільки для журналістів, скільки для колег.
Всі сили партії зараз треба спрямувати на одне — отримання максимального результату на президентських виборах, що має стати запорукою успіху на виборах парламентських. Симоненко і партія вже в кампанії. І те, що Петро Миколайович сьогодні частіше від інших говорить про третій строк Кучми — зайве тому свідчення. Мусування цієї тези вигідно підкреслює опозиційність лідера КПУ, а заодно позбавляє необхідності гостро і предметно критикувати Януковича.
Рік тому Симоненко заявляв, що очікує появи як мінімум дюжини кандидатів у президенти, яких він умовно розділив на дві групи — «гравці» і «підтанцьовка». Себе Петро Миколайович, вочевидь, зарахував до першої. Що ж, гравець він дійсно непоганий. Хоча назвати його поганим танцюристом язик теж не повертається.