«Якщо виникнуть обставини, передбачені Конституцією, то розпуск парламенту очевидний...», — ця фраза, вимовлена Віктором Ющенком під час он-лайн-інтерв’ю, могла стати головною новиною тижня. Але не стала, бо можливість проведення позачергової виборчої кампанії в останні тижні привселюдно обговорювали політики різного калібру й різної орієнтації. 14 грудня глава держави сказав те, що повинен був сказати. Те, чого давно чекали і його прихильники, і його противники. Президент урешті-решт наважився вимовити те, про що давно думає і чого абсолютно щиро бажає. Але дивна річ: навіть після цього і прихильники розгону Ради, і його противники здебільшого не впевнені, що дострокові вибори відбудуться.
Кому вони потрібні?
Щоб визначити, чи можлива надтермінова парламентська кампанія, слід розібратися, хто саме в ній зацікавлений.
Прем’єр? Сумнівно. У стані «регіоналів» досі є безліч оптимістів, переконаних, що, якби вибори раптом сталися завтра, вони зібрали б під свої прапори набагато більше прихильників, ніж у березні. Віктор Федорович у вузькому колі соратників із такою думкою неодноразово погоджувався. Проте останнім часом, кажуть, його переконаність трохи похитнулася. Янукович — людина явно фартова: рекордно тепла зима поки що не дала населенню можливості переконатися в тому, наскільки країна не готова до зими. Але везіння не може бути вічним: газ, що подорожчав, і тарифи, що підскочили, практично неминуче і прогнозовано дуже вдарять по рейтингу глави Кабінету, а також політичної сили, яку він очолює (і яка безпосередньо з ним асоціюється). Та й який сенс знову починати стомливу (до того ж до біса витратну) битву за владу тому, хто цю владу має?
Ахметов? Йому зміна декорацій певною мірою вигідна. Люди, близькі до Ріната Леонідовича, стверджують, що останнім часом головний вітчизняний багатій практично не приховує свого невдоволення діями партнера. Глава SKM небезпідставно вважає, що прем’єр недостатньо енергійно захищає його інтереси (а в окремих випадках не захищає зовсім). Поінформовані особи свідчать, що в деяких питаннях Ахметову простіше знайти спільну мову з Ющенком (Тимошенко, Морозом, комуністами, «любими друзями»), ніж із партнером-земляком. Слушним буде припустити, що президент ФК «Шахтар» подумує про власну політичну команду. Проте в стислі строки належним чином розкрутити проект і сколотити якісний список буде непросто навіть людині, яка має практично необмежені фінансові можливості. Так що Ахметова (з вашого дозволу) зі списку осіб, зацікавлених у дострокових виборах, ми також викреслимо.
Спікер? Смішно. Мороз урешті-решт отримав те, що хотів. У новому парламенті він цього майже напевно не отримає. Мало того, у цей самий новий парламент йому ще треба потрапити — більшість експертів дуже скептично оцінюють шанси СПУ подолати потрібний виборчий бар’єр.
Комуністи? За словами їхнього лідера, вони завжди готові до виборів. Але навіщо вони їм тепер? Опинитися у вищому законодавчому органі наступного скликання, майже напевно, їм буде під силу. Але чи знайдеться їм місце в майбутній правлячій коаліції? Велике запитання. А добра здобувши, як відомо, кращого не шукають.
«Наша Україна»? У різношерстій помаранчевій команді апологетів розпуску нинішньої Ради ви знайдете чимало. Але переважна більшість із них не має у своєму розпорядженні потрібних фінансових та організаційних можливостей. А ті, у кого вони є, дуже сумніваються в доцільності такого наміру. Безперечно: ті ж таки «любі друзі», очевидно, мають підстави бути незадоволеними своїм нинішнім становищем. Водночас у них немає жодних гарантій, що воно зміниться після дострокових виборів. Після приходу в НСНУ Балоги політичний рахунок спонсорів президентської партії (і без того чималий) виріс до астрономічної суми. Називати Порошенка, Третьякова з компанією категоричними противниками розпуску ВР ми б не стали. Але й вважати їх затятими прихильниками цієї акції теж остереглися б.
Тимошенко? Безумовно так. І цілком зрозуміло чому. За нинішнього політичного розкладу Юлії Володимирівні мало що світить. Гіпотетичне ухвалення закону про опозицію потішить її самолюбство, трохи розширить її можливості — та й по всьому. Людину, яка мріє про стрімке сходження на політичний Еверест, навряд чи розрадить заповзання на політичну Говерлу. Лідерка БЮТ переконана, що на квітневих виборах 2007 року вона отримає більше, ніж на березневих 2006-го. Юлія Володимирівна впевнена, що отримає більше, ніж «Наша Україна» (або блок, створений на її основі). Вона сподівається, що отримає більше, ніж «Регіони». Повірники, які вгадують бажання керманича, як водиться, уже забезпечили ЮВТ відповідними соцдослідженнями. (Хоча їхня достовірність викликає в реалістів серйозні сумніви.)
Тимошенко розраховує, що доб’ється від глави держави згоди на створення коаліції на базі БЮТ. Тимошенко думає, що вмовить Ющенка надати їй залізобетонні гарантії майбутнього прем’єрства. Тимошенко не виключає можливості сформувати з президентською командою єдиний список, хоча й не вважає цю умову обов’язковим складником майбутнього успіху. Скоріше навпаки.
Певна річ, у блоці імені Юлії Володимирівни є люди, що намагаються відрадити її від такого сценарію. Вони пропонують почекати до весни, вважаючи, що до цього моменту завалиться економіка, розвалиться коаліція і звалиться уряд. І тоді, мовляв, БЮТ зможе стати ядром нової правлячої більшості, а пані Тимошенко приречена стати прем’єром.
Крім того, частина оточення лідера головної опозиційної сили упевнена, що переговорний процес із Ющенком — справа безнадійна, а політична цінність даного ним слова не перевищує правової цінності придуманого ним Універсалу.
Проте настільки кипучу натуру об’єктивно не може втішити скромна роль штатного борця з антинародним режимом. А тому навпроти прізвища Тимошенко в нашому списку «підпалювачів рейхстагу» ми ставимо перший плюс.
Банкова йде ва-банк?
Другий «хрестик» ми намалюємо навпроти наступного гравця — колективного. Ім’я йому — Банкова. Тому що вважаємо за необхідне розділити позиції Ющенка і його конфідентів.
Віктора Андрійовича підштовхували до розпуску Ради ще влітку. І намір здійснити це в нього був. Наскільки законним був би такий крок, обговорювати не станемо. У цьому разі нас цікавить наявність (відсутність) політичної волі. Суворе дотримання законності ніколи не було відмітною рисою наших небожителів, важко пригадати випадок, коли доцільність приносилася в жертву конституційності.
Чому Ющенко не спровокував дострокові вибори півроку тому і що змінилося в його мотивах сьогодні? Тоді Віктор Андрійович ще думав, що він зможе домовитися. А домовившись, зможе впливати. (З ким домовлятися і на що впливати, описувати не станемо, аби не витрачати ваш час, наші сили і газетну площу. Втаємничені читачі «ДТ» чудово розуміють про кого і про що йдеться.)
Не домовився і не впливає. Йдеться не про мир, навіть не про співіснування — у верхах точиться нещадна війна. Шансів перемогти у битві за наявними правилами у Ющенка немає жодних. А тому він хоче їх змінити. Висловлюючись мовою сучасних приватизаторів, він мріє виписати умови конкурсу під майбутнього переможця.
Завдання-максимум — повернути старі президентські повноваження. І тому глава держави, котрий не раз заявляв, що ревізії конституційних змін не буде, сьогодні, не соромлячись, каже прямо протилежне. Його фраза на згаданій нами позавчорашній інтернет-конференції «Якщо не вдасться цей крок (діалог щодо удосконалення політреформи), тоді я буду змушений коментувати крок, який не є ініціативою президента, але який, очевидно, настане. Це скасування результатів реформи...», — пролунала як пряма погроза. Заява дуже симптоматична, хоча й недозволенна. Звідки він знає, що реформу буде скасовано? Він що, наперед знає рішення Конституційного суду? Чи у змозі передбачити рішення референдуму, яким лякає з 2005 року? Чи має конституційну більшість у Раді?
Програма-мінімум — позбутися цього уряду і цього прем’єра. Люди, котрі бувають на Банковій частіше, ніж ваш покірний слуга, вважають: Ющенко сподівається, що після позачергової кампанії він зможе пробити через Раду прем’єра, який його влаштовує, — тобто не Януковича і не Тимошенко. Як саме він збирається цього домогтися, не зовсім ясно. Так, він розраховує на допомогу Ахметова і Мороза. Але для цього необхідно, щоб Ахметов пішов на відвертий конфлікт із Януковичем. І щоб Мороз хоча б потрапив до парламенту. Але, найголовніше, необхідно, щоб президентська передвиборна команда зібрала небувалий електоральний врожай. Проте передумов для цього жодних. На новий проект немає часу. «Любі друзі» повільно, але неухильно перетворюються на партію війни з президентом. Чи Віктор Андрійович розраховує на феноменальний успіх об’єднаного Руху? Кумедно, коли так. Не кажучи вже про те, що для злиття двох партій ще нічого не зроблено.
Проте впевненість Ющенка в тому, що «Карфаген має бути зруйнований» міцніє з кожним Божим днем. Оскільки кожний Божий день приносить нові жертви на фронтах війни з «донцями». Оскільки війну цю Ющенко програє «безбожно». І тому що він завівся. Знавці президентської натури божаться, що востаннє він так заводився дуже давно, на виборах-2004. Наслідок «заводу» — незвична відвага і непрогнозована відвага. Результат — перемога.
На цю «заведеність» дуже сподіваються багато наперсників президента, котрі скуштували влади і не бажають її віддавати. Котрі бачать, як вона, ця сама влада, відпливає, і розуміють, що для багатьох із них небезпечна і непередбачена гра в «дострочку» — ледь не останній шанс піднятися.
Якби у Віктора Андрійовича були такі зброєносці і порадники півроку тому, літній розпуск парламенту міг би стати реальністю. Але тоді в оточенні заколисаного лестощами керманича був перебір лакеїв і недобір нонконформістів.
Інша річ, що сьогодні зважитися на розпуск на порядок складніше — із психологічного, правового і фінансового поглядів.
Чому?
Особисте
Сміємо припустити, що півроку тому опір достроковій кампанії був би не настільки затятим, не настільки масовим і не настільки системним. Планів було менше, ілюзій більше. На сьогодні всі головні гравці коаліційного колективу обзавелися перспективами, баришами і зобов’язаннями. Лобіюють інтереси, приймають закони, розставляють людей, запускають схеми, молотять гроші. Форс-мажор означає — згортають якщо не все, то дуже багато. Він ударить по кишенях і по кар’єрах. Він навідліг хльосне по самолюбству. Ляпас — і від кого? Від того, хто нічого не робить і нічого не значить?!
Ми недаремно окреслили кола супротивників і прихильників розпуску. Коло останніх вузьке. Хто серед однодумців? Підлеглі президента, що говорить саме за себе. Тимошенко, сам вигляд якої час від часу провокує в Ющенка напади ідіосинкразії. А хто ж по той бік? Люди, наділені впливом. Який вони можуть і застосувати. Якщо коаліціянти (насамперед «дони») вважатимуть за потрібне битися, то бій буде нещадним, і нинішня війна здасться Вікторові Андрійовичеві дитячою бійкою в пісочниці. Якщо вважатимуть меншим злом переговори, то спробують вишукати сотню засобів «укатати» президента. Підпишуть ще один універсал, ініціюють будівництво ще одного «Мистецького Арсеналу» et cetera.
Молодецький запал, який практично щодня демонструє Ющенко, для нього нетиповий. Тепла ванна з краєвидом на Батурин, оточений вуликами, його б цілком улаштувала. Вчора. Але сьогодні він заведений. Наскільки вистачить заводу? Чи не скручене різьблення? Чи не лопнула пружинка?
З другого боку — до такої ж міри заведений і Янукович, який ігнорує миротворчі ініціативи Ахметова і який відчув запах повнокровної вендети.
Не виключено, що діями відразу трьох ключових гравців — Ющенка, Януковича і Тимошенко — будуть керувати не стільки логіка, скільки емоції. Бажання повернути, зберегти або завоювати владу буде посилюватися жагою помсти. За втрачену, недоотриману або неотриману владу.
У цьому разі країна одержить справді масштабну війну. Кінець якої нелегко пророчити ще й тому, що потенційних арбітрів схватки посилено намагаються зробити учасниками битви. Тоді як вони потай мріють бути безмовними споглядальниками.
Право, права і правда
Ідеться, як ви легко здогадалися, про Конституційний суд. Без його безжалісного, проте, звісно, справедливого вердикту нічого у прибічників розпуску Ради не вийде.
Військові теоретики з Банкової пропонували Віктору Андрійовичу як мінімум три сценарії ведення бойових дій.
Сценарій перший. Змиритися зі звільненням Тарасюка. Зробити все можливе, щоб нового главу зовнішньополітичного відомства не призначили. У такому разі можна вважати, що Кабінет не сформований, і президент, відповідно до статті 90 Конституції, має право достроково припинити повноваження нинішнього складу ВР. Але юристи антикризової коаліції не вважають одну міністерську вакансію ознакою несформованого уряду. Отже, якщо глава держави ризикне зупинитися на цьому варіанті, доведеться звертатися до КС по тлумачення.
Сценарій другий. Засумніватися в тому, що Кабінет Януковича був сформований протягом (передбачених Конституцією) 60 днів після відставки Кабінету Єханурова. Відповідне подання нібито вже лежить у КС, але тамтешні судді, за нашими даними, не поспішають його розглядати. Якщо їх покваплять і якщо вони визнають, що порушення Основного Закону таки було, Ющенко матиме право помахати Раді ручкою.
Сценарій третій. Домогтися визнання нелегітимності закону «чотири двійки» (яким було впроваджено політреформу). Президентські прибічники вважають, що тим самим буде не лише відновлено колишні права глави держави, а й оголошено позазаконними нинішній склад Ради, і створену в ній коаліцію, і сформований нею Кабінет. Прем’єрові прибічники вважають, що в такому разі по той бік закону опиняться ще й президент вкупі з усіма призначеними ним главами адміністрацій, а заодно і теперішній склад Центрвиборчкому. Згоди в цьому питанні немає. Відповіді КС на це питання — теж. Тому що, за деякими даними, немає й відповідного подання. Хоча інформація з цього приводу дуже суперечлива.
Зате відомо достеменно, що до КС направлено подання з приводу конституційності рішення, ухваленого парламентом 4 серпня нинішнього року. Того дня ВР внесла зміни до Закону про Конституційний суд, передбачивши, що його юрисдикція не поширюється «на закони України про внесення змін до Конституції, які набули чинності». Простіше кажучи, депутати заборонили КС перевіряти політреформу на конституційність. Ряд експертів вважає, що саме ця справа стане дебютом нового складу Конституційного суду, який поки що не виніс жодного вердикту. Хоча кількість подань обчислюється десятками.
У тому, щоб саме це рішення стало пробою пера КС, зацікавлені насамперед «Регіони», які віднедавна розпочали активну «роботу» з представниками цієї структури. Якщо суд визнає законним накладене на нього обмеження, про скасування політреформи можна буде забути.
Яке рішення може прийняти КС у цьому і в інших вище описаних випадках? Чи мають провідні політичні гравці вплив на членів суду?
Перш ніж спробувати задовольнити вашу законну цікавість, звернімо увагу на важливий момент. Грубо помиляються ті, хто заявляє, що КС «повинен розписати алгоритм подальших дій» або навіть «зобов’язати президента розпустити Верховну Раду». КС — тлумач, а не нормотворець. Він відповідає на запитання. Подальші дії — за межами його компетенції.
Тим часом Ющенко, наскільки відомо, очікує імперативної вказівки. Хто його в цьому переконав, незрозуміло.
Незрозуміло й те, чому Віктор Андрійович (як стверджують джерела на Банковій) упевнений, що на його боці 12 суддів КС.
Люди, які намагаються спрогнозувати майбутні рішення КС, зазвичай впадають у дві крайнощі. Одні оцінюють орган конституційної юрисдикції як якийсь автомат. Запрограмований на безумовне і мало не одностайне дотримання якихось великих, незбагненних для обивателя правил. Інші — як купку тривіальних користолюбців, кожен із яких має свого хазяїна і свій прайс на послуги. Звідси умоглядні прикидки: мовляв, семеро судів на зарплатні в якоїсь пані в білому і з косою. П’ятеро — на підгодівлі в чиїхось «друзів», комусь «любих». Троє — як і раніше, на службі в призабутого персонажа з червоною трояндою в петлиці і з гарячим серцем футбольного уболівальника в грудях, який ще не втратив решток впливу. Ще троє — віднедавна стали кріпаками суворих хлопців із Донбасу.
Насправді ж істина, швидше за все, міститься посередині. Але, заради експерименту, зіграймо за правилами, нам запропонованими.
Отже, ілюзія перша. КС — холоднокровний, неупереджений, справедливий і жахливий у своїй величі. Як він розсудить? Ми не можемо передбачити рішення монополістів у сфері тлумачення. Але можемо спертися на думки юристів, котрі тверезо мислять, знаються на конституційному праві. Коли поруч немає телекамер, мікрофонів, диктофонів та партійних спонсорів, їхні погляди найчастіше сходяться. І вони такі.
Перше. Накладена Радою на КС заборона оцінювати законність політреформи — антиконституційна. Рада вийшла за межі своєї компетенції.
Друге. Порушення під час голосування за політреформу були. Але скасувати її не можна, бо це означатиме фактичне скасування чинної Конституції, що нічим не передбачено і всіма заборонено.
Третє. Незаперечних підстав вважати, що Кабінет Януковича було сформовано з порушенням Конституції, немає. Крім того, механізм розпуску Ради через півроку після вчинення гіпотетичного порушення неясний.
Повторимо, це гіпотеза, але гіпотеза, побудована на висновках більшості серйозних юристів. Деякі з них уголос кажуть прямо протилежне.
Висновок — розпуск неможливий.
Ілюзія друга. Судді КС — цинічні істоти, слухняні виконавці чужої волі. Тоді давайте розбиратися з волевиявленням. Різні джерела стверджують, що дюжина членів Конституційного суду — прихильники скасування політреформи. Ті ж таки джерела кажуть, що жоден із 12 не контролюється президентом. Хтось із них близький до Тимошенко, хтось — до «любих друзів». Останнім дострокові вибори не дуже й потрібні, їхні стосунки з президентом не такі вже й теплі, і Ющенко не так уже й напружується, щоб їх поліпшити. А без цих голосів потрібного рішення напевно не доможешся. Юлія Володимирівна? Ми вже говорили, що їй потрібні гарантії прем’єрства. А Ющенкові не потрібна Тимошенко-прем’єр. Прогрес щодо давніх соратників-конкурентів не спостерігається.
Що виходить? Розпуск малоймовірний.
А тепер подивімося в обличчя реальності. КС — не колекція бездушних автоматів і не колонія безправних рабів. Це — колектив, що складається з людей, наділених вадами, про які забувають одні і не згадують інші.
Почнімо з вузькопрофільних особливостей. По-перше, побіжний погляд на біографію членів КС дозволяє засумніватися (перепрошую за нахабство) у глибині необхідних фундаментальних знань і в сучасності мислення багатьох конституційних арбітрів. Вибір визначався політичними й особистими симпатіями суб’єктів висування суддів. Знавці формальної юриспруденції не завжди можуть стати правовими філософами.
По-друге, лише двоє із дюжини, наскільки можна судити, мали сякий-такий стосунок до конституційного процесу. Для решти Конституція — чужа дитина, з якою доводиться няньчитися. Добра половина членів КС (на думку людей, котрі спілкуються з ними на фахові теми) вважають обидві версії Основного Закону далекими від досконалості. І переконані, що вони могли б написати бездоганну Конституцію. Може, вони й мають рацію. Але їхня правота не доведена емпірично, а тому суб’єктивна. І ця суб’єктивність може позначитися на оцінках.
Перейдімо до загальнолюдського.
Чи можуть серед членів КС виявитися хабарники? Напевно, можуть. Недаремно ж Ющенко 14 грудня так проникливо говорив про корупційні метастази, що уразили судову систему. Чи суд Конституційний — виняток? А його члени жили у вакуумі?
Чи виключатимемо ми, що суддя, «приписаний» до однієї політичної сили, може взяти трохи грошей у представників іншої політичної сили і наплювати на дані раніше зобов’язання та фахову етику? Сподіватимемося, що всі судді — безсрібники, але віриться в це (прости Господи!), чомусь важко.
Чи можуть серед членів КС виявитися глибоко ідейні люди? А чому б і ні? Не відмовляймося від віри у шляхетність і професіоналізм. Сподіваймося, що хтось, знехтувавши погрозами й відкинувши обіцянки, вчинить так, як велять серце і фаховий обов’язок. Незважаючи на формальну «приписку» до Ющенка (Тимошенко, Порошенка, Медведчука чи Ахметова).
Чи можуть серед членів КС виявитися ті, в кому безболісно вживаються принциповість і користолюбство? Ті, хто, як колись закликав Мороз, візьме у всіх, але проголосує як велить совість? А чому б і ні.
Чи можуть серед членів КС виявитися симпатики Ющенка? Або прихильники Януковича? На чиє рішення вплинуть не Конституція, не наказ і не матеріальний стимул? Хто керуватиметься відчуттям вдячності або відчуттям обов’язку (хай і перекручено витлумаченим).
Скільки людей, стільки доль і проблем. У когось тяжко хвора мати, а він не дочекався ні від тих, ні від інших ані допомоги, ані доброго слова. У того — звільнили з роботи дружину і пообіцяли поновити, з підвищенням. Той зацікавлений в успішній кар’єрі сина, що вибрав місцем самореалізації держслужбу. Тому потрібна допомога у виданні власної збірки віршів. Тому потрібні нова простора квартира, місткий гараж або ділянка землі у престижному місці.
Хтось банально боїться представників однієї політичної сили. Хтось не в змозі відмовити представникам іншої політичної сили. Хтось просто хоче, щоб йому дали спокій, а той має намір у потрібний день залягти на лікарняний (хоча на нього розраховують і перші, і другі). Хтось ціпеніє від словосполучення «три мільйони». Хтось хоче переконати всіх, і насамперед себе, в тому, що його купити не можна.
А тому не важливо, чи правдиві розмови, що Тимошенко домовляється з Медведчуком, Медведчук домовляється з Януковичем (випрошуючи в обмін на послуги посаду віце-прем’єра), а Клюєв бере під особистий контроль роботу із членами КС. Судді, захищені досить серйозними правами і досить серйозною зарплатою, можуть спростувати будь-які прогнози і здивувати будь-яких сценаристів.
Дюжина суддів може виявитися і чортовою, і божою. Мають рацію експерти, котрі пропонують не квапити події й почекати першого рішення КС. Тоді будуть зрозумілі розклади. Тоді можна буде з високим рівнем імовірності розмірковувати про можливість дострокового розпуску ВР. І про можливе торжество Закону.