Тема референдуму про статус російської мови в Україні, очевидно, є чемпіоном за кількістю обіцянок щодо його проведення, які за минулі чотирнадцять років проголошували різні кандидати у президенти, різні політичні партії. Багаторазові повторення таких обіцянок створили нову сумну українську традицію: обіцяного три роки чекають, оскільки четвертий — перевиборний.
Останнім часом тема референдуму про статус російської мови доповнена можливістю проведення ще кількох референдумів із таких державних проблем, як вступ України в НАТО і майбутнє ЄЕП, доля політичної реформи в Україні.
Словом, тема референдумів, з одного боку, перетворилася на досить серйозний подразник громадської думки, а з другого боку — загрожує остаточно дискредитувати цю демократичну норму права людей на власне волевиявлення. Не можна нескінченно годувати людей пустопорожніми політичними обіцянками.
Тому, коли до порядку лютневого пленарного засідання сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим у відповідності з необхідними юридичними і процедурними нормами було внесено проект «Про призначення республіканського (місцевого) консультативного референдуму з ініціативи громадян України, які постійно проживають в Автономній Республіці Крим», ні в мене як голови, ні в моїх колег по президії Верховної Ради АРК не було підстав відхилити його і позбавити тим самим депутатів кримського парламенту права висловитися щодо цієї важливої суспільної проблеми.
У свою чергу, більшість депутатів також не мали права ігнорувати волю 306 тисяч кримчан (понад 20% виборців автономії), які поставили свої підписи під вимогою про проведення референдуму. У результаті Верховна Рада АРК прийняла рішення про призначення консультативного (місцевого) референдуму про статус російської мови. Як відомо, це рішення викликало великий політичний резонанс і неоднозначну оцінку політиків. Особливо в центрі.
На жаль, через хворобу вперше за чотири роки я був позбавлений можливості не лише вести пленарне засідання сесії, але й чітко виявити свою політичну і громадянську позицію з такого важливого питання. Багато в чому саме такою обставиною викликана поява цієї статті, і я вдячний редакції шанованого тижневика «Дзеркало тижня» за її публікацію.
Відверто кажучи, я не є активним прихильником розв’язання гострих суспільно-політичних проблем, які торкаються державних основ, на референдумах. В умовах відсутності демократичних традицій і усталених принципів державного будівництва деякі референдуми можуть лише підсилити непотрібну політичну напруженість у суспільстві, якої в нас і так часом буває забагато.
Думаю, що за роки роботи головою Верховної Ради автономії кримчани, і не тільки вони, звикли сприймати ім’я Бориса Дейча серед тих, хто активно і послідовно працює на зміцнення взаємної довіри у відносинах центру й автономії, збереження і розвитку на півострові атмосфери громадянського миру і міжнаціональної згоди в інтересах усього багатонаціонального народу України. Така позиція абсолютно несумісна з так званим кримським сепаратизмом, з приводу якого так люблять поговорити окремі українські політики.
Свою позицію я публічно виклав у своєму виступі в Харкові під час відомих подій кінця 2004 року. Мені приємно, що цей виступ дістав відгук і підтримку в політичних колах України.
Автономна Республіка Крим, мабуть, найчутливіше серед інших регіонів України реагує на різні коливання суспільно-політичної ситуації в країні. Не випадково за останні два роки стрімко зріс інтерес до Криму з боку більшості політичних партій України. Якщо 2002 року органами юстиції автономії тут було зареєстровано 44 регіональні організації українських партій, то в переддень нинішньої виборчої кампанії ця цифра зросла до 121.
Нині суб’єктами виборчого процесу на території автономії є 19 виборчих блоків, які об’єднують 47 партій. Усього ж за голоси кримських виборців борються 75 політичних партій України. Практично всі вони тією чи іншою мірою торкаються проблеми мовної сфери.
Ефективність автономного утворення в Криму помітно залежить від уміння його влади забезпечити баланс функціонування і розвитку на півострові трьох мов: української як державної, російської і кримськотатарської. Саме в цій площині в основному лежить проблема міжнаціональної згоди трьох головних етнічних груп — росіян, українців і кримських татар — на частку яких припадає 95 відсотків усього населення автономії.
Історично склалося так, що мовою міжнаціонального спілкування жителів півострова є російська мова. Сьогодні 80 відсотків кримчан вважають російську мову своєю рідною, а мовою спілкування вона є для понад 90 відсотків. Влада всіх рівнів не може не враховувати ці факти під час реалізації державної політики в мовній сфері. А це, насамперед, передбачає поетапне розв’язання проблем, які тут накопичилися, на основі всебічного урахування мовних потреб зацікавлених сторін не на шкоду одне одному. Хочу відверто сказати, що це завдання не з легких, воно вимагає від влади терпіння і часу.
Політичний безлад у Криму протягом 90-х років не дозволяв спокійно і цілеспрямовано займатися цією проблемою. Лише за минулі чотири роки Верховної Радою і Радою міністрів автономії з розвитку української мови було зроблено більше, ніж за весь попередній період її існування.
Так, притчею во язицех тривалий час була тема будівництва нової української гімназії в місті Сімферополі замість старої, яка розмістилася в занедбаних приміщеннях колишнього дитячого садка. З моєї ініціативи Верховна Рада АРК знайшла необхідні кошти, на які побудовано одну з найкращих в Україні за матеріально-технічним забезпеченням українську гімназію, що відповідає найвищим стандартам сучасної освіти і сьогодні укомплектована високопрофесіональними педагогічними кадрами.
Нам також удалося зрушити з мертвої точки довгобуд, який дістався у спадщину від радянських часів, — республіканської бібліотеки ім. Франка, у фондах якої під загрозою остаточної руйнації опинилися унікальні для України стародавні видання.
Було прийнято рішення про те, щоб після завершення спорудження нової будівлі бібліотеки розмістити в ній український культурний центр. Йдеться про один із найбільш мальовничих куточків у центрі Сімферополя. Цей український культурний центр має відіграти провідну роль у консолідації різних громадських організацій і установ культури, діяльність яких спрямована на поширення духовних цінностей незалежної України в багатонаціональному кримському середовищі. Без цього важко розраховувати на успіх подальшої популяризації української мови на півострові.
Рішенням Верховної Ради АРК уже третій рік видається українською мовою додаток до газети «Крымские известия»— «Кримський діалог». Він уже встиг завоювати довіру кримських читачів, про що свідчить присуджена його авторському колективу премія Автономної Республіки Крим за внесок у миротворчу діяльність серед населення півострова.
Багато зроблено також для впровадження української мови в діловодство. Всі ці та інші заходи здійснені в рамках прийнятої Верховною Радою в березні 2004 року загальнокримської Програми розвитку і функціонування української мови в Автономній Республіці Крим на 2004—2010 роки.
Особлива увага протягом останніх чотирнадцяти років у кримській автономії приділялася відродженню і розвитку кримськотатарської мови. Сьогодні практично кожен кримський татарин, дорослий чи дитина, має можливість вивчати свою рідну мову. Хоча у сфері застосування кримськотатарської мови, як і раніше, є чимало проблем, що чекають на своє розв’язання. Багато з них можуть бути успішно вирішені тільки по тривалім часі, оскільки довелося займатися ними, як кажуть, «з чистого аркуша».
Таким чином, багатомовність Криму є однією з головних відмінних етнолінгвістичних ознак автономії. Тут успішно вивчають свої рідні мови також кримчаки, караїми, греки, німці, болгари, євреї та інші представники етнічних груп, які залишили помітний слід у кримському історико-культурному середовищі.
Саме ця обставина і визначає фундаментальні основи кримської автономії і вимагає від її влади продуманої і зваженої регіональної політики у мовній сфері, розвитку культурного різноманіття.
Певна річ, сплеск інтересу до відродження національних мов малих народів поставив російську мову в дещо інші умови функціонування і застосування. Її головна функція для більшості кримчан як мови міжнаціонального спілкування також почала дещо змінюватися. При цьому варто пам’ятати: Крим є єдиним регіоном в Україні, у чисельному складі населення якого переважають етнічні росіяни (58%), які належать загалом по країні до національних меншин.
У цій ситуації дотримання конституційних повноважень Автономної Республіки Крим набуває особливого значення. У тому числі й у сфері регулювання застосування мов на території півострова.
Але, на жаль, сьогодні є всі підстави стверджувати, що якби в автономії було збережене право здійснення судочинства, а також упорядкування списків виборців російською мовою, то тема референдуму під час виборчої кампанії могла б і не виникнути. Переконаний, що кримський референдум — це реакція людей на обмеження конституційних повноважень автономії у мовній сфері.
Так, відповідно до статей 10, 11, 12 і 13 Конституції Автономної Республіки Крим, затвердженої Законом України від 23 грудня 1998 року, передбачено застосування російської мови у всіх сферах суспільного життя. Це право відповідає усталеним традиціям застосування національних мов серед населення Криму і його ніхто не скасовував. Воно також відповідає нормам і принципам Європейської хартії регіональних мов або мов національних меншин, ратифікованої Законом України від 15 травня 2003 року.
Я також переконаний: не можна з Центру жорстко регулювати цю тонку сферу людських відносин. Якщо держава прагне до розвитку демократичних начал у регулюванні проблеми функціонування і застосування різних мов, то вона повинна частину своїх повноважень у цій сфері делегувати неурядовим організаціям. Приміром, національно-культурним товариствам, яких у Криму нині успішно функціонує двадцять вісім, і вони відчутно допомагають владі зберігати баланс у сфері вживання національних мов.
Для цього необхідний постійний діалог між органами влади всіх рівнів і громадських організацій національної орієнтації. Такий діалог у нас у Криму завжди був, завдяки чому тут зберігається громадянський мир і міжнаціональна злагода.
Проте час вимагає постійного удосконалювання форми цього діалогу з метою формування і розвитку елементів майбутнього громадянського суспільства. Саме з цієї причини я як голова парламенту автономії понад два роки тому ініціював створення при Верховній Раді Міжнаціональної асамблеї Криму як громадського консультативно-дорадчого органу. Такий орган міг би виконати важливу для автономії роль громадської палати у сфері регулювання застосування національних мов, розвитку національних культур і вирішення інших міжнаціональних питань на благо процвітання Криму та в інтересах подальшого становлення української державності.
На жаль, процес створення міжнаціональної Асамблеї Криму дещо затягнувся через небажання брати участь у ній деяких кримськотатарських громадських організацій. Такий орган може принести користь лише за умови входження до нього всіх національно-культурних товариств на принципах демократичного консенсусу. Я глибоко переконаний, що недалекий той час, коли такий консенсус буде знайдено і Міжнаціональну Асамблею Криму буде створено. Це потрібно не тільки Криму, але й Україні в цілому.
Цей висновок підтверджує та ж таки тема проведення референдуму щодо статусу російської мови. У збиранні підписів на його підтримку брали участь не тільки етнічні росіяни, але й громадяни інших національностей, для яких Крим давно став малою батьківщиною. Протидія цій ініціативі з боку кримської влади могла лише завдати шкоди справі збереження міжнаціональної злагоди як основи стабільності в Криму й Україні.
Тему цього референдуму не можна розглядати ізольовано від інших суспільно-політичних процесів, що відбуваються як на півострові, так і в державі. Ці суперечливі процеси викликають часом хворобливу реакцію людей, які хочуть публічно висловити своє ставлення до тієї чи іншої проблеми. У тому числі і до мовної. У даному разі йдеться про місцевий консультативний референдум, ініціатори й організатори якого, крім усього іншого, хотіли б перевірити спроможність влади почути проблеми, які непокоять людей у регіонах.
Тому демократично обрана влада не має права подавати природне бажання людей підвищити статус їхньої рідної мови в системі держави як щось вороже для цієї держави. Навпаки, зібрані сотні тисяч підписів повинні стати сигналом для тих державних службовців, які визначають мовну політику в державі. Очевидно, не все у цій політиці влаштовує громадян, а це свідчить про те, що вона потребує серйозного вдосконалення.
З другого боку, ініціатори й організатори проведення консультативного референдуму, а по суті плебісциту, повинні чітко розуміти, що його результати самі по собі не ведуть до якихось юридичних наслідків. Проте голос народу треба почути і замислитися.
Усі учасники цього демократичного дійства повинні пам’ятати про взаємну відповідальність перед державою і суспільством. Крайнощі не можуть відбивати реального стану справ у сфері мовної політики.
Нині Автономна Республіка Крим потребує продуманої і зваженої допомоги з боку держави у подальшому розвитку мовної і етнокультурної політики на півострові. Щодо низки існуючих тут проблем нам необхідна фінансова допомога Кабінету міністрів України. Так, уже тридцять років без капітального ремонту працює Кримський український музичний театр у Сімферополі, який є практично єдиним фаховим центром культури в автономії, місцем проведення державних і республіканських свят, оглядів, фестивалів, концертів та інших заходів.
Крім того, під час будівництва театру в його підвалі було розміщено розподільчий пункт № 8 Сімферопольської міської електромережі ВАТ «Крименерго», що забезпечує електроенергією весь центр Сімферополя. З плином років це технічне рішення довело свою неспроможність. Несправні інженерні мережі театру, розташовані над його приміщеннями з обладнанням під напругою 10 тис. вольт, порушення гідроізоляції, її ненадійність реально загрожують здоров’ю і життю людей і кожної миті можуть стати причиною непоправної катастрофи.
На жаль, необхідні для капітального ремонту Кримського українського музичного театру 10 млн. грн. — сума для бюджету автономії непідйомна. Мої неодноразові звернення до керівництва країни з цього приводу поки що залишаються без відповіді.
Держаної підтримки потребують багато об’єктів культури і пам’яток історії. Адже не випадково Крим відомий у світі як музей просто неба. Це багатство належить усьому народу України, і ми всі гуртом зобов’язані зберегти його для нащадків.
Давно назріла необхідність створення цільової державної програми зі збереження і розвитку кримської історико-культурної спадщини, реалізація якої зробила б честь усій Україні. Це було б найкращою політикою для взаємозбагачення культур і мов, що відповідає інтересам усіх, хто любить Крим і кому дорога наша Україна.
А досягти цього можна лише за умови взаємної довіри у відносинах центру й автономії. Формуванню атмосфери такої довіри я присвятив себе в останні чотири роки і як голова Верховної Ради Автономної Республіки Крим, і як кримчанин, і, головне, як громадянин України. Батьківщина у нас спільна і дбати про її майбутнє ми повинні разом.