Технологія економічного прориву

Перетікання знань, якому так сприяє глобалізація, стане в майбутні десятиріччя, вочевидь, одним із найпотужніших чинників зростання «нових економік»

Дж.Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, 2004 р.

В економічній політиці має бути місце для інновацій.

Необхідність економічного прориву зумовлена тривожними тенденціями в стані нашого суспільства. Без такого прориву органічне (тобто таке, що спирається на наявні чинники) зростання лише законсервує наш статус третьорозрядної країни, і ми дедалі помітніше відставатимемо за більшістю показників конкурентоспроможності — тепер уже не тільки від розвинених країн, а й від найближчих сусідів.

Україна: млява еволюція чи економічний прорив?

В останні десятиріччя конкурентоспроможність як концепція міцно зайняла лідируючі позиції в економічній науці про зростання та політиці з формування основних чинників, які забезпечують його стабільність.

Завдяки діяльності Ради конкурентоспроможності України (РКУ) у нашій країні вдалося привернути увагу суспільства до важливості цієї проблематики. У результаті — в останньому передвиборному сезоні слово «конкурентоспроможність» включили до своїх програм майже всі політичні партії. Однак в економічну практику країни її поки що не допускають проблеми насущні. Але головним гальмом є відсутність стратегічного бачення на найвищому рівні і, відповідно, політичної волі.

І це при тому, що рейтинг України погіршився за останній рік на десять позицій. Далеко попереду — весь розвинений світ і той, що активно розвивається. Позаду — найбідніші країни світу й енергозалежні члени СНД. І якщо в інших країнах динаміка рейтингу конкурентоспроможності активно обговорюється політикумом і суспільством, то в Україні така подія рік у рік залишається практично непоміченою.

Чи є конкурентоспроможною Україна? На жаль, найм’якший підхід все одно виведе до однозначної відповіді — ні. Навіть за приблизними прогнозами еволюція («природне» зростання), тобто переважання існуючих тенденцій, чинників і конкурентних переваг протягом 10—15 років не приведе до економіки нової якості, а отже, і до оновлення країни загалом. Чудес не буває.

Реальне зростання ВВП у 5—6% річних (як найімовірніше) приведе до того, що до 2010-го головний показник конкурентоспроможності країни — рівень ВВП на душу населення (близько 1770 дол. 2005 року) може зрости максимум до 3,5—4 тис. дол. Для порівняння: у країнах єврозони цей показник 2005 року вже становив у середньому 32,7 тис. дол. В Україні майже третину населення, 27%, можна віднести до категорії бідних, а 15% живуть у страшенних злиднях.

Наявні у нас резерви так званої факторної конкурентоспроможності (дешева робоча сила і традиційний експорт товарів із низькою доданою вартістю) або вже вичерпали себе, або вичерпають у середньостроковій перспективі.

Підвищення темпів економічного зростання, рівня і якості життя потребує мобілізації якісно нових чинників розвитку. Інакше кажучи, якщо український політикум обіцяє суспільству манну небесну, ми повинні розуміти, що вона може посипатися на наші голови тільки в результаті «економічного дива» українського зразка.

Конкурентоспроможність як основа економічного прориву

Насамперед необхідно чітко розрізняти різні типи конкурентоспроможності — від підприємства та галузі до країни.

Конкурентоспроможність компаній є найважливішим локомотивом конкурентоспроможності галузей і країн, базисом, який оцінюють за стабільним зростанням продажу, частки ринку та прибутку. Для галузі конкурентоспроможність означає наявність у ній вагомої кількості конкурентоспроможних національних фірм, здатних захопити й утримати значну частку світового ринку.

Застосування теорії конкурентоспроможності до країни є специфічним, оскільки країни не можуть зникати під впливом конкуренції, як збанкрутілі фірми. У вузькому розумінні, коли беруться вартісні показники зовнішньоекономічної діяльності, країни справді конкурують на світових ринках. За такого підходу беруться до уваги питомі витрати виробництва в обробній промисловості, ціни, реальний обмінний курс — словом, усе те, що формує конкурентні позиції вітчизняних галузей у глобальній економіці.

Таким чином, конкурентоспроможність тієї чи іншої країни можна розглядати як «суму» міжнародної конкурентоспроможності національних експортерів.

За визначенням Європейської економічної комісії ООН, для досягнення високого рівня конкурентоспроможності мають виконуватися такі умови (або хоча б частина із них): 1) експортери зберігають і збільшують свою частку на зовнішніх ринках; 2) на продукцію з високою доданою вартістю та сучасні технології припадає постійно зростаюча частка експорту; 3) зростає середня питома вартість експорту країни.

Існує і ширше трактування поняття конкурентоспроможності — як здатності країни створити внутрішні та зовнішні умови, що дають можливість її бізнесу виробляти товари та послуги, які витримують випробування міжнародними ринками, а її населенню — постійно підвищувати доходи та якість життя. Тобто конкурентоспроможність країни — це її здатність забезпечити стабільне економічне зростання.

Конкурентоспроможність є одночасно і засобом (де мета — підвищення рівня життя), і метою (тільки більш конкурентоспроможні країни мають вищий рівень життя), що робить її надзвичайно привабливою для використання в соціально-економічній політиці.

У світі існують дві основні «школи» рейтингування конкурентоспроможності країн. Гарвардсько-давоська (World Economic Forum) і лозаннська (IMD Lаusanne) методики слугують інструментом постійного коригування політики країн щодо формування чинників стабільного зростання.

Країни прагнуть створити таке інституційно-регуляторне середовище, яке б щонайкраще сприяло мобілізації інвестицій, стимулювало бізнес і вело до зростання продуктивності праці. А це дозволяє зарплатам і доходам населення зростати в довгостроковій перспективі неінфляційним чином.

Підвищення конкурентоспроможності є результатом послідовних і старанно модельованих державою інвестицій у чинники стабільного економічного зростання. Ці інвестиції забезпечуються з двох джерел: 1) приватних (корпоративний прибуток і заощадження населення), спрямовуваних на модернізацію, перепідготовку працівників, НДДКР, інновації; і 2) державних капіталовкладень (бюджет і позабюджетні фонди), що фінансуються за рахунок бюджетного профіціту, внутрішніх і зовнішніх запозичень і спрямовуються в освіту, перепідготовку кадрів, НДДКР та інфраструктуру.

Хоча спроможність підприємств конкурувати залежить від їхніх власних ресурсів, реалізації ефективних бізнес-стратегій, успіхів в інноваційній діяльності, вирішальний вплив на здатність національного бізнесу конкурувати справляють існуючі в країні інституційно-регуляторні рамки, які формуються в результаті принципових рішень державної влади.

Цілий ряд успішних країн (держави Скандинавії, Ірландія, Сінгапур, Казахстан та інші) зробили конкурентоспроможність основною метою своєї економічної стратегії та реальної політики.

Виникає запитання: чи можна забезпечити в Україні темпи стабільного економічного зростання на рівні 8—10% на рік, і якщо так, то що для цього потрібно?

Відповідь «так» принципово можлива. Для цього і пропонується Технологія економічного прориву (ТЕП), яка замість застарілої та неефективної конфігурації економічної політики може створити зовсім новий її формат. Що гостро необхідно зараз, коли, з одного боку, Україна зіштовхується з колосальними викликами глобалізації та зовнішніми шоками, що визначає необхідність болючих і непопулярних реформ, а з іншого — залишки конкурентного потенціалу країни марно «спалюються» відверто слабким політикумом, культурно-етнічною роз’єднаністю та неефективністю суспільних інституцій.

Економічний прорив має базуватися на послідовній ліквідації критичних для країни відставань в інституційно-регуляторному середовищі, на інтенсивному створенні основ для Економіки знань, формуванні відповідальної конкурентоспроможності (тобто забезпеченні стабільного розвитку) і зміцненні соціальної згуртованості населення шляхом накопичення соціального капіталу.

Робота над Технологією економічного прориву перебуває в стадії НДДКР. Тому ця стаття окреслює основні її методологічні контури та обгрунтовує прив’язку до однієї з міжнародних систем рейтингування конкурентоспроможності країн.

Сильним боком ТЕП є те, що під основні напрями та заходи економічної і соціальної політики країни підводяться, з одного боку, міжнародно вимірювані статистичні показники або експертні оцінки, а з іншого — система порівнянь за найважливішими показниками з групою країн-орієнтирів. Вперше такий «змагальний» підхід буде реалізовано у періодичному виданні «Монітор конкурентоспроможності», презентацію якого РКУ готує в листопаді ц.р.

У даній технології — на основі рейтингової методології Інституту розвитку менеджменту в Лозанні (IMD-Lausanne), а також із використанням показників, що застосовуються такими міжнародними організаціями й агенціями, як Світовий банк, ЄЕК ООН, ЮНІДО, ОЕСР, Dow Jones, AccountAbility та інші, — вперше сформовано чотириматричну систему показників і експертних оцінок, що може слугувати базою для політики економічного прориву.

ТЕП грунтується на чотирьох базових матрицях впливу державної політики на конкурентоспроможність країни у середньо- і довгостроковій перспективі.

Перша — ліквідація критичних відставань (Critical Gap Fix). Це комплекс заходів, які впливають на макроекономічне середовище, якість інститутів влади, ефективність державного регулювання основних ринків (капіталу, праці, землі, інтелекту) та інституцій, які підтримують їх, а також на ступінь відкритості економіки й ефективність конкуренції. До цієї ж групи належать показники розвиненості базової інфраструктури.

Друга — створення основ Економіки знань (Knowledge-Based Economy). Цей напрям має стати головним пріоритетом в інвестиційній політиці, розподілі державних ресурсів, стимулюванні приватних інвестицій. Він охоплює такі найважливіші сфери, як освіта, наука (НДДКР), технологічна й інформаційна інфраструктура.

Третя — забезпечення стабільного розвитку і відповідальної конкурентоспроможності (Sustainable Development and Responsible Competitiveness). Це — низка політико-економічних заходів, які впливають на чинники стабільного розвитку суспільства (такі, як енергобезпека, енергозбереження, екологія, ефективність системи охорони здоров’я, якість товарів і послуг, якість життя), а також стимулюють «соціально відповідальну конкурентоспроможність».

Четверта — формування соціальної згуртованості і соціального капіталу (Social Cohesion & Social Capital). Цей блок, якого практично не було в економічній стратегії не тільки України, а й інших пострадянських країн, зачіпає такі найважливіші питання: формулювання і просування сучасної та прагматичної національної ідеї; формування системи установок і суспільних цінностей, які утверджують філософію особистого та суспільного успіху, здорового способу життя.

1. Ліквідація
критичних відставань

Порівняння за міжнародними рейтингами конкурентоспроможності дають підстави казати про критичні відставання в тих чи інших сферах, за тими чи іншими показниками від цілого ряду країн. Розуміння цього, у свою чергу, дає змогу проектувати систему заходів, спрямованих на «звуження» або подолання цих відставань протягом певного (реалістичного!) періоду часу.

Сьогодні уряди, усерйоз стурбовані національною конкурентоспроможністю, роблять виправданий «крен» від нав’язливої занепокоєності макроекономічними показниками у бік мікроекономічної та структурної політики. Такий «крен» в українській економічній політиці не тільки актуальний — він критично необхідний.

Показовим у цьому сенсі є Індекс конкурентоспроможності бізнесу ВЕФ, який характеризує якість національного бізнес-середовища та рівень ефективності приватного сектора. Україна в рейтингу-2006 посідає 81-ше місце з 121, випередивши тільки більшість бідних і найбідніших країн світу.

Тому цей блок має включати комплекс негайних заходів, спрямованих на зниження критичних відставань країни в чотирьох ключових сферах державної політики: підтримка стабільного макроекономічного середовища, підвищення якості влади та ефективності її інституцій, створення сприятливого для бізнесу й інновацій регуляторного поля, розвиток базової інфраструктури.

Показників і експертних оцінок, які характеризують ці сфери, у методології IMD Lausanne досить багато. У ТЕП необхідно зосередитися, принаймні на найближчі 5—10 років, на найкритичніших відставаннях. Із 77 показників, що характеризують перелічені вище сфери, спочатку слід виокремити ті, які можна «прив’язати» до обов’язкових або бажаних заходів уряду («показники дії» — термін уводиться вперше. — Ю.П.) — за критерієм можливості конвертувати результат порівняння в цілеспрямовані заходи політики.

Наступне завдання в рамках ТЕП — визначення країн (із числа розвинених і країн із перехідною економікою), порівняння з якими може дати політикам і населенню не лише маяки для «наслідування», а й спортивний азарт змагання. Це завдання виконується в рамках проекту РКУ «Монітор конкурентоспроможності», де аналізуються критичні відставання України стосовно 13 країн-орієнтирів: Бразилії, Італії, Франції, Іспанії, Російської Федерації, Туреччини, Китаю, Фінляндії, Німеччини, Польщі, Південної Кореї, Угорщини й Естонії.

Матриця Ліквідації критичних відставань (48 «показників дії») складається з блоків, поданих на рис. 1.

Найкритичніші відставання — в деяких показниках макроекономічної політики і практично весь регуляторно-інституціональний блок. У макроекономічній політиці впадають в око кілька явних і тривожних відставань: низький рівень капіталовкладень (як державних, так і приватних), недостатній рівень заощаджень населення, висока інфляція, вразливість економіки до світової кон’юнктури і зовнішніх шоків, украй низький рівень (на душу населення) припливу в країну прямих іноземних інвестицій.

На думку експертів ВЕФ, саме якість регуляторної політики й інституціональне середовище, що безпосередньо впливає на мікроекономічні умови для бізнесу, — основна причина низької конкурентоспроможності України.

Тут справді критичні відставання в таких поки що не вимірюваних показниках якості влади й ефективності законодавства, як наявність і послідовність державної стратегії та політики, прозорість і ефективність виконання урядових рішень, ефективність судової системи, ступінь впливу корупції на бізнес, рівень захисту особистих свобод і приватної власності громадян. Влада та її інституції поки ще є найслабшими чинниками у формуванні конкурентоспроможної країни: у ВЕФівському рейтингу якості громадських інституцій Україна посідає 104-те місце зі 125.

Інші критичні відставання в цій групі — і дефіцитність держбюджету, котра не дозволяє формувати за рахунок власних ресурсів стратегічні резерви інвестицій у ключові чинники конкурентоспроможності; і «проїдальний» характер бюджету, який давно вже є інструментом політичних маніпуляцій і неприборканого популізму, і «поліцейська фіскальність» податкової політики, котра стримує зростання малого та середнього бізнесу, інновацій, мобільності робочої сили; і катастрофічна ситуація з регулюванням у сфері конкуренції; і обтяжене корупцією та бюрократичними процедурами регуляторне середовище.

Немає відповідей на такі запитання: чи сприятливо впливає політика Національного банку України на економічне зростання і конкурентоспроможність бізнесу, чи створив він стабільні умови для зниження вартості капіталу й активнішого кредитування реального сектора? Чи є в НБУ стратегія нейтралізації зовнішніх шоків, наслідків глобалізації для української економіки?

Критичними є також відставання, що стосуються політики на ринку праці. Значні відставання в сфері стимулювання державою ефективності та прозорості приватного сектора, підвищення якості управління.

2. Створення основ економіки знань
(Економіка знань)

Це основний напрям Технології економічного прориву. Саме на інвестиціях, які формують основи Економіки знань і сприяють накопиченню інтелектуального капіталу (ІК), мають бути зосереджені основні зусилля та ресурси суспільства.

Досвід Фінляндії доводить, що знання може стати рушійною силою економічних перетворень і що за відповідних умов перехід від факторної стадії конкурентоспроможності до Економіки знань можливий у відносно короткі строки. Адже ще наприкінці 70-х років ХХ ст. економіка цієї країни в основному визначалася ресурсомісткими галузями, а на початку 1990-х переживала важкий спад, посилений глибокою банківською кризою, котра призвела до зростання безробіття і розбалансування поточного балансу країни.

Приклад Фінляндії підтверджує висновок професора М.Портера про те, що саме виклики дають «здібним» країнам унікальний шанс для економічного ривка. Крім того, успіх Фінляндії в побудові Економіки знань свідчить, що цей «подвиг» доступний, у принципі, і країнам із відносно невеликою за розмірами й периферійною по суті економікою. До таких можна з упевненістю віднести сьогодні й Україну.

Назвемо десять основних «уроків Фінляндії» у побудові Економіки знань: (1) формування здатності інституцій влади адекватно реагувати на виклики та зовнішні шоки; (2) стратегічне бачення політичною елітою майбутнього країни; (3) створення ефективних механізмів досягнення політичного консенсусу щодо пріоритетів конкурентоспроможності країни; (4) система освіти, особливо вищої, яка гнучко реагує на потреби та зміни; (5) структурна диверсифікація експорту на користь наукомісткої продукції; (6) здійснення глибоких структурних і соціальних реформ (у контексті України можна згадати необхідність реформування державних монополій, муніципального господарства, енергетичного сектора, фондового ринку, небанківських фінансових інститутів, пенсійної системи); (7) істотне збільшення бюджетних асигнувань на науку і розробки (НДДКР); (8) формування системи горизонтальних зв’язків і «переливів» технологій між галузями; (9) створення ефективних механізмів конвертування ідей у товари (комерціалізації інновацій) з особливим акцентом на стимулюванні патентної діяльності; (10) створення галузі венчурного фінансування.

Які системні зрушення в державному підході до економічної політики мають супроводжувати створення основ Економіки знань?

Судячи з досвіду тієї ж Фінляндії, їх кілька: 1) акцентування зусиль на політиці розвитку внутрішньої конкуренції; 2) повне дерегулювання і лібералізація сектора телекомунікацій; 3) відкриття економіки та лібералізація руху капіталів; 4) пріоритетна увага до інвестицій у якість і доступність загальної і професійної освіти; 5) застосування системного підходу до промислово-інноваційної політики на основі технологічного передбачення.

Досвід Фінляндії показує, що система освіти — ключовий напрямок інвестицій у створенні Економіки знань, оскільки впливає як на попит, так і на пропозицію основного товару цього типу економіки — інтелектуального капіталу. Країнами та регіонами, які досягли, за оцінками ОЕСР (PISA 2003), найвищих результатів у системі освіти, є та ж Фінляндія, Гонконг, Китай, Сінгапур, Японія та Південна Корея. Фінляндії притаманна унікальна риса — рівномірність поширення гарної за якістю освіти як серед навчальних закладів, так і в різних регіонах країни. Тут реалізовано воістину «комуністичну» мрію: найважливіша функція держави — дати своїм громадянам, незалежно від рівня їхніх доходів і місця проживання, якісну освіту.

Суть системного підходу до промислово-інноваційної політики «по-фінськи» — це налагодження перехресних зв’язків між наукою, університетами, підприємствами, промисловими асоціаціями і державними агенціями. Методологія — стимулювання різноманітних партнерств між вищезгаданими гравцями. А основний результат — пріоритетність інвестицій у НДДКР, ефективна система координації та співробітництва між НДІ й фінансуючими організаціями.

Важливим елементом такої координації в Україні могло б стати створення: у рамках виконавчої влади — координаційної Ради національної конкурентоспроможності (довгострокова стратегія розвитку, науково-технічна політика, розвиток підприємництва, інновацій, Економіки знань), а в рамках законодавчої — постійного парламентського комітету з питань стратегії майбутнього (ефективний механізм гармонізації політичних інтересів і стратегічних пріоритетів).

Матриця Економіки знань (37 «показників дії») складається з компонентів, представлених на рис. 2.

Найважливіші «показники дії» у цій матриці — розвиненість інфраструктури та навички роботи населення з інформаційно-комп’ютерними технологіями, загальний рівень інвестицій і кількість зайнятих у НДДКР, рівень витрат на фундаментальні наукові дослідження, оцінка відповідності системи освіти потребам конкурентоспроможної економіки, ступінь охоплення населення освітою та профпідготовкою, зайнятість у науково-технічній сфері, рівень видатків на освіту, рівень оплати праці в промисловості, трудові спори та страйки, достатність кваліфікованих кадрів і менеджерів, кількість нових бізнесів, обсяги венчурного фінансування, рівень патентної активності, витрати на технологічні інновації, обсяги та динаміка експорту високих технологій.

3. Забезпечення
стабільного розвитку (Стабільність)

Світова економічна наука і корпоративна практика підтверджують: соціально й екологічно відповідальний бізнес є, по-перше, більш рентабельним, а по-друге, він посилює конкурентоспроможність відповідних галузей і країни в цілому.

Корпоративна соціальна відповідальність (КСВ), або відповідальна конкурентоспроможність бізнесу, — це нефінансові результати або наслідки корпоративної діяльності. Імператив стабільного розвитку суспільства як виклик традиційній організаційній культурі бізнесу привів до появи методології «Оцінки корпоративної стабільності» (Сorporate sustainability assessment). У його рамках діяльність компаній оцінюється не лише за обсягами продажу і прибутком, а й за впливом на стан суспільства, соціальне й екологічне середовище. Дедалі більше глобальних інвесторів розглядають корпоративну стабільність як наслідок «освіченого» менеджменту і важливий чинник корпоративного успіху.

Питання стабільності розвитку і КСВ стало предметом ініціативи ООН «Глобальний пакт» (UN Global Compact), оголошеної на Давоському форумі 1999 року. Пакт заохочує бізнес до прийняття таких стратегій, такої поведінки й таких систем звітності і рейтингування, які враховували б соціальні й екологічні пріоритети та проблеми суспільства.

Було визначено сфери суспільної відповідальності бізнесу (права людини; стандарти найманої праці; довкілля; боротьба з корупцією), що стали предметом наукових досліджень, міжнародних конвенцій, добровільних ініціатив із боку громадських організацій і глобальних компаній.

З’явилися «Десять принципів» («Десять заповідей») відповідальної конкурентоспроможності:

в сфері прав людини — 1) підтримка бізнесом захисту проголошених на міжнародному рівні прав людини; 2) протидія порушенням прав людини;

у сфері стандартів найманої праці — 3) підтримка бізнесом свободи об’єднань і визнання права трудящих на колективні переговори; 4) усунення усіх форм примусової та обов’язкової праці; 5) ефективне усунення дитячої праці; 6) усунення дискримінації щодо зайнятості і професій;

у сфері довкілля — 7) посилення уваги бізнесу до проблем довкілля; 8) просування громадських ініціатив щодо екологічної відповідальності; 9) заохочення розробки і поширення «екологічно дружніх» технологій;

в сфері боротьби з корупцією — 10) протидія усім видам корупції, включаючи вимагання і хабарництво.

Сформовано систему вимірювання та рейтингування корпоративної стабільності. Зокрема, створено і розширюється індекс Доу-Джонса за корпоративною стабільністю (Dow Jones Sustainability Index), у рамках якого рейтингуються компанії. З’явився навіть корпоративний кодекс соціально відповідального лобіювання.

Матриця Стабільності (більш як 20 «показників дії») об’єднує групи чинників, зображені на рис. 3.

Окрім показників і чинників, які стосуються корпоративної стабільності, у цей блок також включено показники, що характеризують інші важливі для України аспекти стабільності зростання: енергобезпека, енергоефективність економіки, загальні показники навантаження на довкілля, ряд показників, які характеризують якість товарів і послуг, а також ефективність системи охорони здоров’я.

4. Соціальна
згуртованість
і соціальний капітал (Згуртованість)

Конкурентоспроможна економіка неможлива без демократії, яка, у свою чергу, стає економічно ефективнішою за високого ступеня соціальної згуртованості населення. Без цього, як свідчить досвід багатьох країн, неможливий і економічний прорив.

Соціальна згуртованість складається із двох найважливіших параметрів сучасного демократичного суспільства: (1) рівня соціальної «інклюзивності» (від англ. to include — охоплювати, включати) і (2) розвиненості соціального капіталу. Недолік традиційного підходу до економічної політики в країнах із перехідною економікою полягає в тому, що він не враховує ані важливості першого, ні наявності і впливу другого.

«Інклюзивне» суспільство вживає цілеспрямованих заходів для зменшення різного роду соціальних і культурних дискримінацій, звуження небезпечних розривів у майновій диференціації, залучення в соціальну тканину усіх без винятку категорій людей.

До основних перешкод для повноцінної участі громадян у громадському житті належать: (1) законодавчі або адміністративні обмеження (наприклад, зайнятості); (2) відсутність повної інтеграції в суспільство (за расовими, культурними ознаками, належністю до сексуальних меншин тощо); (3) мовні бар’єри або труднощі; (4) віддаленість проживання; (5) непристосованість суспільної інфраструктури для літніх людей та інвалідів; (6) відсутність за наявних вакансій спеціалістів необхідних професій; (7) ускладненість або відсутність доступу до інформації, засобів комунікацій і Інтернету. Характерно, що Лісабонська стратегія конкурентоспроможності Євросоюзу визначає серед найважливіших пріоритетів досягнення високого ступеня «інклюзивності» суспільства.

Попри молодість і відсутність поки ще чіткої методології вимірювання, поняття «соціальний капітал», запроваджнене вперше соціологом Дж.Коулменом і розвинене відомим політологом Ф.Фукуямою, успішно прижилося в економічній науці і політичній практиці. За визначенням ОЕСР, соціальний капітал — це комплекс зв’язків, підтримуваних на основі неформальних цінностей, норм і понять, які поділяються членами соціальних груп і спільнот, що створює між ними критичну масу довіри та соціальної підтримки, ефект співробітництва і взаємодії.

На Заході інтерес до соціального капіталу, його вимірювання та методів його накопичення різко зріс, особливо після того, як стало зрозуміло, що реалізація ефективної політики економічного зростання та створення Економіки знань потребує високого ступеня вміння людей, різних груп і спільнот, включаючи політичні партії, співпрацювати для досягнення спільної мети. Соціальний капітал слід розглядати як особливий суспільний ресурс (капітал), котрий, взаємодіючи з іншими видами капіталу (природним, економічно створеним і людським) у контексті культурних, політичних, інституціональних і регуляторних умов, сприяє стабільності та динамізму економічного зростання, тобто конкурентоспроможності.

Врахування й вимірювання всіх чинників, які впливають на соціальну згуртованість і соціальний капітал, а також розробка відповідних заходів політики є найскладнішою, «пілотною» складовою ТЕП. Методології вимірювання соцкапіталу перебувають у процесі розробки й удосконалення. Вони переважно базуються на результатах складних соціологічних опитувань і включають близько сотні показників і оцінок.

Серед лозаннських показників є усього лише кілька, котрі безпосередньо стосуються соціального капіталу. Розробка або адаптація для України найбільш просунутих методологій вимірювання соцкапіталу (як, наприклад, методології Австралійського статистичного бюро) — наступний етап розробки ТЕП.

Звісно, вимірювати й оцінювати ці чинники та показники надзвичайно складно — так само, як заміряти, без сумніву, важливу роль культури у формуванні більш конкурентоспроможної країни. Поки що не існує методологічно вивірених відповідей на всі запитання. Однак є чітке розуміння того, що провал попередніх програм і стратегій пояснювався багато в чому ігноруванням на рівні економічної політики цих найважливіших складових економічного успіху країни.

Матриця Згуртованості може бути умовно представлена в такому вигляді (рис. 4).

Що розвиненіший соціальний капітал і вищий рівень соціальної згуртованості, то більшу можливість політичного маневру для здійснення непопулярних і болючих структурних реформ має влада.

Найважливішу роль у формуванні соціального капіталу відіграє наявність у суспільстві національної ідеї. Що стосується України, то тут національну ідею, на наш погляд, потрібно шукати в майбутньому, а не в минулому. Крім того, в етнічно неоднорідному суспільстві вона не повинна мати яскраво вираженого націоналістичного забарвлення.

Ідеологічним «стрижнем» Технології економічного прориву є конкурентоспроможність країни, що її РКУ просуває як національну ідею.

На думку РКУ, ідея майбутньої конкурентоспроможності країни в глобальній Економіці знань як мета, що постійно розвивається, може стати для країни національною ідеєю. Передусім тому, що вона аполітична, прагматична, змагальна, методологічно розроблена, міжнародно порівнювана і суспільно перевірювана.

У популярному контексті конкурентоспроможність країни може бути аналогом спорту або іншого виду міжнародної змагальності. Згадаймо радянське минуле: важливим об’єднавчим чинником було військове, економічне, технологічне і навіть культурне змагання із Заходом.

Виникає логічне запитання: чому успіхи країни — у бізнесі й економіці, у науці й освіті, в інноваціях і культурі — не можуть бути приводом для національної гордості та патріотизму, для об’єднання населення країни?

Як упровадити Технологію економічного прориву в «політичне виробництво»?

Очевидно, що деякий потенціал і певні ресурси для економічного (конкурентного) прориву в Україні є. Його реалізація може привести протягом 10—15 років до значного підвищення рівня та якості життя людей.

Прорив залежить не тільки і не стільки від правильності на папері тієї чи іншої економічної політики, від точності технологій, скільки від речей, які складно виміряти і ще складніше втілити. Від затвердження справді об’єднавчої і прагматичної національної ідеї, від формування дієвого соціального капіталу, від підвищення якості влади та її відділення від великого бізнесу, від очищення політичних еліти та інституцій, від інтеграції національної культури в кухню економічної політики, від конструктивної взаємодії основних зацікавлених сторін (stakeholders) у проекті «Конкурентоспроможна країна». А такими є і роботодавці (бізнес), і працівники (профспілки), і влада, і науково-освітня сфера, і громадянське суспільство.

У країни з’явиться значно більше шансів досягти успіху, якщо великий бізнес усвідомить, що деяке «самозречення» зараз (підтримка десяти заповідей корпоративної соціальної відповідальності, а також чесної конкуренції, зміцнення незалежності судової системи, інвестування в розвиток науки, освіти, венчурного капіталу) в майбутньому досить швидко дасть більш серйозні результати.