Пошук послідовності в діях вітчизняних політиків — заняття найвищою мірою невдячне. Бог із ним, із Кучмою — він ніколи не був зразком лицарської вірності власному слову. Проте серед його колег за ремеслом знайшлося чимало послідовників Леоніда Даниловича. З’ясувалося, що надзвичайно небезпечна недуга, що зветься політичною забудькуватістю, уражає обранців народу, незалежно від декларованої політичної орієнтації.
Ми дамо спокій найревнішим президентським посіпакам, котрі з однаковим запалом підтримали всі три президентські варіанти політичної реформи. Причому їх аніскільки не бентежило те, що кожний новий проект начисто спростовував попередній. Набагато більше насторожує той факт, що здібними учнями еталонно непослідовного Президента дедалі частіше виявляються представники опозиції.
Лідер «Нашої України», коли починається розмова про конституційні перетворення, уподібнюється до буриданового віслюка. І це при тому, що саме він зробив перший упевнений крок у напрямі реальної політичної реформи: у травні 2002 року «НУ» виступила ініціатором появи так званого Договору про спільні дії. Документ цей, по суті, був планом дій, реалізація якого привела б до помітного ослаблення повноважень глави держави й настільки ж істотного розширення прав парламенту й повноважень уряду. Задум колишнього прем’єра зазнав краху, оскільки відверто суперечив інтересам чинного Президента. Проте в березні 2003-го двоє головних політиків несподівано помінялися ролями: Леонід Данилович перетворився на поборника ідей парламентаризму, зате висловлювання Віктора Андрійовича щодо доцільності таких перетворень стали куди стриманішими та скептичнішими. Утім, дуже скоро з’ясувалося, що реформа, задумана гарантом, насправді може обернутися не лише посиленням влади Кучми, а навіть її пролонгацією. І ось уже автограф лідера «наших українців» (разом з підписами Мороза, Симоненка й Тимошенко) прикрашає «Меморандум щодо політичної реформи», який закликає до «обрізання» президентських повноважень. Президент (принаймні на словах) задкує — і Ющенко теж починає рачкувати, висловлюючи праведне обурення тим, що Президент перетворюється на «ляльку, скоріше, церемоніальну фігуру, ніж на один із центрів влади».
Дива політичної гнучкості демонструє й Олександр Мороз. Можливо, переговори керівника Соцпартії з Віктором Медведчуком і не викликали б такого резонансу в суспільстві, якби Олександр Олександрович так довго не товкмачив про підступність влади й не застерігав настільки старанно своїх союзників від загравання з нею. Дивує ще одна обставина. Мороз, як і його колега за лівим табором Петро Симоненко, давно й послідовно заперечував політичну легітимність президентської адміністрації, її статус центру політичного впливу. Проте переговори про долю політичної реформи вони вели не з Президентом (що було б куди більш виправдано), а лише з начальником його канцелярії. І вдовольнялися при цьому лише усним твердженням Медведчука, що він діє за дорученням і від імені глави держави.
Ясна річ, можна сховатися за словами, що велика мета виправдовує досить сумнівні засоби її досягнення. Безумовно, заради долі країни можна переступити через образи, заглушити підозри, загнати вглиб амбіції, знехтувати умовностями політичного етикету. Але дії Мороза й Симоненка можна назвати виправданими тільки при дотриманні двох обов’язкових умов. По-перше, вони зобов’язані чітко уявляти, на що йдуть. По-друге, документ, лобістами якого виступають двоє таких досвідчених політиків (не бувши при цьому його авторами), повинен бути вартий того, щоб наступити на горло власній політичній пісні. Інакше є ризик виявитися підспівувачами в чужому хорі.
Сьогодні Олександр Мороз добровільно взяв на себе ношу адвоката документа, з яким поки що ніхто як слід не ознайомився. На наш погляд, виходить це в нього досить кепсько. У словах Олександра Олександровича відчувається незвична для лідера Соцпартії невпевненість, і тому, можливо, його аргументи не виглядають досить переконливими. Але в дечому Мороз безумовно має рацію. Неможливо створити геніальну п’єсу, якщо ти заздалегідь знаєш, які ролі дадуть конкретним посереднім акторам із конкретного провінційного театру. Конституція — п’єса, написання якої повинно надихатися надією, що колись її зіграють геніальні майстри політичної сцени. І талант письменника повинен полягати саме в тому, щоб найбездарніший актор не зміг зіпсувати враження від великого твору. І найвинахідливіший постановник не зміг вийти за межі авторського задуму.
Чи візьмуть таку творчу висоту наші законописьменники — велике запитання. Але щоб оцінити якість уже наявних чорнових рукописів, нам із вами доведеться (наскільки це можливо) абстрагуватися від реальних персонажів. І відігнати нав’язливі бачення:
— Леоніда Кучму, що будь-якою ціною чіпляється за владу;
— Віктора Ющенка, що вже бачить себе новим главою держави, тож не хоче урізувати наявні президентські повноваження;
— Віктора Медведчука, котрий не зможе відкрито виграти президентські вибори, але вперто не прощається з мрією про всеукраїнське панування;
— Олександра Мороза, котрому союзники дорікають за майже маніакальну відданість ідеям парламентаризму, а недруги підозрюють у політичному дворушництві.
Під словами «президент», «прем’єр-міністр», «голова Верховної Ради» etc. не рекомендується мати на увазі істот, що складаються з плоті, крові й амбіцій. Ми з вами повинні бачити лише адміністративні одиниці, наділені чітко окресленими правами (делегованими народом) і обов’язками (перед цим самим народом). Тільки в цьому випадку ми зможемо більш-менш об’єктивно оцінити відповідність чергової ініціативи Банкової головному завданню реформи.
Завдання це найрізноманітніші політичні математики формулюють приблизно однаково — позбавити обличчя влади від непристойних розмірів флюсу та призначити відповідального за лікування. Масштабні повноваження, зосереджені сьогодні в руках Президента України, спроможні розбестити кого завгодно. Важко не погодитися з Леонідом Кравчуком — тут і в найсвітлішого янгола негайно з’являться акуратні вельзевулові ріжки. Подивимося, наскільки вдалою виявилася спроба екзерсису.
Перш ніж братися за аналіз законопроекту (що потрапив у наші руки тільки вчора з джерела, близького до адміністрації Президента), звернемо вашу увагу на три найпоширеніші судження про нього.
Перше: документ, що зафіксував домовленості між Віктором Медведчуком, Олександром Морозом і Петром Симоненком є планом переходу до набагато жорсткішої форми парламентської республіки. Доказом цього, на думку численних коментаторів, є норма, яка передбачає обрання Президента парламентом.
Друге — законопроект (в загальних рисах узгоджений главою АП, лідером СПУ й керівником КПУ) максимально повно враховує напрацювання тимчасової конституційної комісії парламенту.
Третє — Президент, відповідно до нової версії конституційних трансформацій, перестає бути реальним політичним гравцем.
Дивовижною є та обставина, що суперечки навколо механізму обрання Президента виявилися найбільш пристрасними. Адже справа не стільки в процедурі, скільки в повноваженнях того, кого вже поквапилися списати в розряд «церемоніальних фігур». І потім, якщо Президент — «лялька», тоді яка, власне, різниця, хто назве його ім’я — народ чи його повноважні представники?
Цікаво й те, що яскраво виражений пропарламентський характер нового варіанта реформ не ставить під сумнів ніхто — ні прибічники реформи, ні її супротивники, ні захисники Президента, ні його опоненти. Останні небезпідставно шукають у несподіваній зговірливості Леоніда Даниловича підступ — намагаються обчислити, яким саме чином хитрий гарант збирається надурити своїх ворогів, а заразом і своїх друзів (настільки ж численних і таких самих заклятих).
Що послужило справжньою причиною «сепаратизму» Олександра Мороза? Як поведеться в сформованій ситуації Юлія Тимошенко? Хто саме готує собі новий політичний аеродром — особисто Леонід Данилович? Чи все це — підступні витівки його «вірного Яго» — Віктора Медведчука. Суперечки ці настільки захопили провідних гравців, що вони не змогли (чи не схотіли?) вдивитися в справжній зміст чергових конституційних новацій. Які, за словами Олександра Мороза, «принаймні на 95% збігаються з парламентським проектом змін до Конституції».
Ну що ж, давайте звіряти. Уже після побіжного знайомства з запропонованою новою редакцією Основного Закону з’ясовується, що «церемоніальна фігура», виявляється, «здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави» і що «Кабінет міністрів відповідальний перед Президентом». Причому форми відповідальності не обумовлено. Цього, природно, не було в законопроекті, який одержав попереднє добро Верховної Ради. І бути не могло, оскільки при жорсткій парламентській моделі таких функцій у Президента (до того ж обраного парламентом) бути не може.
Проте Президент, що живе на сторінках обговорюваного нами документа, миритися з таким станом справ не хоче. Доказ цього ми зустрічаємо мало не на кожній сторінці. Відповідно до чинного Основного Закону, Президент має право призначити третину Конституційного суду, а відповідно до нової редакції в нього — уже половина. Конституція зразка 1996 року передбачає лише одну умову для дострокового розпуску Верховної Ради. Парламентський законопроект (на який посилався Мороз) — два. А той, що лежить перед очима вашого покірного слуги, — аж чотири. При цьому процедура імпічменту залишається незмінною.
Давайте дослідимо ці деталі проектованого конституційного механізму уважніше. Відповідно до нової версії 83-ї статті Основного Закону, у Верховній Раді, згідно з результатами парламентських виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, у яку повинна ввійти більшість народних обранців. На усушку й утрушування коаліції парламентаріям дається не більше місяця. Якщо депутати впораються з першим конституційним завданням, перед ними постане нове — не пізніше, ніж за шістдесят днів вони повинні сформувати Кабінет міністрів, попередньо подавши на розгляд Президента узгоджену кандидатуру прем’єра. При цьому коаліція несе повну відповідальність за дії породженого нею уряду.
Відразу виникає кілька запитань. Чому право висувати прем’єра повинна мати лише коаліція? А якщо якась політична сила за підсумками виборів одержить більше половини мандатів, то чому вона, власне, повинна входити з кимось у коаліцію? Якщо ця політична сила є альянсом кількох організацій, то чи може вона вважатися коаліцією? І якщо вона спробує зайнятися добором кадрів для центрального органу виконавчої влади самостійно, чи вважатиметься це порушенням Конституції?
Ще один нюанс: у проекті тимчасової конституційної комісії містилася заборона на перехід депутатів із фракції до фракції. Це трохи ущемляло права чотирьох із половиною сотень громадян, але було гарантією стабільності потенційної парламентської більшості. У новітньому проекті Банкової такої заборони немає. Давайте змоделюємо ситуацію: парламент створює коаліцію і формує Кабмін. А через півроку члени коаліції розбігаються по нових нірках, коаліція розвалюється. У результаті створюється нова більшість, що гуртується навколо іншої політичної сили й перевищує за чисельністю попередню. Чи є ця обставина приводом для перегляду попередніх кадрових домовленостей і відставки Кабінету? А якщо ні, то хто відповідатиме за дії уряду, якщо в парламенті змінилася влада?
Запропонована процедура формування центральної структури виконавчої влади, на наш погляд, також далека від досконалості. У парламентському проекті відповідну схему прописано чіткіше. Нагадаємо: за поданням Президента, на посаду прем’єра призначається представник політичної партії (або блоку), що має більшість депутатських мандатів. Якщо партія відмовляється від висування свого ставленика або ж він не одержує вотуму довіри колег, його місце займає делегат другої за чисельністю парламентської сили. У разі відхилення і його кандидатури, набирає сили запасний варіант: настає черга висуванця коаліції, у яку повинні входити понад 226 депутатів.
А в проекті Банкової все просто й жорстко. Лише місяць — на формування коаліції (у створенні якої, можливо, й потреби немає). Не вписалися — дострокові вибори. Потім — аж два місяці на обрання голови ВР і віце-спікерів, голів комітетів та їхніх заступників, узгодження кандидатури прем’єра й персонального списку членів Кабміну. Не вклалися — розпуск парламенту. При цьому парламент заганяють у жорсткі часові рамки, а Президента — ні. Обумовлено, у який термін коаліція повинна оформити свої пропозиції щодо кандидатури прем’єра, але при цьому не обумовлено, у який термін Президент повинен внести цю кандидатуру на розгляд парламенту. Отже, якщо він роздумуватиме над пропозицією протягом двох місяців, то ВР буде розпущено, а Президент залишиться на своїй посаді. Вже не кажемо про те, що, за новою версією конституційних змін, кількість заступників парламентського лідера визначає сама Верховна Рада. На визначення оптимальної кількості віце-спікерів і на пошук достойних саме два місяці й підуть. Складається враження, що автори документа точно не хочуть, аби парламент жив довго.
До речі, кількість віце-спікерів передбачається збільшити, а повноваження спікера пропонується підкоригувати. З одного боку — йому надається право виконувати обов’язки Президента у разі хвороби, смерті, відставки чи відмови від влади останнього. З іншого — вплив голови ВР на парламент планують трохи обмежити в новому варіанті 88-ї статті. Відповідно до чинної редакції, перша особа вищого законодавчого органу «веде засідання Верховної Ради України й організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України». Слово «засідання» в обох випадках доповнили епітетом «пленарні». Дрібниця? Можливо. Але, як роз’яснили юристи, це уточнення може поставити під сумнів досі ніким не заперечуване право спікера — ініціювати парламентські слухання, збори депутатів, спільні засідання керівництва парламенту з главами комітетів та фракцій і, природно, головувати на них. Усім відомі випадки, коли парламент розглядав важливі питання навіть за відсутності кворуму. І робив це, як само собою зрозуміле, під керівництвом спікера. Важко переоцінити роль голови ВР при владнанні конфліктних ситуацій, що виникають у зв’язку з відмовою від реєстрації більшості депутатів. Тепер гасити пожежі він зможе тільки на громадських засадах, усупереч Конституції. Можливо, ваш покірний слуга трохи перебільшує, але цією малозначною правкою роль повноцінного лідера парламентської сім’ї цілком можна звести до функцій формального спікера. Дивне нововведення, якщо взяти на віру те, що автори проекту справді переймаються посиленням значимості парламенту й підвищенням ефективності його роботи.
Про те, наскільки важливу роль відводять автори законопроекту вищому законодавчому органу в новій системі політичного устрою, можна судити, до речі, і з такої деталі. У 83-й статті Основного Закону міститься вкрай важлива (з погляду правознавців) норма, яку ми дозволимо собі процитувати. «У випадку завершення терміну повноважень Верховної Ради під час дії воєнного або надзвичайного стану (виділено нами. — Ред.) її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного або надзвичайного стану».
Так ось, цю норму пропонується ліквідувати. Хіба ця обставина не повинна викликати тривогу? Хіба нормально, що комусь дуже хочеться обмежити не тільки вплив спікера на парламент, а й вплив парламенту на країну? Тим паче що ми з вами з’ясували: кількість причин, із яких Президент може достроково припинити повноваження ВР, збільшилася вчетверо. Про дві умови ми вже згадували, ще одна (тридцять днів без пленарних засідань) залишилася у спадок від старої редакції Конституції. Ну і, нарешті, четверта — депутати повинні передчасно попрощатися зі своїми мандатами, якщо протягом трьох місяців вони не сподобились явити країні нового Президента. При цьому обраним він стане лише тоді, коли за нього віддадуть свої голоси не менше 3/4 конституційного складу Ради. Зробити це, як ви розумієте, буде вельми непросто. Хоча б тому, що Президент (як з’ясовується при уважному прочитанні нового витвору Банкової) — зовсім не декоративний персонаж, а орган влади з досить відчутними повноваженнями, які в низці випадків навіть посилюються.
Принаймні важелів впливу на парламент у Президента (за умови реалізації обговорюваного плану) буде набагато більше. Зате для Верховної Ради Президент, як і раніше, невразливий. Парламентський законопроект передбачав полегшену процедуру відмови від влади першої особи держави. Якщо ж виходити з того, що Президента обиратиме парламент, то логічно припустити: механізм дострокового припинення його повноважень має бути максимально спрощеним. Оскільки при такій моделі політичного устрою він, за ідеєю, повинен бути не так гарантом Конституції, як гарантом стабільності влади, пов’язаної принципами взаємної відповідальності. Не так верховним арбітром нації, як третейським арбітром у суперечках між владними інститутами.
Але — дивовижне поруч — процедуру імпічменту зразка 1996 року пропонується залишити без змін. Ту саму процедуру, за якою усунути Президента від керма можливо тільки теоретично. Ту саму процедуру, яку можна вважати символом абсолютної президентської влади — абсолютно всемогутньої та цілком безкарної.
А тепер настав час змоделювати чергову ситуацію. Парламент не виконує вчасно одного з чотирьох конституційних завдань і достроково вирушає на відпочинок. Президент приймає рішення про введення надзвичайного стану. (Це його право, обумовлене 21 пунктом 106 статті чинної Конституції і збережене в новій версії.) Повноваження Верховної Ради не подовжуються — останній пункт 83-ї статті, як ми знаємо, скасовано. Хто, за відсутності парламенту з його горезвісними коаліціями, відповідає за дії Кабінету — незрозуміло. Зате хто має змогу контролювати його — очевидно. Нова редакція 15 пункту 106 статті Основного Закону закріплює за Президентом право «зупиняти дію актів Кабінету міністрів України через невідповідність Конституції та законам України з одночасним зверненням у Конституційний суд України щодо їх конституційності».
Верховної Ради, яка могла б заступитися за Кабмін, — немає. При цьому половина складу Конституційного суду — особи, призначені Президентом. Коли КС винесе рішення «щодо конституційності» — невідомо. По суті, єдиним центром влади в державі залишається Президент. Який залишається керівником своєрідного «резервного уряду» — Ради національної безпеки, її повноважень у Конституції не виписано, а до сфери діяльності (якщо виходити з чинного профільного закону) можна за бажання зарахувати все, що захочеться. Де гарантія, що Радбез в умовах форс-мажору не перетвориться на центральний орган виконавчої влади? Тим паче що дії цього органу буде підкріплено законодавчо: і в чинній Конституції, і в проекті Банкової є норма, за якою «акти президента, видані в рамках повноважень, передбачених пунктами 5,8,18, 21 і 23 статті 106, скріплюються підписами прем’єр-міністра й міністра, відповідального за акт і його виконання». Пояснимо: пункт 18 статті 106 формулюється дуже просто: «Президент очолює Раду національної безпеки». І все — повноваження не розписано. За відсутності стримуючого чинника (достроково розпущеної Верховної Ради) президент може своїм актом доручити Радбезу зробити все що завгодно. А прем’єр зобов’язаний це «що завгодно» підписати, оскільки цього вимагає Конституція.
Ось вам і парламентська республіка! Ось вам і «лялька» — багато хто дорого дав би, щоб стати в неї ляльководом. Можна назвати описаний нами сценарій фантастикою. Але виключати його, погодьтеся, не можна. І на наших із вами очах геніальна п’єса ризикує перетворитися на поганенький трилер. Що скажете на це, добродії конституційні письменники?
Для повноти картини спробуємо коротенько описати, якими ще повноваженнями наділяє «церемоніальну фігуру» проект, що його авторство приписують Віктору Медведчуку. І наскільки ці повноваження відповідають духові й букві парламентського варіанту, напрацювання якого (нагадаємо) нібито враховано на 95%.
Отже, крім усього іншого, Президент одержує право:
— призначати половину складу Національного банку України (цього немає ні в чинній Конституції, ні в парламентському проекті);
— накладати вето на закон про внесення змін у Конституцію (автори документа, підготовленого спеціальною погоджувальною комісією, вважали вкрай принциповою правку, відповідно до якої, Президент зобов’язаний беззастережно підписувати такий закон протягом доби з моменту його одержання).
Явно поспішили видати бажане за дійсне й ті, хто заявив, що Президент віддав на відкуп парламенту й уряду призначення силовиків та губернаторів. Запропонована редакція, порівняно з парламентським проектом, є кроком назад. Давайте порівняємо. За версією депутатів, «голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду та звільнюються з посади Кабінетом міністрів України (виділено нами. — Ред.) за поданням прем’єр-міністра України». За версією Медведчука — «Президент призначає за поданням прем’єр-міністра України голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їхні повноваження на цих посадах». Значна частина депутатського корпусу висловилася за те, щоб «Верховна Рада України призначала на посаду та звільняла з посади генерального прокурора України за поданням Президента». А Банкова щодо цього іншої думки: «Президент України призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України генерального прокурора України». Депутатський проект передбачає необхідність згоди ВР на призначення голови Служби безпеки Президентом за поданням прем’єра. В аналізованому нами документі Президент вносить подання про призначення керівника спецслужби самостійно. Крім того, в новій версії ані слова про те, хто ж повинен призначати і знімати главу Державної податкової адміністрації...
Тож ототожнювати медведчуківський труд із законопроектом, підготовленим депутатами, складно. Настільки ж важко категорично стверджувати, що стоїть за виявленими нами прогалинами — банальна халатність авторів чи прихований підступний намір. І вже зовсім непросто передбачити, який вигляд матиме цей «пропарламентський» варіант після того, як його візьме в роботу Рада.
У вівторок відкривається новий театрально-політичний сезон. І кожен актор не одну зіграє роль. І від кожного залежить, чим у результаті може стати Конституція — «Одою до радості», написаною для Великого Театру. Чи картою Театру Воєнних Дій.