Ви помітили, останні кілька місяців українському інформаційному простору чогось явно бракувало? Неясне відчуття втрати якогось важливого ньюсмейкера все відчутніше стало охоплювати тих, хто звик уважно стежити за розвитком політичних подій у країні. І ось нарешті прояснилося: ах, так! Ну, звісно ж, Національна рада з питань телебачення і радіомовлення! І як ми могли про неї забути? А справді, щось підозріло тихим і непомітним став цей, із дозволу сказати, орган, який ще зовсім недавно за рівнем виробництва конфліктів і скандалів загрожував затьмарити собою інші політколективи вітчизни.
Першим легким нагадуванням про «пропажі» стали укази Президента, якими глава держави поміняв двох членів Нацради зі своєї квоти, звільнивши Олександра Мартиненка та Юрія Плаксюка й призначивши на їхні місця Віктора Лешика та Миколу Фартушного. Захоплена початком нової парламентської сесії, новим етапом конституційної реформи та стрімким входженням країни в Єдиний економічний простір громадськість не стала приділяти увагу настільки незначній події. Однак вона, як з’ясувалося пізніше, послужила предтечею скандалу, який обіцяє повернути Національну раду до вищої ліги збурювачів політичного спокою.
Та перед тим, як перейти безпосередньо до викладення суті нового нацрадівського конфлікту, хотілося б усе-таки трохи докладніше зупинитися на проведеній Президентом рокіровці в складі своєї четвірки членів Нацради (якщо хтось забув, відповідно до законодавства, НР формується з восьми осіб, половину з яких призначає глава держави, другу половину обирає Верховна Рада). Жодних видимих причин для кадрових змін у НР у Леоніда Кучми не було. Принаймні цьому не передувало жодне критичнео зауваження на адресу звільнених. Та й у звільнених указах навіть натяком не проливається світло на резонне в подібних випадках запитання: «За що, Леоніде Даниловичу?» Юрій Плаксюк перебував у складі Нацради з 1995 року (із трирічною перервою, під час якої працював гендиректором ICTV). При цьому не раз потрапляв у НР за президентською квотою. І щоразу обирався відповідальним секретарем. Як помічають спостерігачі, попри те, що формально Юрій Олександрович продовжував залишатися людиною, близькою хазяїну ICTV і пари ще двох загальнонаціональних телеканалів, у його ділових контактах намітився деякий крен у бік глави парламенту Володимира Литвина. Напередодні відставки Плаксюк був помічений у складі осіб, які супроводжували спікера в одній із зарубіжних поїздок. Комусь така «провинність», можливо, здасться до кумедного безглуздою. Та це, якщо припускати, що ініціатива про рокіровку в НР виходила від того, хто підписував указ про звільнення. Характер же проведеної кадрової операції та її перші результати свідчать про те, що головний її розробник перебуває в безпосередній близькості не стільки від Президента, скільки від глави його адміністрації. Проте про це трохи пізніше.
Що ж до другого відставника, то ні усних, ні письмових слідів невдоволення їм із боку свого колишнього шефа (за якийсь час до призначення членом Нацради Олександр Мартиненко працював прес-секретарем Президента) «ДТ» виявити також не вдалося. Єдине, що хоч якось тягне на причину, через яку Мартиненко з Плаксюком могли поплатитися посадами, це те, що вони не досить активно виявляли себе представниками президентської сторони в Нацраді. Повторимося, НР уже рік як перестала продукувати чвари й сварки, що явилося результатом досягнутого його членами відносного миру та злагоди. Які, у свою чергу, послужили основою для злагодженої роботи цього складу Нацради, що отримав від попередників далеко непросту спадщину: деморалізований безкінечними війнами апарат, який напіврозвалився, море судових позовів, масу невирішених проблем. Нацрадівцям не залишалося нічого іншого, як, засукавши рукави, розгрібати завали, видаючи іноді за одне засідання понад 50 ліцензій. При цьому вміння знаходити компроміс і вирішувати суперечки мирним шляхом, набуті членами НР, передалося менеджерам телерадіокомпаній. Частот не збільшилося, їх, як і раніше, набагато менше, ніж тих, хто хоче займатися мовленням, але... «Настав час зрілості», — прокоментував ситуацію в телерадіопросторі один із працівників НР. За весь цей час жодна з загальнонаціональних мережних ТРК не відняла канал у когось із регіоналів, що раніш дуже часто ставало приводом для гучних конфліктів. Вдалося розрулити, що зовсім недавно здавалося майже неможливим, ситуацію з 30-м каналом — за нього донедавна йшла війна між ТЕТом (Григорій Суркіс) і ТРК «Київ» (Олександр Омельченко). А ступінь консенсусу в Нацраді яскраво ілюструвався рахунком 7:1, яким нерідко закінчувалися голосування його членів. До речі, за відгуками очевидців, цим одним, який протистояв семи, найчастіше був голова Нацради Борис Холод, котрий також представляв квоту Президента. Якщо врахувати його лояльність, що б’є через край, до глави держави, а також те, що, крім двох замінених гравців команди Банкової, у ній залишається тільки один боєць — Віктор Павленко, то версія тих, хто вважає, ніби ротаційні укази спрямовані на підвищення виконавчої дисципліни в членів президентської четвірки, виглядає непереконливо.
На кого розрахована акція залякування? На одного-єдиного Віктора Павленка? Та, як показали результати голосування за нового відповідального секретаря, який обирався нацрадівцями замість Плаксюка, котрий вибув, на нього це не подіяло. А історія з відповідальним секретарем, власне кажучи, і поклала край короткочасному періоду затишшя в будинку Нацради, в якому знову заговорили на підвищених тонах, голосно загрюкали двері й затремтіли стекла. Про те, що цю посаду займе новопризначений Віктор Лешик, було вирішено ще до засідання НР, де, власне, і проходило голосування. Ким? Тими, хто здійснює оперативне командування керівництвом Нацради. Докази? Списки службових телефонів членів НР — там Віктор Лешик уже представлений відповідальним секретарем, а також наявність його прізвища на документах, підписаних Борисом Холодом, у ряду тих, кому ці папери мають надходити для ознайомлення: першому заступнику голови НР, простому заступнику та відповідальному секретарю.
Таємним голосуванням членів Національної ради відповідальним секретарем було обрано Тетяну Лебедєву. За неї віддали голоси п’ятеро нацрадівців. За кандидатуру Лешика проголосував Борис Холод, сам претендент і його товариш із «кадрового зміцнення» Нацради — Микола Фартушний. Їхня переконаність у тому, що вони не опиняться в меншості, грунтувалася на враженні про монолітність президентської четвірки, а також на знанні ними особливостей характеру Тетяни Лебедєвої. А вони, на їхню думку, не мали дозволити їй проголосувати за саму себе.
Примітно, що спочатку «трійка» не стала особливо засмучуватися з приводу нереалізованих планів. Протоколи лічильної комісії з необхідною для затвердження рішення кількістю голосів були підписані всіма її членами, у тому числі й Борисом Холодом. Віктор Лешик, як розповідають очевидці, разом з іншими колегами підняв за перемогу Тетяни Лебедєвої келих шампанського і, вимовляючи вітальну промову, зауважив, що він не намагався перемогти її. Проте через кілька днів, протягом яких, мабуть, свіжепризначеним нагадали, із якою метою пробивалися укази про їхнє впровадження в НР, Віктор Лешик і Микола Фартушний заявили про нелегітимність обрання Тетяни Лебедєвої відповідальним секретарем, оскільки вони, мовляв, не поставили під відповідним протоколом свої підписи. Дивним чином зник диктофонний запис того історичного засідання, що зафіксував, як це прийнято внутрішнім регламентом НР, процес обрання відповідального секретаря.
Взагалі це алогічне положення з 36-ї статті закону про Національну раду, відповідно до якої рішення НР вважається прийнятим, якщо протокол підписаний у ході засідання всіма членами ради, які брали участь у голосуванні, є тим вузьким місцем, де рух можливий лише в одному напрямі. Щойно в членів НР виникають серйозні розбіжності, будь-хто з них, удавшись до нехитрого прийому, спроможний заблокувати всі під’їзні шляхи до вирішення питання. Алогізм цього перла законотворчості полягає в тому, що рішення НР, як йдеться в тому самому законі, приймаються голосуванням. Отже, голосуй не голосуй, все одно... Навіть якщо семеро з восьми нацрадівців висловляться при голосуванні «за», відсутності в протоколі одного підпису досить для визнання рішення недійсним.
Звичайно, коли сенсом діяльності є безперешкодний процес вирішення проблем і питань, що нагромадилися, згаданим положенням нікому не спадає на думку скористатися. Ну, стане сьогодні на шляху, скажімо, отримання ліцензії телекомпанією «Україна» у місті N член Нацради, обраний туди, приміром, від «Трудової України», — завтра член Нацради, чиєю батьківщиною є славнозвісний Донецький край, відмовиться підписуватися під протоколом про видачу чергового права мовлення в районному центрі L каналу ICTV. Та якщо людина керується далеко не благими намірами...
Кадрову перетасовку в Нацраді можна (і, швидше за все, потрібно) розглядати не стільки з погляду посилення президентського впливу на контролерів телерадіоефіру, скільки з позицій перерозподілу встановленого в НР балансу інтересів на користь керівної партії країни. Напевно, комусь здалося несправедливим, що Нацрада випадає з довгого ряду державних та інших органів, куди можна телефонувати з президентської адміністрації з вимогами й наказами, одержуючи потім звідти звіти про виконану роботу. Настала черга й Нацради, щоб нагадати останній, де, зрештою, у нас головний відділ кадрів країни. Глава НР, безумовно, повністю розділяє погляди керівництва Головного управління інформаційної політики адміністрації Президента на методи та перспективи розвитку вітчизняного мас-медійного простору. Та, по-перше, одного його обмаль буде. По-друге, Борис Холод уже давно і завзято проситься на менш нервову ділянку роботи, яка більше відповідала б його віку й стану здоров’я. До речі, чи не в цьому криється причина спокою Віктора Лешика в день поразки на виборах відповідального секретаря, що відпочатку його нинішнє впровадження в нацрадівські ряди проводилося з перспективою посадити його в крісло голови? Та першу ж невдачу новопризначеного, судячи з усього, було сприйнято його кураторами з АП як свою власну.
Сама по собі посада відповідального секретаря, стверджують знаючі люди, суто технічна. Та це якщо вона перебуває в руках незаангажованої, нейтральної людини. Якщо ж, як у нашому випадку, у діях людей простежується певна тенденційність, вона знаходить вже інше значення. Бланки ліцензій, що видаються телерадіокомпаніями, мають візуватися відповідальним секретарем. Те, як пан Лешик уміє користуватися своїм правом утримуватися від автографів, уже наочно продемонстровано. А крім того, що, напевно, також важливо, у розпорядженні відповідального секретаря знаходиться апарат Нацради. Розуміють це не лише на Банковій. Їхні колеги з Нацради, які протистоять у суперечці з Лешиком і Фартушним, не збираються здавати свої позиції. А це означає, що роботі Національної ради з питань телебачення і радіомовлення загрожує повний параліч. Можна припустити, що організатори кадрової революції в НР не виключали й такого сценарію розвитку подій. Бездіяльність Нацради напередодні президентських виборів, як це вже було 1999 року, — не найгірший варіант для влади. Управляти телерадіоефіром не через колегіальний орган, а безпосередньо через Держкомзв’язок, із її точки зору, набагато зручніше та ефективніше.
Однак, вирішуючи суто політичні питання, ті, хто затіяв новий конфлікт у НР, породжують проблеми бізнесового характеру. І що цікаво, у тому числі у своїх же патронів. Через неможливість продовжувати роботу НР так і не змогла забезпечити ліцензією (рішення про видачу якої вже практично готове) на 42-му каналі в Києві ТРК «ТЕТ». Під загрозою зриву опинився і процес подальшого розвитку регіональної мережі таких телекомпаній, як ICTV, СТБ, Новий, «Україна». І це нині, коли питання про прибутковість ТРК для їхніх засновників, які розпочинають розглядати свою участь у мас-медійному ринку не як політичну діяльність, а як бізнес, стає дедалі актуальнішим. А отримання максимальної кількості ліцензій для мережного каналу — це, як стверджують фахівці, у першу чергу капіталізація бізнесу.
Ту ситуацію, в якій нині опинилася рада, можна розглядати як масштабну модель стосунків, що склалися між членами президентського оточення. Публічно простежити їх дуже важко. А Нацрада — організація менш відкрита. Тут і проявилося, як на долоні, протистояння між Віктором Медведчуком і Віктором Пінчуком, яке намітилося останнім часом. Двоє звільнених членів НР належали до числа тих, хто не залишав без уваги прохання другого. Та й під колеса загальнонаціонального каналу ТРК «Україна», що належить донеччанам і набирає міць, не кидалися. Президент, його адміністрація, парламентська більшість, СБУ, МВС, керівники регіонів — ось далеко не повний список того, що контролює чи небезуспішно намагається контролювати партія Віктора Медведчука. Нацрада —лише чергова висота, яку заплановано взяти. Дайте мені точку опори, і я переверну світ. Дайте мені повноваження, і я забезпечу вам гарантії... А у вас у квартирі представник партії влади ще не прописався?