UA / RU
Підтримати ZN.ua

СВЯЩЕННІ КОРОВИ БУВАЮТЬ ЛИШЕ В ІНДІЇ

«ДТ» вдячне читачам, які активно відгукнулися на пропозицію редакції взяти участь у дискусії про роль, ідеали та проблеми громадянського суспільства...

Автор: Володимир Литвин

«ДТ» вдячне читачам, які активно відгукнулися на пропозицію редакції взяти участь у дискусії про роль, ідеали та проблеми громадянського суспільства. Протягом минулого тижня ми отримали понад два десятки статей на цю тему. Зрозуміло, усі відгуки ми опублікувати не можемо, однак уривки з найбільш цікавих, які залишилися за рамками паперового варіанта газети, будуть вміщені на сайті «ДТ» у розділі «Форум» - www.zn.kiev.ua Попри те, що «Дзеркало тижня» виявилося «викритим» Володимиром Литвином у тому, що в газеті має місце частка іноземного капіталу, ми з розумінням відгукнулися на прохання глави адміністрації розмістити на шпальтах «ДТ» його нову, на наш погляд, цікаву статтю. Ми вітаємо також і те, що підключився до дискусії лідер СДПУ(о) Віктор Медведчук, котрий дотримується дещо відмінних від Володимира Литвина поглядів на громадянське суспільство. Завдяки «Українській правді» ми можемо ознайомити наших читачів із деякими поглядами як на громадянське суспільство, так і на розгортання навколо нього дискусії за участю американського політолога Томаса Карозерса. Не виключено, що після ознайомлення з усіма вміщеними на шпальті матеріалами, читач вважатиме, що конфлікт вичерпано. Цілком можливо. Але дискусія триває...

Володимир Литвин

Тисячу разів має рацію Григорій Немиря, говорячи про нагальність серйозного обговорення проблем, пов’язаних із «відносинами між громадянським суспільством і державою». Має рацію і тоді, коли вказує на те, що міфи, сформовані навколо громадянського суспільства, вже дезавуювали або принаймні критично аналізували закордонні політологи з гучними іменами. Одне з цих імен — Томас Карозерс, статтю якого я досить широко використав і доповнив власними міркуваннями. Через непростиму неуважність випало посилання (за що перепрошую вченого), і вийшов несподіваний, певною мірою потішний і, як дехто вважає, спровокований ефект. Маючи на увазі цей ефект, окремі мої друзі й колеги навіть вирішили, що я його передбачив у дусі тих містифікацій та розіграшів, якими рясніє історія публіцистики.

Чомусь згадали, приміром, російського філософа-західника Петра Чаадаєва, який 1854 року написав французькою мовою невтішну для його країни статтю від імені вигаданого француза, нібито надруковану у французькому часописі. У ній він повторює свій знаменитий вирок слов’янофільським теоріям («ретроспективні утопії») і думку про те, що величезні розміри країни — не зовсім достатня підстава для національної гордості великоросів. Свого часу міністр закордонних справ Росії Андрій Козирєв виголосив на Заході від себе «чужу» промову, яка хвилин на сорок приголомшила світ. Демократ, західник, провідник політики партнерства зі США, він раптом заговорив мовою нової «холодної війни», щоб, як невдовзі пояснив ошелешеним слухачам, показати, чого хочуть російські критики тодішньої зовнішньої політики Єльцина. Цей розіграш ввійде в історію як єдина свого роду містифікація в політиці.

У чому ж полягає ефект, який мої друзі й недруги відтепер можуть називати «ефектом Литвина», залишаючи мені вирішувати, радіти з цього приводу чи сумувати? Вийшло так, що я нібито вирішив у настільки оригінальний спосіб викликати людей на максимально вільну розмову — щоб вони говорили незважаючи на закордонний авторитет, щоб він не тиснув на них. І я, до речі, далеко не впевнений, що всі противники запропонованого в цій статті погляду на речі висловлювалися б настільки рішуче по-більшовицькому і з ярликами, якби знали, що йдуть проти, так би мовити, «останнього слова в західній науці про демократію». Більше того, це «слово» взагалі не викликало б, гадаю (як не викликало в минулому), особливого суспільного резонансу. Проте досить було мені ввести його в український контекст «від себе», і шквал зневажливої, нестримної критики не залишив від нього каменя на камені.

Стала очевидною не формальна, а сутнісна природа цієї розмови в українських умовах, стало видно, на якому світі ми перебуваємо і що за погода в нас надворі. Тоді як на Заході тези й аргументи, спрямовані проти спроб міфотворчості під час обговорення проблем громадянського суспільства, сприймаються як звичайнісінький елемент академічної дискусії, у нас вони вважаються блюзнірством, богохульним зазіханням на символ віри, яка, усім відомо, не народжується в суперечці. Занадто багато в Україні мислителів, котрі полегшили собі існування тим, що одну душерятувальну світотворну віру замінили іншою.

Взяти хоча б обвинувачення (що прозвучало у статті Анатолія Гриценка) в тому, що я підступно «змішую організації громадянського суспільства зі злочинними угрупованнями й міжнародними терористами», мало не називаю їх «прямими посібниками фашистів» Тут — суто релігійний погляд на громадянське суспільство як на певну єдність, що має іманентні властивості, неодмінно позитивні. Як при такому підході накажете відокремити «чистих від нечистих» — скажімо, правозахисників від войовничих антиглобалістів, любителів словесності від підприємницьких картелів, фонди благодійні від фондів, які хитро займаються відмиванням брудних грошей? І хто, в остаточному підсумку, стане суддею, який відокремлює, виключає та карає? Є багато етичних проблем, нерозв’язних із допомогою кримінального кодексу. І коли американський президент Буш спирається у своїй політиці на той сегмент громадянського суспільства, який виступає проти абортів, нікому на Заході не спадає на думку ні оголошувати такі організації «антигромадянськими», ні звинувачувати їх у змові з владою.

Немає сенсу ломитися у відчинені двері, стверджуючи, що громадянська активність, глибоко структуроване громадянське суспільство — це соціальний капітал кожної держави (який і в традиційних демократіях може, інколи без видимих причин, іти на спад, як це на прикладі Америки показує Роберт Путнам). Але неможливо, залишаючись у наукових рамках, серйозно доводити, що цей потенціал завжди й послідовно переливається в потенціал економічний, і наводити цифри приросту валового продукту. Бідність взагалі громадянському суспільству не йде на користь, не зміцнює його, але й суспільна активність сама по собі від бідності не рятує: банкрутство Аргентини попри силу її профспілок — лише останній приклад у цьому ряду. При такому підході довелося б шукати причин нинішнього економічного застою, рецесії на Заході у спаді тамтешнього громадянського суспільства.

Абсурдність такої постановки питання очевидна. Щоб її формально подолати, деякі опоненти закидають мені, що я не знаю різниці між економічним зростанням та економічним розвитком. Мені справді важко уявити собі економіку, яка переживає бурхливе зростання і водночас досягає цього зростання без будь-якого розвитку. Винятки тільки підтверджують правило — адже західні економіки не є ні експортерами сировини, ні нафтовими еміратами. Я в такому підході вбачаю — даруйте на слові — невигубне марксистське прагнення ввести в науку ідеологічні, оціночні, тож завжди суб’єктивні критерії, розділити економічний добробут на ідейно правильний та ідейно невитриманий. (Принагідно нагадаю: більшовицька ідеологія — втілення конфліктності, рішуче протистояння діалогу, культ відмови від серединної культури. Непримиренність одержала назву партійної принциповості. Уособленням партійної принциповості був Ленін, якому, на думку дослідників, був далекий жанр діалогу, він визнавав лише загострену полеміку, конфронтацію, боротьбу. Докладніше див.: Більшовизм — соціокультурний феномен (досвід дослідження) Питання філософії, 2001, №12).

Приміром, німецьке повоєнне «економічне диво» було, з цих позицій, дуже неправильним — воно відбувалося в умовах щойно зароджуваного громадянського суспільства, у жорсткому окупаційному, денацифікуючому режимі.

Незаперечний батько німецького економічного дива Людвіг Ерхард у традиціях німецького ордолібералізму розумів роль держави як захист інтересів усього суспільства від партикулярних інтересів сильних і добре організованих громадських груп. Усвідомлюючи, що ринок і демократія — поживне середовище для виникнення й активності таких груп, що в цьому середовищі вони постійно намагатимуться тиснути на державну владу, прагнучи обстоювати свої приватні інтереси за рахунок цілого, він убачав призначення політики в тому, щоб не дозволити їм перерозподілити національний продукт на свою користь, придушити конкуренцію, урвати собі владні повноваження і завдяки цьому рознести державу на «нові феодальні вотчини» (термін Ерхарда).

Григорій Немиря має рацію, погоджуючись із тезою Томаса Карозерса, мною пропущеною, що «громадянське суспільство і держава потребують одне одного й у кращих світах вони розвиваються в тандемі, а не за рахунок одне одного». Це положення, до речі, поділяє і наш блок «За єдину Україну!». Цитую слова з мого виступу на з’їзді 12 січня 2002 року для тих, кого серйозно цікавить моя позиція:

«У контексті стратегічних політичних завдань передвиборного періоду важливе місце належить дальшому утвердженню та зміцненню інститутів громадянського суспільства. Причому суспільства активно відповідального, яке б не лише контролювало і критикувало державу та владу, а й брало на себе реалізацію властивих йому функцій. Держава повинна не керувати об’єднаннями громадян, а розширювати можливості їх участі у державних справах. Україні потрібна влада народу, а не влада над народом».

Центральна думка тут — не одне за рахунок іншого! Про це й ведеться суперечка: який тип політики ефективний у наших умовах, який із них не тільки бажаний, а й можливий, — представницька демократія з розвиненою партійною структурою, що формує уряди за результатами всенародних виборів, чи «неполітична політика», яка не потребує партій і спирається на масові настрої, на активність безпартійного населення, на експертні можливості неурядових організацій.

За другою концепцією, яка рішуче нівелює роль виборів, здійснювати владні повноваження повинні не політики («безвідповідальні та корумповані»), а експерти, вирощені в надрах НПО. До цього другого варіанта, здається, негласно схиляються й окремі теоретики громадянського суспільства в Росії. Але західні політологи до «влади експертів» ставляться досить скептично. Посилаюся на роботу відомого фахівця з теорії демократії Роберта Даля. У книжці «Про демократію» (Robert Alan Dahl, On democracy, 1998), він — не заперечуючи ролі ділових експертів при політиках — проводить думку про те, що політичні рішення завжди містять у собі елемент етичного вибору між різними «варіантами добра». У цьому виборі в експерта немає жодних переваг перед «людиною з вулиці», перед пересічним виборцем. Для управління державою експертних знань замало, вважає Даль, та й ніякий експерт неспроможний врахувати всіх граней проблеми і поворотів подій. «Тільки залучення всіх дорослих громадян в основні фази прийняття політичного рішення (шляхом участі у виборах, у референдумах тощо) дає теоретичний шанс урахувати справді загальні інтереси», — пише Р.Даль.

Суперечка ця якщо й має певну гостроту і присмак доленосного вибору, то лише в посткомуністичному світі. У «старих демократіях» політик на це перехрестя практично ніколи не потрапляє. Усе, що починається як громадський рух, але хоче робити політику, закінчується як партія. «Зелені» у країнах Європи приклад цього. Так само поводяться серйозні люди. Гілларі Клінтон, скажімо, вважається неабияким фахівцем у царині громадянського суспільства — принаймні успішно читає лекції на цю тему. Але, вирішивши йти в політику, вона й секунди не сумнівалася, не прикидала, чи не краще їй дійово впливати на політиків, будучи експертом і громадським діячем, — вона вступила в партію і стала сенатором.

«Громадянське суспільство й держава потребують одне одного й у кращих світах вони розвиваються в тандемі... ». Відчуваєте тонку іронію в цих словах шанованого мною американського політолога? Якби Томас Карозерс міг назвати ім’я такої щасливої держави, він, гадаю, неодмінно так і зробив би. У кращих світах... У тому й фокус, що емпірично описати громадянське суспільство, порівняти з якимось еталоном, квантифікувати — неможливо. Хіба що в порядку дискусії. Тож ніхто серйозно й не порівнює Норвегію з Іспанією, Італію зі Сполученими Штатами. Хіба що «нові демократії» можна з публіцистичною легкістю затаврувати як недосить громадянські.

І ще раз має рацію Григорій Немиря, говорячи, що ідеальних демократій не існує. Їх немає ніде тому, що не може бути. Є демократичний ідеал і конкретний демократичний досвід. Вони не тільки не збігаються — між ними завжди зберігається поле напруження, як між електродами. Уже згадуваний Роберт Даль, приміром, скептично ставиться до думки про те, що демократичний ідеал і політична емпірика загалом коли-небудь можуть збігтися. Демократія — це модель суспільного устрою, яка не знає постановки цілі. Зате вона знає спосіб наближення до цієї неіснуючої цілі — це принцип участі всіх громадян у громадському й політичному житті, залучення їх, втягування на цю ниву. Не може такою кінцевою метою бути й громадянське суспільство. Досягнення мети означало б водночас і кінець історії, легковажно обіцяний Френсісом Фукуямою. Україна ж перебуває на початку шляху.

Зате наше суспільство давно заслуговує (а можливо, й дозріло для... ) серйозної дискусії із цих питань, дискусії «без особистостей» і, по змозі, без політичних пристрастей.

То що обурило моїх опонентів? Що обурює взагалі багатьох хороших людей, щирих демократів українських? Те, що ми — я зокрема — не молимося на громадянське суспільство. Ні взагалі на громадянське суспільство, ні на українське зокрема.

Я уточнив би так. Я молюся на Ідеал громадянського суспільства. Але я — прагматик. Мені здається, що я дивлюся на речі тверезо. Я бачу, що воно таке — паростки громадянського суспільства в нас. Я бачу не тільки хороші паростки, а й погані, небезпечні.

Ось вам приклад. Зібралася група людей та й заявила, що вона боротиметься за те, щоб у всіх установах була квота для осіб певної національності. Стільки їх повинно бути в МВС, ДПАУ, СБУ, стільки там і там. (Як ви їх добиратимете? Що робитимете з «полукровками»?) Ця група — це що? Це — осередок громадянського суспільства. Що повинна робити влада? Радіти, що такий осередок з’явився? Чи все-таки засмучуватися і прямо говорити: я, влада, пам’ятайте, буду готова до того, щоб, коли ви або схожі на вас почнете зариватися, закликати вас до порядку.

Громадянське суспільство може складатися з таких осередків, які жити не дадуть — і не дають — ні одне одному, ні спільноті, ні всьому громадянському суспільству. Навіть у найбільш зрілих демократіях таких осередків хоч греблю гати... У Росії є такий осередок громадянського суспільства — і не один, — який заявляє: «Нам не потрібен Крим. Нам потрібна вся Україна». То що, з любові до Ідеалу громадянського суспільства ми повинні радіти такому розвитку громадянської ініціативи в наших сусідів?

Громадянське суспільство таке, які громадяни. Якщо громадянам начхати на закон, якщо вони не ладять одне з одним, то таке в них і громадянське суспільство... Тобто: я мрію — і в міру сил для цього щось роблю — не просто про громадянське суспільство, не про громадянське суспільство саме по собі, а про людяне громадянське суспільство.

Вільна, незалежна преса, приватні газети, приватне телебачення — це все громадянське суспільство. Але газети одна на одну не схожі. Одну хочеться взяти до рук, іншу ні... То що, радіти, що друкується різноманітна гидота? Або нудота... Нормальна, тверезомисляча влада не радітиме цьому. Вона терпітиме це, в найкращому разі. Але ж це різні речі: радіти й терпіти.

І так — на що не глянь. Ті ж таки секти — є ж цілком дикі. А від нас окремі захоплені люди наче вимагають: радійте!

Правда, можна сказати — і це багато хто розуміє, — що саме слово «громадянське» передбачає певну цивілізованість, певну людяність, певний дух законності. Але в тому й річ, що певну... Про це й міркують американці, тверезомислячі росіяни — Леонід Радзіховський про це нещодавно добре написав... Усілякі, говорить, банди — це ж теж громадянське суспільство...

Ну, ось. А моя оцінка стану українського громадянського суспільства така. Добре вже те, що це питання не здається недоречним. Якихось десять років тому відновилося наше історичне життя... Стан громадянського суспільства — у межах вікової норми. Так я скажу. Воно є таким, яким і могло бути через десять років після зачаття. Не народження, а — зачаття. Зачаття відбулося, плід розвивається нормально. Те, що ми про це говоримо, — того свідчення...

Чим я пояснюю те, що надрукував не всім доступну статтю в масовому виданні — «Фактах»? А тим, що воно масове, що його багато хто читає. Серед цих багатьох — чимало й таких, хто прочитає і добре зрозуміє, про що йдеться. Таких розуміючих читачів у такого видання значно більше, ніж читачів спеціального часопису.

Тим паче що відкривається хороша можливість навіч переконатися, у якій обстановці в нас розвивається демократія і на якому рівні в нас наукова (політична), просто людська принциповість. Адже вийшло, що мене почали звинувачувати майже у фашизмі, не знаючи, що звинувачують (повторюю) «останнє слово» американської науки про американську демократію.

Тож такі «експерименти» час від часу корисно проводити.

Щодо пропозиції провести Громадянський форум в Україні. Попри мою шанобливу оцінку цієї події в Москві, я був серед противників повторення чогось подібного в Україні. Створене державою громадянське суспільство — це вже не громадянське суспільство, а лише додаток до нього.