Студентська яєчня — без перебільшення, один з найбільших кулінарних винаходів людства. Рецепт приготування делікатесу простий, як мукання, оскільки інгредієнтами можуть слугувати будь-які наявні їстівні припаси, що відправляються в сковорідку слідом за звичайним курячим яйцем. Яйце — єдиний обов’язковий елемент страви, його прикраса і головна сполучна ланка. Якщо хочете — його душа, позаяк у деяких релігіях саме форма яйця її і символізує.
Пильне спостереження за таїнствами політичної кухні дозволяє зробити висновок: передвиборне куховарство в дійсності мало чим різниться від студяєчні. У процесі «приготування» виборчих блоків застосовується той же нехитрий принцип: основний продукт щедро приправляють нелімітованою кількістю побічних. Чим їх більше, тим багатшою й апетитнішою на вигляд має бути страва. Досвід підказує: електорат здатний проковтнути все, що йому підсовують. Головне, аби яйце не було тухлим.
У кухарській книзі вітчизняної політики міститься кілька рецептів передвиборної студентської яєчні. В одному випадку функції «яйця» здатна виконати ідеологія, в іншому — персона харизматичного лідера. Але істинна класика політичної студяєчні — страва, «душею» якої є адмінресурс. Тож блок «За єдину Україну» (або, як його ще називають політичні куховари, «За ЄдУ») виглядає найбільш вишуканим із точки зору політичної гастрономії.
Екс-«ТУНДРА» — хрестоматійний приклад того, як можна зліпити те, що не зліплюється. Організації, що сповідають, м’яко кажучи, несхожі (коли вірити програмним документам) ідеології, укладають політичний союз. Відомі політики та підприємці (чимало з яких вітаються один з одним крізь зуби), сліпучо усміхаючись, ретельно позують перед камерами для милих «сімейних» фото. Усі чудово розуміють, що вимушений політичний флірт буде не вельми приємним і не занадто довгим. Припустимо, «наші» на чолі з Ющенком обговорюють можливість створення якщо не єдиної партії, то принаймні спільної фракції. А «єдуни» на подібну дурницю навіть часу не витрачають — кожна з партій, у випадку успішної реалізації проекту, розраховує на створення власного парламентського осередку. Але, чесно кажучи, є заради чого збиратися в одну передвиборну купу — яйце, яке ввіб’ють у «єдину» сковорідку, воістину золоте.
Отримання права на практично ексклюзивне використання адміністративного ресурсу — це щасливий лотерейний квиток. Це практично «повне розуміння» із боку губернаторів, це мінімум проблем із усілякими чиновниками, це режим найбільшого сприяння для «навколоблокових мажоритарників», це майже необмежені можливості для PR, це можливість спілкування з керівниками ЗМІ (особливо регіональними) за «спрощеною схемою», це заклеєні відповідними листівками та плакатами всі можливі й неможливі місця, це гостинно розкриті двері найбільших залів, це натовпи вдячних слухачів, це відчуття безкарності й передчуття перемоги.
Однак вікторія неможлива без максимального об’єднання зусиль усіх бійців. А до єдності в стані «єдиних» ще далеко.
Суворо кажучи, об’єднання як таке, ще не відбулося. Існує протокол про наміри, парафований лідерами чотирьох партій, але ще не ратифікований з’їздами. Судячи з усього, легалізують блок ще до Нового року. Але чорнова організаційна робота вже триває, і значну частину цієї роботи добровільно звалила на себе НДП. Можна припустити, що головними «орговиками» майбутнього блоку народні демократи стали, як то кажуть, за умовчанням. Не всім у стані «єдиних» надмірна, а іноді і дещо нав’язлива, ініціативність Валерія Пустовойтенка та його вихованців подобається, але противитися настільки похвальному прояву ентузіазму в альянсі не стали.
Втім, те, що саме НДП стала своєрідним «локомотивом» блоку, зрозуміло. По-перше, хоч би як скептично ставилися до напіввиниклої партії влади, але вона точно досвідченіша і чисельніша від своїх партнерів по союзу. Повірити в те, що в організації «прописано» ледь не 200 тисяч членів, нелегко, але те, що за числом реальних, а не паперових партійців вона перевершує й аграріїв, і «трудовиків», і зовсім ще юних «регіоналів» — факт. Можна скільки завгодно сперечатися, наскільки дієві крайові філії нардемів, але те, що вони є коли не в кожному селі, то вже принаймні у кожному місті — факт. За напівофіційною статистикою, партійними осередками обплутано 97% території країни. Навіть якщо дана інформація хоча б на 2/3 відповідає дійсності, навіть якщо кожне регіональне відділення — усього двійкою-трійкою, це — досить серйозний доробок. Це — грубка, від якої можна танцювати.
Друга, дуже немаловажна причина відносного неформального лідерства нардемів у блоці полягає в тому, що глава НДП Валерій Пустовойтенко, як і раніше, — один із найбільш вхожих до Президента людей. Леонід Данилович давно знає Валерія Павловича, він його не боїться, він не бачить у ньому суперника і не має підстав сумніватися в його особистій відданості. Перелічених обставин достатньо, щоб Президент, чиї ревність і підозрілість стали «притчею во язицех», дозволяв собі досить часто бачитися з рядовим членом Кабінету і вести з ним досить довірчі бесіди. Попри те, серед «єдунів» чимало людей відомих і впливових, частіше, аніж міністр транспорту, на пост №1 «заступає» хіба що рядовий депутат Віктор Пінчук. Але Віктор Михайлович не може бути виразником інтересів майбутнього блоку хоча б тому, що не хоче бути ним. Його роль у «Трудовій Україні», одному зі структурних підрозділів співтовариства «єдунів», переоцінити важко. Але до блоку Пінчуку, схоже, справ мало. Є підозра, що піарівський, інформаційний і фінансовий ресурс «трубного короля» працюватиме, насамперед, на «трудовиків», та й то не на всіх. Пінчук не страждає на вождізм, він віддає перевагу не сумнівному публічному лідерству в чомусь одному, а тихому і надійному контролю над усім. А Валерій Павлович хоче бути вождем, хоче бути першим номером списку, хоче бути лідером майбутньої парламентської необільшості, зрештою, хоче бути наступником, хоча нікому в цьому не зізнається.
І, нарешті, ще одна обставина, яка змушує народних демократів бути зацікавленими в успіху блоку трохи більше, аніж аграрії, «регіонали» і «трудовики» разом узяті. НДП — класична партія, створена «під владу». Під цю владу, якій залишилося жити недовго.
Якою буде нова влада, хто її уособлюватиме, за якими принципами вона будуватиметься, на які цінності орієнтуватиметься і на які сили спиратиметься — сьогодні відповісти неможливо. Але, у будь-якому випадку, вона буде інакшою, і до цієї інакшої влади НДП пристосуватися буде складніше від інших. Бо цю організацію всі однозначно сприймають як елемент кучмівської владної системи, що доживає своє. Вона була партією прем’єра й у неї навперейми записувалися губернатори й мери, директори заводів і шкіл, солідні підприємці й марнолюбні авантюристи, поки Пустовойтенко був не просто другим номером у формальній ієрархічній табелі про ранги, а й одним із перших — у неформальній. Варто було Валерію Павловичу піти у відставку й вийти в тираж, і кількість «дезертирів» набагато перевищила кількість «неофітів». І від повного розвалу НДП врятувало тільки те, що, переставши бути впливовою фігурою, Пустовойтенко не перестав бути людиною, вхожою до глави держави. Отож і сьогодні партія все ще залишається досить нічогеньким політичним інструментом. Серед членів політради організації досі значаться керівники областей і віце-губернатори, мери й голови міських рад. Але розмах уже не той, і судити про справжні адміністративні можливості НДП сьогодні не візьметься ніхто. У Пустовойтенка нині є всі підстави сумніватися в надійності не тільки, скажімо, луганського губернатора Єфремова, а й «твердого» нардемівця Євгена Кушнарьова, офіційного хазяїна Харківщини.
Вибори-2002 для НДП, і передусім для її лідера, — не просто черговий шанс довести свою спроможність, а й остання спроба залишитись у великій політиці. Щоб не піти в небуття, Пустовойтенку потрібна не тільки гучна перемога «єдунів», йому необхідно, щоб цей успіх став його особистим успіхом. Велика фракція, ще краще — масштабна коаліція фракцій із ним на чолі, — оце мало не єдиний рецепт, за допомогою якого і Валерій Павлович, і його партійна структура зможуть уникнути передчасної політичної смерті.
Проте в перспективу народних демократів загалом і головного народного демократа зокрема сьогодні мало хто вірить. І «безстрашна» втеча Безсмертного до «наших» — лише один із прикладів масового скепсису. Хоча далеко не всі можуть собі дозволити настільки відверто демонструвати своє розуміння передвиборних розкладів. Найскладніше регіональним начальникам. Їм потрібно зберегти свої посади при сьогоднішній владі й постаратися зберегти свій вплив у процесі зміни політичних декорацій. Тож не забуваючи виявляти вірнопідданську запопадливість, вони дедалі інтенсивніше шукають контактів із тими, хто є реальною силою сьогодні або може стати реальною силою завтра. Себто — з Віктором Медведчуком, Ринатом Ахметовим і Віктором Ющенком. Валерія Пустовойтенка в цьому списку немає: його сила в минулому, а в його відродження в майбутньому цинічні мешканці світу політики не вірять.
Ось чому навіть той адмінресурс, який сьогодні має Пустовойтенко і К° — вельми хисткий. У Валерія Павловича був шанс наростити адміністративні м’язи — для цього слід було заманити в «тундру» Анатолія Кінаха. Але глава НДП не схотів ділитися майбутньою славою та плодити конкурентів у боротьбі за перше місце в списку. Та й Леоніду Даниловичу, наскільки відомо, ця ідея не дуже сподобалася. По-перше, Президент не полюбляє, коли прем’єри займаються створенням публічного іміджу, і не полюбляє пов’язаних із цим «гапликів». По-друге, наскільки відомо, гарант не сприймає Анатолія Кириловича серйозно і ставиться до нього з поблажливістю, змішаною з погано приховуваним роздратуванням. Погодьтеся, цього досить, щоб у найбільш пропрезидентському блоці відмовилися від ідеї гуртування з Кінахом і його ППП в і без того «дружному» стані «єдунів».
У єдності та злагоді всіх членів «ТУНДРИ» Пустовойтенко також був зацікавлений більше від інших. «За ЄдУ» повинен бути справді перспективним і привабливим передвиборним проектом, з ефектною списковою вітриною, з ефективним PR- і TV-забезпеченням, із надійними каналами фінансування й розумною технологією витрачання коштів. Тільки тоді, коли «ТУНДРА» сприйматиметься як серйозна (нехай і тимчасова) політична сила, а не як бригада шабашників, котрі вирішили заколотити трішки адмінресурсу, тільки тоді Президент не просто благословить «єдунів», а й поставить на них. Говорити, що Кучма вже поставив на «ТУНДРУ», зарано. Крім того, якщо блок доведе свою спроможність, йому буде набагато простіше будувати свої відносини з регіональними начальниками — у цьому випадку останні почнуть сприймати «єдунів» як реальних політичних гравців, а не як фігурантів президентського ЦУ.
Пустовойтенко вірить у щасливу зірку об’єднання. Решта, наскільки можна судити, сумніваються. Значною мірою тому, що не дуже вірять у щасливу зірку Пустовойтенка. Приміром, «Регіони» (читай, Ринат Ахметов) до останнього моменту розмірковували, чи не краще податися до «наших». У Рината Леонідовича інші передвиборні цілі. Для нього кампанія-2002 — операція зі створення київського політичного лобі, необхідного для успішного просування донецького бізнесу. Ахметов й «Індустріальний союз Донбасу» більше вірять у «мажоритарки» і збираються накрити мало не кожен округ у Донецькій і Луганській областях, та ще прихопити скільки вдасться в Запорізькій і в усіх інших регіонах, де зможуть домовитися з губернаторами. «Донецькі» — це суворі дядьки, з ментальністю, замішаною на традиціях шахтарів і поняттях «братух». Це люди, котрі не шанують учорашніх комсомольців і не полюбляють невдах. Вони не проти відхопити кусень адмінресурсу, але при цьому ясно дають зрозуміти, що не збираються платити за всіх тільки тому, що їх вважають найбагатшими. Вони готові врахувати, що в «Трудової» є певний медіаресурс, а в НДП — певний оргресурс, але вони не схильні перебільшувати можливості ні перших, ні других. Вони готові заплатити ледь більше від інших. Але тільки якщо їм на пальцях пояснять, чому вони повинні платити більше, по-перше. І покажуть «живі» гроші, які вносять усі інші пайовики, по-друге. Умовно кажучи, якщо весь проект обійдеться в сороківник «лимонів» «зеленню», то Донбас готовий внести десятку, ну дванадцять, а якщо розмова не відбудеться, то не платитиме взагалі. Є підстави думати, що на сьогоднішній день «єдуни» закрили тільки одну фінансову проблему — домовилися в рівних частках покрити видатки, пов’язані з внесенням грошової застави.
У «донецьких» свої резони, свої технології та свої методи. Більшість «реальних донбасівців», скоріш за все, підуть у «мажоритарки». За списком «ТУНДРИ», треба думати, підуть фігури більш-менш розкручені, але, по суті, декоративні. Однак і ті й інші, вельми ймовірно, виконуватимуть у парламенті роль дисциплінованих «солдатів». Донецькі «генерали» у «чисту» політику не рвуться й Донецьк залишати не поспішають, для них чужі проблеми Пустовойтенка. Тих, кого в Києві багато хто сприймає мало не як уособлення донецького клану — Рибака, Звягільського, чимало справжніх господарів краю вважають мало не відпрацьованим матеріалом.
Погоджувати «мажоритарки» з партнерами за блоком «донецькі» не поспішають, і в рідний Донбас жодного «варяга», нехай навіть із союзницької партії, пускати не збираються. Ахметов і К° напередодні історичного об’єднання не побоялися піти на відвертий конфлікт із Пустовойтенком. Наскільки можна судити, не без участі кіл, що стоять за Партією регіонів України звільнено з посади заступника глави Донецької облдержадміністрації Сергія Третьякова, котрий за сумісництвом був главою регіональної філії НДП і членом політради партії. Нескладно припустити, що для крайового осередку нардемів, який донедавна нараховував сім із половиною тисяч членів і вважався одним із найміцніших у партії, настали важкі часи. Як стверджують, Валерій Павлович дуже розсердився на Рината Леонідовича. А от Рината Леонідовича дуже мало турбує точка зору Валерія Павловича.
До речі, і «трудовики» ставляться до нардемів без надмірного пієтету. Найяскравішим підтвердженням цього стали недавні події в Криму, коли представники місцевої «ТУ» просто «кинули» майбутніх партнерів по блоку, знявши ендепіста Куницина з посади глави уряду автономії та посадивши в заповітне крісло «свого» Горбатова. Час минув, але осад залишився й уявити собі, як дві «братерські» партії «узгоджуватимуть» кандидатів у мажоритарних округах (і не тільки в Криму), вельми складно.
Та все ж у більшості випадків відверто ігнорувати партнерів по блоку, як це періодично роблять заможні провінціали, «трудовики» собі не дозволяють. Усе ж таки столичні люди, до того ж грунтовно інтегровані в «чисту» політику. І за структурою, і за філософією «трударі», як відомо, не схожі ні на «донецьких», ні на «нардемів». Перші побудували системну бізнес-імперію, до якої згодом спромоглися приліпити політичну підпірку, тобто створили своєрідну СДПУ(о) із донецькою специфікою. Другі створили партійний відділ адміністрації Президента. Перші люблять усе контролювати, але при цьому не люблять «світитися». Другі — прагнуть влади і слави.
У «трудовиків» усе інтелігентніше і скромніше. Партія й особливо фракція «ТУ» — це співтовариство людей, які дуже серйозно різняться за родом, мірою багатства, рівнем впливу та масштабом амбіцій. І люди ці зрозуміли дві елементарні речі. По-перше, те, що спільно вирішувати будь-які питання простіше, аніж поодинці. По-друге, що для об’єднання абсолютно не обов’язкові такі речі, як виграшна ідеологія чи яскравий лідер. Достатньо доброї волі. Депутатська група «ТУ» не створювалася під особистість, регіон або ідею. Таке аморфне утворення, безідейний клуб за інтересами, куди брали всіх. Але саме тому воно і стало найбільшим після комуністів депутатським об’єднанням. Саме «ТУ», за великим рахунком, заклала базу для створення «більшості» — сюди бігли всі, хто не хотів або не міг іти в СДПУ(о) чи НДП, але при цьому не бажав бути одинаком.
Ризикну припустити, що без «трудовиків» не видавалося за можливе і створення повноцінного «блоку від влади». Хоч як би смішно звучало, але «трударі» (у чиїх лавах є чимало, м’яко кажучи, неоднозначних постатей) додали у «яєчню» присмаку відносної неодіозності. «ТУ» — якщо хочете, респектабельні маргінали, які не ставлять за мету ні абсолютного контролю, ні абсолютної влади. Вони бажають і вміють пристосовуватися. І більшість із них, я впевнений, можуть пристосуватися до будь-якої посткучмівської влади. Попри те, що добрий десяток головних «трударів» — це люди, яких із Кучмою пов’язувало і (або) пов’язує дуже багато. Але вони не прив’язані до нього настільки жорстко, як Пустовойтенко.
І «прив’язуватися» зараз, за півкроку до згасання цієї влади, не квапляться. Вони хочуть її востаннє використати, втягнувши у парламент з допомогою адміністративного «паровозика» якнайбільше своїх людей, щоб створити свою, а не спільну фракцію. Тому більшість помітних «трударів» мають намір іти по одномандатних округах. Як і донецькі, вони не мають наміру розкидатися заради «спільної» справи ні іменами, не коштами. Легко припустити, що неформальний лідер блоку Пустовойтенко від такої позиції не в захопленні. А самі «трударі» не в захопленні від нардемівської ідеї зробити Валерія Павловича лідером блоку: у них є свій кандидат — Сергій Тигипко. Не підтримують вони й іншої пропозиції — наділити Анатолія Толстоухова повноваженнями головного фінансиста й орговика. Бо переконані, що Ігор Шаров із цими обов’язками впорається не гірше.
Одне слово, відколи було озвучено ідею створення «ТУНДРИ», «концесіонери», схоже, не просунулися ні на міліметр у вирішенні трьох основних питань. Хто буде першим номером, яка буде перша десятка і в якій пропорції розподілятимуть витрати, так і залишається загадкою.
Є підстави вважати, що Президентові не до душі відсутність єдності в стані «єдиністів». Є також підстави вважати, що Президент поки що не вирішив, як йому вчинити. Або, за колишньою звичкою, «побудувати» і «розписати» все самому. Або махнути рукою і поставити на іншу «конячку».
Тож не виключено, що у вітчизняній книзі про нездорову політичну їжу з’явиться ще один рецепт передвиборної студентської яєчні. Без яйця.