Здається, великому терористові Борису Савінкову належить геніальний у своїй простоті афоризм — «Якщо бунт не вдався, це — справді бунт. Якщо вдався — це революція». Тому в Росії московські події жовтня 1993-го офіційно іменуються спробою державного перевороту, а ось у Грузії тбіліські події листопада 2003-го заведено називати «оксамитовою революцією». Усі щасливі революціонери схожі один на одного, і кожен бунтівник-невдаха по-своєму нещасливий.
Успішна операція з повалення режиму Едуарда Шеварднадзе, безумовно, не залишила байдужими в Україні передусім борців із режимом Леоніда Кучми. Для колишніх членів Форуму національного порятунку й екс-учасників руху «Україна без Кучми» перемога грузинських побратимів по зброї стала ще однією підставою для чергового розбору невдалих політичних польотів.
Наскільки коректно порівнювати Тбілісі-2003 і Київ-2001? Погодьтеся, деякі аналогії напрошуються, але ототожнювати недавню «грузинську революцію» й призабутий «український бунт» було б наївно.
Один із найзатятіших антикучмістів Тарас Стецьків напівжартома-напівсерйозно зауважив: для того, аби перемогти, нашим опозиціонерам слід змінити раціон і середовище проживання. Тобто відмовитися від сала з горілкою на користь м’яса з вином і переїхати в гори. (До речі, можливо, тому Віктора Ющенка так нездоланно тягне на Говерлу?) Розбіжність у ментальності між горцями й рівнинними жителями очевидна. Очевидно й те, що це почасти обумовило рішучість грузинських опозиціонерів і нерішучість опозиціонерів українських. Проте наявність самого лише бойового духу ще не гарантує перемогу. Відомий боксер-важкоатлет Олег Маскаєв нещодавно зізнавався журналістам, що намагається компенсувати прогалини в техніці вольовим налаштуванням, але вдається це не завжди: «Дірки в обороні характером не заткнеш...» І зовсім кепсько, коли в бійця проблеми і з технікою, і з характером, і з тактичною виучкою...
Приводи та причини
Будемо відверті: грузинська опозиція одержала ідеальний привід для масованої атаки на владу. Те, що результати парламентських виборів сфальсифікували (це, до речі, пізніше визнає й сам Шеварднадзе), видавалося цілком очевидним. Не зачепитися за такий привід було б просто грішно. Тим паче що в противників президента були об’єктивні підстави сподіватися на успіх. Відповідно до результатів альтернативного підрахунку голосів, «Національний рух» на чолі з Михаїлом Саакашвілі підтримали (за різними даними) від 18 до 22% населення, Лейбористську партію (очолювану Шалвою Нателашвілі) — від 13 до 15%, блок «Бурджанадзе-Демократи» — від 9 до 14%. Згідно з тими ж таки даними, провладні сили дуже поступалися своїм противникам у популярності: так, визнаний переможцем блок «За нову Грузію» (офіційний показник — 21,3%) насправді заручився голосами 8—13% прибічників.
Виборча кампанія надала грузинській опозиції додаткову можливість не лише для агітаційної, а й для організаційної роботи. Є підстави вважати: борці з Шеварднадзе були готові до підтасування результатів виборів. Швидкість реакції Саакашвілі, Бурджанадзе, Жванії з товаришами, швидкість, із якою вони розгорнули повномасштабні бойові дії, — ще раз засвідчує це. Активна підтримка опозиції в цілій низці регіонів — свідчення того, що противники влади непогано використовували наявні в них час і гроші.
В активістів «Грузії без Шеварднадзе» були не лише приводи, а й причини для активізації дій. Наступні президентські вибори в Грузії мали відбутися менш як через півтора року, парламентській кампанії відводилася роль прелюдії. Перемога провладного блоку «За нову Грузію» та «Союзу демократичного відродження» на чолі з лідером Аджарії Асланом Абашидзе робила шанси опозиції на успіх у квітні 2005-го вельми примарними. І тому в колишнього спікера Бурджанадзе й колишнього міністра юстиції Саакашвілі залишався тільки один вихід — забути про внутрішні (до речі, дуже істотні) протиріччя й зосередитися на боротьбі зі спільним ворогом. Благо опозиція перебувала на піку популярності, а населення — на піку соціальної активності.
В історії з невдалою українською «оксамитовою революцією» все було трохи інакше. До найближчих парламентських виборів залишалося понад два роки, до президентських — майже чотири. Після гонки-99 опозиція перебувала у стані стагнації, суспільство — у стані апатії. Рейтинг влади був невисокий, але й популярність її антипода — не набагато вищою. «Інформаційним приводом», здатним розворушити борців із режимом і сколихнути народ, міг стати «касетний скандал». Міг, але не став.
Почасти в цьому винні самі українські опозиціонери, які (на відміну від своїх грузинських колег) дуже недбало ставилися до інформаційного та PR-супроводу своїх акцій. І так само «слабко» попрацювали з регіонами. Хоч би як цинічно це звучало, але рядові жителі Луганська чи Житомира (що їх досить мляво намагалися подвигнути на боротьбу з режимом погано підготовлені агітатори) не бачили необхідності мерзнути в наметах «через пропажу якогось грузина».
Нелюбов до влади — ще не привід воювати з нею. Розізлити наш народ виявилося складніше, ніж грузинський. І не лише через ментальність. Важко стверджувати, що Україна живе добре. Але ще важче сказати, що вона живе гірше від Грузії — на сьогодні зовнішній борг Грузії становить 2 мільярди доларів США (це — 60% від внутрішнього валового продукту держави). Фактично республіка була країною-банкрутом. Її народ мав вельми вагомі підстави не любити свою владу. Вибори стали приводом для висловлювання недовіри до неї. Підтасування їхніх результатів — приводом для перетворення ворожості до влади на ненависть. Українська опозиція такого приводу була позбавлена.
Плани та дії
Грузинська акція вирізнялася стрімкістю. 3 листопада оголошено результати виборів, 8-го опозиція зібрала 20-тисячний мітинг у Тбілісі, 22-го захоплено парламент, 23-го Шеварднадзе заявив про свою відставку. У тбіліській операції не було простоїв, тиск на владу не знижувався, а навпаки — неухильно та планомірно підвищувався. Опозиція була не просто готова до різких кроків влади, у певному сенсі вона була в них зацікавлена. Фальсифікація результатів голосування, застосування брудних технологій проти лідерів антивладного руху, а потім і порушення кримінальних справ проти них, нарешті, обіцянки запровадити надзвичайний стан — усе це лише розігрівало й без того розігрітий протестний електорат. Опоненти Шеварднадзе не змогли знайти спільну мову напередодні виборів, але вони домовилися про єдність дій у разі настання «форс-мажорних» часів. До того ж виникнення опозиційного альянсу було об’єктивно визначено — кожен із вождів грузинського опору ризикував не лише кар’єрою, а також безпекою і свободою. А тому вони готувалися до акції, планували її, фактично створили вигідну для себе політичну ситуацію.
Українські ж опозиціонери лише намагалися використати можливість, яка виникла. Можна скільки завгодно прогнозувати, що насправді трапилося з Георгієм Гонгадзе та хто був реальним організатором «касетного скандалу». Але поза сумнівом та обставина, що останнього не варто шукати серед активних учасників «України без Кучми». Інакше акція з повалення режиму Кучми не була б так бездарно організована. Створювалося враження, що вітчизняна опозиція безуспішно намагалася використати раптово виниклий зручний випадок усунути Президента.
Зважте самі. Георгій Гонгадзе зник у вересні 2000-го. «Таращанське тіло» знайшли в середині листопада. «Плівки Мельниченка» набули розголосу наприкінці того самого місяця. Початок активних дій опозиції датується груднем. Форум національного порятунку з’явився лише в лютому. Січень опозиція відверто провалила. А в березні, після бойні біля стін Банкової, вона взяла паузу, з якої так і не змогла вийти… Події занадто «розірвані», аби вважати їх елементами чітко вибудованого плану. Лідери опозиції не підганяли ці події, а плелися слідом за ними, кожного разу витрачаючи час на переосмислення й рекогносцировку. Їхня нерішучість пояснювалася розгубленістю, а розгубленість — необізнаністю.
Висловлю дещо крамольну думку — революція в Грузії виявилася безкровною багато в чому тому, що опозиція не боялася крові. І тому, що її боялася влада. У нас, здається, усе було навпаки. Лідери ФНП, здається, не цілком розуміли, що відбувається. І тому виступали за жорстке протистояння владі, але старанно уникали жорстокого протистояння. Напевно, країна має бути вдячна їм за гуманність. І, напевно, вправі засуджувати їх за нерішучість.
І грузинська опозиція, і українська вимагали відставки президентів і на словах виражали готовність іти до кінця. Але при цьому грузинські опозиціонери, зважаючи на все, справді були готові йти на все й навіть не припускалися думки, що Шеві не піде. А українські опозиціонери не знали, де цей кінець. І на своїх численних засіданнях і нарадах багаторазово ставили одне одному й самі собі те саме запитання: «А що робити, якщо Кучма не піде сам?» Михайло Саакашвілі вимагав від своїх прибічників захоплення місцевих органів влади, наші — закликали керівників місцевих осередків по змозі уникати гострих конфліктів із місцевим начальством і правоохоронними органами.
Ініціатива постійно була на боці української влади, бо противники режиму добровільно віддавали її Банковій. Найважливіші рішення вождями «УБК» часто приймалися спонтанно, на ходу, після довгого з’ясування стосунків. (Приміром, безліч дорогоцінного часу пішло на суперечки про назву організації, яка пізніше стала відомою під «вивіскою» Форум національного порятунку.) Численні, невиправдані паузи (опозиція делікатно називала це «режимом чекання») дозволяли владі зібратися з думками та з силами.
Вітчизняна опозиція не знала відповіді на два важливі запитання — «Що робити, якщо Кучма не піде сам?» і «Що робити, якщо сутичка з владою все-таки станеться?» І не змогла їх знайти. Після подій 9 березня українська революція закінчилася, так і не розпочавшись. У разі, якби противники режиму мали чіткий, продуманий план дій, цього не сталося б.
Лідери
У словах і вчинках вождів опозиції Грузії відчувалася готовність йти на будь-які внутрішні компроміси заради досягнення спільної мети. А тому (за всієї різношерстості антивладного руху) населенням він сприймався як єдине ціле. Сторонньому спостерігачеві, не посвяченому в таїнства грузинської політичної кухні та знайомому з деталями «оксамитової революції» лише завдяки теленовинам, і на думку не спало б, що Саакашвілі та Бурджанадзе не переносять одне одного на дух.
В очах народу обидва вони були лідерами, повноцінними й повноправними. Такими, котрі однаково поставили на карту й готові взяти на себе відповідальність за все. Їхня популярність була незаперечним чинником. І та обставина, що вони йшли попереду колон у найкритичніші моменти, знижувало ризик застосування сили — міліція й війська могли побоятися стріляти в майбутню владу. Додатковим козирем опозиції стала та обставина, що (за даними російської преси) потенційні карателі на недавніх виборах віддали свої голоси за потенційних жертв. Армія в масі своїй підтримала лейбористів Нателашвілі, а представники МВС і внутрішніх військ — рух Саакашвілі.
У стосунках між лідерами української опозиції проглядали помітні навіть сторонньому оку настороженість, недовіра, а іноді й ворожнеча. Опозиція не виглядала повноцінною, єдиною. Комуністи, котрі мали серйозний вплив на значну частину протестного електорату, проігнорували «Україну без Кучми», діяли відокремлено, не надто активно. І при цьому не забували критикувати не лише владу, а й багатьох лідерів Форуму національного порятунку.
НРУ та ПРП підтримали акції протесту, скажемо так, вибірково. Одні лізли на барикади, інші майже демонстративно дистанціювалися від «вулиці». Навряд чи сприяло загальному успіху й те, що частина опозиції, котра об’єдналася під стягами УБК, не тільки вимагала повалення Кучми, а й агітувала за Ющенка.
Того самого Ющенка, котрий багатьма розглядався як потенційний лідер антипрезидентського руху, але замість цього вільно чи мимоволі підтримав владу, поставивши свій автограф під сумно відомим «листом трьох». І хоча сьогодні Віктор Андрійович запевняє, що він підписував інший документ, тоді його «віза» під заявою (де між поняттями «фашизм» і «опозиція», по суті, було поставлено знак рівності) багато в чому обумовила сумний фінал антикучмівської кампанії.
Опозиція, по суті, не мала яскраво вираженого, харизматичного, визнаного, авторитетного, популярного лідера. З певною натяжкою таким можна було вважати Мороза. Але над ним височів «німб» мало не найбільшого невдахи останньої президентської кампанії, із ним було пов’язано мало не найбільші розчарування протестного електорату. З такою самою натяжкою можна було припустити, що роль вождя могла виявитися посильною для Юлії Тимошенко, але її в найнесприятливіший момент «спровадили» на Лук’янівські нари. Мав певний шанс Ющенко, але вирішив, що втратить більше, ніж надбає. Зі зрозумілих причин не схотів стати солістом антикучмівського хору Петро Симоненко. Вчинив по-своєму розумно, оскільки зі зрозумілих причин не зміг би ним стати. Лідера в опозиції не було, оскільки тоді його й бути не могло. Була нагода, але не було необхідного приводу й достатньої причини, щоб опозиція здобула цілісність, а провідні політичні гравці — мотивацію. Ті, що були рішучими, не мали достатнього авторитету. Ті, що мали авторитет, не були достатньо рішучими.
Мала місце і ще одна деталь. Нам не уникнути чергового нагадування про ментальність: лідери грузинської опозиції (передусім Саакашвілі) жадали влади. Чинні й потенційні лідери української опозиції в 2000—2001 рр. лише хотіли влади. Леонід Кучма жадав влади завжди, і в часи «УБК» він жадав її зберегти. Різниця в підходах очевидна.
Президенти
Справжні мотиви, якими керувався Шеварднадзе, йдучи у відставку, невідомі. Але, скоріш за все, він підозрював, що не зможе цілком контролювати ситуацію. Отже, не виключав силового розвитку подій, не виключав програшу й чудово розумів, що з ним буде, якщо опозиція переможе. Людина, котра щасливо пережила реальний замах, гостріше відчуває міру небезпеки, яка загрожує йому, і більше цінує своє життя. А Кучма розумів: при найгіршому для нього розвитку подій він відбудеться лише невинною відставкою. Шеві чудово знав своїх опонентів, тож мав підстави боятися. Кучма знав своїх опонентів не гірше, тож мав підстави побоюватися.
Кучма контролював і місцеву владу, і силовиків, Шеварднадзе — контролював і тих, й інших набагато меншою мірою. І через набагато більшу децентралізацію влади в Грузії, і тому, що до Шеварднадзе поволі ставилися як до людини, котра вже йде, — президентські вибори були не за горами. А Кучма щойно виграв вибори, його владна система здавалася могутньою, непорушною. Був період, коли Кучма був справді слабкий. Але в цю слабкість не могли, відмовлялися повірити регіональні й силові начальники, зокрема й ті, хто потенційно був готовий зрадити головковерха. Більше того, переважна більшість опозиціонерів не могли повірити в те, що взяти владу — загалом-то цілком реально. Страх перед системою виявився настільки великим, що борці з режимом (за великим рахунком) не змогли його перебороти. Шеварднадзе-2003 «здали» багато хто з тих, на кого він розраховував. Припустити подібне щодо Кучми-2001 дуже складно.
І ще одна деталь. Крім переживань за власну долю Шеварднадзе цілком міг переживати й за долю країни — що таке громадянська війна, він знав не з чужих вуст. Як досвідчений, битий політик він міг не тільки передбачити можливість кровопролиття, а й зробити все, щоб його уникнути. Насмілюся припустити, що Кучма про це не думав взагалі.
Росія і США
Шеварднадзе певною мірою розраховував на допомогу Москви. Але його стосунки з Путіним складалися значно гірше, ніж стосунки Володимира Володимировича й Леоніда Даниловича. Російський президент беззастережно підтримав свого українського колегу і став чи не єдиним (серед сильних світу цього), хто це зробив у найскладніший для нашого гаранта момент. Підтримка, надана Путіним Кучмі, виражалася в доброму слові, але абсолютно не можна виключати, що, у разі потреби, монарх всія Русі надав би допомогу значно вагомішу. У господаря Кремля був прямий резон підтримувати свого українського візаві і не було жодного резону в будь-який спосіб підтримувати когось із опозиції.
Путіну лише сприяло складне становище, в якому опинився Кучма. Але він у жодному разі не хотів, навіть побічно, грати на перемогу опозиції. У Кремля був сенс відкрито підтримати Банкову, і ця підтримка значною мірою зменшила запал Заходу. В якого і так були вагомі причини не дуже поспішати з наданням прямої, відчутної, предметної допомоги українській опозиції. Рішучість Москви й нерішучість української опозиції, безладдя в її стані, відсутність лідера багато в чому відстрашили Захід, теоретично схильний до надання їй не лише моральної, а й організаційної, методологічної, фінансової допомоги.
Із Шеварднадзе та грузинською опозицією — інша історія. Аналіз преси дозволяє припустити: Захід вважав Едуарда Амбросійовича не досить прозахідним, а Росія — не досить проросійським. У його заміні однаковою мірою могли бути зацікавлені як Кремль, так і Білий дім. Просто Москву більше влаштував би, скажімо, Аслан Абашидзе, а, приміром, Вашингтон — Ніно Бурджанадзе.
США придивлялися до Грузії (останнім часом вона зробила кілька серйозних кроків назустріч Заходу), а тому мали певні види на парламентські вибори. Вибори були добрим приводом для «щільної роботи» з грузинською опозицією. Загроза перемоги прибічників Абашидзе під час виборчої кампанії та ризик побачити лідера Аджарії новим президентом Грузії — достатня причина для проведення такої роботи. Наявність популярних, розкручених, рішучих лідерів опозиції розглядалася як відносна гарантія майбутнього успіху.
Сполучені Штати боялися «втратити» Грузію в найбільш непідходящий момент. Росія відчувала, що «втрачає» її у будь-якому разі. І тому поспішала знайти спільні точки дотику з опозицією. Із легким серцем «здала» не надто близького їй Шеварднадзе та з важким серцем пішла на контакт із неймовірно далеким від неї Саакашвілі.
Україна зразка 2000—2001 років великих побоювань не викликала. Ризикну припустити, що і Вашингтон, і Москва були переконані: під час реалізації будь-якого сценарію вони зможуть знайти спільну мову з будь-якою владою. Ризикну припустити й те, що і Кремль, і Білий дім не надто вірили в успіх операції «Зміна декорацій». Підозрюю, у них були на те причини.
Не думаю, що в Грузії є підстави радіти перемозі «революції»-2003. Не думаю, що в Україні є привід укотре журитися з приводу провалу «бунту»-2001. Але, гадаю, в усіх, хто не розучився думати, є черговий привід замислитися.