Сенс операції «Литвина — у спікери», проведеної за допомогою неймовірного напруження пропрезидентських сил, зводився до старого як світ «Не можеш перешкодити неподобству, очоль його». Відряджений на «підняття цілини» екс-глава адміністрації Президента мав, за ідеєю, стати опорою Банкової у споконвічній її боротьбі з непередбаченим у загальній своїй масі депутатським корпусом. І мало хто якихось п’ять місяців тому міг припустити, що улюблений президентський вислів про точку зору, яка визначається місцем сидіння, проілюструють як приклад його ще недавно найближчого соратника. Виступ спікера на відкритті сесії Верховної Ради був з цього погляду дуже показовий. Якщо його слова, що «центр відповідальності та прийняття рішень переміщається в парламент», ще можна було вважати даниною урочистості моменту. Якщо заява з приводу того, що «Верховна Рада є і залишатиметься стабілізуючою серцевиною в системі державної влади», вже меншою мірою, але все-таки сприймалася як святкова риторика. То фразу, що «Верховна Рада ні перед ким не має зобов’язань, крім зобов’язань перед українським народом», та ще разом з двома попередніми, уже можна сприймати як програмну.
Та й це ще не все. Виступаючи напередодні першого сесійного дня в ефірі Першої національної телекомпанії, Володимир Михайлович продемонстрував дуже прохолодне ставлення до ініціатив Президента, які стосуються реформування політичної системи. Спікерське сприйняття президентських новацій майже збіглося з враженням, справленим промовою гаранта на його опонентів: «Це (реформа політичної системи. — Ред.) не повинно нести на собі якусь родиму пляму, ознака прагнення когось поставити на місце, якщо можна застосувати такий термін, і здійснити певний реванш, перерозподіливши владні повноваження. На превеликий жаль, я бачу, що тут поки викристалізовується саме такий підхід».
Сьогоднішній стан взаємовідносин Банкової і Грушевського багато в чому визначається запеклою боротьбою. За самостійність і вагомість законодавчого органу влади, з одного боку. І за зростання міри впливу на парламент — з іншого. Якщо перший рух очолює Віктор Медведчук, то стати лідером другого був змушений Володимир Литвин. І не тільки (хоча, звичайно, у тому числі) тому, що є головою Верховної Ради, яка по життю є конкурентом глави держави в змаганні за владу. А ще й тому, що, як жоден інший, знає всю таємницю схем і механізмів, що застосовуються президентською адміністрацією для створення повноважного вакууму, уготованого спікеру. Чи не звідси стурбованість, що зростає, явно виражена в цій частині виступу: «Вимагає посиленої уваги така важлива складова нашої діяльності, як парламентський контроль, розпочинаючи від «супроводу», моніторингу кожного закону й прийнятого рішення та закінчуючи парламентськими слуханнями. Обсяг контрольних повноважень Верховної Ради та її органів має зростати — і кількісно, і якісно... Невідкладною справою є формування в країні ефективного фінансового контролю, який функціонував би як цілісна система. Громадські фінансові ресурси формуються за рахунок платників податків. І тому позиція законодавчої влади щодо їх використання є загальновизнаним принципом демократії і має бути вирішальною. Інструментом такого контролю покликана виступити Рахункова палата як головна ланка системи фінансового контролю».
Не може Литвин не розуміти й особливості нинішнього формування парламентської більшості. За всього того, що зовнішньо цей процес виглядає як протиборство пропрезидентських і опозиційних сил, за цим неважко роздивитися: насправді більшість сформується або медведчуківська, або антимедведчуківська. І шанси в другого зростають одночасно з глибиною розуміння Литвином тієї істини, що стабільної більшості з 226 чоловік не створити, а тому без участі Ющенка його не отримати. «За всієї неординарності та складності ситуації очевидним є одне: структурування парламенту необхідне, але його діяльність не може й не повинна направлятися ззовні. Потрібно рішуче припиняти спроби пересварити й розмити Верховну Раду, зробити її недієздатною. Усе має вирішуватися безпосередньо групами та фракціями, народними депутатами на основі поступок і узгодження інтересів, відмови від поділу на переможців і переможених. Питання більшості чи коаліцій — це питання Верховної Ради й лише Верховної Ради».
Повертаючись ж до теми президентського послання, слід зауважити, що голова ВР пішов далі за всіх інших, хто не висловив захоплення з приводу ініціатив гаранта. Правда, задля справедливості, потрібно було б також звернути увагу на те, що тут він виявився в найвигіднішому становищі, оскільки і раніше ніколи не був помічений у рядах прибічників парламентсько-президентської республіки. До вирішення питання, що тепер робити з усім, що наініціював глава держави, Литвин підійшов концептуально: згадавши, що парламент так дотепер і не виконав свого прямого обов’язку — прийняття закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», він запропонував розробити документ і саме в ньому визначити параметри майбутніх змін до Конституції. «Будь-які інші варіанти — угоди, меморандуми — не матимуть правового значення».
План, безумовно, сміливий, як і весь інший виступ. Та чи не ризикований? Все сказане Володимиром Михайловичем має сенс тільки при його спікерських повноваженнях. Грунтуються ж вони на підтримці гаранта, яку він ще має. Та лишень чи надовго вистачить запасу її міцності за впливу, який зростає, нового глави президентської адміністрації?