«Якщо гора не йде до Магомета, Магомет знайде іншу гору». Можна гадати, саме так подумав верховний рефері українського народу, завізувавши минулого тижня два документи, яким судилося відіграти принципову роль у долі найближчих парламентських виборів.
Як і прогнозувало «ДТ», Леонід Данилович змушений був підписати останню редакцію виборчого закону. Створена «з нагоди» парламентська «нью-більшість» погодилася врахувати найпринциповіші побажання гаранта з приводу термінів проведення кампанії й технології формування окружних виборчих комісій. Своєю чергою, Леоніду Даниловичу довелося відмовитися від цілої низки інших зауважень до тексту. Особливо не подобалося членам тимчасової коаліції олігархів і націонал-патріотів уперте прагнення Президента наділити виконавчу владу правом контролю за перебігом виборів. Кучма сперечатися не став — він просто скористався старим, не раз випробуваним рецептом. Лівою рукою підмахнув багатостраждальний закон, правою — поставив упевнений автограф на указі з багатоповерховою назвою «Про забезпечення реалізації прав громадян, принципів демократичного суспільства, відкритості та прозорості у процесі підготовки і проведення виборів 2002 року».
Як свідчить досвід виборчих кампаній, чим менше центральна влада піклується про прозорість, відкритість і демократичність виборів, тим більше у виборів шансів виявитися справді прозорими, відкритими й демократичними. Вибори — особливий період у житті країни, коротка мить відносної свободи. Відгородившись від влади старою шторкою, яка прикрашає виборчу кабінку, найбезправніший член суспільства на мить перетворюється з раба небожителів-владоможців на їхнього суддю. А президентський указ, при погляді зблизька, виявляється дуже схожим на інструмент, з допомогою якого влада сподівається зробити в оцій самій шторці якнайбільше дірок. Аби підглядати й підказувати.
З правового погляду, вищезгаданий документ — повний абсурд. Позаяк «створювати необхідні умови для проведення виборів», «оперативно вживати необхідних заходів для забезпечення неухильного дотримання вимог законодавства», «забезпечувати повне та своєчасне фінансування витрат на підготовку та проведення виборів» et cetera різномасті чиновники зобов’язані й без нагадувань Банкової.
Робити це їх зобов’язують Конституція й закони, тобто нормативні акти, які мають більшу юридичну вагу, ніж президентські укази. Крім того, окремі положення аналізованого документа, м’яко кажучи, не цілком відповідають Основному Закону, про що Леонід Данилович (як його формальний гарант) мусив би знати. 77-ма стаття Конституції проголошує: «Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом». Тобто правила проведення виборів можуть бути виписані лише у виборчому законі, і ніде більше. Тим часом указом пропонується частину цих правил змінити. У законі (нарешті завізованому главою держави) досить чітко виписані правила використання засобів масової інформації й визначено відповідального за цей процес — Центральну виборчу комісію. А відповідно до указу слід створити певну громадську раду, якій доручено «розробити порядок використання засобів масової інформації, передусім державних» (!?) По-перше, навіщо розробляти те, що вже розроблено й набуло залізобетонної сили закону? Прикриваючись турботою про дотримання законності, Президент, по суті, закликає порушити закон, який сам же щойно підписав. По-друге, що означає застереження «передусім державних»? Нав’язувати приватним мас-медіа форми, принципи й методи розміщення передвиборних матеріалів не має права ні ЦВК, ні Президент, ні тим більше якась міфічна громадська рада. Закон, по суті, встановлює лише фінансові правила діяльності комерційних ЗМІ в умовах виборів. Він велить газетам і каналам:
— обов’язково брати гроші за розміщення агітаційних матеріалів;
— незалежно від симпатій і антипатій, виходити з єдиних розцінок, причому розцінки ці не повинні виходити за рамки звичайних рекламних «прайсів» і не повинні змінюватися протягом кампанії;
— в жодному разі не використовувати «чорну готівку».
А в указі міститься натяк на те, що певний орган, нікому не підзвітний, з ніким не визначеними правами й повноваженнями, здатний нав’язати свої правила приватним засобам масової інформації. Група поки що не названих «відомих громадських діячів, авторитетних політологів, фахівців у галузі організації та проведення виборів» стає верховним суддею у сфері свободи слова. Абсурд? Безперечний. Особливо беручи до уваги, що визначати рівень «популярності» й «авторитетності» членів громадської ради запропоновано державним органам — Держкомінформу, Нацраді з питань телебачення й радіомовлення, Центрвиборчкому. З таким самим успіхом можна було доручити МВС, СБУ та ДПАУ створення потужної й авторитетної опозиції існуючому режиму. З приводу чергового президентського «ноу-хау» можна було б просто посміятися. Якби це було чергове одкровення на зустрічі з вибраними представниками регіональної преси. Але це побажання глави держави одягнене у форму указу й, отже, має силу закону. Не зумівши «закласти» адміністративний контроль за проведенням виборів у виборчий закон, Президент «запровадив» цей контроль указом. З огляду на все, не переймаючись, як це поєднуватиметься з духом і буквою законодавства.
Є й інші цікаві нововведення. Кабміну, місцевим адміністраціям доручено «сприяти спільно з державними й комунальними засобами масової інформації, правоохоронними органами діяльності прес-центрів, що створюються виборчими комісіями». При чому тут правоохоронні органи, коли йдеться про прес-центри, відомо, напевно, лише Президентові. Як полюбляв казати один відомий телеперсонаж: «допит опівночі в особистих апартаментах королеви — це щось новеньке в палацовому лексиконі». Втім, здається, такий тонкий знавець ЗМІ, як нинішній начальник міліцейського відомства, з властивою йому делікатністю розв’яже будь-які проблеми щодо неухильного дотримання принципів свободи слова.
Розбирати президентський указ, так би мовити, «по кісточках», немає сенсу. Він, як мінімум, двозначний із правового погляду: виконавчу владу силовим рішенням заганяють у процес, від якого їй варто максимально дистанціюватися, якщо вона, ця влада, справді зацікавлена в тому, аби вибори були «демократичними, прозорими й відкритими». Тим часом мало не в кожному рядку указу тим або іншим структурам виконавчої влади наказується контролювати, консультувати, навчати, радити, стежити, перевіряти. Усі ці дієслова можна замінити одним — «впливати». Впливати на перебіг виборів, від яких надто багато залежить, щоб пускати їх на самоплив.
З погляду загальнолюдського — указ безглуздий. Абсурдним був би указ, який наказував би сонцю сходити на сході. Ще абсурднішим був би указ, який зобов’язував би сонце сходити на заході. Смішно закликати дотримуватися закону тих, хто його і так дотримується. Ще смішніше закликати дотримуватися закону тих, хто його ніколи не дотримувався й дотримуватися не збирається.
З погляду політичного — указ відгонить цинізмом. Бо в перекладі з «політичної морзянки» він означає спробу узаконити адміністративний контроль. І робиться це під прикриттям турботи про «прозорість» та «демократію».
І якщо те, що пропонує автор цього указу, називається відкритістю, то автор цього матеріалу готовий щиро агітувати за закрите суспільство.