Перший порив революційного вітру прийшов із заходу. Львівський вояж Юлії Тимошенко завершився ритуальними, взагалі-то, для лідера «Батьківщини» закликами до дострокових президентських виборів. У чому, напевно, з урахуванням особистості автора заяв і місця їхнього виголошення не було б абсолютно нічого неординарного, якби не обіцянки розгорнути позапарламентський рух, результатом якого мають стати масові акції громадянського протесту. Юлія Володимирівна повідомила львів’ян про намір Леоніда Кучми балотуватися в президенти втретє. Для чого, за її словами, заготовлено той аргумент, що після ухвалення Конституції Леонід Данилович був главою держави лише один раз, а його перший президентський термін розпочинався до затвердження нового Основного Закону й тому — не рахується. Це, на думку лідера БЮТ, повинно спонукати опозицію до негайних дій. А тому разом із своєю командою Юлія Володимирівна найближчим часом відправляється в поїздку містами України, де на мітингах і зборах зустрічатиметься з народом і місцевою політичною елітою, готуючи грунт для осінніх масових акцій протесту.
І якщо ігнорування всіма електронними ЗМІ (повідомлення було лише в UNIAN і в одному-двох інтернет-виданнях) львівських одкровень Тимошенко ще якось можна було зрозуміти, однак відсутність у теленовинах сюжетів про наступні заяви Романа Безсмертного виглядала вже менш природно. Бодай виходячи з певного дисонансу між іміджем зазвичай стриманого у висловлюваннях екс-представника Президента в парламенті й рішучістю його нинішніх заяв. Політичний координатор блоку «Наша Україна» не лише підхопив тему третього президентського терміну Леоніда Кучми, а й розвинув її, заявивши: «Сьогодні напрацьовуються й відшліфовуються найімовірніші схеми брудних виборчих технологій, які можуть бути задіяні на майбутніх президентських виборах: зняття з реєстрації, підкуп, шантаж, клонування кандидатів, визнання результатів виборів недійсними». А якщо ще врахувати, що влада, за словами Романа Петровича, цинічно демонструє цілковите небажання вести діалог із політичними силами, котрі заявили про свою альтернативну позицію, то «в українських політичних реаліях» і зовсім не залишається «конституційного шляху зміни» цієї самої влади. Ключова фраза відозви Юлії Тимошенко про масові акції громадянської непокори в заяві Романа Безсмертного відсутня. Зате в наявності інша: «Сьогодні «Наша Україна» стоїть перед вибором вжиття крайніх заходів протидії існуючій владі». Що, з одного боку, є класичним зразком політевфемізму, а з іншого — залишає широке поле для домислів і здогадів, аж до припущень про ті самі акції протесту.
А зміцніло враження про серйозність задуманого заходу після третього пориву вітру — з південного сходу. На відпочинку в Криму лідер українських комуністів, уміло поєднуючи корисне з приємним, виступив із зверненням до українського народу, керівників політичних партій, профспілкового руху та громадських організацій, у якому закликав розгорнути широку й потужну політичну кампанію громадського протесту. «Одним із результатів акції, — йдеться в заяві Петра Симоненка, — могло б стати політичне рішення про необхідність проведення дострокових президентських виборів». Думки про необхідність радикальних заходів почали відвідувати Петра Миколайовича після того, як «верхівка антинародного режиму», представлена «Єдиною Україною» та СДПУ(о), програвши парламентські вибори, продовжила «спроби утвердження потворної політичної монополії». «Розумним людям очевидна цілковита неспроможність і історична приреченість нинішньої корупційної монархії Кучми й неминучий її крах», — вважає лідер КПУ. Але водночас, на його думку, не можна чекати, поки, «чіпляючись за владу, намагаючись нав’язати суспільству правонаступника-спадкоємця престолу, кримінальна «еліта», агонізуючи, відсуватиме довгоочікуваний момент відродження України». А потужні протестні виступи десятків і сотень тисяч демонстрантів, на думку Петра Миколайовича, як обов’язковий елемент коректування соціально-політичної системи — характерне явище практично для всіх держав світу.
Приєднання до пулу «акціонерів» комуністів, котрі досі залишалися незаперечними лідерами в галузі викривальної риторики, але котрі явно поступаються першим у конкретній протидії владі, — факт, що заслуговує на особливу увагу. І остаточно розвіює сумніви з приводу скоординованості заяв лідерів опозиційних сил. Підтвердження чого, власне кажучи, і не змусило на себе довго чекати. Спочатку, відтворюючи вже знайому геометричну фігуру, до Тимошенко, Безсмертного й Симоненка, додався Олександр Мороз, повідомивши, що керівництво Соцпартії розпочало мобілізацію своїх партійних структур і прибічників для активних осінніх виступів. А потім соціаліст Йосип Вінський розповів журналістам про підписання лідерами опозиційної парламентської «четвірки» угоди про спільні плани на осінь.
За словами Йосипа Вінського, існує відозва, нібито підписана представниками чотирьох частин коаліції. За даними «Дзеркала тижня», підготовлено і схвалено угоду про створення коаліції демократичних сил, що включає в себе вимоги опозиції, програмні цілі й регламентацію організаторської діяльності. Офіційно про свої спільні наміри, за даними «Інтерфаксу», опозиція оголосить у День незалежності на спільній прес-конференції.
В ефірі практично всіх загальнонаціональних каналів не знайшлося «вікна» як для аналізу таких повідомлень, так і для елементарного інформування громадян. А нам здалося, що ініціатива, яка змусила окремих силовиків приїжджати додому до лідерів опозиції з метою умовити їх не брати участі в акції, заслуговує на увагу.
«Привід»?
Ось перше і головне запитання, з яким ми зверталися до лідерів коаліції та політиків, котрі входять у неї. Очевидної причини, що, як «касетний скандал» і смерть Георгія Гонгадзе, була б, так би мовити, на поверхні, немає. З відсутністю формального приводу опозиція погоджується, але суть того, що відбувається, пояснює так: «Вони жили десять років, жили, як багато інших, але саме того ранку вона дала йому підгорілу яєчню. Він зібрав валізу й пішов. Вона вирішила, що яєчня — це привід, а це була остання крапля».
На думку опозиції, у найближчі місяці в житті країни настає надзвичайно відповідальний етап, під час якого Президент і його прибічники докладуть усіх зусиль до того, аби сьогодення країни було гарантовано перетворене на її майбутнє. Опозиція ж має намір перешкодити цьому, не маючи наміру миритися ні з нинішньою ситуацією, ні з позбавленням країни права мати інше, цивілізованіше й гуманніше майбутнє. Ось, власне, і вся формула того, що відбувається.
Уроки минулого політичного сезону озброїли опозицію деякими знаннями. По-перше, лідери четвірки відчули проопозиційні настрої суспільства. По-друге, переконалися, що влада не має наміру зважати на ці настрої, рейтинг яких зафіксовано Центрвиборчкомом. З допомогою каральної системи недемократичним шляхом у парламенті було створено штучну пропрезидентську більшість. Представники сил, котрі здобули підтримку більш як 50% населення, опинилися поза процесом прийняття державних рішень. Можливо, опозиція проаналізувала і свої помилки, що базуються насамперед на нездатності бачити велике і поступатися меншим. Проте, як запевняють опозиціонери, основна проблема не у портфелях, а у впертому небажанні людей при владі займатися країною, бо дії нумізматів, котрі колекціонують, до того ж, владні повноваження, — практично на жодному напрямі не є провідниками державних інтересів. Держава йшла до цього довго, але вперто.
1994 року журналісти вперше дізналися, що таке цензура в незалежній Україні.
У 1995-му країна в повному обсязі відчула принади існування інституту фаворитів.
У 1996-му — зрозуміла, що все вирішують не кадри, а той, хто має право їх призначати та усувати з посади.
У 1997-му всі усвідомили, що красти в казни можна багато, але лише доти, доки чиновник-клептоман лояльний до глави держави. Вже скоро всі зрозуміють, що сховатися від височайшого гніву можна тільки в американській в’язниці.
У 1998-му поєднання компромату і лояльності породило клуб олігархів. Високоліквідний страх убив у зародку прозору конкуренцію та спробу виробити цивілізовані корпоративні інтереси. Пишно розквітне «приватизація менеджменту», яка дала поштовх всьому спектру засобів ручної роздачі держвласності.
1999 року Україна сповна усвідомила: при Леонідові Даниловичі Кучмі демократичних і чесних виборів у країні бути не може.
У 2000-му еліта ознайомилася із шиплячими неякісними записами, які доводили все те, про що вона й раніше здогадувалася. Того ж року правоохоронні органи разом із прокуратурою продемонстрували відсутність професіоналізму та однойменної етики.
У 2001-му країна втратила орієнтацію у зовнішній політиці, усвідомила відсутність якісних змін в економіці, майже перетворившись на апендикс Європи. У той-таки період на лобіювання інтересів російського бізнесу «піднялася» ціла низка президентських фаворитів.
У 2002-му влада неефективно використала адмінресурс під час передвиборної кампанії. Недосвідченість опозиції та комбінаційна досвідченість Президента дозволили главі держави знову взяти реванш і здобути перемогу в розподілі парламентських портфелів, затвердженні генпрокурора і, нарешті, на довиборах у Верховну Раду.
Всі ці роки влада постійно перебувала у стані стресу, породжуваного потягом до азіатських методів правління та необхідністю декларувати європейський шлях розвитку. У результаті метань Президента, обумовлених пошуком ніші, яка б гарантувала особисту безпеку, Україна змарнувала дуже багато часу. На початку незалежності ми намагалися порівнювати себе з Німеччиною, наприкінці 90-х — із Польщею, нині Україна багато в чому програє порівняно з Росією. Країна Путіна переступила через Україну на шляху до НАТО, провела ефективну податкову реформу, національну ідею зробила не фігурою мовлення, а загальним місцем, зумівши на патріотичній риториці виховати ціле покоління чиновників, котрі свято вірують у пріоритет державних інтересів. Навіть російські олігархи чітко знають, що таке пріоритети країни, і найчастіше в своїх діях спираються саме на це.
Україна — молода держава, але вона відстає в розвитку. Свідчень того в різних сферах життя безліч: мільйони остарбайтерів, котрі шукають заробітку за кордоном; тотальна корупція; знання навіть першокласників, що копійчано оплачувані вчителі беруть хабарі; популярність Поплавського; повний провал на Олімпіаді; відсутність елементарних ліків у лікарнях, забастовки і смерті шахтарів. Утім, не варто далі нагнітати. У нашому житті є чимало хорошого. Але цим кожен із нас зобов’язаний виключно собі та своїм близьким. Громадська автономія існує окремо від Української держави і найчастіше всупереч їй, і це ненормально для країни, яка міститься в центрі Європи. Ми могли б бути набагато ближче до неї, якби не втратили так багато часу і шансів.
З усім цим можна миритися і далі, їсти й пити без прав та свобод, народжувати дітей, не будучи впевненим у їхній безпеці, працювати, не знаючи напевно, що одержиш зарплату. Можна, як і раніше, бути переконаним, що «твоя хата скраю», і не помітити, що вона опинилася на самісінькому краю. Якщо рішучість лідерів опозиції не розсмокчеться, те восени в кожного буде можливість зробити свій вибір. Опозиція, у рядах якої сьогодні з’явилися й успішні заможні бізнесмени, крім усього вище переліченого, розуміє й інше: без економічних та політичних свобод країна не може розвиватися.
У кожної політичної сили, яка має намір закликати своїх прибічників вийти на вулиці столиці та обласних центрів, є свої резони, про які поговоримо трохи згодом. Але для колективного опозиційного організму останньою краплею стали як останні довибори до Верховної Ради, так і концентрація влади в руках голови адміністрації Президента Віктора Медведчука. Саме з його діями опозиція пов’язує майбутнє, від якого хотіла б уберегти українське суспільство. Представники всіх сил переконані: незалежно від бажання Президента, Медведчук спробує обійняти головну посаду в країні або, використовуючи дану йому владу, створить умови для гарантованої перемоги названого Леонідом Даниловичем наступника. Тим більше що механізми відпрацьовано. Такий варіант розвитку подій не влаштовує дуже багатьох. Він не дасть ані змін, ані свободи, ані грошей. Саме тому опозиція має намір діяти. Але чи усвідомлює вона чим ризикує, і як разом із нею ризикують ті, кого вона хоче за собою повести?
Брати гостру бритву і правити себе
Намагаючись передбачити результат змагання, кожен досвідчений гравець у тоталізатор передусім оцінює склади команд супротивників. Глибинно проаналізувати можливості нової опозиційної «дрим-тим» непросто. Оскільки поки що достеменно невідомо, хто стане головним тренером формованої дружини, хто — капітаном. Хто опиниться в стартовому складі, хто й коли вийде на заміну, хто так і залишиться гріти лаву запасних, хто стане чужим гравцем у своїй команді. Невідома нам і тактика, яку оберуть учасники «матчу смерті антинародного режиму». Тож спробуємо проаналізувати доступний нам дуже обмежений обсяг інформації.
Перша оголосила про новий хрестовий похід проти влади Юлія Тимошенко. Що загалом і недивно. Юлія Володимирівна — обов’язковий, коли хочете, неминучий елемент руху опору владі. Дози радикалізму, періодично впорскувані нею у вени напівмертвого опозиційного організму, частенько рятівні. Причому радикалізм цей виглядає не тільки політично обгрунтованим, а й електорально затребуваним. Хоч як би виглядав остаточний склад опозиційної команди, Тимошенко безсумнівно буде одним із найкорисніших гравців, попри певну схильність до авантюризму. По-перше, лідер «Батьківщини» — людина рішуча, причому нині її рішучість активно підживлює гостра необхідність жорстокої боротьби за власне існування. По-друге, «залізна леді опозиції» виглядає людиною, переконаною в успіху будь-якого заходу, в якому бере участь. Часом здається, що вона просто змушує себе вірити в удачу, оскільки жити з такою невигубною переконаністю у власні сили неможливо в принципі. Та хоч як там було б, таку впевненість Юлія Володимирівна не просто випромінює, вона ще й свідомо або мимоволі заряджає нею навколишніх. Насмілимося висловити дуже суб’єктивне, але, мабуть, не позбавлене логіки, припущення. Якби всі учасники нового опозиційного проекту, ні, навіть не вірили, а хоча б демонстрували таку саму впевненість, у них були б дуже високі шанси на перемогу.
Крім того, Тимошенко не раз мала нагоду продемонструвати свої організаторські здібності, необхідність яких при плануванні такого складного й масштабного проекту очевидна. І ще одна, цілком очевидна річ: Ю.В. напевно не відступить від задуманого, навіть якщо залишиться сама. Їй нічого втрачати й нікуди відступати.
Приймемо на віру слова лідера «Батьківщини» про те, що необхідність проведення акції непокори продиктована жагучим бажанням змінити життя на краще. Розумінням того, наскільки чорний сьогоднішній день, поєднане із розумінням того, як зробити завтрашній день світлим. Чим не причина для виходу на стезю холодної громадянської війни?
Проте дозволимо припустити, що крім глобальної причини є також локальні, які змусили Тимошенко оголосити про початок нової війни з режимом саме нині. Перша, досить очевидна (проте її з праведним гнівом відкидає сама Тимошенко) — тривожне чекання чергового подання Генпрокуратури. У тому, що воно з’явиться, не сумнівається практично ніхто. У тому, що його підтримає необхідна кількість її колег за вищим законодавчим органом, також мало хто сумнівається.
Яким чином львівська заява Тимошенко пов’язана з очікуваним «наїздом» ГПУ? Вбравши свою опозиційність у якісно інакшу форму, екс-віце-прем’єр певною мірою зіграла на випередження. Навряд чи влада відмовиться від запланованого кроку після того, як Тимошенко оголосила про перехід із статичної опозиції в опозицію динамічну. Але тепер владі буде складніше довести, що чергове подання на Ю.В. є бажанням захищати закон, а не черговим етапом боротьби з інакомисленням. А якщо акція «розкрутиться», це буде складніше багаторазово.
Теоретично можливо й те, що гіпотетичні успіхи опозиції вплинуть на рішучість народних обранців (котрі представляють найрізноманітніші табори) без особливих докорів сумління здати непокірливу опозиціонерку на «поруки правосуддя». Погодимося, що наведені нами аргументи виглядають дещо хисткими. Але погодимося і з тим, що Тимошенко є заради чого ризикувати.
Стрімке посилення Віктора Медведчука, одного з найнепримиренніших ворогів Юлії Володимирівни, парламентський тріумф її «кревника» Святослава Піскуна, повільне й вірне зближення з «заєдистськими» колами Віктора Ющенка. Чомусь здається, що Тимошенко сприймає всі ці зовні не пов’язані між собою обставини як вузлики на одній мотузці. Мотузці, яка поступово затягується на її шиї. Лідер «Батьківщини» фізично відчуває брак повітря. Повітря свободи. У своїх легенях і легенях країни. Побоюємося помилитися, але, здається, ми маємо справу з тим самим, досить рідкісним для політики випадком, коли особисте органічно поєднується з суспільним. Чому? А ви уявіть собі, що залишиться від нелівої опозиції без Тимошенко...
Тимошенко змушена підстьобувати ситуацію. Змушена провокувати на рішучі дії і владу, і союзників. Хоча розворушити партнерів їй буде нелегко. По-перше, всі існуючі й потенційні політичні «спільники» бачать у Тимошенко не стільки напарника, скільки конкурента. Ризикнемо припустити, що таке сприйняття виглядає інерційним. Як показує практика, плоди успіхів Ю.В. найчастіше пожинають інші. Крім того, очевидно: обставини так чи інакше змусять екс-віце-прем’єра покірно поступитися місцем лідера опозиції заради майбутньої перемоги.
По-друге, союзникам «леді Ю» (крім, можливо, Мороза) є що втрачати. І в них немає особливих причин ризикувати. Принаймні їм так здавалося досі. А декому досі здається. Їм усе-таки дихається дещо вільніше. Тож дії влади, які Тимошенко розцінює як пряму загрозу, вони схильні сприймати як віддалене застереження.
Хоча низка подій останнього часу змусила замислитися й тих, хто сумнівається в доцільності відкритого виступу проти влади. Спілкування з рядом політиків, близьких, зокрема, до оточення Петра Симоненка й Віктора Ющенка, дозволяє стверджувати, що й у КПУ, і в «Нашій Україні» були дещо шоковані відвертим цинізмом технологій, застосованих під час довиборів. І дещо налякані тим, із якою частотою почали йти у світ інший найрізноманітніші особи, котрі з тих чи інших причин не влаштовували владу.
Розуміння того, що конформізм не тільки політично й економічно невигідний, а й смертельно небезпечний, поступово всмоктується в застояну кров декларативних опозиціонерів.
Погодьтеся, дивно було чути настільки різку заяву Симоненка. Ще дивовижніше було дізнатися, що обережний Петро Миколайович скріпив своїм автографом фактичний ультиматум влади. КПУ та її лідер майстерно намагалися уникати будь-яких різких рухів. Пригадаємо, що 1999-го глава Компартії довго й пильно придивлявся до «канівського клубу», але так і не став його членом. А либонь тоді падіння Кучми багатьом здавалося більше ніж імовірним. І безпосередній учасник повалення режиму міг одержати дуже привабливі дивіденди. Пригадаємо й те, що під час «касетного скандалу» тверді ленінці послідовно ігнорували акції, що проходили під егідою УБК й ФНП. Вони проводили свої — помірковано радикальні, помірковано масові. Складалося враження, що вони однаково боялися втратити як довіру своїх прибічників, так і довіру влади. Тієї самої влади, що, як здавалося часом, ось-ось повалиться. Не програти для комуністів завжди було важливіше, ніж виграти.
Що ж змінилося тепер? Комуністи не змінилися. Змінилися правила. У влади, перейнятої боротьбою за своє існування, з’явилося менше причин допомагати КПУ. І Симоненко з товаришами почали програвати раунд за раундом. Фактично вони зазнали поразки на виборах. І це стало не тільки політичним, а й економічним фіаско. Адже з маленькою фракцією набагато менш активно і набагато менш охоче співробітничають різномасті лобісти. Зокрема й російські. У Білокам’яній уже докумекали, що цілий ряд політичних і підприємницьких завдань простіше й ефективніше вирішувати за допомогою інших команд, мобільніших і впливовіших. Додамо до цього, що КПУ крок за кроком втрачає Донбас, де до останнього часу було зосереджено стратегічно важливі електоральні й фінансові засіки партії. Невдача на виборах, на рідкість нестабільне матеріальне становище організації, зовні, можливо, й непомітний, але від того не менше значний відтік симпатиків, котрі втомилися від конформізму комуністів і котрих привабив радикалізм БЮТ і СПУ — усе це призводить до бродіння всередині КПУ. Перед партією постала реальна загроза втрати джерел існування і довіри в очах виборців. Симоненко зіштовхнувся з не менш реальною загрозою втрати крісла лідера. Самій партії загрожує втрата винятковості, втрата особливого статусу, що фактично означає її політичну смерть.
Можна собі уявити, як довго Симоненко відмовлявся вірити в те, що для нього немає іншого виходу. І можете собі уявити, наскільки все погано, якщо він уперше за багато років змушений був віддати перевагу реальним діям, а не фактичній політичній бездіяльності. Що одержує Петро Миколайович, ув’язуючись у формально чужу гру? Шанс. Шанс повернути довіру тих, хто засумнівався. Шанс повернути партії вагу, вплив, стабільність. Активний гравець має шанс торгуватися (і з партнерами, і з союзниками), ставити умови, набивати ціну, зрештою боротися за свій шматок влади. Статист такого шансу позбавлений. Особливо тоді, коли головний режисер твердо вирішив перетворити всю країну на театр маріонеток.
Ясна річ, складно уявити, як Симоненко уживатиметься в компанії з Морозом, Тимошенко та Ющенком (якщо Віктор Андрійович також зважиться змінити роль статиста на амплуа актора) — із тими, кого він звик викривати, мабуть, навіть охочіше й захопленіше, ніж Президента. Нелегко спрогнозувати, як поведеться Петро Миколайович, коли постане природна проблема лідерства в альянсі, який поки що тільки формується. Важко припустити, як довго проіснує цей союз. Проте здається абсолютно очевидним, що комуністи сьогодні гостро потребують опозиційності, а новому опозиційному блоку так само гостро потрібні комуністи. Сам факт об’єднання таких різних людей і таких різних політичних сил під одним прапором повинний стати сигналом для суспільства. Сигналом SOS. Закликом до країни, що потопає в страху та зневірі, врятувати себе саму.
Уже зроблені спроби порівняти нову опозиційну четвірку зі старою, «канівською», нам видаються не дуже коректними. І не лише тому що тоді йшлося про альянс чотирьох персон, а тепер — про об’єднання чотирьох досить потужних політичних сил, спроможних органічно доповнити одна одну. «Канівцям» треба було вибрати одного з чотирьох. «Союз чотирьох» має відстояти право на свободу вибору. Можна припустити, що кожен із них розраховує в недалекому майбутньому стати лідером країни. Кожен завтра готовий конкурувати з кожним за право стати першим. Але це право ще треба завоювати. Точніше — відвоювати у влади, яка, схоже, зробила остаточну ставку на безправ’я. Процес консолідації опозиційних сил, який ще тільки почав набирати обрисів, — аж ніяк не старт нових президентських виборів. Це початок довгої боротьби за те, щоб було чому стартувати. Цим відрізняється нинішній опозиційний рух від усіх попередніх. І якщо цю думку ідеологи планованої акції зуміють донести до виборців, вона зможе стати успішною.
Участь Олександра Мороза й керованої ним СПУ в новій війні з режимом сприймається абсолютно органічно. Давній і послідовний борець із владою не міг, не мав права залишитися осторонь. Пояснювати спонукальні мотиви, здається, немає особливої потреби. Зупинимося лише на одному, з нашого погляду, важливому моменті. Наскільки можна судити, новий опозиційний блок збирається врахувати уроки з минулого і не збирається боротися з режимом винятково в столиці. Успіх операції забезпечено тільки в тому випадку, якщо акцію масово підтримає значна кількість регіонів — від Галичини до Криму. Великий тягар відповідальності ляже на регіональні організації втягнуті у процес політичних сил. І роль місцевих осередків Соцпартії в питанні взаємодії партійних філій складно переоцінити. Пояснимо: навіть за наявності відповідних домовленостей на рівні лідерів на місцях, представникам, скажімо, КПУ буде неймовірно складно знайти спільну мову з представниками «Нашої України». Саме соціалісти найчастіше виконуватимуть роль своєрідних зв’язкових, координаторів, переговорників, коли хочете. Як показали останні вибори, в одних регіонах відділення СПУ працювали в спільній упряжці з комуністами. В інших — тісно контачили з «нашими». У третіх — об’єднували зусилля з «бютівцями». Така політична компромісність виявилася виправданою. І було б розумним, якби лідери об’єднаної опозиції при розподілі обов’язків використовували не дуже давній і дуже корисний досвід мирного політичного співіснування.
Наскільки легко «читався» під документом про об’єднання зусиль підпис Мороза, настільки ж важко уявити під вироком влади розчерк пера Ющенка. Не будемо стверджувати, що без Віктора Андрійовича акція захлинеться. Лише зробимо припущення, що без активної участі лідера «Нашої України» шансів на успіх операції (яка до того ж поки що не справляє враження ретельно продуманої) не так і багато. Ризикнемо висловити й іншу гіпотезу: якщо Ющенко залишиться осторонь, але при цьому опозиції вдасться реалізувати свій план хоча б наполовину, Віктор Андрійович виявиться персоною, від якої віятиме солодким запахом політичного тління.
Спробуємо пояснити свою думку. Ющенко — не просто бренд, Ющенко, говорячи журналістською мовою, інформаційний привід, якого організаторам акції сьогодні явно бракує. Сам факт участі вождя «НУ» в опозиційному русі є для народу вагомою причиною для того, щоб до цього руху приєднатися. Не будемо довго метикувати над причиною цього явища, сприймемо наведене вище твердження як аксіому. Посилаємося на результати останніх виборів, на яких Віктора Андрійовича підтримали різні регіони, різні верстви населення, носії різних ідеологій. Не вимагає доказів і те, що всі ці люди бачили в ньому реальну альтернативу теперішній владі, яка їх не влаштовує. Але сам Ющенко не хоче змінювати владу. Він хоче її одержати.
Умовити першу особу «НУ» його політичним союзникам буде непросто. І навіть якщо вони його вмовлять, це ще не означатиме, що в найкритичніший момент він по-піонерськи не загасить роздмухуване вогнище народного гніву. У Ющенку, наскільки можна судити, легко й органічно поєднуються математична мудрість і романтичне легкодумство. Потреба мати наставника, своєрідного політичного батька похвальна. Але вперте прагнення знаходити кревних родичів у стані кревних ворогів викликає шалений подив. У це відмовляється вірити мало не все найближче оточення потенційного месії, але це — медичний факт: Віктор Андрійович продовжує вірити Президенту, котрий не раз його «здавав». Здається, Леоніду Даниловичу вже надокучило «розводити» Ющенка, настільки легко той дає себе «розводити». Ніякого, розумієш, куражу... Стосунки нинішнього глави держави й колишнього глави уряду можна охарактеризувати таким анекдотом:
— Леоніде Даниловичу, чи любите ви Ющенка?
— Ні, але сам процес...
Не будучи тонким психологом, можна з високим ступенем упевненості передбачити, які саме аргументи наводитиме головний «наш» у відповідь на вмовляння приєднатися до акції. Він розповідатиме, що він буквально днями тепло поспілкувався з Президентом і той дав йому гарантію, що вже у вересні йому дадуть сформувати більшість. Що Президент уже майже дозрів для того, щоб призначити його прем’єром. І що в словах свого названого політичного батька він узрів якийсь таємничі знаки, якісь натяки на те, що його прем’єрство — перший крок до президентства.
І навряд чи його переконають зустрічні аргументи, що саме Президент дав відмашку знімати його з посади глави уряду. Що саме від Президента виходили команди «валити» його людей на виборах. Що Президент «поховав» настільки близьку його серцю ідею про колективний парламентський договір. Що більшість без повноважень — фетиш. Що прем’єр без повноважень — смертник. Ці аргументи він не сприйматиме.
Чому? Усередині Віктора Андрійовича, схоже, живе складне переплетіння внутрішніх стримуючих чинників. Виділимо два основні. Головний об’єктивний — синівський комплекс перед Президентом. Головний суб’єктивний — побоювання порушити внутрішній душевний комфорт. Ющенко, як нам здається, страшенно не полюбляє робити вчинки, які порушують внутрішнє умиротворення. І він має на це право. Досі він особливо не смикався, і все складалося добре. Ну, принаймні непогано.
Що може змусити Ющенка змінити свою думку? Копатися в сумнівах лідер «НУ» немає ні часу, ні бажання. Але безсумнівними для нас є дві речі. Віктор Андрійович любить свою країну. Віктор Андрійович хоче стати Президентом. А позаяк він не тільки лірик, а ще й математик, то його явно повинні змусити замислитися сухі, логічні викладки. Із яких буде видно, як саме при його потуранні країну остаточно позбавлять демократії, а його — шансів стати першим. Повинна знайтися людина, котра пояснить йому, що відсидітися й відмовчатися, сподіваючись на милість Президента й консервацію рейтингу, йому не вдасться. Коли почнеться війна, йому доведеться або йти в колоні з тими, хто хоче змінити владу, або підписувати ще одну «заяву трьох». Яка майже напевне стане для нього смертним вироком. Оскільки ті, хто голосував за нього, голосували не за владу, а за її зміну.
Важко передбачити, якого рішення дійде Ющенко. Тим паче що в його найближчому оточенні до майбутньої війни з владою ставляться неоднозначно. Але є обставини, які дозволяють припустити, що Віктор Андрійович може ризикнути. Поки влада вмовляла «кабінетного» Ющенка, він залишався конформістом. Коли Ющенко вимушено став публічною персоною, влада була змушена почати з ним, ні, навіть не воювати, а так, підвойовувати. Але навіть легкого запаху пороху вистачило, щоб в ортодоксального штабіста з’явився кураж бійця. Після виборів кураж почав сходити нанівець. Але останні події — смерть Олексенка, вибори на Черкащині та Дніпропетровщині, метушня навколо Одайника повинні були додати адреналіну...
Подейкують, що на ліберала Ющенка справила дещо неприємне враження участь у новому політичному проекті комуніста Симоненка. Але хіба рішучість завжди обережного Симоненка не спроможна стати заразливим прикладом для вічно обережного Ющенка? Тож зовсім не виключено, що Віктор Андрійович ще може нас здивувати. І чомусь здається: якщо це станеться, нас почнуть дивувати й інші.
Бачу ціль, помічаю перепони
Інформації про методи, форми, засоби проведення акції, мало. Ризикнемо припустити, що організатори самі поки що туманно уявляють собі її технологію, її масштаби та її кошторис. Не забудьмо і про те, що з Ющенком буде одна, без Ющенка — інша. Організаційні й фінансові ресурси можуть стати серйозною підмогою в справі успішної реалізації аналізованого політичного проекту.
Тож спробуймо бути стислими та обережними в прогнозах. По-перше, ризикнемо припустити, що організатори масової акції громадянського протесту постараються максимально масштабно «накрити» регіони. Під час «касетного скандалу» вирував лише Київ. У провінції народ у найкращому випадку співпереживав, сидячи перед телевізорам. Усю необхідну роботу в регіонах звалили на плечі регіональних організацій, що входили в УБК. Проте, як з’ясувалося, місцевим партвождям бракувало коштів, здібностей, а часом і сміливості, поставити цю роботу належним чином. Зважаючи на все, тепер на повну котушку буде використано можливості депутатів і парламенту, і місцевих рад. Народні обранці, котрі представляють організації, втягнуті в акцію, агітуватимуть, будуть, по змозі, підключати місцевий бізнес і місцеву владу. Участь людей із мандатами стане гарантією того, що можна буде уникнути непотрібних зіткнень. Частково депутати повинні допомогти закрити проблему з інформаційним забезпеченням. Відсутність необхідної кількості ЗМІ, особливо в Києві, й особливо електронних — ахіллесова п’ята опозиції. Тож сьогодні народні обранці різних рангів намагатимуться максимально використовувати весь наявний ресурс для роботи з місцевими виданнями й телерадіокомпаніями, для організації випуску листівок, брошур, плакатів тощо.
Що більше депутатів буде в лавах опозиціонерів, то меншим буде ризик зіткнень і провокацій. Опозиція не забула уроки 9 березня, і, судячи з настроїв, що панують у її лавах, твердо вирішила будь-якою ціною уникнути крові. Але, схоже, зроблено й інший висновок: якщо кров (не призведи Господи), усе-таки проллється, опозиція не буде безмовною та безпорадною, як два роки тому. Політики сьогодні починають готувати себе до того, що вони повинні говорити й робити, якщо станеться непоправне.
При цьому повторимося, опозиція готова докласти всіх сил, щоб акція була безкровною. У перших рядах, очевидно, йтимуть тільки найперевіреніші. У лавах демонстрантів планують установити режим найжорсткішої дисципліни, виключити випадки вживання наркотиків або зловживання алкоголем. Армію опозиціонерів буде розбито на десятки, на чолі кожної з них збираються поставити надійних людей, бажано з необхідними керівними навичками. Організаторам доведеться створити численну та кваліфіковану службу безпеки. Уже сформовано групи людей, котрі відповідатимуть за транспортування й підвіз харчування. Пам’ятаючи гіркий досвід часів УБК, організатори, за нашими даними, подбали про закупівлю великої кількості наметів і біотуалетів. «Хрещені батьки» нової «оксамитової революції» розраховують, що акції, хоч якими б масштабними вони не були, не повинні створювати проблем для жителів тих міст, де заплановано мітинги, демонстрації та ходи. Опозиціонери постараються не блокувати ні вулиці, ні будинки. Виняток зроблять лише для адміністрації Президента і, можливо, обласних державних адміністрацій.
Особливу увагу приділятимуть агітації та створенню сприятливого іміджу серед населення. Опозиція розраховує, зокрема, що в кожну поштову скриньку потрапить відповідне послання. І дуже сподівається, що, прочитавши його, одні приєднаються до акції, а інші ставитимуться до неї з розумінням.
Найближчим часом почнуть проходити відповідну підготовку агітатори, мета котрих — чітко роз’яснити всім мету акції та засоби її досягнення. Очікується, що агітатори (серед яких, як ми вже відзначали, будуть і депутати) спроможні забезпечити кількість людей, необхідних для того, щоб акція стала масовою. Особливий психологічний наголос робитимуть на тому, що акція в будь-якому випадку приречена на перемогу.
Що мається на увазі? Демонстранти в Києві збираються тримати в облозі адміністрацію глави держави, а демонстранти в регіонах збираються тримати в напрузі місцеву владу доти, поки:
— або Леонід Кучма не погодиться на проведення позачергових президентських виборів;
— або Леонід Кучма не зречеться влади, що означатиме перехід влади до прем’єр-міністра і знов-таки дострокові президентські вибори.
Є ще два (компромісні, але знов-таки, виграшні, з погляду опозиції) варіанти розвитку подій. За першим, Президент повинен під тиском супротивників режиму піти на розпуск Кабінету і сформувати новий уряд, згідно зі списком опозиції. За другим, Президенту доведеться піти на інші, дрібніші поступки, перелік яких нібито зараз утрясають організатори акції.
Лідери опозиціонерів схильні вважати, що навіть останній варіант буде перемогою супротивників влади. Оскільки:
— влада продемонструє слабкість;
— опозиція продемонструє свою силу;
— народ відчує себе народом.
Передбачається, що здобувши необхідний досвід, обкатавши необхідні технології, створивши необхідний потенціал і розхитавши владу, якій вдалося знову зміцнити свої позиції після «касетного скандалу», опозиція зможе добити її в кілька прийомів. Якщо не вдасться зробити це одним махом. Є ще один, дуже важливий нюанс: якщо учасникам акції не вдасться повалити Кучму, але сама акція виявиться вражаюче масовою, це приверне увагу не тільки зарубіжної преси, а й іноземних політиків, ставлення котрих до нашої опозиції та до нашого Президента, наскільки можна судити, останнім часом зазнало серйозних змін. Причому йдеться, зверніть увагу, не тільки про горезвісний Захід, а й про Росію. Участь комуністів і можливий успіх акції на Сході й у Криму нарешті дозволить говорити про повномасштабну всеукраїнську опозицію. А не про «інспіровану Заходом змову жменьки западинців-націоналістів».
Ми не коментуватимемо ці тези. Тим паче що не можемо гарантувати стовідсоткову достовірність наведених вище гіпотез. Описані варіанти — лише наші припущення, що грунтуються на логіці слів і вчинків окремих осіб, а також аналізі певної інформації, одержаної з найрізноманітніших джерел.
За непідтвердженими, але такими, що заслуговують на довіру, даними, заплановано колосальну роз’яснювальну роботу серед представників силових структур. І для цієї роботи, здається, є не тільки підстави, а й причини. Є підстави думати, що в найрізноманітніших відомствах уже є люди, готові якщо не допомагати (про це поки що не йдеться), то принаймні не заважати. Лідери опозиції таку готовність іти на контакт вважають надзвичайно важливим знаком. Оскільки це не просто полегшує пересування колон і проведення масових акцій. Це означає мінімізацію загрози провокацій, спроможних призвести до людських жертв. І (з погляду деяких оптимістів із числа масштабних політиків), за великим рахунком, є однією з ознак консолідації зацькованого суспільства.
Змусити населення стати народом, змусити суспільство стати соціально активним, змусити протестний електорат вихлюпувати свій протест не тільки на кухнях і в кабінках для голосування — саме це, за словами опозиціонерів, є їхнім головним завданням. І якщо вони з ним упораються, то (як вони самі вважають) завдання номер два — зміна режиму — вирішиться автоматично.
Влада мовчить, але не дрімає
За всього яскраво вираженого інформаційного дефіциту, який традиційно супроводжує літнє політичне міжсезоння, жодний телевізійний канал навіть слова не сказав у своїх новинах про плани «четвірки». І річ тут, звісно ж, не у відсутності інформаційного приводу. Просто це зайве підтвердження (і не в останню чергу для опозиції) того, що влада жорстко контролює телепростір країни. Пам’ятаєте, на зорі «касетного скандалу», коли ретельні регіональні чиновники по всій Україні в масовому порядку зганяли народ на мітинги протесту проти дій тих, хто ганьбив світлий образ гаранта, майже повсюдно виникала делікатна ситуація. Відірвані від пристрастей, які кипіли в столиці, жителі глибинки лише на офіційних заходах довідувалися про якісь там записи якогось майора і, через природну цікавість, виринали зі стану невідання, прилучаючись до великої поінформованості, яка несла не менш велику печаль. Таким чином, чиновницький порив стати на захист Президента мав тоді зовсім протилежний ефект. Очевидно, тепер подібного конфузу Банкова не допустить. Невідомо, як пропрезидентські ЗМІ реагуватимуть на дії опозиції далі, але поки що застосовується найбезпрограшніша тактика — тактика повного ігнорування.
Є підстави стверджувати, що найближчим часом на всі як мінімум регіональні телеканали та місцеву пресу чекатиме концептуальна перебудова в організації журналістської творчості. Леоніду Кучмі, який схильний до емоцій та не вміє адекватно відповідати на провокаційні запитання, не зможуть допомогти жодні психологічні тренінги, а тому є єдиний спосіб убезпечити країну від «гарантійних» висловлювань, на кшталт тих, що зірвалися з вуст глави держави з приводу збитого українською ракетою пасажирського літака. За деякими даними, він розроблений і готовий до впровадження новим керівником управління інформації президентської адміністрації. Суть його в тому, що з вищевказаного управління на місцеве TV розсилатимуться касети з телесюжетами про поїздки, виступи та заяви глави держави, уніфіковані та простерилізовані працівниками президентського апарату. А в зворотному напрямі ці жорстко відцензурені кадри повинні будуть повертатися вже з логотипом окремо конкретно взятої телекомпанії, що свідчитиме про сумлінне застосування відеоматеріалу за призначенням. До тих, хто проігнорує звіт, планують застосовувати радикальні заходи впливу, аж до звільнення. Подібну схему передбачено і для друкованих ЗМІ.
І це лише один із прикладів того, як солідно готується влада до нового політичного сезону. В успіху цієї підготовки можна не сумніватися. І грунтується він на двох китах: досвіді пережитого Банковою «касетного скандалу» і свіжої кадрової ін’єкції, зробленої одряхлілому, було, організму президентської адміністрації. Виступи опозиції не стануть для влади несподіванкою, як це було з оприлюдненням майорських плівок Морозом. Це, по-перше. Хоч як лідери «четвірки» не стверджували б, що в них усе йде за планом, позбутися відчуття фальстарту надто важко. Чим можна пояснити настільки завчасне анонсування осінніх акцій, які дають владі тимчасову та психологічну фору? Хіба що тим, що «четвірочники» квапилися застовпити першість, не бажаючи поступатися нею один одному? Влада пройшла поріг переляку. Це, по-друге. І по-третє, Банкова озброєна уже відпрацьованими на практиці методами боротьби з силами, які замірялися на її спокій. Пройшовши через парламентські вибори, вона на наочних прикладах змогла переконатися в неефективності такої грубої та примітивної підмоги, як адміністративний ресурс. Влада усвідомила, що можна використовувати витонченіші схеми та технології. І сталося це багато в чому завдяки помітному підвищенню інтелектуального рівня президентської команди, для чого, загалом, і непотрібні були якісь додаткові зусилля з огляду на IQ адміністрації імені Володимира Литвина.
З приходом в адміністрацію Віктора Медведчука її кабінети стала заповнювати нова поросль молодих працівників, які володіють тонким політико-бізнесовим чуттям. Керівництво Банкової вони ділять на «наш шеф» і «ваш шеф». Звісно ж, восени Віктор Володимирович очолить, як годиться, штаб з порятунку Президента Кучми, використовуючи для поставленого завдання всі інструментарії, зосереджені в його вмілих руках. Проте тішитися на предмет того, що це й подібне до нього завдання — єдине, задля чого Медведчук так енергійно трудиться на своїй нинішній посаді, не варто. Та це — до речі. Поки ж увесь арсенал, призначеної для проведення політбоїв зброї, накопичений за останні роки Віктором Володимировичем, пустять на боротьбу з опозицією. І в цьому полягає найважливіша перевага влади перед останньою. Штаб командування першої перебуватиме в одних руках, у той час, як «четвірці», через різноплановість та різновекторність складових її політиків, не уникнути властивої колективній творчості хаотичності та маловиразності. Як показує досвід («Канівська четвірка», парламентська четвірка часів спікеріади), квартети в українській політиці приречені на неуспіх. Для стійкості та життєздатності конструкції їй украй необхідний п’ятий елемент. І цей п’ятий, за деякими даними, уже відомий. Просто через ряд причин його поки що вирішено не «світити».
І, мабуть, це справді мудре рішення. Оскільки кампанію з дискредитації учасників антипрезидентського походу вже розпочато. Тут також застосовуються комбінації з уже відпрацьованих і модернізованих прийомів. Зокрема, як і раніше, актуальна міфологема про протиприродний союз «правих і лівих радикалів». Усе ще не знято з виробництва знаряддя часів «касетного скандалу» для ведення прицільного вогню по Юлії Тимошенко: у парламент, зважаючи на все, генеральний прокурор внесе подання про притягнення її до кримінальної відповідальності. В окремих інтернет-виданнях уже з’явилися статті про особисту диктатуру, встановлену в партії Юлією Тимошенко, а також про погану звичку леді Ю залучати до акцій протесту, які організовує її партія, велику кількість маргіналів і бомжів, від котрих смердить. А до осені засоби масової інформації можуть сміливо сподіватися на надлишок матеріалів, присвячених нібито протиправній діяльності й інших активістів і організаторів прийдешніх акцій. Можна передбачити також «викривальні» матеріали на тему фінансових механізмів організації акції, особливо якщо врахувати, що саме на цей період припадає початок судового розгляду в США справи Лазаренка. Ну а для того, аби ЗМІ не були в своїх викриттях голослівні, їм підсоблять правоохоронні органи, у чийому вмінні заводити кримінальні справи на будь-якого, хто має паспорт громадянина України, сумніватися не доводиться.
Влада сподівається, що на такому контрастному тлі особливо заграють ті позитивні риси, якими, на її думку, дедалі більше обростає Президент і його команда: при кожній нагоді вона не забуває продемонструвати відкритість суспільства, не втомлюється повторювати про європейський вибір і не забуває про свій твердий намір «записати» Україну в ЄС і НАТО. Певною мірою це не минає для неї безрезультатно. Захід переважно сприймає знаки, там не мають ані часу, ані, на жаль, бажання розбиратися в суті процесів, вникаючи в тонкощі й подробиці. За такого стартового іміджевого капіталу влади, як розраховують стратеги з Банкової, опозиційним силам доведеться вдаватися до надзусиль, аби переконати Захід у виправданості розпочатої війни. Але в їхніх розрахунках може критися помилка. Із розмов журналістів «ДТ» із працівниками різноманітних іноземних посольств в Україні напрошується висновок: нинішні позитивні імпульси й побажання з Заходу адресовані країні в цілому, але ніяк не її Президентові, котрого там розглядають як тимчасову обтяжливу обставину української історії.
Не залишає поза своєю увагою влада і приземленіші контрзаходи. Такі, приміром, як перешкоджання виїзду учасників акцій із регіонів до місця їхнього проведення або зупинка їх на підходах до столиці. Знайдеться робота для керівників вузів, котрим, поза сумнівом, дадуть команду всіляко заважати тому, щоб учасники масовий дій опозиції не рекрутувалися зі студентства, традиційно найактивнішої частини населення під час проведення подібних заходів. У режимі підвищеної бойової готовності працюватимуть і фіскальні органи країни: на явних і ймовірних спонсорів акцій чекають різноманітні економічні санкції й параліч їхніх бізнес-структур. Ну і, звісно ж, під рушницю будуть поставлені суди. Можна сміливо очікувати на судові рішення про протизаконність акцій, на підставі яких правоохоронні органи одержать усі підстави для їхнього блокування.
Але, мабуть, найнебезпечнішим для опозиції моментом є можливість використання владою провокацій безпосередньо під час акцій, аби викликати силові сутички маніфестантів із правоохоронними органами. Що може вилитися в тілесні ушкодження та, не приведи Господи, загибель людей. Такий поворот подій чреватий не лише тим, що відстрашить багатьох людей від подальшої участі в акціях, а й змусить їх відвернутися від ініціаторів заходу, чий авторитет і імідж тоді істотно постраждає, незалежно від міри їхньої вини в тому, що сталося, або відсутності такої.
Правда, до таких радикальних методів влада може й не вдаватися. Якщо додумається та наважиться на просту річ: відразу ж після початку акції під тим або іншим приводом керівництво країни залишає Київ. Воно продовжує виконувати свої функції, знаходячись безпосередньо на робочих місцях доти, поки вогнище акції, не одержуючи необхідних для підтримки певного рівня полум’я дров, не згасне остаточно. А масові акції в регіонах, без проведення протестних заходів у столиці, — малоефективні.
Альтернативи є?
При підготовці цього матеріалу нам довелося спілкуватися з представниками практично всіх сил, які мать намір взяти участь у акції. При цьому найчастіше доводилося відігравати роль «адвоката диявола», ставлячи запитання, спрямовані на виявлення слабких місць задуманої комбінації. Коли таких запитань назбирувалося забагато, практично кожен із політиків говорив: «Запропонуйте інший шлях».
Що могло б стати альтернативою масовим протестам? Якісна зміна підходів Президента до виконання своїх обов’язків. Та оскільки під цим матеріалом немає прізвища Жуль Верн, то цього варіанта ми не розглядатимемо. На сьогодні Президент — точка стабільності системи. Не змінивши її, навряд чи можна говорити про можливість якісних змін узагалі. Боротьба з рештою проявів системи — це боротьба з наслідками. У цьому організатори акції впевнені. Саме тому вони несхильні всерйоз розглядати варіант перемін можливим при розростанні конфлікту між Банковою та Грушевського. Об’єктивні передумови для такого конфлікту є завжди. Президент лише короткочасні періоди міг перебувати в контрольовано-дружніх відносинах із парламентом. Сьогодні ж досить чітко позначилися і суб’єктивні причини для загострення конфлікту: загострення стосунків на лінії Литвин—Медведчук телефони урядового зв’язку вже не витримують. Взаємна ворожість, яка має свою історію, зросла зі зміною статусів Володимира Литвина та Віктора Медведчука. Деякі експерти вважають, що альтернативний масовим виступам шлях — це створення у Верховній Раді більшості, опозиційної Віктору Медведчуку. Механізм створення цієї більшості полягає у твердій переконаності експертів у тому, що вже через півроку адміністрування Віктора Володимировича фаворитами Президента вважатимуться не ті, кому дали бізнес, а ті, у кого його не відібрали. Ніщо так не згуртовує, як спільний ворог. На підставі цієї тези в парламенті, можливо, могла б об’єднатися опозиція та значна частина «Єдиної України» на чолі з Литвином. Тієї частини, яка свідомо буде готова протидіяти встановленню Медведчуком в Україні режиму авторитарного бізнесу. Причому як за президентства Леоніда Кучми, так і за можливого власного президентства.
Такий альтернативний масовим виступам план, як і сам виступ, має низку вад. Припустимо, більшість створено. І ця обставина цілком може перетворити голову адміністрації на дуже великий шмат активованого вугілля, здатного відтягнути на себе весь внутрішньополітичний негатив і подразнення, пов’язане з діями Банкової. А це означає, що Президент у певний момент прийме рішення про очищення власного іміджевого організму. Як колись це було зроблено з Дмитром Табачником. Єдине, чого в такій ситуації доб’ється опозиція, — це «виведення кози з квартири» (гадаємо, всі пам’ятають притчу, як єврей звернувся до ребе з проханням допомогти знайти вихід зі скрутного становища з житловими умовами: маленька кімнатка, дружина та восьмеро дітей. Ребе запропонував поселити в кімнаті козу. Через місяць єврей знову приходить до ребе і скаржиться на пекельні умови: гадить, мекає і линяє. «Виведи козу, — сказав ребе, — і ти відчуєш, як умови твого життя поліпшаться».) Домігшись згодом відставки Медведчука, опозиція зможе поліпшити умови життя в країні точнісінько так само.
По-друге, для створення більшості, яка буде альтернативною тій, що її зараз намагається створити Медведчук (до речі, на думку декого, Литвин переконаний, що більшість утворюється у тому числі й для переобрання спікера), потрібен час. Для безальтернативної концентрації влади саме він потрібен і Віктору Володимировичу. Питання в тому, хто швидше «пронесе» довгу масть. Якщо голова адміністрації виконає свій план швидше, ніж, скажімо, Литвин і опозиція, то ніякої альтернативної більшості ні в якому парламенті не збереться.
Трохи схожий план є в головах деяких радників Віктора Ющенка. Під час зустрічі перед відпусткою з Президентом лідер «Нашої України» отримав схвалення від глави держави на сколочування в парламенті більшості, до якої приєдналися б аграрії, фракція Губського та Пінчука. Віктор Андрійович відбув у відпустку, окрилений ідеєю осіннього народження ефективної більшості в парламенті, відданої під його начало. Недарма ж у Віктора Андрійовича картка для голосування під номером 226. До від’їзду у відпустку Ющенко був переконаний у тому, що парламентська більшість як мінімум зможе налагодити ефективну законотворчу діяльність, а як максимум — затвердити його прем’єр-міністром. Ющенко вкотре повірив Президенту. Як він відреагував на ситуації, що склалися після розмови з гарантом на трьох довиборних округах, нам невідомо. Віктор Андрійович в Іспанії, і зв’язку з ним немає. 9 серпня, згідно з планом на час до відпустки, Ющенко мав намір у Криму привітати Леоніда Даниловича з днем народження. Це означає, що доти він має визначитися зі своїм ставленням до запланованої і підтримуваної більшістю фракції «Наша Україна» акції.
Від можливих альтернатив масовим виступам перейдемо до можливих варіантів наслідків акції. Вірогідно, організатори розраховують, що, зібравши велику кількість громадян України на Печерських пагорбах, вони зможуть примусити Президента заявити про свою відставку, і парламент при цьому затвердить терміни нових президентських виборів. Інакше кажучи, тиск народних мас більшість організаторів вважає єдиною і достатньою умовою для досягнення мети.
Припустимо, за хорошої організації, помноженої на народне невдоволення, опозиції вдасться паралізувати роботу адміністрації, і людське море захлесне собою адміністративне серце столиці України. Та якщо цього для досягнення мети виявиться недостатньо і Президент, ігноруючи алкоголіків та бомжів, — саме так можливих учасників акції назвав міністр внутрішніх справ, — просто на вертольоті прилітатиме на роботу з Банкової й відлітатиме. Що тоді?
Леонід Кравчук свого часу погодився на дострокові вибори з цілої низки причин. По-перше, він був переконаний, що зможе на них перемогти демократичним шляхом. У Кучми ж, хоч би там що казали, немає ні планів, ні шансів піти на третій термін особисто.
По-друге, страйки шахтарів тоді набули загрозливого характеру. І все це відбувалося на тлі екстремального погіршення якості життя всього населення країни. Нині темпи погіршення економічної ситуації екстремальними назвати складно. А накопичену «втому металу» населення відчуває, однак свою можливість змінити ситуацію політично і громадянськи фригідне суспільство навряд чи повністю усвідомить.
По-третє, піти на дострокові вибори Кравчука вмовляло найближче оточення. У варіанті з Леонідом Даниловичем таке навряд чи можливе. Хоча...
По-четверте, Кравчука не підтримали силовики. У своїй новій книжці «Маємо те, що маємо» Леонід Макарович відверто ділиться з читачами, що в нього була ідея розігнати парламент, який наполягав на дострокових виборах. Проте ні глава СБУ Є.Марчук, ні міністр внутрішніх справ А.Василишин Президента в цьому не підтримали. Нинішній же глава держави контролю над силовиками не віддає нікому. Інколи він може передавати їх у лізинг членам свого оточення для вирішення тактичних завдань, пов’язаних з їхніми інтересами. Та на сьогодні, за інформацією «ДТ», ніхто з, вибачте за анахронізм, олігархів не в змозі похвалитися кишеньковим силовиком. Навіть при тому, що в різних спеціалізованих службах та відомствах усвідомлюють і обговорюють невдоволення владою, — розраховувати на бунт Піскуна, Радченка, Смирнова та Азарова не варто. Оскільки його реальність визначається можливістю зіткнення в небі двох літаків, причому без допомоги вітчизняних ракет.
І, нарешті, п’яте. Захід був байдужий до долі Кравчука, а Росія активно підтримувала Кучму. За нинішньої ситуації все трохи складніше. Тепер уже Росія байдужа до Кучми. По-перше, тому що отримала майже все, що хотіла. Насамперед в економічному плані Україна без п’яти хвилин — суб’єкт федерації зі статусом країни. Та байдужість до чинного Президента не означає байдужості до того, хто посяде його місце. Олександр Волошин і частина Сім’ї зробили очевидну ставку на Віктора Медведчука. Ющенко для них — неприйнятна кандидатура.
Зате є міф про тотальну й беззастережну зацікавленість Заходу у приході Віктора Андрійовича до влади. Зрозуміти, що це не так, було б корисно для самого Ющенка. Його післявиборні дії розчарували багатьох у Німеччині, США і навіть Польщі. Захід переконався в тому, що Ющенко — не криголам і його шлях не так довгий, як широкий: політичні зигзаги не дають можливості сприймати Віктора Андрійовича як стовідсоткову альтернативу Леоніду Кучмі. Причому альтернативу не так ідеологічну, як змістову. Можливо, саме тому для Ющенка участь в акції, яка потребує визначеності позицій, — єдиний шанс зберегти рештки авторитету реформатора.
Безперечно, Захід підтримає переможців. Реальної допомоги опозиції від нього на етапі боротьби чекати не слід (якщо, звичайно, влада не піде на якісь екстремальні та супернедемократичні кроки). Змусити Захід серйозно ставитися до подій може не тільки рівень відвідування мітингів та згуртованість опозиції. Цивілізований світ, — утім, як, можливо, і президент Росії, який вважає, що його країна повинна долучитися до західного світу й перейти на правила економічної гри, що довели свою життєвість, — мусить бачити чітку програму дій опозиції у разі перемоги. Та чи здатні виробити спільну програму комуністи і «Рух»? Ні, не здатні. Отже, організаторам акції доведеться презентувати, як мінімум, дві програми — соціалістичну та ринкову. І заодно дохідливо пояснювати, що боротьба йде за те, щоб у народу України збереглося право вибору, — це раз, і вперше з’явилася можливість брати участь у виконанні реальної програми державного розвитку — два.
Заходу потрібна ясність. Він, звичайно, багато уваги приділяє боротьбі за демократію, права людини та вільні ЗМІ. Але в нинішньому світі ніщо так не цінується, як визначеність і ясність. Адже в Росії демократичні гайки з приходом Путіна досить сильно були закручені. Однак у цивілізованому світі, що бореться з тероризмом, дуже високо цінують передбачуваність і обов’язковість російського президента. Тому не можна виключати, що, за умови збереження невизначеності позиції Ющенка, Захід може віддати перевагу хай і недемократичному, але передбачуваному, відповідальному та обов’язковому кандидату.
Що ж узагалі може дати акція українському суспільству на випадок перемоги опозиції? По-перше, шанс іншого шляху. Цілком очевидно, що це не буде шлях назад. Тому що, в кращому випадку, лівий кандидат у Президенти зможе вийти в другий тур. Це в кращому випадку. Це буде рух уперед, інше питання — наскільки швидкий та ефективний. Та будь-який інший Президент абсолютно точно не приведе до продовження руху вниз. У разі перемоги ця влада може перейти до представника опозиції під час демократичних виборів. Можливо, для цього представнику опозиції, найвірогідніше Віктору Ющенку, доведеться обійняти посаду прем’єр-міністра. Це на випадок, якщо Президент відмовиться від боротьби за свого кандидата. Зміна Президента і владної команди дасть шанс країні розпочати процес надолуження втраченого. Проведення системних економічних реформ, реальна боротьба з корупцією, підвищення авторитету і ролі закону в системі життєдіяльності країни — ці та багато інших речей можуть стати не декларативними. Країна отримає шанс розпочати нове життя з нового року. Гарантії не дасть ніхто. Та ніхто, крім опозиції, не дасть шансу. У разі програшу опозиція, звичайно, збагатить свій досвід проведення масових акцій, укотре нагадає про своє існування. Можливо, навчиться ефективніше будувати партнерські стосунки. Проте найбільший ризик полягає навіть не в можливій дискредитації організаторів акції в очах населення. Найбільший ризик у разі програшу полягає у високій можливості безсоромного і безповоротного переходу влади до глобального тоталітаризму. Якщо нічого не змінювати зараз, то ми прийдемо до цього стану, максимум, за рік до президентських виборів. Якщо акція провалиться — усе здійсниться вже цієї весни і, за час, що залишився до виборів, купка людей, зацікавлена в збереженні статус-кво та його переході у спадок, витягне з країни останні соки. Не варто навіть говорити про те, що в майбутніх виборах за таких умов практичне значення показників популярності кандидатів не гратиме жодної ролі. Адмінресурс з екстенсивного перетвориться на інтенсивний. Різницю в рейтингах замінять рішення Центрвиборчкому і судів. Ефективність такої технології довели останні довибори в парламент. Хто сказав, що на президентській війні з цією «піснею» треба покінчити? Такий стан справ не влаштовує не лише опозицію реальну, а й опозицію потенційну. А точніше, тих в українській еліті, у кого в ім’я перемоги експропріюватимуть власність, щоб потім за талонами видавати перспективи. Чи залишиться осторонь цієї боротьби суспільство, натиснувши на кнопку «утримався»? Втім, можливо, є ідеї зміни ситуації, які не передбачають голосування на майданах? «Дзеркало тижня» з задоволенням ознайомить своїх читачів із ними. Якщо таких не буде, адреси пунктів видачі наметів та спальних мішків ми повідомимо додатково.