Як довго українська громадськість житиме в очікуванні (під загрозою) конституційної реформи? Смію припустити, що не дуже — швидше за все, кілька місяців. Усе просто: «посушливе» літо неминуче спричинить «неврожайну» осінь. У липні єдиний орган законодавчої влади вирушає на короткочасний заслужений відпочинок. До зазначеного часу депутатський корпус повинен домогтися (буде правильніше сказати, від нього повинні домогтися) результативного голосування з питання, яке нас цікавить. Якщо цього не станеться, змінити Основний Закон до приходу кампанії-2004 не вдасться. Неважко здогадатися, що незадовго до, безпосередньо під час і відразу після президентських виборів небожителям буде явно не до реформ. Інтерес до конституційної проблематики буде втрачено. Якщо і не всіма, то переважною більшістю. Якщо і не назавжди, то на дуже тривалий час.
Леонід Кравчук був неправий, коли на початку квітня поспішив спрогнозувати швидку перемогу реформаторів. Однак немає приводу сумніватися в його правоті, коли він стверджує: будь-який ангел, котрий має повноваження українського президента, ризикує в рекордно стислі строки перетворитися на чорта. Є сенс розділити скепсис Леоніда Макаровича і тоді, коли він зауважує: «Я дуже хотів би подивитися (якщо ця реформа не відбудеться) на дії майбутнього президента».
Я теж дуже хотів би на це подивитися. Підозрюю, що видовище буде не з найприємніших, але, безумовно, повчальне. Хоч би що сталося з країною в найближчі п’ять років, їй це тільки на користь піде. Хоч би чим закінчилася сутичка за модернізацію (цілість) Конституції, хоч би хто став новим главою держави, хоч би хто виявився наступним прем’єром, ідеалістів і романтиків у всіх прошарках населення явно стане менше. Відповідно додасться реалістів і прагматиків. І шансів на появу відповідальних політиків і проведення повноцінних реформ буде більше, аніж сьогодні.
А що сьогодні? Те ж, що й учора — чергова спроба реформувати головний статут нашого життя. Цілком можливо — із тим же результатом. Однак саме по собі прагнення реанімувати питання (котре начебто простягло ноги) викликає якщо не повагу, то, як мінімум, увагу. Про перспективи політичних змін і про уроки 8 квітня в останні дні висловилося чимало політичних важкоатлетів. Найбільш красномовним і переконливим виявився, ясна річ, гарант. Із властивими тільки йому добірністю мови і куртуазністю стилю верховний арбітр нації дав прочуханки усім — і опозиції, і більшості, і навіть спікеру. Литвин, на ім’я не названий, але всіма миттєво впізнаний, був звинувачений у незнанні Конституції.
Насправді ж мало хто з політиків топ-рівня демонстрував настільки глибоке незнання і настільки часте нерозуміння Основного Закону, як його гарант. Однак свіжі критичні зауваження, висловлені Леонідом Даниловичем на адресу Володимира Михайловича, усе ж варто визнати справедливими.
У чому суть? У понеділок, у ході бесіди з помічником заступника держсекретаря США Стівена Пайфера, голова парламенту зауважив, що розгляд законопроектів, які передбачають зміну Конституції, не «має ні правових, ні політичних перспектив». При цьому Володимир Михайлович посилався на 158-му статтю чинного Основного Закону. Відповідь не забарилася. Координатор більшості (добряче обскубаної, але не переможеної) Степан Гавриш, по суті, обвинуватив Литвина в юридичній безграмотності і зраді інтересів провладної коаліції. І оголосив, що ніяких перешкод для продовження цікавої законотворчої гри не існує. Аналогічні за змістом заяви були також зроблені Олександром Морозом, Петром Симоненком і, нарешті, Леонідом Кучмою.
Двома словами — про суть суперечки. Як відомо, коли йдеться про зміни Основного Закону, обговорюватися й схвалюватися депутатами можуть тільки ті законопроекти, що пройшли відповідну експертизу Конституційного суду. Таких було в наявності три, однак в активну розробку нардепи взяли тільки один, — №4105, котрий пережив кілька модифікацій і благополучно був завалений 8 квітня нинішнього року. Чи мають парламентарії право голосувати за два інших? Відповідь позитивна. Посилання керівника ВР на 158-му статтю не дуже спроможні. Щоб переконатися в цьому, досить уважно її прочитати. У найбільш багатостраждальному вітчизняному документі чітко сказано: законопроект про внесення змін у Конституцію, одного разу відхилений Верховною Радою, не може бути розглянутий ще раз раніше, аніж через рік.
4105-й відкинутий — можете на рік про нього забути. Але на два інші проекти — №№ 3207-1 і 4180 — ця заборона не поширюється. У зазначеній статті міститься й інше обмеження: «Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України». Але й ця норма в даному разі «не грає», оскільки ВР цього скликання не змінювала ніяких положень Основного Закону. А двічі голосувати за зміни одних і тих же положень не забороняється. На щастя для прибічників реформ і на нещастя для її противників.
Коли буде зроблено чергову спробу взяти на депутатські груди конституційну вагу? Леонід Кучма пообіцяв, що після травневих свят. Один із головних подвижників процесу, Олександр Мороз, в інтерв’ю «ДТ» повідомив: на початку травня доля реформи стане предметом обговорення спочатку тимчасової спеціальної конституційної комісії, а потім і погоджувальної ради парламенту. До речі, днями спецком (співголовою якого є лідер соціалістів) вже обговорював план найближчих дій. Але, наскільки можна судити, комісари дещо розійшлися в поглядах.
Скільки проектів буде винесено на депутатський суд? Один чи два? Не виключено, що три. А, може, й чотири. Не дивуйтеся. І наберіться терпіння. Ні, ми не станемо вас катувати, у черговий раз переказуючи повну історію конституційного процесу. Але деякі деталі (важливі для розуміння прийдешніх подій) освіжити в пам’яті наших читачів просто зобов’язані.
Законопроект № 4105 (з’явившись на світ невідомо коли, але відомо де) був зареєстрований 9 вересня минулого року і моментально підтриманий 233 народними обранцями. 5 листопада того ж року документ отримав позитивну оцінку вітчизняного Конституційного суду, а 8 грудня удостоївся не занадто утішних відгуків Венеціанської комісії. Найавторитетніший орган у галузі конституційного права настійно рекомендував розробникам проекту вилучити з тексту цілий ряд положень, котрі, на думку «комісарів», не дуже сприяли розвитку в Україні парламентаризму зокрема і демократії взагалі. Об’єктом критики стали передусім положення:
— про запровадження імперативного мандата (подібна новація накладала заборону на добровільний перехід із фракції у фракцію; крім того, дозволяла керівництву депутатських осередків ефективно боротися з інакомислячими — виключення з лав фракції автоматично означало позбавлення мандата);
— про обмеження строку перебування на посаді суддів;
— про повернення прокуратурі глибоко радянської функції загального нагляду.
Автори документа зауваженнями ВК знехтували, за що наш законодавчий орган (а заодно і наша країна) удостоїлися гучного і дошкульного шмагання на засіданні Парламентської асамблеї Ради Європи 29 січня вже нинішнього року.
Однак чимало противників запропонованих нововведень знайшлося й у структурі, від якої безпосередньо залежала їхня доля — у Верховній Раді. Насамперед депутати від опозиції (але не тільки вони) піддали проект №4105 дуже жорстокій критиці. «Нашу Україну» і БЮТ передусім обурила відмова від усенародних виборів президента. Те, що главу держави парламент повинен був обирати таємно, лише посилювало обурення. У виразників різних інтересів і носіїв різних ідеологій викликали запитання й інші пропозиції, зокрема:
— збільшення строку повноважень Ради до п’яти років;
— позбавлення парламенту права створювати тимчасові спеціальні і слідчі комісії;
— дозвіл поєднувати виконання депутатських і міністерських обов’язків;
— суттєве збільшення кількості приводів для розпуску парламенту при збереженні старої, практично нереалізовуваної процедури імпічменту;
— поява можливості залишити країну без вищого представницького органу у разі введення надзвичайного чи воєнного становища;
— подвійне тлумачення визначення парламентської коаліції, наділеної правом формувати уряд;
— позбавлення Нацбанку права законодавчої ініціативи;
— наділення уряду правом фактично необмежено й безконтрольно створювати, реорганізовувати і ліквідовувати міністерства й інші органи виконавчої влади;
— звуження повноважень Кабміну у сфері контролю за діяльністю місцевих адміністрацій.
Не забудемо також про те, що депутати-мажоритарники скрипіли зубами від однієї думки про пропорційну виборчу модель, без якої ці зміни були позбавлені всякого сенсу. А у депутатів-бізнесменів перехоплювало дух при одному лише згадуванні про позбавлення мандата тих парламентаріїв, які без поважних причин пропустили сто і більше пленарних засідань. Крім того, проект ряснів юридичними і значеннєвими нестиковками, повний реєстр яких зайняв би занадто багато місця.
Однак саме «4105-й» найактивніше лобіювала президентська адміністрація. Саме він заслужив право бути попередньо схваленим ВР. Причому після відомих подій він удостоївся ексклюзивної честі пройти цей іспит двічі — 24 грудня
2003-го і 3 лютого 2004-го. Попутно він «схуд» на цілий ряд норм:
— громадянам повернули право обирати президента;
— суддям повернули право обиратися безстроково;
— парламенту повернули право функціонувати в умовах воєнного і надзвичайного становищ, а також право створювати спецкомісії;
— депутатам повернули право прогулювати сто і більше засідань;
— у міністрів забрали право мати депутатські мандати.
Ініціатором і натхненником майже всіх «обрізань» виступав Олександр Мороз. Олександр Олександрович наполегливо намагався зробити документ максимально «прохідним», хоча про причини подібної наполегливості ходили найрізноманітніші чутки. Та навіть покалічений до невпізнанності «4105-й» мав не так вже й багато шансів на успіх. Прибічники сильної президентської влади вважали його «занадто парламентським», прибічники чистого парламентаризму недостатньо ортодоксальним. Представники політичних команд, які мають сильних кандидатів у президенти, сприймали нововведення як обмеження своїх майбутніх прав. Неліва опозиція бачила в реформі насамперед інтригу Медведчука.
Прагнучи переконати опонентів і домогтися успіху для свого дітища, Олександр Мороз пішов на нові поступки. 8 квітня, зібравшись на доленосне голосування, депутати одержали на руки відразу два проекти — «канонічний» і скоригований. Автором другого став Мороз, який здійснив маленький законотворчий подвиг у ніч перед голосуванням без участі (більше того, таємно) від колег із тимчасової конституційної спецкомісії.
Презентуючи новий документ із трибуни Верховної Ради, керівник Соцпартії оголосив, що він відповідає вимогам ПАРЄ, сприяє демократизації і напевно влаштує всіх учасників конституційного процесу. Про правоту його слів беззастережно судити не нам, та все ж зауважимо, що «клонований» варіант проекту №4105 виглядав (із нашої, суб’єктивної, точки зору) навіть одіозніше за оригінал. У ньому були присутні спірні норми про імперативний мандат, загальний нагляд прокуратури і право міністрів мати депутатський мандат, не піддавалася зміні «непід’ємна» процедура імпічменту, але при цьому глава держави отримував додаткові можливості для розпуску ВР. За президентом зберігалися багато існуючих владних привілеїв і навіть додавалися нові. За ним, зокрема, закріплювалося право:
— знімати генпрокурора без згоди депутатського корпусу;
— вносити подання про призначення глав МЗС і МВС;
— ставити перед ВР питання про відповідальність уряду;
— скасовувати дію нормативних актів Кабміну у разі невідповідності їх Конституції, законам і указам глави держави.
Бажання Мороза заручитися підтримкою прибічників сильного президентського правління (і насамперед представників «Нашої України») було цілком природним. Але в результаті майбутня схема розподілу повноважень гілок влади виглядала ще більш розбалансованою.
«Миротворчі» зусилля Мороза не мали успіху — навпаки, його готовність йти на численні поступки було сприйнято як свідчення слабості прибічників реформ. У результаті проект №4105 (оновлений) відклали, і на голосування було поставлено проект №4105 (класичний), у котрий тим же Олександром Олександровичем було внесено суттєву поправку — конституційні зміни вводилися в дію після виборів-2004. Проект це, як відомо, не врятувало — 300 голосів він таки не зібрав.
Сьогодні екс-спікер переконаний, що не прийнятий тоді до уваги його колегами «4105-й»-new має таке ж право бути розглянутим, як і проекти №№3207-1 і 4180. Те, що процедура його внесення була дещо екстравагантною і що, крім того, цей документ у вічі не бачив Конституційний суд, співголову спецкомісії анітрохи не бентежить. У коментарі нашому тижневику Мороз заявив, що його варіант може обійтися і без експертизи КС, оскільки він практично повністю збігається з проектом №4105, схваленим єдиним органом конституційної юрисдикції. Твердження здається безперечним не тільки нам, а й іншому відомому подвижнику політичних перетворень — Віктору Мусіяці, головному соратнику Мороза на ранньому етапі реформи і ледь не головному його опоненту сьогодні. Віктор Лаврентійович переконаний, що «версія Мороза» матиме право на існування тільки тоді, коли її випробує на міцність КС. Мороз із цим не згоден, а тому запевняє, що його варіант є не тільки абсолютно легітимним, а й найбільше прохідним. Якщо йому вдасться переконати в цьому колег, то конституційних проектів, які можуть бути винесені на розгляд сесії в травні, дійсно виявиться не два, а три.
А от Віктор Мусіяка вважає доцільнішим повернутися до найбільш компромісного і найбільш збалансованого проекту №3207-1, до створення якого вони з Олександром Морозом свого часу доклали так багато зусиль. При цьому екс-віце-спікер гадає, що цей документ має досить високі шанси бути прийнятим, якщо в нього буде внесено численні ділові правки, запропоновані членами КС, представниками суддівського корпусу, а також багатьма депутатами, у тому числі з «Нашої України».
Ще один непохитний боєць за реформу — Степан Гавриш, наскільки відомо, схильний спробувати щастя з проектом №4180, котрий, як відомо, є братом-близнюком проекту №4105 і різниться від нього лише перехідними положеннями. З погляду здорового глузду, цей документ виглядає найбільш безнадійним. Але якщо вся сила адмінресурсу буде спрямована саме на його прийняття, він автоматично стає найбільш життєздатним. Але «залізобетонні» 300 голосів не гарантовані і йому. З одного боку, Банкова має намір врахувати уроки 8 квітня, з іншого — депутати вкусили солод заборонного плоду непокори. А він скидається на наркотик...
Найцікавіше полягає в тому, що на порядку денному сесії може з’явитися і ще один проект — передчасно похований «4105-й». За інформацією, котра просочилася крізь потужні стіни Банкової, у президентській адміністрації вельми сподіваються на рішення Конституційного суду, очікуване із дня на день.
Пояснимо, у чому суть. Недавно група депутатів-більшовиків вирішила поставити суддям КС кілька запитань. По-перше, попросила розтлумачити 155-ту статтю Конституції. Відповідно до неї, конституційний законопроект, «попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії за нього проголосувало не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради». Ряд нардепів поцікавилися: чи означає це, що попереднє схвалення документа також повинно відбутися на черговій сесії? Намір очевидний: якщо так, то процедуру розгляду проекту №4105 можна вважати нелегітимною, бо його схвалювали на сесії позачерговій. А отже, можна грати в гру «почни спочатку».
Є й інша заковика. Відповідно до постанови ВР від 7 квітня, у проект №4105 заборонялося вносити будь-які зміни. Перекроївши з подачі Мороза і з благословення Литвина перехідні положення, депутати це рішення порушили. Але група представників пропрезидентської коаліції порушила питання ще гостріше. Якщо в проект було внесено зміни, його слід відправити в Конституційний суд на додаткову експертизу, як того вимагає рішення КС від 9 червня 1998 року. Якщо цього не було зроблено, отже, змінений проект не можна було ставити на голосування, а саме голосування не можна вважати легітимним. Поборники реформи очікують, що Конституційний суд зробить такий висновок: проект, поставлений на голосування 8 квітня, не є проектом №4105, оскільки відхилений Радою текст не відповідає тексту, що розглядався суддями КС восени минулого року. Очікують і, цілком можливо, дочекаються. А якщо дочекаються, отримають право ставити «4105» на голосування. Вдруге. Або вперше, як кому більше подобається.
Олександр Мороз в інтерв’ю нашій газеті не ризикнув спрогнозувати майбутнє рішення КС, але недвозначно зауважив: «Наш Конституційний суд діє так, як йому скажуть. Було б доцільним відкликати депутатське подання з приводу проекту №4105, Конституційний суд і так вже втягнутий у політичні розбирання, далі нікуди. Ми поставили Конституційний суд вище від усіх інших інституцій, що неприпустимо».
Чи послухаються Олександра Олександровича на Банковій і на Жилянській —запитання. Чи послухаються його колеги і чи захочуть ще раз входити в ту ж річку з бурхливою течією і каламутною водою — запитання ще складніше. Депутатський корпус (у масі своїй) утомився від реформи, і реалізації її не хоче. Банкова втомилася не менше, але на її бажанні продавити конституційні перетворення це поки не позначилося.
Ми вже писали, що (за твердженням людей знаючих) реформа замислювалася владою як запасний план дій, точніше, — частина цього плану. Але несподівано для організаторів експерименту процес вийшов із-під контролю. Чи несподівано? Цілком природно, що влада із задоволенням користується схемою, яка дозволяє їй постійно ставити опозицію в положення тих, хто обороняється. Сицилійський захист — хіба не найкращий спосіб ведення політики в країні, яка поступово перетворюється на Сицилію?