«Скоріше б ці вибори закінчилися!» — такий вигук останнім часом хоча б раз на день доводиться чути, напевно, не лише мені. Втомилися усі. І ті, хто очікує реваншу. І ті, чиї фаворити мають примарні шанси подолати тривідсотковий бар’єр. І ті, хто сподівається утримати здобуте восени 2004-го. І, звісно ж, ті, хто на запитання «за кого голосуватимеш?» відповідають: «Нема за кого. Навіть не знаю, що робити». І водночас переважна більшість сподівається на те, що після виборів полегшає.
Не полегшає. Але стане простіше. Оскільки завершиться венеціанський карнавал: маски знімуть і складуть в партійні і кланові комори до наступного свята народного волевиявлення. Це не означає, що політики стануть чеснішими у своїх словах, але вони стануть щирішими у прийнятті рішень, укладанні альянсів і досягненні намічених цілей.
Нас очікує непростий період. Висловлювати таке припущення дає підставу низка причин. Назвемо найвагоміші.
По-перше, у країні прийнято Конституцію, яка не влаштовує жодну політичну силу. Безумовно, її спробують піддати ревізії. Окрім того, нині відсутній цілий ряд законів — про Кабмін, про президента, про опозицію і т.ін., — які регулюють взаємовідносини як між гілками влади, так і всередині кожної з них. Наскільки ефективно заповнюватимуться ці законодавчі прогалини майбутньою Верховною Радою, — невідомо. Юридично країна, за ідеєю, повинна буде жити відповідно до норм нового Основного Закону. Психологічно ж вона ще довго перебуватиме в полоні старих конституційних норм, де президент — ключова і всесильна фігура. Не виключено, що часто виникатимуть суперечки про те, до чиєї компетенції належить вирішення того чи іншого державного питання. Розв’язати ж ці проблеми неможливо, оскільки суди всіх інстанцій демонструють комерційний плюралізм, а суд конституційний як мірило моральності і законності державних мужів — відсутній.
Другою проблемою є відсутність суспільного консенсусу в баченні розвитку країни. Пів-України хоче бути Білоруссю. Пів-України — Європою. Половина країни готова делегувати права і свободи за гарантоване забезпечення прийнятного рівня життя, друга половина прагне самостійно й усвідомлено розпоряджатися власною долею, талантами і здібностями. Йдеться не стільки про зовнішньополітичні орієнтири, скільки про ціннісний вибір, який і диктує все інше. Нині жодна політична сила не продемонструвала політичного механізму, який би дозволив сформувати більшість навколо одного з варіантів.
Третій момент. Неминучі економічні ускладнення, пов’язані з підвищенням цін на енергоносії, насамперед — газ. Попри всі старання Яценюка, котрий обмежив продаж газу на внутрішньому ринку 110 доларами, ціни вже поповзли вгору набагато істотніше. І НАК, і новостворене СП обросли системою трейдерів, які стали між постачальником і споживачем зовсім не в інтересах останнього. Вже сьогодні газ Бучанським склодувним заводом купується по 168 дол. Ряду одеських підприємств, найбільш віддалених від труби, його пропонують по 200. Надзвичайно велика ймовірність того, що з другого півріччя ціна в 95 дол. на кордоні, забезпечувана компанією «РосУкрЕнерго», підніметься. Або через подорожчання туркменського газу, або у зв’язку з його відсутністю в українському газовому балансі. Немає сумнівів у тому, що Україна, коли вона, звичайно, хоче бути незалежною, повинна закуповувати газ за ринковими цінами. Інше питання, наскільки готова до цього влада, промисловість і громадяни. З одного боку, президент є прибічником зіскакування з «наркозалежності» від російського дешевого газу. З другого боку — і він, і його прибічники січневу капітуляцію на переговорах і запуск росіян на внутрішній український ринок розподілу газу виправдовують тим, що завдяки їй в українських будинках було тепло і люди не замерзли. З огляду на те, що йдеться про збереження незалежності держави, можна провести воєнну аналогію: «Яке ополчення? Яка оборона Києва? Яке форсування Дніпра? Які партизани? Ви що, хочете, щоб люди загинули?..» Одне слово, газова проблема не розв’язана концептуально. Її важливість і наслідки можливих рішень не обговорені ні з експертами, ні з суспільством, ні із сектором виробників. Розумного діалогу не ведеться ні з Москвою, ні з Ашгабадом. Хто його вестиме після виборів? Чим він завершиться? І як його результати позначаться на економіці країни? Від цього залежать як показники, за якими оцінюється розвиток української економіки, так і настрої в суспільстві. Як доля першого поствиборного уряду, так і лінія поведінки фракцій, що залежать від власників великого енергоємного виробництва.
Четверта проблема, безумовно, пов’язана з якісним складом майбутнього парламенту. На цьому етапі пропорційний закон у частині зміни якості і професіоналізму депутатів себе не виправдав. Багато з його апологетів розраховували на те, що за спинами яскравої шоуспроможної першої п’ятірки вишикується черга нехаризматичних, але грамотних експертів. Насамперед, юристів і економістів. Не вийшло. Оновлення законодавчої влади буде мінімальним. А в тій частині, де воно матиме місце, швидше за все, виявиться формальним. Оскільки списки визначалися відповідно до смаків не нових, а вже добре відомих лідерів. Хтось через вдячність не зміг розпрощатися з радою старійшин. Хтось вирішив зберегти в списку «професіональних патріотів» замість того, щоб наповнити його професіоналами. Хтось захотів бачити список у вигляді слухняної маси контрольованих власних менеджерів і водіїв-виконавців. Крім того, збереження депутатської недоторканності в існуючих масштабах змусило в парламент йти не лобістів, а їхніх хазяїв, що, безсумнівно, позначиться на рівні і якості законодавчої роботи і прийнятих законів.
П’ята причина. Про неї говорилося і писалася дуже багато: відсутність вивіреної й усвідомленої всіма членами політичної сили ідеології. Це стосується практично всіх. На моє глибоке переконання, у країні, де дотримання закону не є наріжним каменем при виборі методів, а захист національних інтересів не є наріжним каменем мети, — політичний і економічний процес здійснюється на підставі інших чинників: особистісних якостей ключових гравців, їхньої психологічної сумісності і їхніх особистих або корпоративних інтересів. Саме ця проблема стане однією з ключових причин можливих частих змін урядів, кількаразових перекроювань коаліцій, загрозою консервування ситуації, за якої державні рішення прийматимуться на «огризках» часу, які залишилися від втілення в життя приватних планів.
Ці і ряд інших причин не дають підстав розраховувати на якісний ривок у розвитку країни. Проте не можна виключати, що на зміну ідеалізму і романтизму прийде досвідчено-утомлений цинічний прагматизм, який за відповідального підходу ключових гравців зможе забезпечити повільний, але поступальний розвиток країни. Не можна виключати, що Україну після виборів очікує низка політичних і економічних криз. У принципі, до цього можна було б ставитися як до процесу мультикатарсису — необхідного країні із затяжним перехідним періодом. Проте не варто забувати, що жити у світі і бути вільним від нього — неможливо. Нам ніхто не дасть фору. Ні сусіди на Заході, ні сусіди на Сході. Одні втомилися чекати від нас визначеності, інші втомилися робити вигляд, що вони готові нам її дозволити. Відсутність чіткості внутрішньої і зовнішньої політики, пропаганди обраного президентом курсу й активного втілення в життя цивілізованих правил гри послабляють суверенне право України на самовизначення. Можливо, представники законодавчої влади, займаючись поствиборним розподілом посад і фінансових потоків, задумаються над цим? Адже вони своїм практичним розумом повинні розуміти: йдеться не про пишномовні і сентиментальні речі, зрозумілі і близькі для багатьох простих смертних, йдеться про те, чи збережуть вони, нинішні різнокольорові господарі життя, контрольний пакет, чи будуть змушені перейти в ранг міноритарних партнерів іноземних бояр...
Тепер поговорімо трохи про коаліцію, точніше – про коаліції. Можу відверто позаздрити тим, хто вірить в однозначну ефективність якогось із можливих варіантів. На мій погляд, кожна з політичних мозаїк має свої плюси, мінуси, особливості й неоднозначний коефіцієнт корисної дії.
Головний плюс відтворення помаранчевої коаліції полягає в тому, що він стане психологічним допінгом для помаранчевого електорату. Варіант «тут во всем они признались, повинились, разрыдались» може реанімувати надію, що цінності Майдану мають шанс восторжествувати. Цілком можливо, що декларативно про це буде заявлено якщо не в день виборів, то наступного дня після них. Такі напрацювання є, і стали вони можливими внаслідок низки тривалих і складних консультацій між частинами того, що в листопаді 2004-го вважалося цілим.
Возз’єднання союзу помаранчевих сил стане світовим ньюзом і, швидше, буде позитивно сприйняте на Заході. Преса без побоювання може співіснувати з такою коаліцією.
Що ж стосується ефективності помаранчевого утворення в парламенті, то, судячи з роботи його прототипу до вересня минулого року, вона буде дуже низькою. По-перше, тому що навіть нечисленні усталені погляди членів можливої коаліції не збігаються. Ви пам’ятаєте чимало ситуацій, коли соціалісти «валили» рішення уряду, в якому перебували його представники? Коли ними блокувалося прийняття законів щодо СОТ, коли їхніми ж зусиллями ставився хрест на спробах уряду змінити ситуацію із ввізними митами? Неможливий у цій конфігурації консенсус із приводу НАТО, земельних питань, із питань реформи місцевого самоврядування і, звісно ж, перегляд Конституції, на що налаштований президент і проти чого категорично виступає Мороз.
Об’єднання на основі «Нашої України», БЮТ і СПУ справді можливе. Але не слід забувати, який тягар психологічної несумісності несуть стосунки між лідерами цих партій і блоків. Рівень недовіри між ключовими гравцями і, як наслідок, — між представниками другого ешелону цих політичних сил інколи межує з визначенням «параноїдальний». Він сягнув свого піку в момент відставки Юлії Тимошенко, і ніхто ні з одного, ні з другого боку не зробив нічого для того, щоб провести спокійну ревізію стосунків і спробувати «реанімувати дитину», яку вихлюпнули 8 вересня разом із водою.
Тимошенко переконана, що її відставка стала результатом нацьковування президентського оточення. А «любі друзі», майже в повному складі, за винятком Третьякова, відсунуті сьогодні президентом на далекі орбіти свого оточення, переконані: Тимошенко стала тим формальним приводом, який Ющенко з задоволенням використав, аби позбутися тих, кому він великою мірою зобов’язаний своєю перемогою. Ця обставина пояснює дуже непрості стосунки, які існують між президентом і ядром його партії.
Одне слово, кругова недовіра, незагоєні кривди та підозріливість; різні підходи до проблеми перегляду результатів приватизації; відносний лібералізм однієї, по-суті, антиглобалізм – другої та совкізм третьої сили роблять помаранчеву коаліцію ідеологічно і психологічно нестабільною. Це як у сім’ї, що розпалася, бо він хотів бачити її зразковою домогосподаркою, а вона хотіла кар’єри й самореалізації. Бути разом лише тому, що вони були дуже гарною парою, — недостатня умова. Якби можна було особисті кривди списати, якби можна було жити завтрашнім днем країни, а не 2009 роком окремих політиків...
Водночас, хоч як дивно, але помаранчева коаліція найвигідніша для президента країни. Якщо ви уважно стежили за розмовою Віктора Ющенка і журналіста «1+1» Олеся Терещенка цього четверга, то звернули увагу, з якою поспішністю й експресією президент ствердно відповів на ще недоказане запитання про те, чи братиме він участь у створенні коаліції та формуванні виконавчої влади й чи бачить він себе в цьому процесі ключовою постаттю! Атмосфера недовіри, конкуренції та підстав, яка неминуче відродиться при створенні помаранчевої коаліції, робить президента ключовою постаттю у її життєдіяльності. За таких обставин він є третейським суддею в суперечках протиборчих братніх сторін. Він стає істиною в останній інстанції. Він перетворюється на ключовий інструмент, яким спробує досягати своєї мети та чи інша складова коаліції. Саме він стає гарантом її існування. Крім того, рейтинг президента, що знизився, у разі відтворення одноколірної коаліції має шанс зрости. Принаймні на певний час.
Зовсім інша роль чекає на Віктора Андрійовича, якщо в коаліцію об’єднаються «Наша Україна» і Партія регіонів. Між людьми, котрі приймають ключові рішення в цих політичних силах, існують кривди політичні, віртуальні, але не особисті. Ядро «Нашої України», що втомилося від неспроможності більшості президентських рішень, ображене на обрану президентом стосовно них лінію — «всім, кому винен, я вибачаю», — готове до формування політики без участі або за мінімальної участі президента. Для цього їм потрібен договороздатний партнер, із яким вони можуть розмовляти однією мовою — мовою цифр, раціональних підходів і «пацанських» обіцянок (якщо кому не подобається визначення, можна замінити на «слово бізнесмена»).
Власники Партії регіонів готові до такого діалогу. Цинічний підхід практичних людей додасть такому варіантові коаліції певної стійкості. Понад те, входження Партії регіонів у провладну коаліцію сприятиме створенню ніби скелета в тій аморфній істоті, яка сьогодні називається українською владою. Насправді її, влади, на сьогодні фактично немає. Сотнями не виконуються доручення й укази президента, рішення судів, постанови Верховної Ради; домогтися справедливого й «непростимульованого» рішення державного питання в прокуратурі чи судах практично неможливо; добитися реалізації прийнятих рішень на місцях — дуже непросто. А головне – цим практично ніхто не займається. Відсутність волі, дисципліни, виразної мети, — частково розв’язати ці проблеми може допомогти менеджерський і бюрократичний досвід «регіоналів».
Кажучи про певні плюси такого варіанта коаліції, звісно ж, не можна не згадати про тезу, яка, можливо, дуже активно експлуатуватиметься: «Схід і Захід разом». Проте не можна не помітити, що розпочинати об’єднання країни потрібно не з «дерибану» посад, галузей, силовиків і потоків, а з вироблення чіткої та реалістичної програми дій, заради якої здійснюється це об’єднання. Наскільки дві політичні сили готові знайти спільну мову в таких питаннях, як: розподіл повноважень між центром і регіонами; доплата за приватизоване майно; вступ до НАТО; роль опозиції в парламентському житті; детінізація капіталів; зовнішньополітичний вектор України; розподіл газового ринку і т.д. і т.п.
Цифра, названа в програмі «Свобода слова», цілком чітко засвідчує: на сьогодні суспільство не готове до такої коаліції. Лише 4% підтримують її появу. Це той випадок, коли електоральні групи підтримки обох політичних сил набагато емоційніше та глибше переживали протистояння, ніж ключові представники таборів. Ця обставина була б дуже важливою, якби наступні вибори були через рік або навіть через два. Але за законом наступні вибори пройдуть через п’ять років, і мезальянс, цинічно кажучи, забудеться, що в певному сенсі розв’язує політикам руки і, як я вже казала вище, робить їх чеснішими в демонструванні ними своїх намірів.
Коаліція між «Нашою Україною» й «Регіонами» може виявитися життєздатнішою, ніж помаранчева коаліція. Але не істотно: і об’єктивні складнощі й неминуче віддавлені в бізнес-конкуренції ноги її зруйнують. Просто трохи пізніше...
Роль президента в життєдіяльності цього утворення буде вельми символічною. «Регіони» вона може цікавити з погляду опосередкованого контролю над правоохоронцями та прокуратурою, від численних комариних укусів яких політичне тільце лідерів партії свербить досі. Кому потрібен такий дискомфорт? Обом же сторонам при спробі створення на базі більшості стабільного Лтд. президент потрібен як член наглядової ради та як механізм, що не намагається вставляти палиці в шестерні бізнес-проекту. Віктор Андрійович дістане велетенські можливості для реалізації своїх планів з будівництва музеїв, резиденції, «Арсеналів» і виставкових комплексів. Головне, аби прилади не чіпав.
Стосовно сприйняття Заходу, то він великої проблеми з такого альянсу не робитиме. Особливо, якщо декларації про зовнішньополітичний вектор України залишаться без змін. Москва, правда, однаково не заспокоїться, поки не видавить помаранчевих із влади. Медіа в цій ситуації дуже швидко зрозуміють, що свобода слова в країні була не тому, що влада цього усвідомлено захотіла, а тому, що їй просто забракло сил, підступництва та розуму поставити її на контроль...
Дуже багатьох людей, особливо тих, у житті котрих Майдан став важливою розкріпачуючою подією, буде серйозно поранено. А ті, хто розставляв біло-сині намети, як мінімум будуть неприємно здивовані. Але, повторюся, наведені деталі архітекторами такого варіанта коаліції сприйматимуться як емоційні втрати, що не підлягають калькулюванню. «Прибутку» у вигляді рейтингу не дорахується хіба що президент.
І, нарешті, третій варіант коаліції. Без участі президентської сили. Можливо, я помиляюся, але на перший погляд коаліція «Регіонів» і БЮТ видається ідеологічно найорганічнішою. У обох силах схильні уявляти Україну як самодостатнє, з виробничого, економічного погляду, підприємство. І тій, і іншій стороні притаманні певні антиглобалістські настрої, монополістські підходи до облаштування вертикалі влади чи то в бізнесі, чи то в регіоні, чи то в країні. Обидві сили мають певний досвід у переділі власності. Правда, досвід Тимошенко — на користь бюджету... Ключові люди і там, і там сторожко ставляться (нехай це для когось пролунає і дивно) як до чинника російського впливу, так і американського. І там, і там схильні до адміністративних важелів і домінуючої ролі держави в економіці.
І, водночас, цю коаліцію навряд чи буде створено. «Регіонам» не потрібна участь у більшості без президентської політичної сили. Їм потрібна не стільки влада, хоча й вона звичайно, скільки відчуття спокою та безкарності, а також умови, що сприяють рівню підвищення капіталізації бізнесу партійних босів. А такі умови може дати лише стабілізація ситуації всередині країни. Без залучення в цей процес усіх трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої та президентської — цієї мети досягти важко. А в Юлії Володимирівни в оточенні є критична кількість людей, для котрих союз з «Регіонами» неприйнятний. Та й сама вона, попри ще більш нечасті, ніж у «Нашої України», але все-таки контакти, що мали місце, з багатьох питань не знаходить точок порозуміння з політичною силою Ріната Ахметова.
Таким чином, ми бачимо: жоден із можливих варіантів коаліції не назвеш оптимальним. Утім, як і катастрофічним. Не варто забувати при цьому, що місце першого поствиборного прем’єр-міністра — це лобне місце. Саме він і коаліція, яка сформувала його уряд, візьме на себе в очах суспільства відповідальність за прогнозовані економічні перипетії та кризи цього року. Багато хто очікує, що бюджетний процес стане формальним приводом для зміни Кабінету й усе доведеться розпочинати наново.
Говорячи також про можливі коаліції, напевно, не варто оперувати різновеликими, різнобарвними квадратиками, які символізують 100 депутатів однієї фракції, 150 — другої, 90 — третьої і 30 — четвертої. Адже імперативний мандат, що обмежує переміщення депутатів, котрі пройшли до Верховної Ради за партійними списками, а також дисциплінуючий голосування фракцій, справді в Конституції позначений, але механізму реалізації імперативного мандата немає —відповідний закон не прийнято. І перспективи його ухвалення вельми туманні. А це означає, приміром, ось що: коли «Наша Україна» вирішить піти на союз з «Регіонами», то частина фракції, незгодна з цим, може відколотися й піти в опозицію. Якщо Тимошенко виявиться в опозиції, то цілком імовірно, що нестійка частина її списку відколеться, як свого часу від «Нашої України», і постукає у двері до провладної коаліції. Інше питання — чи відчинять зайвим ротам...
Підсумовуючи все сказане вище, висловлю припущення: ми з вами неодноразово станемо свідками перекроювання як законодавчого органу, так і його похідних у виконавчій владі. У найближчі п’ять років, не сумніваюся, майстри крою та шиття породять на світ кліфти та сукенки з рюшами, шаровари й медичні халати. Але тканинку, з якої все це шитиметься, завтра виберемо ми з вами.
Завтра ми підемо на виборчі дільниці. Повз намети помаранчевих і червоних, повз неспиляні білі й біло-голубі білборди, повз спостерігачів, котрих не виганяють з дільниці. Хтось вибере номер і поставить навпроти нього галочку, хтось виставить галочку «проти всіх». Але ані ті, ані інші не голосуватимуть за диво. Практично звітрена ейфорія зробить нас як громадян сильнішими, вимогливішими, жорсткішими і тверезішими. Гадаю, результати роботи майбутньої Верховної Ради зроблять парламентські вибори 2006-го року останніми тотально-харизматичними. Це лебедина пісня багатьох українських політиків першого ешелону. Ми не вибираємо ноти, але ми обов’язково стежитимемо за тим, щоб, виконуючи її, вже здобувши від нас довіру, вони не фальшивили.