Створення парламентської коаліції вже не перший тиждень є найбільш рейтинговою вітчизняною мильною оперою. І при цьому найбільш бездарною. Постановники не знають, що показувати, сценаристи бояться читати вголос свої опуси, актори не відають, що грати, режисера немає взагалі. Глядачі вимагають фіналу, але щодня в страшних потугах продукується чергова серія розмов і виступів на тему коаліції, що жодним чином не стосуються реальних інтересів і мотивацій дійових осіб.
Зрозуміло, хаотичний коаліційний рух в українській політиці — річ абсолютно закономірна. Розклад сил визначився 26 березня, і він породив патову ситуацію. Внаслідок якої коаліція не може бути сформована на добровільних засадах об’єднуючих сторін. А оскільки після відходу з влади Медведчука нагорі не залишилося жодного системно мислячого інтригана, ззовні більшість також нікому муштрувати. Тому її донині немає. Розкол між «Нашою Україною» і БЮТ росте з кожним днем, і цю прірву, здається, не подолати одним стрибком.
Певною ініціативою у створенні коаліції володіють президент Ющенко й «Наша Україна». Й усвідомлення впливу, який глава держави зберіг, навіть незважаючи на конституційну реформу, Вікторові Андрійовичу, схоже, найбільше гріє душу. Процес і статус для Ющенка завжди важливіші від результату. Тому переговори про створення коаліції гарант Конституції веде в тій же непослідовній манері, що й переговори з узяття влади взимку 2004-го. Президент має намір якнайдовше залишатися «над сутичкою», хоче стати «арбітром нації» й прямо говорить про своє небажання бути учасником переговорів зі створення коаліції. Але де-факто всі розуміють, що, крім Ющенка, у «Нашої Україні» немає іншої постаті, спроможної консолідувати позицію депутатської фракції. Наявність великої кількості груп впливу в «НУ», як і раніше, залишає Юрія Єханурова номінальним, а не реальним, лідером. Так, на роль головного переговірника відкрито претендує Петро Порошенко, з яким у Юрія Івановича складаються не найкращі політичні взаємини. Заяви президента про самостійну участь «НУ» в переговорному процесі, про те, що він особисто, мовляв, не збирається втручатися, оскільки це «згубно для політичної системи», видаються милим піар-трюком. Ющенко довго вибудовував систему управління «Нашою Україною» під себе особисто, сам складав чималу частину партійного списку, і тепер ніхто, крім нього, не може цією структурою керувати. Навіть якби Віктор Андрійович захотів усунутися від переговорів, у нього нічого б не вийшло. Ну а з огляду на те, що кількість людей, які роблять бізнес на донесенні інформації до президента й організації спілкування з першою особою, досить переконлива, друзі не дозволять президентові забути про формування уряду навіть на один день.
Партія регіонів продовжує плекати дедалі більш обгрунтовані надії на широку (чотири фракції) або вузьку (без БЮТ) коаліцію. І залишається активним учасником переговорного процесу. Цьому сприяє логіка конфронтації між «НУ» і БЮТ. Формула можливого консенсусу між Ющенком і регіоналами вже готова, і вона цілком придатна для того, щоб продемонструвати її за кордоном і власному електорату. Тут головне — не принизити імідж президента. Потреба об’єднати схід і захід країни, усунути грунт для міжнаціональних протиріч, разом перебороти кризу в економіці, що насувається, стабілізувати інвестиційний клімат... Аргументи вже напрацьовані й викликають схвалення у Віктора Андрійовича. Причому, на відміну від Тимошенко, Янукович готовий відмовитися від претензій на посади прем’єра й голови ВР. Так що стояти разом на трибуні й приймати парад обом Вікторам не доведеться, і неприємні асоціації виникати не будуть.
«Донецькі» хочуть від Ющенка чисто конкретних гарантій: захист бізнесу, політичний контроль над областями, в яких вони здобули переважну більшість голосів, посади в енергетичному й промисловому секторі уряду, посаду першого віце-прем’єра. Не промовляється, але припускається ще одна умова: щоб до донецьких офісів ніхто не їздив на БТРах... «А якщо ні — нам нічого втрачати, і нам доступне віроломство», як писав Олександр Блок. Регіонали не сидять, склавши руки, спостерігаючи за родовими муками помаранчевої коаліції. І готові створити «сприятливі умови» для життя «немовляти» з перших його кроків. За деякими відомостями, «донецькі» вже заготовили вагомі аргументи для нестійких членів майбутньої помаранчевої більшості. Таких, за попередніми підрахунками, може виявитися чоловік вісім у «НУ» і дванадцять — у БЮТ. Першу групу, за твердженням поінформованих джерел, становлять однопартійці лідера ПППУ Анатолія Кінаха, котрий відчуває, як кажуть, непереборне бажання обійняти посаду спікера ВР. Другу — бізнес-попутники Юлії Тимошенко, які вважають себе вільними від будь-яких зобов’язань щодо блоку, рейтингом якого вони небезплатно скористалися для придбання депутатського мандата. Коли виключити цю «двадцятку» з 243 депутатських багнетів, що можуть становити коаліцію «НУ», БЮТ і СПУ, більшості голосів у троїстого союзу не набереться. І потім ще довго можна буде з’ясовувати, чому хтось із тих, хто підписався під коаліційною угодою, не натиснув кнопку «за» або не встиг повернутися до дня ключового голосування з закордонного відрядження.
Важко повірити, що на Банковій не знають про підготовку такого сценарію. Ющенко дистанціюється від переговорного процесу заради мінімізації ризиків для свого політичного іміджу. Саме тому й виникли спічі президента про те, що він, мовляв, цілком ні при чому й у формуванні коаліції участі не бере. Президент ніби заздалегідь говорить: якщо, мовляв, Єхануров об’єднається з Януковичем, я не винуватий. Процес остаточного розриву з Тимошенко має бути ідеологічно обгрунтований, і для цієї роботи залучені вагомі сили.
Загалом, пріоритети в президента й у «Нашої України» щодо створення коаліції залишаються незмінними. Власне кажучи, пріоритет один: Тимошенко не повинна стати ні прем’єром, ні головою Верховної Ради. Траплялися в лавах «нашоукраїнців» сміливці, які пропонували віддати Юлії Володимирівні уряд, соціалістам — парламент, а самим спокійно почекати кінця року, коли, за прогнозами низки експертів, ціна на газ для української промисловості підніметься мінімум удвічі. Проте реалісти розуміють, що, з огляду на ораторські здібності Юлії Володимирівни, будь-який катаклізм або навіть повний колапс української економіки аж ніяк не є гарантією дискредитації Тимошенко-прем’єра. Вона нарощує свій політичний рейтинг саме в моменти криз. Швидше, нова криза буде для неї ще одним приводом викрити змову яких-небудь олігархів або якогось злочинного оточення глави держави... Реванш Юлії Володимирівни, на думку ортодоксальних антитимошенківців у «НУ», це війна, у результаті якої можуть виникнути будь-які надзвичайні ситуації — аж до дострокових президентських виборів.
Проте через обставини, що склалися, ініціювати розрив із БЮТ і зближення з Партією регіонів «нашоукраїнці» не можуть. Ідеальним варіантом було б підштовхнути до розлучення саму Тимошенко, щоб вона заявила про нього першою, щоб переговори зірвалися з ініціативи БЮТ, щоб між «НУ» і БЮТ виникло якнайбільше помітних для громадськості протиріч. Цьому варіанту саме сприяє затягування переговорів, причому ніяких інформаційних війн проводити не треба. Керівництво обох помаранчевих блоків, призабувши, що вибори закінчилися, продовжує з задоволенням стусати одне одного. При цьому напруга емоцій наростає. У цьому разі ескалація конфлікту дуже вигідна Ющенкові та його команді (хоча не можна не зазначити, що лідери БЮТ у нагнітанні конфлікту виявляють енергії не менше, ніж їхні опоненти).
Позиція БЮТ у цій ситуації вражає своєю схожістю з «нашоукраїнською». Тимошенко впевнена, що загострення, як завжди, зіграє їй на руку, і Ющенко буде змушений поступитися. Тому Юлія Володимирівна йде до кінця й інших варіантів своєї перемоги, крім одержання прем’єрського крісла, вона не розглядає. Хочеться зазначити, що непримиренна позиція обох сторін і зростаюча агресія роблять компроміс між Ющенком і Тимошенко неможливим. Удвох їм в одному човні не всидіти. Повернення у владу Тимошенко в кожному разі стане важкою політичною поразкою якщо не для Ющенка особисто, то для його партії та його команди. Позиції БЮТ у цьому реслінгу, звичайно, слабші від позицій «НУ». У Тимошенко дуже вузьке поле для маневру. Проте гра першим номером дозволяє Юлії Володимирівні зберегти іміджевий потенціал за будь-яких розкладів.
БЮТ не лякає, що відкрита ворожнеча з президентом і його командою може призвести до результатів, аналогічних ситуації у Київраді й районних радах столиці, коли влада виявилася сильнішою, й дехто з депутатів блоку Тимошенко пішов на уклін до переможців. ЮВ стурбована стратегічними перспективами й не скидає з рахунку 2009 рік. І дрібні тактичні невдачі й життєві проблеми бізнесменів, які пройшли за списком БЮТ, звичайно, тьмяніють перед наполеонівськими планами Юлії Володимирівни.
Соціалісти не сидять на передовій переговорного процесу, проте парламентський розклад і логіка подій мимоволі перетворюють Олександра Мороза на впливового гравця. Його в будь-якій ситуації запросять зметикувати на трьох. Навіть у малоймовірній ситуації полюбовної угоди між Ющенком і Тимошенко соціалісти мають стати амортизатором. Такий же статус їм уготований і в коаліції Ющенка з Януковичем. Хоч би як намагалася Юлія Володимирівна часто повторювати «я і Мороз», усім очевидно, що метою соціалістів є не дружба з БЮТ, а посада голови ВР.
Безсумнівно одне: сесія ВР почнеться, депутати захочуть працювати, реалізовувати свої надії й виправдувати свої політичні інвестиції. Для цього їм потрібен голова ВР. Ющенко, на відміну від Кучми зразка 98-го і 2002-го, спікеріаду затягти не зможе. Саме обрання спікера є єдиною постійною в рівнянні з багатьма невідомими, яким є урядова коаліція. Обрання голови ВР — основа для формування уряду. А поки єдиною подією, що дозволяє хоч трохи конкретно говорити про формат майбутньої коаліції, є затвердження складу робочої групи з відкриття парламентської сесії. Те, що командувати на відкритті сесії буде соціаліст Іван Бокій, дозволяє зробити висновок: у Мороза є шанс удруге ступити в ту ж саму річку. Втім, керівництво «НУ», на відміну від Тимошенко, спікерські амбіції лідера соціалістів підтримувати не поспішає.