Ось уже котрий день українські політики ламають списи, намагаючись сформулювати для електорату відповідь на запитання: хто стоїть за визначенням «українські друзі», які вийшли, за словами Володимира Путіна, до російської сторони з «революційними пропозиціями»? Віце-прем’єр Андрій Клюєв, розуміючи принципову важливість цього питання, гарячково спробував перевести «стрілки» на Ющенка. До схожої спроби вдався депутат від фракції «Регіонів» Кисельов, який закликав сфокусувати увагу на діях уряду Тимошенко, Єханурова і НАК «Нафтогазу» у період помаранчевої влади. І якщо Клюєв вочевидь пересмикує, то в словах Кисельова є частка істини: обвинувачення депутата на адресу Тимошенко безпідставні, бо письмовим розпорядженням Віктор Ющенко заборонив прем’єру Тимошенко втручатися у справи НАК «Нафтогазу», очолюваного Олексієм Івченком; консорціум із російською стороною також створював не Єхануров, як стверджує Кисельов, а Кучма і Путін у Санкт-Петербурзі. А ось те, що помаранчева команда НАКу січневими газовими угодами минулого року безпідставно і вкрай погіршила становище України, з погляду забезпечення енергетичної безпеки, - це факт. Однак трубу Росії Ющенко віддавати не хотів. Як не хоче й тепер. Інакше структурам, афільованим із «Газпромбанком», не доводилося б збирати по всьому світу й переводити на себе боргові зобов’язання НАК «Нафтогазу», щоб, одночасно пред’явивши вимоги сплатити рахунки, внаслідок оголошення НАКу банкрутом претендувати на українську ГТС. Усе можна було б зробити простіше. Але з тими простіше не вийшло. Отже: «другие придут, сменив уют»…
Мрія про українську трубу не полишала Кремль і «Газпром» (що, власне, майже одне й те саме) багато років. Зараз каталізатором процесу стали два моменти: по-перше, у Києві при владі лояльна до Москви команда, по-друге, нарощена потуга «Газпрому» - пам’ятник Путіну, який іде. І, незалежно від того, очолить він «Газпром» після відставки чи не очолить, цей бізнес має бути забезпечений усім потрібним. І серед іншого - українською транзитною трубою. Для чого? Для того, щоб:
Перше. Мати можливість вільно нарощувати обсяги російського експортного газу в Європі, що дозволить не тільки розширити присутність на європейському ринку, а й зміцнити політичний вплив Росії на континенті і в світі.
Друге. Вільно грати на ціні технічного газу, що використовується при прокачуванні експортних обсягів у Європу, а це - великі гроші.
Третє. Контроль над українською трубою істотно підвищить капіталізацію «Газпрому», що не забариться позначитися на біржовій ціні акцій.
Четверте. Труба в управлінні - це завжди вигідно низькі (для Москви, але не для Києва) тарифи на транзит і збереження газу в ПСГ.
Перемовини про трубу, і не тільки про неї, активізувалися уже в серпні 2006 р. Коло перемовників, але не тем, було досить вузьке. Від російської сторони основними гравцями були: представники «Газпрому» Олексій Міллер, Андрій Акимов і певний час Олександр Рязанов; глава «Транснефти» Семен Вайншток. Снаряди підносили представники «РосУкрЕнерго» Костянтин Чуйченко та Олег Пальчиков. Нібито від української сторони партнерами у перемовинах були: керівник секретаріату прем’єр-міністра Сергій Льовочкін, міністр ПЕК Юрій Бойко, акціонер «РосУкрЕнерго» Дмитро Фірташ і, зрозуміло, глава «Укргаз-Енерго» - спільного підприємства НАК «Нафтогаз Україна» і «РосУкрЕнерго» - Ігор Воронін. Усі четверо українських перемовників безпосередньо пов’язані або з історією створення, або з функціонуванням компанії «РосУкрЕнерго», створеної на взаємне задоволення за розпорядженням Леоніда Кучми і Володимира Путіна влітку 2004 р., яка нині є монопольним постачальником імпортного газу в Україну та на експорт у треті країни, а також майже монопольним розпорядником газу, що доставляється на український ринок. На сьогодні прем’єр України Віктор Янукович є стовідсотковим заручником інформаційних потоків, які генерує ця «четвірка». Ні Андрій Клюєв, ні формально глава НАК «Нафтогаз України» Володимир Шелудченко з цілої низки причин не здатні і близько скласти їм конкуренцію у формуванні прем’єрського бачення того, що відбувається. Точно так само свого часу Віктор Ющенко опинився в добровільній інформаційній блокаді, створеній командою Олексія Івченка. Президент ігнорував будь-яку спробу альтернативної думки, включно з аналітичними записками СБУ. Відмінність лише в тому, що помилки команди Ющенка, за умови консолідованої, технічної й патріотичної роботи української влади, можуть бути виправлені. Помилки, які може зробити Янукович, виправити вже не вдасться...
Російська сторона чекала довго і стомилася. Тепер вона налаштована на бліцкриг. Про що свідчить несподіваний для багатьох, включаючи і членів переговорних груп, виступ Володимира Путіна на відомій прес-конференції. Російський президент, по суті, розкрив цілі, зачепивши схеми їхньої реалізації. Схеми і цілі, давно обговорені з українськими візаві. Діло було за малим - до «діла» потрібно залучити Ющенка. Навіщо? А ось навіщо: по-перше, низка проектів, обговорених на рівні «господарюючих» структур, не може бути реалізована на базі міжурядових угод. Легітимно вирішити питання, наприклад із трубою, можна тільки міждержавним договором. А підписанням міждержавних договорів, так само як і проведенням переговорів по них, займається глава держави. По-друге, Ющенко потрібен для легітимізації задуманих угод в очах Європи. По-третє, його участь потрібна для того, щоб ухвалені коаліцією в рамках угод парламентські рішення не були заветовані президентом.
Для залучення президента в процес безпроблемної реалізації задуманого в Москві пишеться проект Декларації президента Російської Федерації і президента України про російсько-українське стратегічне партнерство в паливно-енергетичній сфері, підписати який мають Путін і Ющенко. Проект надсилається з гінцем - помічником президента РФ Сергієм Приходьком. За день до прибуття Приходька в Україну інформацію про пропозицію, що готується, отримують Олександр Чалий і Віктор Балога, які перебували в Москві. Тому 1 лютого президент приблизно знає, про що з ним розмовлятиме Приходько. Пропозиція путінського посланця полягає в такому: якщо Ющенко, котрому на роздуми дається доба, сигналізує про готовність підписати документ, Володимир Путін, повертаючись із Мюнхена, заїжджає до Києва для урочистої церемонії скріплення підписами декларації, яка відкриває дорогу для реалізації російської експансії в трьох енергетичних сферах (про які ми поговоримо трохи пізніше).
Від цього варіанта на Банковій відмовилися. Запропонований росіянами текст декларації президент України переадресував прем’єрові з резолюцією «підготувати пропозиції». Треба думати, у такий спосіб Віктор Ющенко хотів зрозуміти, що ж замислюється в українському Кабміні, а заразом отримати підпис конкретної особи під запропонованими заходами, покликаними реальними кроками наповнити рамкову декларацію... У той же час Ющенко вирішує подовжити свій візит у ФРН, насамперед для того, щоб зустрітися з Володимиром Путіним у Мюнхені. Джерела на Банковій стверджують: зустрітися не для того, щоб підписати декларацію, а для того, щоб зрозуміти реальні цілі російського візаві. Досі невідомо - відбудеться зустріч двох президентів чи ні. У кулуарах Мюнхенської конференції розмова, безперечно, відбудеться. Згоду ж на двосторонню офіційну зустріч російська сторона поки що пов’язує з вимогою обов’язково підписати на цій зустрічі запропоновану декларацію. Станом на другу половину дня п’ятниці Ющенко такого наміру не мав.
За даними «ДТ», 8 лютого президент України дуже широко обговорював енергетичні відносини в трикутнику Росія - Україна - Європа з канцлером ФРН Ангелою Меркель. Політично неповоротке тільце Об’єднаної Європи, яке виявилося неспроможним адекватно оцінити роль України як транзитної держави, однак дуже жваво відреагувало на заяву Володимира Путіна. Відреагувало і насторожилося. У принципі Віктор Ющенко міг привезти з собою до Берліна рецепт «фактора стримування» стосовно газпромівської Москви, яка дедалі більше лякає Європу. Путін на прес-конференції дратівливо кинув знакову фразу: «Країни-транзитери усвідомили свою значущість». На сьогодні таких країн три: Україна, Білорусь і Польща. Союз цих трьох держав напрошується сама собою. Він потрібний як для кожної окремо, так і для Європи. Це розуміють у Білорусі, але Лукашенко намагався достукатися до Ющенка зимою 2006-го і не зміг. Це розуміють у Польщі, але не можуть почати переговори з Білоруссю через санкції ЄС, запроваджені проти Мінська. Це розуміють в Україні, але не ті, у чию компетенцію входить захищати національні енергетичні інтереси. Вузлів нав’язано багато. Здоровий глузд вимагає їх легко розрубати. Діючі ж у газовому секторі корупційні схеми, а в політичному - прямолінійні догми, надзвичайно утруднюють цей процес. Можливо, розмова Ющенка і Меркель - керівником держави, що головує в ЄС, - допоможе розв’язати бодай один вузлик польському уряду, який не має права взятися за ручку білоруської хвіртки.
Після бесіди з Ангелою Меркель, а також після консенсусного (!) ухвалення Верховною Радою закону про заборону маніпуляцій із газовою трубою, проведеного Юлією Тимошенко, Вікторові Ющенку буде не так складно провести розмову з Володимиром Путіним про долю української ГТС. Істотно ускладнити становище українського президента може тільки одна обставина: наявність у «ОДРа» Путіна якихось задокументованих фактів, що компрометують помаранчеву команду НАКа і пов’язаних із нею осіб. На можливість наявності таких матеріалів російські, та й не тільки російські, політики неодноразово натякали. Одним словом, якщо шантаж не буде застосовано чи то через відсутність підстав, чи то через стійкість до нього українського президента, то глава української держави, відповідно до запевнень представників його найближчого оточення, добро на «общак» труби не дасть. Тому що сам Ющенко розглядає українську трубу як потенційну частину системи енергетичної безпеки Європи. А щодо «господарюючих структур» на зустрічі з лідерами антикризової коаліції він висловився однозначно: «Я не маю наміру лобіювати міфічні українські компанії». Маючи на увазі, як видно, «РосУкрЕнерго» і «УкргазЕнерго»...
Однак тема труби - аж ніяк не вичерпний пункт плану «революційних пропозицій», розроблених «українськими друзями» за дорученням російських. Попередніми взаємопроникними домовленостями охоплено все: газ, нафта, електроенергія і видобуток. І в кожній зі сфер усе пропонується переплести так міцно, щоб у «прийдешніх поколінь» і думки не закралося про якесь право самовизначення українців у цих напрямах. Насправді в низці пропозицій, напрацьованих із російською стороною вітчизняною переговорною групою, є раціональні зерна й корисні для економіки України пропозиції. Інше питання, що вони залишаться такими (корисними для економіки України) лише в тому разі, якщо задумане реалізовуватиметься на базі прозорих схем і підприємств, а не каламутних контор і «господарюючих суб’єктів», найвідомішими з яких займаються останні два роки всі спецслужби цивілізованих країн...
Отже, що пропонується у сфері нафти і нафтопродуктів? Багаторазові зустрічі глави Мінпаливенерго України Юрія Бойка з главою російської «Транснефти» паном Вайнштоком серед іншого мали на меті створення українсько-російського консорціуму з реверсного використання нафтопроводу Одеса-Броди. У принципі нафтопровід Одеса-Броди в реверсному режимі для транзиту російської нафти через українське чорноморське узбережжя використовується вже кілька років. В останні дні грудня минулого року нафтотранспортне підприємство ВАТ «Укртранснафта» підписало угоду, а фактично продовжило діючу угоду з компанією Skilton Ltd на транспортування нафтопроводом Одеса-Броди до 9 млн. тонн нафти щорічно на період до 2010 року. Тарифна ставка за такі послуги - усього 6,35 дол. (!) за прокачування тонни нафти. Таким чином ситуація законсервована ще на кілька років. Але ініціаторам цієї схеми, підтриманої Юрієм Бойком і його співтоваришами по «нафтовій боротьбі», цього здалося замало. Тому їм дуже хотілося зміцнити своє становище шляхом створення консорціуму для реверсного використання нафтопроводу Одеса-Броди.
У зв’язку з ухваленням 6 лютого Верховною Радою України поправок до Закону «Про трубопровідний транспорт» ця ініціатива (створення консорціуму для експлуатації в реверсному режимі нафтопроводу Одеса-Броди), очевидно, зазнає ревізії, тому що новий закон вимагає ретельнішого підходу й обхідних маневрів на шляху реалізації ідеї створення нафтотранспортного консорціуму.
Що ж до ринку нафтопродуктів, то, як відомо, уряд України ще торік ухвалив рішення про створення так званого стабілізаційного фонду нафтопродуктів. Сама по собі ідея не нова і в принципі має бути реалізована в Україні. Принаймні у Європі і США всі країни мають стабілізаційний фонд нафти і нафтопродуктів - хто на 30 днів, а хто й на 90. Це, крім іншого, допомагає державам використовувати інтервенції нафтопродуктів на внутрішній ринок для стабілізації ціни в період криз. Інша річ, що в Україні під цю саму схему створення стабілізаційного фонду нафтопродуктів безпосередньо намагаються підв’язати «РосУкрЕнерго». Як? З допомогою придбання її дочірньою компанією «Укргаз-Енерго» активів нафтопереробних заводів і переробки на них нафтової сировини. (А крім того, ходять чутки про те, що «РосУкрЕнерго» має намір викупити частину в «Укрнафти» для того, щоб потім «Укрнафта» викупила українську частину РУЕ, як це влітку минулого року зробив «Газпром», коли викупив російську частину компанії Аrosgas?). Результати цієї переробки, тобто нафтопродукти, планується направити в стабілізаційний фонд. Але ось що цікаво: автори проросійської ідеї входження в український нафтовий ринок компаній із російським капіталом планують для закупівлі нафти використовувати доходи ВАТ «Укртранснафта». Таким чином, якщо ідея створення нафтотранспортного консорціуму і придбання нафтових активів компанії «Укргаз-Енерго» буде реалізована, то більша частина українського ринку нафти і нафтопродуктів потрапила б у цілковиту залежність від бажання власників цієї компанії і її неукраїнських засновників.
Тепер - про електроенергетику. Ще у вересні минулого року Мінпаливенерго України і ВАТ «РАО ЕЭС России» підписали протокол, відповідно до якого передбачається об’єднання енергетичних систем країн СНД та європейської UCTE. Насправді це лише відкидає українську енергогалузь на три кроки назад. Річ у тому, що саме Україна (її енергосистема) найбільше серед країн СНД готова до паралельної роботи з частиною об’єднаної енергосистеми європейських країн (UCTE). Тому Росії, щоб отримати вихід на європейський ринок через Україну, а отже, наші енергомережі, - украй необхідно пригальмувати Україну на шляху самостійного приєднання до UCTE і спробувати максимально інтегрувати нашу енергосистему з відсталими енергосистемами країн СНД, насамперед Росії.
Кілька років тому Росія всього лише домоглася роботи на паритетних засадах з Україною на енергоринках Молдови і Білорусі. Не можна сказати, що в цих державах у цьому бізнесі все прозоро. Однак Україні тоді вдавалося зберегти статус-кво й отримати реальний прибуток від експорту електроенергії в ці країни. Мало того, єдиним експортером електроенергії довгі роки було в Україні спеціально створене держпідприємство «Укрінтеренерго». Саме через нього експортувалася вся електроенергія з України, зокрема, у східноєвропейські держави, а прибуток отримувала українська казна. Нині ж нові апологети від електроенергетики домагаються підписання контракту на експорт електроенергії від «Укрінтеренерго» в Угорщину до одного із співзасновників «РосУкрЕнерго» і її попередниці EuralTransGaz. Подібні контракти на сотні мільйонів мегаватів підписані і з компаніями, які експортують газ у Словаччину і Румунію. Таким чином, держава Україна втратила доходи від експорту електроенергії і може втратити саму можливість надалі самостійно експортувати свою електроенергію без урахування бажань «РАО ЕЭС России» і «РосУкрЕнерго».
Стосовно видобутку і так званого «обміну активами». Йдеться не про доступ до труби в обмін на доступ до російських родовищ газу. Мухи - окремо, котлети - окремо. Юрій Бойко зі своїми візаві обговорював можливість українського видобутку на російських родовищах в обмін на доступ росіян до Чорноморського газового шельфу. Від компанії VENCO уже нікуди не подітися. Оскільки тендер вона виграла (як - інша справа) і якусь частину шельфу після підписання договору отримає в розробку. А далі, як кажуть, розлийся море. Рифів у цьому процесі безліч. Які компанії їх обминуть, а які держави на них натраплять, ми, очевидно, незабаром дізнаємося. Що ж до особливостей національного полювання на російський газ, та й нафту, на російській території, то про це добре поінформовані відчайдушні голови, котрі намагалися цим займатися, - американці, британці, італійці і німці. Одне слово, не радять вони. Може заздрять нашим перспективам? До речі, щось про ці перспективи написано в цьому ж номері «ДТ» у статті «Закон про трубу: як залатати дірки».
Стверджувати сьогодні, що все це Віктор Янукович: а) готовий схвалити; б) готовий схвалити через свою корисливість, - не можна. Але в тому, що знавці приготують для себе на основі цього каламутного варива «царську» юшку - можна не сумніватися. Чи не тому досі у країні відсутні не лише баланс газу, а й баланс енергоринку як такого? А всі документи, які стосуються його формування, ховають від суспільства та експертів за сімома замками. І, до речі, не в президентських, не в прем’єрських і навіть не в міністерських сейфах. А в сейфах тих самих сумнівних компаній. Януковичу ж, занепокоєному падінням рейтингу і зростанням електорального невдоволення, обіцяють в обмін «за все» дешевий газ. Можливо, політик і піде на такий обмін, державний діяч - ніколи цього не зробить.