Справу про вбивство В’ячеслава Чорновола, порушену наприкінці березня 2001 року за статтею про терористичний акт, закрито. Таким є головний вердикт датованих 25-м липня двох постанов, підписаних заступником начальника головкому МВС Кириленком і старшим слідчим СБУ Антиповим й отриманих випадково минулого тижня рідними загиблого політика.
Однак зроблена практично під копірку відписка двох «важняків» із МВС і СБУ навряд чи наблизила до встановлення істини в настільки резонансній справі. Не дивно, що син В’ячеслава Чорновола Тарас уже встиг заявити: батька «замовили». Однак слідча група МВС навряд чи зможе знайти справжніх замовників убивства його батька.
Недовіра до висновків слідства аж ніяк не випадкова. Нагадаємо загальновідомі ранні нюанси пригоди. В’ячеслав Чорновіл разом із власним водієм гине в автокатастрофі пізно ввечері 25 березня 1999 року на 5-му кілометрі траси Бориспіль—Золотоноша під час зіткнення з КамАЗом. А ранком наступного дня без висновків експертів міністр МВС Юрій Кравченко впевнено заявляє про єдино правильну версію того, що сталося, — випадкову ДТП.
«Версія замаху на В’ячеслава Чорновола як причина його загибелі навіть не розглядалася», — сказав міністр.
Про те, що смерть політика, тим більше такого масштабу, завжди комусь вигідна, а тому потрібно розробляти й інші версії автокатастрофи — перший міліціонер країни (випадково чи зумисне) тоді не додумався. Не кажучи просто про відпрацьовування побутових версій убивства — ненависті чи помсти.
Через кілька місяців після аварії це ж підтвердив і слідчий «справи Чорновола», який заявив в одному з інтерв’ю: «Вже 24 червня слідство дійшло висновку, що теракту не було».
Дивно, але факт. Слідство розслідує справу винятково в рамках ДТП, теракт наполегливо заперечується. Хіба можна, піднявшись угору на 100 метрів, стверджувати, що у Всесвіті відсутнє життя?
Були й інші сумніви. Зокрема, прес-секретар Руху Дмитро Понамарчук, який їхав тоді в одній машині з Чорноволом, стверджує, що всі експертизи підганялися під одну версію — випадкова ДТП.
Зокрема, за його словами, в одній з них говориться, що водій Чорновола Євген Павлов перевищив швидкість, що і стало причиною зіткнення, в іншій — ніби подушки безпеки в «Тойоті» не спрацювали через слабку силу удару.
Тобто, якщо Євген Павлов їхав зі швидкістю 120—140 кілометрів на годину, то як у такому разі можна говорити про слабкий удар? І чому, до речі, насправді не спрацювали подушки безпеки? «У мене взагалі великі сумніви — а чи були вони там», — сказав Понамарчук.
Не зовсім зрозуміло з експертизою, що мала встановити, якою була видимість тієї злощасної ночі. На якій відстані міг бачити водій КамАЗа світло фар легкової машини? Отож, Понамарчук стверджує, що експертизу провели із серйозним запізненням.
Однак набагато «цікавіші» події навколо «справи Чорновола» розгортаються через півроку з моменту автокатастрофи — за часів Гонгадзегейту.
У грудні 2000 року депутати Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак і мер Черкас Володимир Олійник засвідчили, що у секретаря Ради національної безпеки й оборони Євгена Марчука напередодні проведення президентських виборів була відеокасета з інформацією про проведення спецпідрозділом МВС операції зі знищення лідера Народного руху. Вони стверджували, що Марчук показував їм цю відеокасету. У відповідь секретар РНБО 19 січня цього року на засіданні тимчасової слідчої комісії Верховної Ради свою відмову оприлюднити відеокасету простодушно пояснив: мовляв, «не сприйняв серйозно» згадані свідчення. На думку Марчука, та обставина, що спецназівець, який має хоч якусь юридичну освіту і є співучасником злочину, сам себе документує на плівці, суперечить здоровому глузду. Тому сама касета губиться. «Як з’явилася, так і зникла», — говорив тоді Марчук у численних інтерв’ю.
Пізніше народний депутат Анатолій Єрмак був ще конкретнішим у визначенні виконавців убивства Чорновола — він називає прізвища людей, які працюють у спецпідрозділі МВС «Сокіл». У відповідь відомство надсилає лист у Генпрокуратуру, щоб цю інформацію перевірили, а у випадку її непідтвердження притягли наклепника до відповідальності.
За таких обставин, і ще з огляду на численні заяви народних депутатів із трибуни ВР із закликом до Генпрокуратури відновити вже давно закриту справу, Потебенько не міг не почати розслідування знову. І нова перевірка фактів почалася з 27 березня 2001 року.
Що ж зробили, відновивши розслідування? Допитали народних депутатів — Танюка, Костенка, Кендзьора, Жовтяка, Ключковського. Одне слово, тих народних депутатів, які в інтерв’ю журналістам заявляли про замовлений характер загибелі лідера Руху.
Залишається одна й та ж версія — трагічна випадковість ДТП. Адже водій легкової машини з гранично допустимою швидкістю 90 км/год на тій ділянці і за тієї видимості їхав не менше 130—150 км/год.
На запитання, чому водій КамАЗа (а машина була з причепом) різко почав маневрувати з наближенням «Тойоти» на 90 м, створюючи пастку — відповіді досі немає.
Втім, це не єдине запитання. Скажімо, чому до матеріалів слідства не внесене свідчення про наявність у КамАЗі засобів радіозв’язку? Чому не вилучений журнал реєстрації автомобілів на контрольному пункті біля міста Переяслав-Хмельницький, за яким би можна було встановити послідовність руху автомашин? Чи супроводжувала машини з В’ячеславом Чорноволом і Геннадієм Удовенком ще одна іномарка тощо.
Чи міг Чорновіл випадково загинути в автокатастрофі? Міг. Однак встановити, а вже тим більше заявляти про це можна, лише отримавши відповіді на вище поставлені запитання. Версія про випадкову аварію може розглядатися за таких обставин однією з останніх, але ніяк не першою. Ще одне — найбільша можливість одержати відповіді була в перші три місяці після автокатастрофи. А не тепер, через два з половиною роки...
Втім, Тарас Чорновіл заявив, що має намір опротестувати рішення правоохоронних органів. Як знати, може, хоч у судовому порядку вдасться щось прояснити в настільки темній справі.