UA / RU
Підтримати ZN.ua

«Санітари лісу» і «вартові Батьківщини»

Невеселі питання і думки виникають у зв’язку з подіями, які відбуваються нині, та й загалом протягом останніх років десяти, у Службі безпеки України й довкола неї...

Автор: Александр Скибинецкий

Невеселі питання і думки виникають у зв’язку з подіями, які відбуваються нині, та й загалом протягом останніх років десяти, у Службі безпеки України й довкола неї. Чого тільки ми не надивилися, яких тільки експериментів не проходили! І все не можемо процес закінчити: то прокляте минуле КДБ разом із жахливою «прослушкою» нам увижається, то ніяк не можемо найвідданіших особисто першим керівникам держави начальників підібрати.

Так і хочеться запитати в тих, хто, згідно із законом, повинен спрямовувати й контролювати СБУ: горезвісна «декадебізація» у Службі безпеки вже завершується чи тільки розпочинається? І взагалі, потрібна ця служба державі чи ні? Якщо потрібна, то для яких потреб? Як «президентська» альтернатива «кабмінівській» міліції? Тоді, вибачте, це не спеціальна служба, а інструмент внутрішньополітичних розбірок. Ліпше вже ліквідуймо її й не граймося в козаків-розбійників за гроші платників податків. Перестаньмо знущатися з особового складу, який усе ще наївно вважає, буцімто виконує важливі завдання із забезпечення державної безпеки.

Та якщо вже розуміння ролі й місця СБУ в нашій країні не піднімається вище розуміння цього відомства як ще однієї міліції, доведеться популярно пояснити читацькій громаді різницю між спецслужбами і поліцейськими органами.

Ви вловлюєте різницю між погрозами особисто вам, вашій безпеці, майну, порядку на вулицях — і загрозою безпеці країни, її незалежності, демократичному конституційному ладу? Між противником у вигляді бандитського кримінального середовища, розкрадачів та хабарників, організованих злочинних груп — і витонченим, оснащеним інтелектуальними й матеріальними ресурсами, забезпеченим державною підтримкою противником у вигляді іноземних розвідок чи політично мотивованих внутрішніх і закордонних організацій, які ставлять собі за мету підрив основ нашої державності? Розслідування скоєних карних злочинів — це одне, і зовсім інше — протистояння професіоналам іншої країни, розкриття їхніх таємних задумів та операцій. Саме через делікатність і політичну чутливість виконуваної роботи контррозвідувальні та розвідувальні органи й називають спеціальними службами.

Різниця завдань, які доводиться розв’язувати, диктує різницю в підготовці кадрів, вихованні відповідних умінь та навичок. Той не розлучається зі зброєю, постійно працює в агресивному середовищі, зокрема з ризиком для життя, повинен уміти моментально зорієнтуватися в гострій ситуації, швидко й не відволікаючись на церемонії одержати й закріпити докази злочину. А той не розлучається з ручкою, комп’ютером і думками, як інтерпретувати нові особливості в поведінці та зв’язках іноземного розвідника. Першому треба добре знати кримінальний кодекс, другому — особливості політики іноземної держави або діяльності міжнародної терористичної організації. Один, образно кажучи, — «санітар лісу», інший — «вартовий Батьківщини». Обидва провадять оперативну роботу схожими методами, користуються технічними й людськими джерелами інформації. Обидва фахівці, затребувані державою й шановані суспільством як професіонали. Проте вони представляють дві цілком відмінні оперативні культури, і якщо їх поміняти місцями, то один із них може виявитися занадто «ніжним», а інший — занадто «грубим» для якісного виконання відповідних функцій. Тому-то історія знає мало прикладів, коли переміщення кадрів зі спецслужби в міліцію (поліцію) і навпаки мало тривалий позитивний ефект.

То що ж ми коїмо, «зміцнюючи» СБУ кадровими працівниками МВС? Замість того, щоб ретельно добирати й турботливо вирощувати фахові кадри, розставляти їх, відповідно до виявлених ділових рис, — беремо і зносимо середню й вищу керівні ланки, призначаємо сторонніх людей, не пояснюючи нікому, за якими критеріями. Надаємо високі військові звання, ігноруючи встановлені процедури і той факт, що спеціальні звання в прокуратурі й міліції — не те ж саме, що військові. У законі про Службу безпеки записано, що заступники голови призначаються за поданням голови — і тільки! Голови немає, а призначення йдуть. Причому характерно, що серед новопризначених, як і в складі колегії спецслужби, немає контррозвідників, тобто професіоналів, які повинні б формувати кадрову основу. Про який виховний процес, про які спадкоємність, культивування фахових традицій і досвіду можна говорити? Цікаво, чи мають гадку командири служби, які дають повсякденні вказівки підлеглим, що таке система контррозвідувальних заходів у країні і з яких елементів вона складається? І що повинен думати, дивлячись на ці процеси, той оперуповноважений, який, за ідеєю, мріє стати генералом? Чи буде він натхненно, з ентузіазмом працювати, впевнений у тому, що його здібності й старання помітять і гідно оцінять? Що він зрештою адекватно виросте по службі? Де вже тут мріяти про виховання професіоналів-контррозвідників!

Із посад без пояснення причин знято й залишено без справ, тобто в розпорядженні служби, багато досвідчених, професійно підготовлених керівників, які виросли в контррозвідувальних підрозділах до генеральського і полковницького рівнів. Дехто з них перебуває у цьому розпорядженні, чекаючи нового призначення, рік і більше, і застосування їм не знаходять. Очевидно, не заслуговують чиєїсь високої довіри. Питається, де ці кваліфіковані фахівці будуть затребувані, куди їх пошлемо «на зміцнення»? Може, зробимо «чейндж» із МВС? Ідея цілком у дусі нинішніх підходів.

У процесі «реформування», що відбувається в СБУ, забагато розмірковувань про приведення її структури, завдань і статусу до «європейських стандартів», позбавлення служби правоохоронних функцій, надання їй суто цивільного характеру, зведення діяльності до контррозвідувальної й інформаційно-аналітичної роботи. Реально ж, на диво всім, видається указ про обов’язковість заміщення посад заступників голови військовиками, контррозвідники опиняються за бортом, а кадри зміцнюються справжніми фахівцями з правоохоронної («поліцейської») практики.

Я з величезною повагою ставлюся до мужньої професії, високої оперативної майстерності колег із Міністерства внутрішніх справ, неодноразово бачив їх у роботі й щиро можу зізнатися, що не вмію багато чого з того, чим досконало володіють вони. І не їхня вина, що наша держава тепер так розставляє акценти і веде таку (а точніше — ніяку) кадрову політику. Але я також глибоко впевнений у тому, що кожен повинен робити свою справу, в ній зростати й удосконалюватися, а стрибки з відомства у відомство навряд чи підуть на користь як органам, так і їх співробітникам. Хотілося б у цьому помилятися й потішитися в майбутньому за службу, оновлену й посилену з приходом фахівців суміжного профілю. Але... Насправді таке «зміцнення» і «реформування» Службі безпеки не потрібне, воно веде до зникнення того «спец», яке відрізняє її, з одного боку, від міліції, а з іншого — від численних аналітичних центрів. Кон’юнктурні кадрові комбінації, які мають на меті лише політичну або корпоративну вигоду, оперативним складом легко прочитуються, викликаючи глибоке розчарування і деморалізацію.

Держава повинна насамперед поставити перед СБУ виразні завдання саме державної ваги, звільнити її від «дріб’язку», проявити реальну турботу про людей, які там працюють, додати їм впевненості у власних силах і правоті справи, яку вони роблять. Співробітник спецслужби повинен почувати до себе високу довіру й відповідальність, вірити своїм командирам, учитися в них патріотизму, служіння своєму високому обов’язку. Тільки за таких умов Служба безпеки по-справжньому зможе забезпечити те, що мусить забезпечити: надійний захист інтересів держави, демократичного суспільного ладу, цивільних прав та свобод.