Мода на «зустрічі без краваток» в СНД відмирає. Навіть неформальні з’їзди лідерів колишніх республік СРСР тепер проводять із дотриманням усіх норм протоколу й навіть із краватками, які правилами «неформального» протоколу заборонено. Утім, можна припустити, що якби саміт, як і планувалося, проводився в карпатській Гуті, то вишукані костюми були б недоречними. Але вийшло так, що недоречно опинилися президенти в Карпатських горах. Та й відкриття Року Росії в самому серці Західної України було б недоречним у час, коли країна готується відзначити 70-ту річницю голодомору.
Київ, де дихається важче, ніж у карпатській глибинці, а люди вже звикли до різноманітних візитів і самітів, краще підходить для проведення масштабних заходів. При цьому організатори саміту СНД у Києві навіть не намагалися надати йому неформального статусу. І хоч як запевняли напередодні офіційні чини шановну публіку, що зустріч загалом не має порядку денного, крім кількох суто економічних питань, головний результат зустрічі виявився чисто політичним.
Про Росію з любов’ю
Складно навіть сказати, до чого більше готувалися в Києві — до саміту СНД чи робочого візиту російського лідера Володимира Путіна, приуроченого до церемонії відкриття Року Росії. Якщо врахувати, що найбільший у країні Палац «Україна» не умістив усіх бажаючих подивитися на Володимира Путіна живцем, то складно собі уявити, як збиралися його відзначити, приміром, у Карпатах.
Церемонія вдалася на славу, головне — її зробили необтяжливою для президентів. Правда, Путін був розкутішим під час свого виступу й говорив про почуття до Україні зрозумілими словами і навіть без заготовленого папірця. «Дружба наша стара, але міцна на століття», а нині росіянами й українцями рухає бажання жити разом, сказав Путін. Очевидно, століття, прожиті пліч-о-пліч із росіянами, для українського лідера не такий і великий термін. За словами Леоніда Кучми, сьогодні назріла необхідність «глянути одне одному в очі». У новий час «ми стаємо іншими, відкриваючи в собі непізнані грані історичного самовираження», — сказав Президент України. При цьому Леонід Кучма вважає, що українцям потрібно повернутися до джерел європейської цивілізації, повернутися до самих себе, оскільки цивілізація поширилася з берегів Дніпра. Леонід Кучма був скупий на слова. Про дружбу з Росією він згадав лише раз, про братерство та кревність, на якому зупинявся Путін, — жодного. Зате в Києва є ще цілий рік — Рік Росії в Україні, аби навчитися жити поруч із Росією по-новому, пізнати її нинішню.
Наступного дня президенти України й Росії підписали договір про сухопутний кордон довжиною 2063 кілометри. Як заявили російські дипломати, точно накресливши лінію кордону на карті, демаркацію на місцевості проводити не будуть. Не знято суперечності й стосовно морської ділянки в Азовському морі та Керченській протоці, але це не дуже засмучувало високі сторони. Як заявив Путін, «відкриття Року Росії в Україні вийшло за межі політичного акта і стало повноцінним робочим візитом. Договір про кордон — це компроміс, що відповідає національним інтересам і України, і Росії. Проблеми Азова теж буде розв’язано». Порадив припинити «політичну тріскотню» навколо цієї проблеми. Утім, хоч як дивно, не Рік Росії і навіть не договір про сухопутний кордон було подано як головний результат подій у Києві. Путін мав ще одну справу, про яку він повідав лише наступного дня.
«Кучма — це природний вибір»
У Співдружності не всі люблять Україну. У Росії її навіть боялися, вважаючи потенційним «могильником» СНД. У Києві із самого початку домінуючою була ідея, що Співдружність як форма «цивілізованого розлучення» колишніх радянських республік себе виправдала, але на цьому її історичну місію завершено. Можливості цього об’єднання в Києві завжди оцінювали зі скепсисом, завжди наголошуючи на необхідності зміцнення двосторонніх зв’язків між новими незалежними державами.
Можна згадати й те, як на дніпровських кручах уже не раз збиралися влаштувати панахиду за Співдружністю. Українці не хотіли лізти в нове «ярмо», чинили спротив створенню наддержавних структур і водночас критикували СНД за його аморфність і бездіяльність.
Усе це знайшло вираження в тому, що Київ так і не ратифікував Статут СНД, і де-юре Україна сьогодні не повноправний член СНД, а лише «країна-учасниця» з асоційованим статусом. Тож Росія не поспішала відмовлятися на користь Києва від почесної місії головування в Співдружності протягом останніх 11 років. У Москві говорили, що часта ротація глави СНД послабить об’єднання. Хоча, відповідно до положення Статуту СНД, за ці роки в ролі «голів Співдружності» повинні були побувати всі нині діючі президенти пострадянських республік.
(Можна припустити — якби Росія відразу погодилася на ротацію, а Україна відразу ратифікувала Статут СНД, 1993-го або 1994 року главою СНД міг би стати Леонід Кравчук, а черга Леоніда Кучми підійшла б після 2004 року, а з огляду на те, що на третій термін нинішній гарант залишатися не збирається, почесна місія порулювати СНД загалом дісталася б його наступнику.)
Володимир Путін, виступаючи в Києві, визнав, що Борис Єльцин був не правий, відмовивши іншим лідерам у праві побути керівниками Співдружності. Можливо, тепер Москву менше критикували б за прагнення бути вищою від інших.
Утім, посада голови Ради глав держав СНД для українського президента, як першого, так і другого (донедавна), ніколи не була метою. Українці відмовилися розривати відносини зі Співдружністю. Але водночас були нерішучими, навіть тоді, коли сам перебіг процесів на пострадянському просторі давав вітчизняному істеблішменту шанс запропонувати партнерам за СНД власну концепцію та погляд на розвиток цієї організації. Київ так і не став лідером для тієї частини держав, які з певних причин і через специфіку своїх відносин із Москвою хотіли б бачити в Україні якусь противагу Росії. (На київській зустрічі Україна самоусунулася від втручання в суперечку між Москвою і Тбілісі, надавши шанс вирішити усе лідерам двох країн, хоча важкої хвилини в Грузії завжди розраховують на українську підтримку.)
Київ ніколи не виступав проти волі Кремля, він знайшов у собі сили приєднатися до регіонального об’єднання ГУУАМ, у якому йому лідерство забезпечує лише географічне розташування й розміри. Але що відбувається тепер? Чому протягом останніх півроку Київ фактично відмовляється від традиційного курсу і стає на шлях зміцнення зв’язків з ЄврАзЕС, домагається для себе посади голови СНД? Неясно, навіщо це Україні, але ясно навіщо це нинішньому Президенту.
Після низки скандалів останніх років, натягнутих відносин Києва з Вашингтоном і Брюсселем «одностайну й беззастережну» підтримку кандидатури Леоніда Кучми на посаді глави СНД можна витлумачити як значну дипломатичну перемогу. Зокрема, перемогу над амбіційним білоруським «бацькою», котрий був проти кандидатури Кучми ще на Кишинівському саміті. Але він поступився, не тому що Кучма такий хороший, а на прохання Володимира Путіна. «Коли треба для справи», — додав високопоставлений гість Києва, котрий спізнився із поважної причини. Правда, для якої такої справи — Лукашенко уточнювати не став. На його думку, Україні слід було б тепер стати повноправним членом СНД, ратифікувавши Статут. Утім, у середовищі російських журналістів, які супроводжували російського президента, витала чутка, що платою за обрання Кучми буде вступ України в ЄврАзЕС, чого Росія домагається з минулого року.
Для самого Леоніда Даниловича працевлаштування на нову роботу за рік до президентських виборів — факт показовий. Якщо це спроба красиво піти, то краще, ніж у Бориса Єльцина, це навряд чи кому вдасться. Утім, у Києві ніхто не говорив про те, що через рік або, приміром, на вересневому саміті СНД у Ялті, яким керуватиме український Президент, питання ротації глави Співдружності постане знову.
Та якщо це станеться, що зможе встигнути український лідер за такий короткий час? Адже зусилля лідерів протягом останніх 12 років не перетворили СНД на більш-менш стабільне утворення. Лише в усьому погоджуючись із Росією, Україна може за цей час вплинути на перебіг якихось процесів, хоча усталені тенденції та традиції на теренах СНД переломити навряд чи вдасться. Але відбудеться усе радше навпаки, вважають українські політологи, від свого головування в ЄС Леонід Кучма особисто для себе нічого не виграє, а Співдружність загалом напевне програє.
СНД: годі жувати соплі
З великою часткою впевненості можна заявити, що не в Київ до новообраного глави СНД, а, як і раніше, в Москву до Володимира Путіна їздитимуть за порадою президенти Співдружності.
Показово, що останній саміт виявився найменш представницьким — 4 лідери з 12 знайшли причини в Україну не приїжджати. Причому лідер Казахстану Нурсултан Назарбаєв, раніше дуже активний прибічник інтеграційних ідей на просторах Євразії, пропустив з’їзд лідерів СНД уперше за 12 років. У швейцарському Давосі йому було цікавіше, і співрозмовники більш різноманітні.
Проблема в тому, що саміти СНД стають усе менш конкретними, і найбільша цінність у таких переговорах — самі переговори. На думку спостерігачів, київську зустріч і самітом назвати складно. Усе перетворилося на серію двосторонніх консультацій.
«Нам потрібна інтеграція», — заявив гість із далекого Таджикистану Емомалі Рахмонов, ступивши на українську землю. Правда, інтеграція в його розумінні дуже відрізняється від того, як її розуміє, приміром, Володимир Воронін або Володимир Путін. Багато хто відзначає, що саміт пройшов під гаслом відродження інтеграційних процесів. Але вони відбуваються поки що між окремими учасниками Співдружності. Тим часом лідери відвикли від обговорення інтеграційних процесів у рамках цілої Співдружності. Про це їм нагадав російський лідер, котрий цього разу апелював до досвіду ЄС. «У Європі спільна валюта, спільний простір. Від свого сусідства вони одержують набагато більше, ніж ми. А ми, даруйте, все соплі жуємо...» — доводив Володимир Путін. Цю фразу не сприйняли як образу. В ідеалі СНД хотіли колись будувати на засадах європейського співтовариства, але від цих планів не лишилося й сліду. Хоча на нинішньому саміті Київ запропонував повернутися до обговорення таких умов, які об’єднали б усіх учасників Співдружності.
Даєш зону!
Напередодні в Києві пріоритетним завданням зустрічі визначили дискусію про створення зони вільної торгівлі в рамках усього СНД. Скажемо відразу: така ідея, на думку, приміром, молдовського президента Володимира Вороніна, позбавляє сенсу всі інші регіональні об’єднання: Євразійське економічне співтовариство, ГУУАМ і Об’єднання центральноазіатських республік. Але вона не викликала опозиції лідерів, котрі зібралися в Києві, хоча постійно складалося враження, що президенти говорять про різні зони або вкладають у це поняття різний зміст.
Так, ще у вівторок, тобто до офіційного відкриття саміту, Володимир Путін висловився про зону вільної торгівлі з Україною як про справу майбутнього. Він бачить основну проблему в тому, що в структурі експорту Росії значна частка припадає на енергоресурси. Якщо такий договір буде підписано, прямі втрати бюджету Росії, за оцінкою Путіна, становитимуть $650—700 мільйонів, оскільки поставки українських товарів у Росію менші за обсягами. Але компроміс, за словами Путіна, можливий. «Треба подивитися й оцінити усе. І ступінь участі України в ЄврАзЕС теж», — особливо наголосив він.
Раніше Михайло Касьянов, а також спікер російської Думи Геннадій Селезньов висловлювали думку, що українська ініціатива про зону вільної торгівлі (правда, тоді йшлося лише про Україну й Росію, а не про СНД загалом) може бути підтримана тільки, якщо Київ приєднається до ЄврАзЕС. Організації, яка, будучи правонаступницею Митного союзу, запровадила для своїх членів єдині митні режими й мита. На думку ряду російських експертів, Україна значно посилила б цю організацію, у якій тон задає Росія. Проте Київ не цікавить ЄврАзЕС у вигляді Митного союзу, зате як зона чи певна форма функціонування режиму вільної торгівлі на великому просторі СНД приваблива. Але Леонід Кучма навряд чи сам спроможний перебудувати ЄврАзЕС під себе.
А приєднання України до ЄврАзЕС у нинішньому стані аж ніяк не зняло б проблему антидемпінгових розслідувань проти вітчизняних виробників у тій-таки Росії. Крім того значно ускладнило б переговори Києва про вступ в іншу більш глобальну структуру — Світову організацію торгівлі, а також у ЄС.
Проте в середу в Києві російський лідер говорив, що в рамках СНД необхідно створювати не зону, а зони (!) вільної торгівлі. Це, очевидно, свідчить: поки що в Кремлі не відмовляються від ідей різношвидкісної інтеграції та регіональних об’єднань.
Леонід Кучма говорив про необхідність єдиної зони вільної торгівлі для всього СНД, і обговорював з Едуардом Шеварднадзе перспективи створення зони вільної торгівлі в рамках ГУУАМ.
Утім, на думку українського лідера, запорукою успішного функціонування чогось більшого, ніж клубів за інтересами, стане створення в СНД великих транснаціональних компаній, у сферах ПЕК і транспорту. Правда, російський лідер відразу додав, що Москва і за взаємне проникнення капіталів в економіки країн СНД.
Утім, експерти нагадують, що всі ці дискусії не нові й не відрізняються якісно від тих, що велися в уже далекому вересні 1993 року, коли лідери СНД підписали договір про створення Економічного союзу, в який Україна з 1994 року входить на правах асоційованого члена. Як відзначають спостерігачі, потрібно лише згадати старе, щоб повторно не винаходити велосипед, на розробку якого й так витрачено багато часу та сил. Тим паче, що до Ялтинського саміту залишається лише 8 місяців — термін не вельми великий, щоб команда нового керівника СНД запропонувала главам держав Співдружності щось нове, а головне таке, що влаштовувало б усіх рівною мірою.
Парадоксально, але довгі роки Україна сама прищеплювала Співдружності Незалежних Держав комплекс неповноцінності. Підписані майже 1000 угод і договорів припадають пилом на полицях штаб-квартири співдружності в Мінську.
Тепер у в Києві іншої думки і вважають, що СНД не втратило своєї актуальності. Як пообіцяв Леонід Кучма, він готовий із відповідальністю підійти до виконання своїх нових обов’язків. Утім, надій, що хоча б частину масштабних задумів щодо реанімації СНД буде втілено під керівництвом українського Президента, небагато.
Юлія ТИМОШЕНКО,
лідер фракції БЮТ
Останніми роками СНД скидалася на Пізанську вежу — наче й загрозливо похилилася, але не падає. Тепер же, після обрання Леоніда Кучми лідером Співдружності, стало остаточно ясно — все ж таки впаде.
Це обрання свідчить про те, що в геополітичному просторі України відбулися радикальні зміни.
По-перше, і це, вочевидь, найголовніше, тепер уже стало ясно, що Росія на чолі з її президентом остаточно втратила інтерес до цього проекту. Мало хто може засумніватися, що президент Путін непохитно і послідовно відстоює національні інтереси Росії і ніколи не випустить зі своїх рук та з-під свого контролю процесів, які можуть послужити на благо цим інтересам (нам би такого президента!). Те, що він фактично передав Співдружність під команду Кучми, свідчить, що Росії вона перестала бути цікавою і вигідною.
Росія зараз захоплюється принципово новим проектом євразійського об’єднання, яке обіцяє їй значно більші дивіденди і значно менший головний біль, аніж СНД. Здавши Співдружність на тимчасове зберігання українському Президентові, російське керівництво отримує, як мінімум, потрійну вигоду:
— з’являється пристойний привід позбутися обтяжливої, але ще ритуально шанованої ноші;
— виникає можливість отримати хоч якісь дивіденди за цей нікому не потрібний російсько-український дарунок (усі знають, як любить український Президент різні подарунки, регалії, титули, мішуру політичної позолоти, і, звісно ж, брати-росіяни, знаючи цю особливість, щось із нього отримають за цю вже безглузду і зайву посаду);
— і знайдено нарешті спосіб наостанку помститися українському Президентові, який на всіх загальноесендівських зустрічах був найбільш примхливим, необов’язковим і непередбачуваним. (Путін, як умілий педагог, призначив двієчника черговим по класу.)
По-друге, стало ясно, що, окрім Росії, до есендівського проекту втратили інтерес і решта президентів (не випадково Лукашенко на цю, фактично не потрібну йому, зустріч — він уже однією ногою в майбутньому новому союзі — запізнився, а майже всі лідери Середньої Азії просто не з’явилися — Схід є Схід).
У кулуарах кажуть, що посада лідера СНД останній рік перекидалася, як гаряча картоплина, з рук у руки серед президентів Співдружності, поки остаточно не дісталася нашому. Певно, дехто «любить якомога гарячіше».
Леонід Кучма має в СНД стійку репутацію найдосвідченішого «кризового менеджера». Не в сенсі, звісно, розв’язання криз, а в тому сенсі, що будь-яку, здавалося б, найбезневиннішу ситуацію він уміє довести до крайнього загострення і кризи. Потрапивши в досвідчені руки, Співдружність, вочевидь, не проживе тепер і року.
Однак, хоч як дивно, у результаті будуть задоволені майже всі.
Буде задоволений, звісно, наш Президент, якому наостанок дали таку велику, гарну іграшку.
Буде задоволене, як уже сказано, керівництво Росії, яке так елегантно і легко позбулося причини свого головного болю всіх останніх років.
Будуть задоволені всі пострадянські лідери, які сумнівалися, що знайдеться, політик, котрому подобається бути не творцем, а могильником.
Буде, звісно ж, задоволене українське оточення Президента Кучми, якому раптом відкрилася можливість запустити руку, так би мовити, «на коня», в загальноесендівську касу...
Не будуть задоволені, вочевидь, лише багатостраждальні народи Співдружності. Без їх відома і без їхнього дозволу хай номінальним, але лідером усієї Співдружності стала людина з однією з найгірших у світі репутацій, яка тепер чорною тінню ляже на весь есендівський простір. До того ж практично невиїзний, що є безпрецедентним для керівника будь-якої міжнародної організації такого масштабу.
Буде незадоволений, звісно, народ України, який із тугою дивиться на останні вагони поїзда, що прямує в Європу, і навіть не може помахати вслід рукою, бо в цю руку йому намагаються вкласти колгоспно-есендівську лопату.