Створити парламентську більшість — не два пальці замочити. Скільки хлопчик-мізинчик не підстрибує, а все ніяк не доросте до велетневого сюртука реформатора Конституції. Сьогоднішня довжина президентської руки в парламенті вимірюється 271 нардепом. Саме такий «метраж» називає сьогодні новоспечений «більшовицький вагоновод» Олександр Карпов. 11 соціально близьких Леоніду Кучмі депутатських загонів («Трудова Україна», «Відродження регіонів», СДПУ(о), «Батьківщина», «Солідарність», НДП, УНР, НРУ, ПЗУ, «Реформи-Конгрес» і «Яблуко») формально мають під своїми прапорами 283 парламентських бійців. Та позаяк підтримка більшовицьких ідей начебто є справою суто добровільною, окремі громадяни (приміром, екс-селяни, котрі нині приєдналися до групи Порошенка чи, скажімо, Олександр Чародєєв, колишній прогресивний соціаліст, а тепер новий «мічурінець») не вважають себе зобов’язаними називатися груздями, навіть опинившись у кошику.
За словами того ж таки Карпова, «досить упевнено» можна говорити про приєднання до більшості ще півтора десятка народних обранців. Ще п’ятірко парламентаріїв із тих, що не визначилися, нібито ведуть обережне зондування грунту. Словом, за найсприятливішого збігу обставин більшість «назбирає» 291 мандат. Дев’ять голосів «недобору». Де взяти? Хіба що з пальця висмоктати?
При погляді на проект внесення змін до Конституції парламентські пальчики президентської руки, мимоволі, повільно та вірно складаються в нехитру конфігурацію. Як відіб’ється цілком імовірний провал імплементаційного шоу на конфігурації парламенту? Спробуємо обчислити ситуацію на пальцях...
ВЕЛИКИЙ ПАЛЕЦЬ
Великий палець — природно, найбільший. Але зовсім не найдовший і далеко не найфункціональніший. Навіть коли часом і справляє враження дуже натрудженого. «Трудова Україна» (46 «трударів») — найбільший палець володаревої руки, яка намагається грати на клавішах народовладдя. У цьому ансамблі принаймні кожен другий намагається вести соло, тож часто немає кому тягнути рояль. На відміну від решти оркестрів, що підіграють Леоніду Даниловичу, тут відразу троє головних диригентів — Ігор Шаров, Віктор Пінчук і Андрій Деркач. Їхній союз, який забезпечив масовість «ТУ», радше, тактичний хід, ніж природне явище. Але, наскільки можна судити, вимушений альянс не гнітить ні Ігоря Федоровича, ні Віктора Михайловича, ні Андрія Леонідовича. Тож їхньому мирному співіснуванню нічого не загрожує. Принаймні доти, поки в силі Юрій Федорович, Григорій Михайлович і Олександр Михайлович. Кожному з верховних «трударів» не забороняється начальницьки клацати пальцями, проте, як свідчать їхні колеги за фракцією, вожді — на відміну від «моногамних» фракцій на кшталт «Відродження» чи СДПУ(о) — цим правом не зловживають, тож обстановку всередині «ТУ» можна назвати демократією з певним перекосом у бік анархії. Та й самі поміркуйте, чи легко «вишикувати» та ще й змусити співати в один голос Сергія Тигипка й Федора Шпига, Юрія Спіженка і Дмитра Табачника, Інну Богословську й Віктора Омелича, Анатолія Раханського й Анатолія Новика, Льва Миримського і Юлія Іоффе? Про природу об’єднання лідерів «трудармії» ми почасти сказали вище, почасти розповімо нижче. А рядових бійців, котрі злилися в єдиному «трудовому» пориві, об’єднують, мабуть, лише дві речі — кожен із них не ворог власному бізнесу, і всі вони не досить великі, аби без допомоги досвідчених провідників і надійних охоронців вижити в джунглях, населених безмірниками, податківцями й лобістами. Такі люди приречені підпирати одне одного. Якщо вони не схильні до суїциду й не хочуть бути підданими в конституційній монархії Волкова чи виконувати роль камінців у піраміді СДПУ(о).
Один із досить примітних нардепів, коментуючи свій перехід у «ТУ» з однієї з лівих фракцій, пояснив свій вибір приблизно так: після оксамитового перевороту в нього залишалися два виходи — або застрелитися, або здатися в полон. Ця людина віддала перевагу не безглуздому геройству (мій співрозмовник не є переконаним марксистом, і в лавах послідовників Ілліча опинився через мінливу лобістську долю), а почесному полону. «Я — військовополонений», — говорив «трудар»-неофіт, і в голосі звучала гідність, трішки розведена тугою. «ТУ», за словами багатьох, через низку обставин виявилася найкомфортнішим табором для переміщених політичних осіб. Говорити про ідеологічну єдність політиків, зібраних під дахом «у три накати» видається заняттям більше ніж наївним.
Аби не бути голослівним, проведемо маленький експеримент. Візьмемо персональний список «нових трударів» і спробуємо відстежити їхню політичну орієнтацію. Геннадій Балашов: на момент виборів — володар партквитка МБР, згодом — член фракції НДП, екс-глава партії «За красиву Україну», нині — лідер партії «Красива Україна». Анатолій Білик: на момент виборів — член Всеукраїнського об’єднання «Громада», після виборів — уповноважений представник однойменної фракції (подібним званням, як правило, наділяють найавторитетніших представників того чи іншого внутрішньопарламентського об’єднання). Віктор Горбачов: у недалекому минулому уповноважений представник депутатської групи «Незалежні». Сергій Пересунько: обирався в парламент за списками партії СДПУ(о), згодом — лідер партії «Соціал-демократичний союз». Інна Богословська і Григорій Дашутін встигли засвітитися в лавах народно-демократичної та «зеленої» фракцій. Дмитро Табачник — мігрант із «Відродження регіонів». Андрій Звонарж і Світлана Друзюк зовсім недавно носили біля серця червоні книжечки з профілем вождя світового пролетаріату. Тетяна Задорожна й Михайло Савенко — «списковики» ПСПУ. Et cetera.
«Мед, вино, зерно і бджоли», — уїдливо зауважив на адресу «трудових українців» один із соратників більшості. Нічого поганого не хочу сказати на адресу шановних політиків, названих вище. Просто смію засумніватися в тому, що люди, котрі недавно сповідували різні ідеології — від лівацької до ліберальної, — рівною мірою захопилися лейборизмом.
Словом, «ТУ» — це піонертабір для військовополонених. Відносно безтурботне фракційне життя «трударів» пояснюється не лише відсутністю єдиного центру впливу. Є й інша причина — внутрішнім комфортом дбайливо опікується Ігор Шаров. Ігор Федорович намагається зберігати рівні стосунки з усі- ма й має репутацію з одного боку досить впливового й цілком надійного, з іншого — відносно неконфліктного й досить зговірливого. Він один із небагатьох «більшовиків», хто не боїться заглядати в АП і водночас не соромиться заходити в КМ. Ба, навіть більше — Ігор Шаров, за деякими свідченнями, грає роль своєрідного місточка поміж головою уряду та більшістю, що без особливої приязні ставиться до Віктора Ющенка.
Коли до сказаного додати, що Шаров — людина стриманої вдачі й порівняно помірних амбіцій, то стане ясно, чому досить багатьох людей (котрих, скажемо так, не приваблює перспектива «ходити під Деркачем») цілком влаштовує «дах» у вигляді Шарова. Нічого поганого не хочу говорити на адресу інших примітних персон «ТУ», але, зважаючи на все, досить пристойну кількість новобранців парламентська «трудармія» рекрутувала з людей, пов’язаних діловими чи приятельськими узами з екс- головою правління АТЗТ «Інтергаз».
«Т. Україна» — своєрідне «Т-молоко», яке може порівняно довго зберігатися, але якщо його вчасно не випити — може прокиснути. Бізнес-потенціал фракції величезний. Якби Брейгель-старший був сучасником Деркача-молодшого, гадаю, він обов’язково присвятив би полотно «трудовикам». І на полотні напевне знайшли б своє місце кошики з голландськими трояндами й цистерни з російською нафтою, піджаки від Пако Рабана й «ніжки Буша», сигарети й медикаменти, горілка та кредитні картки, рекламні біг-борди й мисливські угіддя, газові труби та вчорашні газети, прокурорська мантія та генеральський кашкет. Думаю, не помилюся, сказавши, що за подушними доходами «ТУ» — найзаможніша фракція. Однак особисті багатства «нових трудових українців» чомусь уперто не складаються в сукупний капітал структури. За цим параметром «ТУ» далеко до масштабів «Відродження регіонів» чи СДПУ(о). Не поспішають магнати-«трударі» об’єднувати і свої інформаційні можливості. А неслабенький вийшов би холдинг — «Факты», «Киевский телеграфъ», «Версии», ТРК «Ера», ICTV, «Столичные новости» і мало не пів-Нацради з питань ТБ на додаток.
Чомусь здається, що, почнися (пронеси, Господи) дострокові вибори, далеко не всі нинішні «трударі» поквапляться записуватися до партійного списку. Цікава складається ситуація: наскільки я розумію, керівники «ТУ» за те, щоб партії були учасниками виборних перегонів. Тим часом принаймні половина «рядових» (якщо загалом доречно вживати це визначення щодо переважної більшості «трудовиків»-депутатів) членів фракції схиляються до «мажоритарки». Щоб, у разі чого, мати змогу вибирати «табір для військовополонених» на власний розсуд.
Мало хто знає, що «Трудова Україна» (створена, якщо вашому покірному слузі не зраджує пам’ять, за особистою участю одного з перших щасливих «чорних» піарщиків Петра Лелики), яка не зуміла на останніх парламентських виборах подолати 4-відсотковий поріг, серйозно розраховували зібрати врожай у 8—12%, (2,5—3,5 млн. чоловік). За одним із розроблених за рік до кампанії-98 планів, передбачалося розтягнути значну частину «рожевого» та «протестного» електорату за допомогою «ТУ» і «СЛОНа». «Трудовики» мали поборотися з лівими в Донбасі, Криму й Центральній Україні.
Сьогодні поразку дворічної давності деякі близькі до «ТУ» політологи схильні пояснювати недовірою Президента до схем і блоків. У результаті, «ТУ» була обділена адміністративною, а також організаційною допомогою і на виборах запам’яталася хіба що кічовим рекламним мультиком про «трударя» та буржуїв. Наведена вище точка зору загалом-то правда, але — не вся. У проект «Трудова Україна», точніше, у її спроможність поштовхатися з комуністами повірило занадто мало харизматичних політиків. І ніхто не гарантує, що ситуація не повториться.
Як то кажуть: хто старе згадає — тому палець відрубають. А хто забуде — тому п’ять...
СЕРЕДНІЙ ПАЛЕЦЬ
Струнко! Рівняйсь на живіт четвертої людини! Пальці віялом! Іде «Відродження регіонів»!
Ми кажемо «Відро», маємо на увазі — Волков. Що природно: Олександр Михайлович — одна із найколоритніших і (все ще) одна із найвпливовіших персон вітчизняної політики. Але «Відродження регіонів» — не лише Волков. Це ще «газовики» Ігор Бакай та Олександр Абдуллін, «спиртоносій» Ганна Антоньєва, банкір Сергій Буряк, «нафтовик» Ігор Насалик. Це просто велика людина Юхим Звягільський. Нарешті, це Володимир Сацюк (випускник Київського вищого загальновійськового училища імені Фрунзе, на момент виборів — глава ЗАТ «Укррос»), один із найближчих друзів Олександра Михайловича, людина вельми заможна, але при цьому обивателеві, практично, невідома.
На початку шостої сесії «ВР» приросла ще трьома «відродженцями». Найвідоміший із «дебютантів» — Ігор Бакай, людина, яку особливо рекомендувати непотрібно. Розмови про приєднання Ігоря Михайловича до «Реформ» так і залишилися розмовами. Сенсації не сталося — колишній глава НАК «Нафтогаз» опинився там, куди його, власне, від самого початку і «сватали» журналісти. Втім, у вищому законодавчому органі пан Бакай — гість не частий. Життя в нього строкате і стомлююче. Спочатку БІМ готувався до африканського сафарі, потім полював, згодом відпочивав від стрілянини по рогатих і зубатих, потім вінчався.... Найвідоміший випускник Березнянського лісогосподарського технікуму навіть не вшанував своєю увагою доленосне «імплементаційне» голосування. Рідкісний нардеп ризикнув би не з’явитися того дня до «верстата». Але Бакай — птах вільний і високого польоту. Він звик вважати себе кішкою, яка гуляє сама по собі. І навіть не помічає, що гуляє він розпеченим дахом. Причому давно. І в Президента є до нього парочка запитань ще від часів виборів-99, і генпрокурор, кажуть, на нього зело злий, і з «формальним» начальником Олександром Волковим у нього певне охолодження в стосунках намітилося. Ходили чутки одна від одної лиховісніша — хтось стверджував, що Олександр Михайлович збирався відмовити своєму приятелеві в покровительстві та заступництві, інші клялися, що прізвища «Бакай» немає в прикидочних списках Демсоюзу на майбутні парламентські вибори. Здається, що пліткарі, однак, згущують фарби, — днями напівопальні Михаличі пліч-о-пліч ходили до Президента.
І взагалі Волков, на думку автора цих рядків, буде соратником Бакая доти, доки той буде вхожий до Президента. До речі, один із секретів непотоплюваності БІМа полягає в тому, що він має рідкісний дар — виникати всюди, де з’являється глава держави. Бакай схожий на всюдисущого Кіндзюліса, який приходив завжди, особливо коли його не кликали. Кажуть, Леонід Данилович гідно оцінює відданість свого головного «фана». Отже, поки що БІМ — об’єкт, який перебуває під охороною гаранта Конституції... Попри те, що останнім часом «по ньому» активно працювали й Азаров, і Копилов, не кажучи вже про деякі інші відомства.
Проте об’єктивності ради варто зауважити, що фінансові можливості Бакая та лобістські можливості Волкова сьогодні вже не ті, що рік тому. І, схоже, це вже найближчим часом позначиться на позиціях фракції. Особливо якщо підтвердиться наступна чутка — про те, що Бакай усе-таки залишить «ВР» і, можливо, поведе із собою братів-трейдерів — Абдулліна, Акопяна, Насалика. За непідтвердженою інформацією, інтенсивно (але не зчиняючи галасу) шукає новий «дах» Сергій Буряк.
Навряд чи не єдине, що зможе серйозно підняти ставки Волкова (а отже, і «ВР») — організація 300 голосів для підтримки президентських конституційних ініціатив. Офіційна позиція лідера «Відродження» відома — його знамениті «тисяча відсотків» (із приводу долі імплементаційного процесу) давно вже стали афоризмом. Але є дуже і дуже серйозні підстави гадати, що насправді Олександр Михайлович не надто вірить в успіх цього заходу. А тому готується до дострокових виборів, хоча й не вельми прагне їх. За попередніми підрахунками технологів Волкова, протягом останніх двох років український виборець «полівів» щонайменше на сім відсотків. Отож голова Демсоюзу впевнений, що у прийдешньому парламенті створити пропрезидентську більшість буде ще складніше. Проте до виборів «Відродження» попри все готується. Формально, цю гіпотезу підтверджують дані, що заслуговують уваги, про активізацію крайових філій «Демсоюзу». Чи не вперше від моменту створення партії розпочалася акумуляція коштів для партійних потреб. Дотепер Волков із товаришами на «ДС», по суті, не тратилися — вистачало PR-ідей Юрія Левенця та організаційних можливостей фонду «Соціальний захист».
Як відомо, повним ходом відпрацьовуються нові рекламні ходи, для максимальної ефективності начебто б задіяний потенціал одного відомого телеканалу. Знаний профі Зиновій Кулик, начисто програвши (попри вражаючу масштабність кампанії) вибори Тарасові Чорноволу, тепер має можливість цілком зосередитися на реалізації давньої ідеї — організації потужного медіа-холдингу. За певними даними, Ігор Бакай навідріз відмовився брати участь у цьому проекті, а ось Володимир Сацюк і Ганна Антоньєва, навпаки, обіцяли не поскупитися. Першим кроком до завоювання медіа-простору, наскільки зрозуміло, повинна стати поява Інтернет-газети.
Наразі до всього у Олександра Михайловича руки не доходять. Тим більше що союз Волкова з есдеками видається примарним. І ворогів у нього до біса: Леонід та Андрій Деркачі, Віктор Пінчук, Юлія Тимошенко (Волков неодноразово й абсолютно щиро жалкував, що вона знаходиться по той бік барикад), Юрій Кравченко. Не кажучи вже про суфлера, що намагається стати режисером, Володимира Литвина. Та й друзів у Волкова залишилося замало — аби їх перелічити, вистачить пальців однієї руки...