UA / RU
Підтримати ZN.ua

РУКИ, ЩО ГОЙДАЮТЬ КОЛИСКУ ДЕМОКРАТІЇ- 3

Безіменним пальцем ми користуємося мало не менше, ніж іншими. Навіть ім’я цьому персту дано не вельми шанобливе...

Автор: Сергій Рахманін

Безіменним пальцем ми користуємося мало не менше, ніж іншими. Навіть ім’я цьому персту дано не вельми шанобливе. А тим часом саме на нього покладено священний обов’язок носія обручки. Безіменний палець — симбіоз марності та значущості, філософсько-анатомічний прояв єдності й боротьби протилежностей. Трішки перефразуємо екс-спікера Олександра Ткаченка: він не перший, але й не п’ятий. Він один із. Він важливий завдяки факту свого існування. Він необхідний хоча б тому, що без нього рука буде неповноцінною. Йому ніколи не всохнути до мізинця й ніколи не набрати ваги великого пальця чи довжини середнього...

Ще за яких-небудь півроку до останніх парламентських виборів прогнозувати електоральний урожай вітчизняної Партії зелених означало тицяти пальцем у небо. Про найдавнішу політичну організацію сучасної України електорат знав негусто. Різноманітні навколочорнобильські акції, здоровий спосіб життя, висаджування саджанців — на цьому перелік образів, що асоціювалися в обивателя з ПЗУ, мабуть, можна вважати вичерпаним. Особливо просунуті виборці, напружившись, могли пригадати, що вождь українських зелених є володарем пишних вусів і неформального хвостика. А от назвати його прізвище було справою вельми нелегкою.

Та що ближче ставав «судний день», то виразніше вимальовувалися шанси зелених на успішне подолання 4% виборчого бар’єра. Відповідно до досліджень центру «Соціальний моніторинг» (Український інститут соціальних досліджень) у лютому 98-го зелені посідали друге місце в загальнонаціональному рейтингу, поступаючись тільки абсолютним лідерам — комуністам.

Причин для такого потужного спурту було кілька. Безумовно, відіграв свою роль удалий рекламний ролик, прокручений популярним каналом «1+1» (відповідно до того самого опитування «Соціального моніторингу» передвиборний кліп ПЗУ в реєстрі найпопулярніших був на почесному другому місці після «футбольної телеагітки» СДПУ). За твердженнями поінформованих джерел, близьких до «1+1», телерозкручування обійшлося зеленим у копійки, хоча й у «зелені».

На парламентських стрибках «темна конячка» в зелених яблуках узяла приз у розмірі 1 444 264 голосів (або 5,4354%), що забезпечило 19 гарантованих місць у парламенті. ПЗУ перетнула заповітний рубіж разом з іще сімома партіями, але тільки їй удалося заручитися підтримкою не менше 4% практично в усіх регіонах (крім Херсонської, Львівської та Чернівецької областей). Для людей знаючих саме цей аспект успіху зелених здавався особливо вражаючим, бо крайові організації ПЗУ виглядали, за розповідями, досить жалюгідно — як правило, це були клуби за інтересами, як жартували самі зелені, «тусовки недобитих екологів». Тим часом місцеві передвиборні штаби були мобільними, добре укомплектованими та пристойно оснащеними підрозділами. Дивовижне перетворення пояснювалося гранично просто — власне зелені до організації передвиборної кампанії мали такий самий стосунок, як безіменний палець до складання дулі. Левову частку фінансових витрат ПЗУ взяли на себе люди, котрим із тих чи інших причин був потрібен депутатський мандат.

«Ідеологія зелених завжди нагадувала мені романтичні твори Сервантеса. Я переконаний, що якби цей великий іспанець жив у наш час, то його ідальго кидався б зі зброєю на атомні станції та купи сміття, а зовні нагадував би нашого лідера Віталія Кононова», — так дещо манірно висловився про рідну організацію заступник голови ПЗУ, керівник її секретаріату Олег Шевчук. Сам Олег Борисович мало схожий на стійкого ідейного борця з вітряними млинами й атомними станціями. Партійному «динозавру» (другий номер списку значиться в зелених із початку 90-х) пристрасть до дона Мігеля й задекларований романтизм абсолютно не заважав успішно займатися бізнесом і робити не менш успішну політичну кар’єру. На момент парламентських виборів 30-річний випускник радіофізичного факультету КДУ майже два роки обіймав посаду комерційного директора й заступника генерального директора «Укртелекому». Уже через рік після виборів він, за активною участю рідної дедалі вагомішої партії, перекочував у крісло голови Держкомітету з питань зв’язку й інформатизації.

Випадало чути версію, що саме з подачі Шевчука напередодні виборів до зграї зелених прибилися інші молоді леви (чи вовки, якщо комусь більше подобається це визначення), чиї пазурі й зуби стали серйозним аргументом у битві за політичний ареал. Не вдалося знайти жодного свідчення на підтримку цієї гіпотези. Скоріше не так: Шевчук був символом того, що романтична партія і жорстокий бізнес — не є несумісними. Зрештою, коли на безіменний палець надівають обручку, він перестає бути непотрібним...

Учасники «трійки нападу» Кривошея—Кірюшин—Рись, слід вважати, прибилися до зелених винятково з лобістських міркувань. Усі троє були за політичними мірками молоді (найстаршому з них на момент виборів-98 стукнуло тільки чотири десятки), усі троє мали безпосередній стосунок до «Укрінбанку», однієї з найрозгалуженіших банківських структур країни. Ця обставина забезпечувала додаткові можливості при розгортанні мережі передвиборних штабів. Вигоди альянсу були очевидні, тож главу правління АТ «Укрінбанк» Сергія Кривошею, президента фірми «Шелтон» Сергія Рися і співголову Ради українських переробників нафти, експортерів й імпортерів нафтопродуктів Ігоря Кірюшина наділили відповідно 7-м, 8-м і 11-м місцями в передвиборній табелі про ранги за версією ПЗУ.

Проте найавторитетнішим із «нових зелених» несподівано для непосвячених виявився 32-річний хлопчик зі звучним прізвищем Хмельницький, рум’яний і кучерявий. Яким чином людина, котра до виборів працювала якимось (коли вірити офіційним зведенням, розповсюдженим Центвиборчкомом) начальником інформаційно-аналітичного відділу ТОВ «Реал-Груп» (м.Ватутіно Черкаської області) міг опинитися в списку ПЗУ третім, після партійних метрів Кононова й Шевчука? Хлоп’яча зовнішність, традиційно пом’ятий комірець сорочки, віхи біографії (уродженець села Баян-Аул Павлодарської області, випускник СПТУ, пролетарій-газоелектрозварник), специфічна лексика — ніщо не видавало в цьому молодому чоловікові надудатного підприємця, що вже тоді на рівних спілкувався з багатьма передовиками капіталістичної праці й заслуженими олігархами України.

Незвичайність прозирала, мабуть, тільки в широко, по-жовтенятськи, розкритих очах — із них било жадання влади й жадання боротьби. Хмельницький волів нових висот, нових грошей і нових ігор. Не знаю, що побачив у цих очах Віталій Кононов, але, думаю, він мусив здригнутися. І справа зовсім не в популярних балачках про нібито існування зв’язків Хмельницького з деякими пітерськими колами. Просто, мабуть, незатишно мати за своєю спиною людину, спроможну гнути й ламати, не втрачаючи при цьому чарівну посмішку...

Існує кілька версій щодо того, коли і як глава ПЗУ Віталій Кононов познайомився з Василем Хмельницьким, Сергієм Кривошеєю, Ігорем Кірюшиним і Сергієм Рисем, бізнесменами, котрі зробили неабиякий внесок у дворічної давнини тріумф зелених. За однією з гіпотез, у ролі своєрідного «звідника» виступив середньої руки київський підприємець Віктор Кононенко, який, наскільки можна судити, марно сподівався як «комісійні» за посередництво одержати місце в партійному списку. Утім як саме зійшлися «чистий» романтик Кононов і четверо комерсантів-прагматиків, котрі згодом додали ваги фракції та партії, не суть важливо. Вони шукали зустрічі один з одним. Партії (щоб остаточно не загнутися) і Віталію Кононову (щоб не втратити крісло лідера, а крім того, щоб не стати могильником власного дітища) був потрібен парламент. Як узимку пальцям необхідна рукавичка. Зелені хотіли зібрати потрібні кошти і при цьому зберегти належне обличчя. Тому на вельми численні, хоча й цілком привабливі, пропозиції стосовно блоків і «дахів» «грін-скаути» не пристали. Були потрібні молоді, але грошовиті. Маловідомі, але амбіційні. Не дуже одіозні, але досить впливові. Потрібні були люди, чиє спискове сусідство з «чистими» зеленими Кононовим, Курикіним, Самойленком, Гавриловим хоча б не сильно різало око. Усе-таки партія романтиків...

Тремтіла чи ні рука партійного вождя, судити не беруся, але цією рукою до партсписку були вписані прізвища ще чотирьох представників бізнесу, яких пізніше ідентифікуватимуть як «людей Хмельницького». Заступник директора ТОВ «ГІ-Брокер» Володимир Єльчанинов, директор ТОВ «Реал- Груп» Сергій Павленко, геній бухгалтерії, директор фірми «Мульті-Аудит» Ірина Бєлоусова і перший заступник глави правління ВАТ «Кіровоград-Нафтопродукт» Олег Поліщук (відповідно 6-те, 12-те, 14-те і 17-те місця в передвиборному реєстрі ПЗУ) стали для одного із найамбіційніших представників нової бізнес-генерації новою точкою опори. Фракційним трампліном.

Наскільки можна судити з розповідей людей, які близько знають Хмельницького, він належить до породи максималістів. Все одно, що є метою — запорізька сталь, лисичанська нафтопереробка чи львівський готель. Наївно було б думати, що Василь Іванович задовольниться роллю простого члена партії і фракції. Під акомпанемент несхвального ремствування «ідейних» зелених і скреготання зубів «аборигена» Олега Шевчука виходець із села в Північному Казахстані став співголовою парламентського осередку ПЗУ і заступником глави партії. Що, до речі, автоматично гарантує йому місце в майбутньому партійному списку — відповідно до нормативних документів зелених, заступники Кононова потрапляють до заповітного переліку поза конкурсом.

Хмельницький отримав те, що повинен був отримати. Тому що Кононов отримав те, про що мріяв. Команду, що складається з молодих (вік 11-ти із 19-ти «списочників» не перевищував 40 років — яка ще партія могла похвалитися подібною розкішшю), небідних і неодіозних. Не найменшу фракцію (у кращі часи її чисельність досягала 26 чоловік). Порівняно стійке фінансове положення.

Правда, «чистих» зелених можна була перелічити по пальцях однієї руки — сам Кононов, Курикін, Самойленко, Гаврилов, Москвін — та й усе, мабуть. Чим відвертіші ставали лобістські й кар’єрні устремління «нових» зелених, тим гостріше було нерозуміння між лідером партії і «каноніками», насамперед, Сергієм Курикіним. Далеко не завжди було легко знаходити між собою спільну мову й новим меценатам партії — бізнес-інтереси «групи Хмельницького» і «групи банкірів» збігалися далеко не завжди.

Чи шкодував Кононов про вчинене? На останньому партфорумі ПЗУ, присвяченому десятилітньому ювілею організації, він зробив спробу порозумітися: «...Я не тільки відкидаю дорікання в недоцільності залучення промисловців і бізнесменів до партійної роботи, я наполягаю, що саме таке залучення є найпродуктивнішим і найефективнішим способом досягнення мети... Ті, хто залишається поза силовим полем ідейного впливу зелених, так і не осягнуть глибинної необхідності екологічно безпечного середовища, отже, і не поспішатимуть свої виробництва приводити у відповідність з екологічними нормами...» Переконливо, чи не правда?

А чи був у Кононова вибір? Поява в затишній зеленій альтанці, яка вже розпочала розвалюватися, зубастих хлопчиків було визначено історично. Зрештою, скільки можна було гратися в «тимурівців»? Як іронізував сам Кононов, «рухайся на велосипеді, мух не зачіпай, равликів рятуй, не кури, не пий, не їж і не дихай...»

Віталія Миколайовича можна шанувати за його прагнення не мати особливої особистої вигоди від партійного сусідства з Хмельницьким, Шевчуком, Кривошеєю і Вороновим — мало хто знає, що партбос живе з дружиною і дочкою в однокімнатній квартирі в Святошині і не гребує купувати речі на базарі. Але ветерани партії, напевно, можуть дорікнути йому тим, що він загрався і перестав контролювати ситуацію. Він виявився неготовий до конфліктів, до інтриг, до боротьби без правил. До боротьби, у ході якої не шанують біблійні заповіді й не дотримуються екологічних нормативів. До того, у чому, як риба у воді, почували себе його новоявлені соратники.

Першим дзвоником став локальний конфлікт у партії і фракції, який розгорівся навесні 99-го. У березні «осередок» покинув 18-й номер списку, буковинський бізнесмен Михайло Гуцол (який транзитом через «Батьківщину» опинився в «Яблуці»), у квітні до нього приєднався 9-й, екс-чиновник столичної адміністрації Орест Мельник. Пізніше один із апологетів зелених, Ігор Гаврилов назве їх «незабутніми зрадниками». Формально «чисто екологічна розбірка» звелася до втрати двох, не найвиразніших персон і до типово українського партійного «клонування». У пресі «ортодокси» і «розкольники» захоплено сперечалися, хто ідейніший і хто «зеленіший». Але суть конфлікту була глибша — партія переходила в якісно інший стан, вона вже набувала статусу «вигідної». У чистому полі не борються за вплив, те, що нікому непотрібно, не ділять. Відтепер ПЗУ мала пройти той самий шлях, що й соціал-демократи, ідейний крах яких розпочався в момент сполучення «гарної» вивіски і «негарних» капіталів. Примітивно кажучи, безіменний палець придбав гарну каблучку, але втратив гарне обличчя.

Кононов зробив не занадто вдалу спробу спасти партійне (своє?) обличчя в 99-му. 22 травня VII з’їзд ПЗУ висунув свого лідера кандидатом у президенти. Навіщо? Це запитання ставили собі й політологи, переконані, що неминуча нищівна поразка перекреслить значимість «зеленого» успіху річної давності. І близькі соратники Кононова, які побоювалися, що подібне геройство може коштувати йому крісла партійного шефа. І «нові зелені», які вважали, наскільки можна судити, що відкрито варто підтримувати лише гаранта, давати гроші можна всім потроху, але самим при цьому нізащо не світитися. По суті, усі найкрупніші інвестори партії залишили історичний з’їзд і кинули партійного висуванця, в якому все ще безуспішно боролися один з одним «зелений» романтик і політичний прагматик, інтуїтивний стратег і ситуативний тактик, щирий опозиціонер і вимушений кон’юнктурник. Здається, романтик на якийсь час переміг у душі й надовго програв у політиці — результатом передвиборного «демарш-кидка» стали принизливі 0,29% і третє місце з кінця.

І хоча від добра добра не шукають, усе ж немає лиха без добра. Голова найгармонійнішої (за ідеологією) партії не зумів відшукати гармонію у власній душі. Погравши у самостійність, він загнав фракцію в глибини дрімучої пропрезидентської більшості. У важкий час «імплементаційного» голосування Кононов, колір обличчя якого повністю гармоніював із назвою його партії, закривши очі, натиснув кнопку «за». Його приклад з більшим чи меншим ступенем легкості наслідували ще півтора десятка підопічних. Лише хранитель зелених цінностей Сергій Курикін відправився пити каву, прихопивши свою картку.

Проте природа не терпить порожнечі. Під час виборчих приморозків-99 політичному «природознавцю» Кононову не дав вмерзнути у крижаний політичний грунт ще один молодий і зубастий, Ігор Воронов. За спиною в якого була страхова компанія «Кредо-Класик», ділові й приятельські стосунки з Григорієм Суркісом (до речі, зовсім далекий від найпопулярнішої у світі гри, Ігор Олексійович нещодавно ввійшов до керівництва очолюваної Григорієм Михайловичем Федерації футболу) і така сама, як у Хмельницького, жага сутички. Сьогодні 35-літній Воронов не тільки заступник голови партії, а й (якщо вірити наявній інформації) один із найсолідніших спонсорів партії. Можна з великим ступенем ймовірності припустити, що більшість гучних «зелених» акцій було профінансовано саме ним. Відчувши щось недобре, Хмельницький на якийсь час відвернувся від пам’ятних усім проблем із СБУ і від поточних бізнес-справ і з суто «зеленим» запалом занурився в забезпечення привселюдних заходів, проведених під егідою ПЗУ.

Конфлікт, що прогнозувався між Вороновим і Хмельницьким, міг позбавити фракцію ще кількох членів, а партію кількох статей прибутку. Але, схоже, болільники ПЗУ тривожаться даремно — хижаки знаходять спільну мову швидше, ніж борці за права тварин. Партію чекають більш-менш спокійні часи, навіть незважаючи на не занадто веселий стан бізнес-господарства ще нещодавно таких впливових Кривошеї, Рися та Кірюшина. Відтоді, як членом партії, а незабаром і членом керівництва став якийсь Олег Яценко (племінник однієї дуже відомої в Україні особи), її, здається, не занадто лякають виборчі комісії та податкові органи. Прихід на останній партійний з’їзд Віктора Медведчука і його тепле вітання на адресу іменинників-зелених у ПЗУ сприйняли як гарний знак. Кількість бажаючих зробити манікюр безіменному пальцю, треба думати, зростатиме з кожним днем.

І що кому до того, що в пальчика, здається, подвійний перелом?

Сергій РАХМАНІН