«Ї-ї-їду-у-уть!» Цей крик лунає лабіринтами адміністративних будівель на Грушевського, Садовій і Шовковичній, лякаючи сонних мух і заспаних прес-секретарів. У приймальнях уже гасають засмаглі секретарки, у коридорах шастають похмурі дядьки, обтяжені канцелярським приладдям і власною значущістю. Прибиральниці полірують офісні столи, народні обранці — депутатські значки. Оповідки про курортні адюльтери поступово замінюються суперечками про особливості національного імплементування. Верховна Рада запалює вогні.
Урядові чистки, бюджетні пристрасті, виборчі страждання й конституційна корида — найрейтинговіші теми досесійних балачок. Причому, розмови про наслідки хірургічного втручання в Основний Закон, здається, поза конкуренцією.
Наберуть чи не наберуть? Подолають президентські поправки до головного закону 300-мандатний бар’єр (як того вимагає 155-та стаття Конституції) чи ні? Перший крок до перемоги в імплементаційному герці, як ви пам’ятаєте, зробила команда глави держави 13 липня — того дня 251 вітчизняний конгресмен висловився на підтримку законопроекту з тягучою назвою «Про внесення змін у Конституцію України за результатами всеукраїнського референдуму з народної ініціативи». Тепер Банковій доведеться знайти ще, мінімум, 49 депутатських голосів, аби трансформувати «всенародне волевиявлення» у відповідні конституційні положення.
Чи можна відшукати в «радівських засіках» п’ять десятків мандатів? Для початку треба визначити район пошуку. Інакше кажучи, слід з’ясувати: чи можна провернути імплементаційну угоду без посередництва комуністів. Спробуємо спочатку розв’язати задачку суто арифметично.
10 фракцій, які начебто утворюють правоцентристську більшість Верховної Ради, на час закриття п’ятої сесії парламенту мали 266 багнетів («Трудова Україна» — 44, «Відродження регіонів» — 35, «Батьківщина» — 35, СДПУ(о) — 34, «Солідарність» — 23, НДП — 23, УНР — 21, НРУ — 19, ПЗУ — 17, «Реформи-Конгрес» — 15). Імплементаційний почин Президента підтримали 234 законодавці, котрі входять у вказані депутатські об’єднання. (Стовідсотковий результат видав тільки парламентський осередок СДПУ(о), підтвердивши таким чином репутацію найвідданішого). 10 ризикнули виступити проти, 2 утрималися, 6 не голосували зовсім, ще 14 чоловік були відсутні чи відмовилися реєструватися. Тобто прихований резерв становить 32 мандати — приблизно 2/3 від необхідної цифри.
Далі — за «імплементаційну» постанову в останній день п’ятої сесії проголосувало ще й 17 позафракційних. Загалом «безкінних» — 51. Чи можливо знайти серед тих тридцяти чотирьох, котрі не визначилися, ще два десятки голосів, необхідних для повного щастя? Теоретично — так, практично — неймовірно складно. Відразу відкидаємо Павла Лазаренка й Миколу Агафонова, які (навіть коли б у них і виникло таке бажання) не зможуть підтримати президентську ініціативу з цілком зрозумілих причин. Важко уявити, що може змусити проголосувати «за» Сергія Головатого, Олександра Єльяшкевича, Віктора Шишкіна, Адама Мартинюка (він, до речі, формально не входить у фракцію КПУ). Є певні сумніви й у тому, що піддадуться умовлянням (чи тискові) Олександр Ткаченко, Микола Лавриненко, Анатолій Матвієнко, Григорій Омельченко, Анатолій Єрмак, Олександр Старинець, Іван Чиж, Дмитро Чобіт, Валерій Штепа, Юрій Кармазін. Хоча, практично, до кожного з них, у принципі, можна знайти індивідуальний підхід. Ще дев’ять формально позафракційних депутатів (Наталія Вітренко, Володимир Марченко, Олександр Чародєєв, Петро Романчук, Наталія Лимар, Людмила Безугла, Іван Малолітко, Михайло Сидорчук, Олена Мазур) представляють ПСПУ, їм пуб- лічно підтримувати президентські почини нібито теж якось не з руки.
Авжеж, хтось із названих обранців електорату вже найближчим часом може поповнити більшість. Подейкують, що, скажімо, Валерій Штепа й Олександр Чародєєв уже визначилися. (Перепрошую обох, якщо інормація не відповідає дійсності).
Але в кожному випадку шукана кількість голосів, як не крути, не набирається.
Крім іншого, те, що «більшовицькі» фракції судного дня видадуть стовідсотковий результат, — ще також не факт. Два лідери лояльних до Леоніда Кучми об’єднань у режимі «офф-рекордз» призналися авторові цих рядків, що серед їхніх підопічних неодмінно знайдеться по 3—4 чоловіки, котрі ні за яких обставин не підтримають президентський проект. Понад те, обидва мої співрозмовники заявили, що особисто голосуватимуть проти, щоб не мати зайвих проблем на наступних виборах. Навіть якщо ці політики й передумають після задушевних розмов в адміністрації Президента (що, погодьтеся, цілком ймовірно), сам факт такого вільнодумства наочно демонструє, наскільки неміцний фундамент, на якому гарант Основного Закону планує вибудовувати конституційну реформу.
Є ще одна обставина — кровопролитна війна, яку веде Юлія Тимошенко. Її відставка (особливо якщо це буде відставка з наслідками) може спровокувати демарш «Батьківщини». А звільнення Віктора Ющенка може подвигнути на акт непокори «Реформи» і, можливо, частину фракції УНР. Одне слово, якщо Банкова серйозно сподівається на 300 голосів і при цьому розраховує не залучати допомоги Петра Симоненка та його команди, їм, за логікою, слід здмухувати порошинки з глави Кабінету й дозволяти віце-прем’єрові з питань ТЕК час від часу переводити дух.
Наскільки можна судити з розповідей поінформованих парламентських джерел, є кілька схем досягнення імплементаційного успіху. Відповідно до першого варіанта, планується розвалити фракцію СПУ, перетягнувши в «більшовицькі» осередки до десятка соратників Олександра Мороза (за достовірними даними, робота вже ведеться). Водночас лідерів «олігархічних» фракцій зобов’яжуть (виділено автором) у складчину розкупити фракцію «Батьківщина». Паралельно йтиме процес індивідуальної обробки й «поштучного придбання» членів фракції КПУ та «безкінних».
Крім того, керівники всіх пропрезидентських об’єднань мають кров’ю розписатися під якимсь секретним документом, що складається з двох пунктів. Пункт перший: жодна людина ні за яких обставин не повинна втекти з «більшості» — ні в «безкінні», ні (тим більше) до комуністів. Пункт другий: жоден «більшовик» не має права «зіскочити» в день доленосного голосування — ніяких, хто утримався, не голосує чи не реєструється. Про те, щоб бути проти, як ви самі розумієте, взагалі не йдеться. Існування документа — певна річ, жарт, але в тому, що главам депутатських співтовариств буде поставлено завдання повторити подвиг фракції СДПУ(о) і забезпечити стовідсоткову підтримку президентського проекту, сумніватися не доводиться. Інакше їхній бізнес може серйозно постраждати. Експерти впевнені, що командири «більшовицьких» загонів будуть змушені використовувати апробований спосіб збирання карток.
Як замислили натхненники описаного вище плану, якщо вдасться виконати всі зазначені арифметичні дії, можна буде сяк-так назбирати 305—310 голосів. Гадаю, читачі погодяться, що план дуже громіздкий і вкрай ненадійний. Наївно було б думати, що Юлія Тимошенко й Олександр Мороз не поінформовані про заплановане пограбування їхніх фракцій. Ще наївніше було б вважати, що два таких досвідчених політики не боротимуться за своє місце під сонцем. Особливо жорстко, вочевидь, захищатиметься Юлія Володимирівна, у якої ще є засоби для боротьби і вже немає шляху для відступу. І хоча п’яти-шести чоловік Тимошенко, мабуть, найближчим часом не дорахується, фракцію вона намагатиметься втримати будь-що.
Схема ця бачиться слизькою ще й тому, що достатньо одного збою, аби зруйнувався весь план.
Більш реалістичним здається другий варіант — розширена версія першого. Відповідно до «плану номер два, все робиться як і в першому випадку, але при цьому значна група уповноважених осіб вестиме індивідуальну обробку кількох десятків комуністів. Передбачається, що кожному (з урахуванням індивідуальних особливостей) буде зроблено пропозицію, від якої неймовірно важко відмовитися. Тим паче що життя не таке вже й солодке...
У процес цього своєрідного «вербування» майже напевно залучатимуться глави найбільших ло- бістських угруповань, які при успішному ході операції отримають шанс або повернути втрачену довіру (йдеться насамперед про Олександра Волкова), або зміцнити своє становище (під цю категорію підпадає, приміром, Віктор Медведчук). Чи треба говорити, що можлива вдячність Президента обіцяє цілком відчутні політичні та бізнес-перспективи. Є ради чого витратитися.
У такий спосіб планується створити міцний запас у півтора-два десятки голосів. Причому процес нагромадження відбуватиметься в обстановці суворої секретності. На успіх (як вважають організатори) можна буде розраховувати тільки тоді, коли факт «обробки» окремих депутатів- комуністів залишиться таємницею для фракції КПУ загалом і для Петра Симоненка зокрема.
Але й цей план має вади. А що як усі комуністи виявляться ідейно стійкими? Чи (що вірогідніше) Петро Миколайович сховає всі комкартки в партійний сейф — від гріха подалі?
Надії на те, що в «більшовицькі» групи вдасться переманити значну кількість комуністів, теж невеликі. За наявною інформацією, фракція КПУ вже у вересні «схудне», але схудне, слід гадати, неістотно. Керівник «Солідарності» Петро Порошенко розповів, що в його команді восени очікується поповнення і серед новобранців є представники лівого табору. За даними, отриманими із джерел, близьких до керівництва КПУ, колегами Петра Олексійовича мають стати 2—3 комуністи. У перспективі Порошенко розраховував зібрати під своїми прапорами до сорока чоловік, але «солідаристів» має намір рекрутувати серед позафракційних мажоритарників. Наскільки можна судити, він пильно придивляється і до народних демократів, проте чутки про злиття «Солідарності» і фракції НДП рішуче спростував.
Активно «сватають» комуністів і «трудовики». Андрій Деркач із товаришами вважаються головними парламентськими фахівцями з «роботи» із лівими. Не буде зайвим нагадати, що в «Трудовій Україні» (до речі, найбільшому нелівому депутатському об’єднанні) сьогодні успішно трудяться екс- члени комосередку Світлана Синенко, Андрій Звонарж, Світлана Друзюк і Микола Кириченко, «списочники» ПСПУ Тетяна Задорожна і Михайло Савенко, колишні члени фракції СПУ-СелПУ Анатолій Новик і Федір Шпигало, а також недавній «селянин» Олександр Шпак. Найближчими тижнями керівники «ТУ» мають підтвердити репутацію успішних ловців комуністичних душ.
Але яким би багатим не виявився спільний «улов» «солідаристів», «трудовиків» та «відродженців», фракція КПУ майже напевно залишиться найбільшою. А це означає, що для гарантованого успіху справи ідеологам імплементаційного процесу буде потрібна підтримка комуністів.
Банкова не може ризикувати. Конституція вимагає, щоб голосування, які стосуються внесення змін до Основного Закону, відбувалися на двох сесіях підряд. Крім того, Конституція забороняє два рази голосувати за ті самі зміни. Президент повинен почуватися сапером, що не має права на помилку.
За свідченням близьких до президентської адміністрації джерел, комуністам можуть запропонувати три варіанти. Перший — «простимулювати» фракцію. Другий — повернути представникам КПУ крісло першого віце-спікера і частину стільців глав комітетів. Третій — «підправити» текст імплементаційної постанови. Коротенько опишемо суть можливих правок. По- перше, парламентською більшістю буде вважатися група депутатів, які голосують за прем’єра. У цьому випадку самі комуністи в коаліції з двома-трьома іншими фракціями мають шанс стати «більшовиками». А головне — таке формулювання дозволить їм, не втрачаючи свого політичного обличчя, проголосувати «за». По-друге, комуністам дадуть гарантії того, що 80-та стаття звучатиме так само, як і в «запитальникові» референдуму. «ДТ» уже писало: якщо в тексті Основного Закону 80-та стаття звучатиме просто — «Народним депутатам гарантується недоторканність», то суворо юридично парламентаріям буде забезпечена абсолютна недоторканність.
Щоправда, є одне «але». Знавці стверджують, що Президент категорично відмовляється торгуватися з комуністами.
Що в цьому випадку залишається апологетам імплементаційного руху? Мабуть, лише одне. Домагатися, щоб протягом тридцяти днів не могли розпочатися пленарні засідання. У цьому випадку включається механізм 106-ї статті — Президент цілком законно розпускає ВР і призначає нові вибори. Які неминуче пройдуть під знаком адмінресурсу, особливо на сході країни.
Тих, хто стверджує, що 300 голосів знайдуться самі собою, — одиниці. Точніше, двоє — Віктор Медведчук та Олександр Волков. Однак тих, хто вірить, що Президент холоднокровно переживе «завал» імплементаційного голосування, ще менше.
Сергій РАХМАНІН