UA / RU
Підтримати ZN.ua

РЕВОЛЮЦІЯ БЕЙКЕРА

Учасники драматичних подій у Тбілісі продовжують сперечатися, як назвати факти, що призвели до ві...

Автор: Віталій Портников

Учасники драматичних подій у Тбілісі продовжують сперечатися, як назвати факти, що призвели до відставки президента країни Едуарда Шеварднадзе й переходу влади в грузинській столиці в руки вчорашніх опозиціонерів, — оксамитовою революцією, революцією троянд (під час захоплення будинку парламенту прибічниками Михаїла Саакашвілі в руках у них були ці квіти) чи якось інакше. Але те, що сталось у Грузії, можна назвати й ім’ям людини, приїзд котрої в Тбілісі минулого літа дав обділеній владою частині номенклатури надію перехопити політичні повноваження й фінансові потоки в команди Едуарда Шеварднадзе. Ця людина — давній товариш тепер уже колишнього президента Грузії, державний секретар США в адміністрації Джорджа Буша-старшого Джеймс Бейкер.

Саме після приїзду Бейкера в Тбілісі заговорили про те, що доба Шеварднадзе спливає. Ще раніше про це говорили поінформовані люди в Сполучених Штатах. На відміну від свого соратника за партійним керівництвом брежнєвських часів і сусіда за регіоном Гейдара Алієва, Шеварднадзе не міг виразно пояснити американцям, та й не тільки їм, що буде після його сходження з політичної арени. В умовах, коли територіальну цілісність Грузії не відновлено, економіку зруйновано, а центральна влада практично цілком делегувала регіонам свої повноваження, це загрожувало не тільки дестабілізацією в самій Грузії, а й появою на чолі країни політика проросійської орієнтації. До речі, союз Шеварднадзе з аджарським лідером Асланом Абашидзе вже після парламентських виборів, які тепер визнано такими, що не відбулися, продемонстрував: це були не безпідставні побоювання.

Алієв міг чітко показати, хто продовжить його курс на Захід, тож цей Захід майже не звернув уваги на те, як рахувалися голоси на виборах президента Грузії. А впевнені в тому, що в них украли перемогу азербайджанські опозиціонери, так і залишилися маргіналами з телерепортажів, не готовими погодитися з тим, що, говорячи словами Віктора Ющенка, «демократія програла». Шеварднадзе нічого показати не міг — саме тому перехід влади в руки опозиції виглядав кращим варіантом, ніж невизначеність.

Ні, ясна річ, Джеймс Бейкер не збирався скидати старого друга, Боже борони! Для США було важливо побачити єдність опозиційних сил — як у Сербії перед відставкою Слободана Мілошевича. Саме для цього Бейкер і зібрав в американському посольстві в Тбілісі лідерів всіх опозиційних партій — Зураба Жванію, Левана Гачечиладзе («Нові праві»), Михаїла Саакашвілі, Шалву Нателашвілі (лейбористи), Джемала Гогітідзе (абашидзевці), Акакія Асатіані (монархісти). Главою єдиного опозиційного блоку передбачалося зробити жінку — Ніно Бурджанадзе. Після перемоги опозиції на парламентських виборах Бурджанадзе, дочка старого друга Шеварднадзе Анзорі Бурджанадзе — хазяїна зернової торгівлі в Грузії — і дружина колишнього військового прокурора країни, повинна була знову очолити парламент. У потрібний момент Шеварднадзе пішов би у відставку, спікер почала б виконувати обов’язки президента й потім виграла б демократичні вибори, у яких, ясна річ, найголовніше — не хто голосує, а хто підраховує. Оце й уся революція, нічого страшного. Але опозиція об’єднуватися не схотіла — лідер Національного руху й екс-міністр юстиції Михаїл Саакашвілі пішов на вибори окремо від своїх старих друзів і суперників Бурджанадзе й Зураба Жванії, як і решта опозиціонерів, а лідер прибічників Аслана Абашидзе Джемал Гогітідзе вважав доцільнішим домовлятися з командою Шеварднадзе, ніж з опозиціонерами. Та й сама команда Шеварднадзе розуміла, що в разі відставки президента йому, можливо, щось і гарантують, а ось його соратники стануть козлами відпущення. Тож рахувала голоси так, як це було зручно їй. До того ж, якби Шеварднадзе й хотів чесних виборів, він однаково не міг би їх провести — за весь час існування незалежної Грузії в її історії не було періоду, коли центральна влада контролювала б регіони. У результаті оприлюднені результати виборів перетворювали опозицію на аутсайдерів і не залишали їй ніяких надій на участь у процесі вибору наступника президента.

І тільки коли події почали розвиватися за сербським сценарієм, з’явилася єдина опозиція з прибічників Саакашвілі, Жванії та Бурджанадзе (втім, лейбористи знову не приєдналися й до цього руху), масові акції, молодіжний протест, вимоги не просто скасувати результати виборів, а й відправити у відставку президента. Шеварднадзе опинився у відставці, а Ніно Бурджанадзе, як і було домовлено влітку, — у кріслі виконуючого обов’язки президента, втім, не стільки в результаті народних заворушень, скільки внаслідок несподіваного для самого президента, але, очевидно, очікуваного опозиціонерами відходу силовиків. З одним тільки невеличким коригуванням — оприлюднені результати скасованих виборів продемонстрували, що лідером опозиції є Михаїл Саакашвілі, а Бурджанадзе та Жванія — його молодшими партнерами. Саме Саакашвілі й став єдиним кандидатом на посаду президента від опозиції, і саме він, якщо не станеться нічого непередбачуваного, очолить країну після виборів 4 січня. Питання про те, чому опозиціонери не вірять у результати парламентських виборів загалом, але вірять у результати Саакашвілі, не обговорюється — зрештою, йдеться не стільки про демократію, скільки про владу. Слід згадати, що навіть на переговорах із Шеварднадзе опозиціонери висували різноманітні вимоги — Саакашвілі було досить визнання його партії переможницею, а Бурджанадзе та Жванію категорично не влаштовували самі вибори, й вони наполегливо вимагали скасування їх результатів. Саакашвілі, котрий має очевидну масову підтримку, була потрібна влада вже сьогодні. Бурджанадзе та Жванія розуміли, що завтра розігрітий популістськими заявами рейтинг молодого соратника впаде й він не зможе з ними конкурувати. Тож вони й хотіли нових виборів. Тому навіть коли Саакашвілі був готовий запропонувати Шеварднадзе виступити з заявою про відставку, Бурджанадзе говорила, що готова обговорювати можливість збереження за президентом його посади — і це вже після захоплення парламенту й після того, як вона проголосила себе виконуючою обов’язки глави держави. Але було вже пізно: із тим, що президент повинен піти, погодилися силовики. «Операція пройшла нормально», — підбив підсумок керівник грузинської розвідки Автанділ Іоселіані.

Тепер перейдемо до відповіді на таке запитання: якщо американський вплив на грузинські події настільки відчутний, що ж робив у Тбілісі міністр закордонних справ Росії Ігор Іванов? Невже теж виступав у ролі посланника держдепартаменту?

Очевидно, ні. Розумів Іванов, коли вилітав у Тбілісі, що відставка Шеварднадзе неминуча, чи зіткнувся з цією реальністю вже прилетівши в Грузію? Проте його головним завданням було продемонструвати втягнутість Росії в грузинські політичні процеси. І це йому вдалося. Процитую того ж таки Іоселіані: «З допомогою Ігоря Іванова бачиш, що вчора зробили? Вирішили питання». Іванову вдалося справити враження, що саме його посередництво призвело до мирного виходу з кризи, відставки Шеварднадзе й переходу влади до опозиції. Але якщо держдепартамент США визнав нову владу через кілька годин, то Росія цього не зробила досі. Більше того, наступного дня, коли Ігор Іванов повернувся в Москву, президент Росії Володимир Путін дозволив собі зауважити, що Едуард Шеварднадзе не був диктатором. І нагадати про відповідальність як тих, хто шляхом силового тиску скидає владу, так і тих, хто заохочує ці процеси, — не варто пояснювати, у чий город кинуто цей камінь із Кремля.

А Ігор Іванов летів не стільки в Тбілісі, скільки в Батумі. Дізнавшись, що відставка Шеварднадзе відбулася, він негайно виїхав в аеропорт. Результати його аджарського вояжу також добре відомі: глава Аджарії Аслан Абашидзе не тільки не скасував надзвичайне становище в республіці, а й підтвердив його спеціальним рішенням парламенту автономії. Події в Тбілісі Абашидзе назвав державним переворотом. Вже у вівторок він був у Москві. І його прийняв, між іншим, прем’єр-міністр Росії Михайло Касьянов. На цій зустрічі обговорювалося, зокрема, питання про скасування візового режиму між Росією та Аджарією. Досі Москва запроваджувала візові послаблення тільки щодо двох самопроголошених республік — Абхазії та Південної Осетії. Але ці регіони мають із Росією спільний кордон, вважають себе незалежними від Тбілісі і, крім того, на їхніх кордонах немає грузинських прикордонників. А на аджарських — принаймні в аеропорту Батумі — є. І сам факт переговорів про візовий режим із керівником автономії означає, що після зміни влади в Тбілісі Москва вважає Аджарію якимсь окремим утворенням, хоча й не поспішає це визнавати. До того ж Аджарія відмовляється брати участь у виборах президента Грузії, а Абашидзе обіцяє, що в разі нападу на її територію, республіку захистять розквартировані в ній російські війська. І, нарешті, найголовніше — зустріч керівників Аджарії, Південної Осетії та Абхазії, що наприкінці тижня відбулася в російській столиці, як у добрі старі радянські часи, коли саме в Москві радилися керівники автономій, що прагнули відокремитися...

Воно й не дивно. Програвши Вашингтону контроль над центральною владою в Тбілісі, Москва може відновити свій вплив у Грузії тільки посиленням впливу в регіонах. Або, простіше кажучи, — територіальною дезінтегрованістю Грузії. Перешкоджати цій дезінтеграції — хоча б символічно — міг би сильний і водночас поміркований лідер, що мав би авторитет і повагу в країні. На певному етапі грузинської історії таким лідером і був Едуард Шеварднадзе. Сьогодні такого лідера немає. Зате є консультаційна група державного департаменту США, що готується наступного тижня прибути в Тбілісі, аби допомогти новим лідерам Грузії в одержанні владних повноважень...