Побилися об заклад два українці на сто доларів, хто довше протримається під водою. Обидва потонули.
Анекдот
від Володимира Філенка
Немає в природі таких сил, які одну частину українського парламенту змусили б повірити в чистоту помислів Президента, а другу — діяти врозріз із його «ненав’язливим проханням». Ця істина, що, загалом-то, не претендує на статус одкровення, і спричинила нову парламентську кризу, яка вибухнула у вітчизняному законодавчому органі акурат напередодні завершення сесії Верховної Ради. На передвідпусткову метушню, яка традиційно панує під склепінням у першій половині липня, вочевидь, і розраховували на Банковій. Цим, швидше за все, і пояснювалася та томлива пауза, що виникла між підбиттям підсумків усенародного обговорення конституційної реформи й появою на світ президентського законопроекту про зміни Основного Закону. Власне, способів стимулювати вирішення питання, неперевершеним майстром вигадування й застосування яких вважається глава держави, не бракувало й без того. І все-таки нераціонально було б не скористатися додатковим стимулом, яким є квитки на південь, що вже гріють депутатські серця й кишені.
Проте з першого заходу розрахунок не виправдався. Тим, напевно, стараннішими й наполегливішими будуть спроби реалізувати задумане ідеологами політреформи від Кучми на наступному, останньому перед парламентськими канікулами тижні. А про те, що ніякого альтернативного президентському законопроекту щодо змін у Конституцію поруч зі своїм вони не потерплять, можна було здогадатися ще зо два місяці тому. Саме тоді Банкова почала докладати надзусиль для зниження активності парламентської конституційної комісії. Така дрібниця, як участь у роботі цієї комісії представників пропрезидентської більшості, на долю парламентського законопроекту вплинути не могла. Потішно, що на одному з етапів його розробки першим у списку авторів документа фігурувало прізвище лідера НДП Валерія Пустовойтенка. Жаль, що імена розробників довелося розмістити за алфавітом, журилися окремі спостерігачі, інакше було б із чого покепкувати, коли б законопроектові Леоніда Кучми протиставлявся законопроект Валерія Пустовойтенка. Через відвертий саботаж із боку членів конституційної комісії, котрі представляють пропрезидентський табір, можливість реєстрації її дітища в парламенті до останнього часу залишалася під великим питанням, яке, втім, усе-таки вдалося вирішити.
А прізвище Валерія Пустовойтенка спокійно перекочувало в перелік авторів проекту постанови Верховної Ради, що, власне кажучи, і спровокувало четверговий скандал у парламенті. У підписаному всіма дев’ятьма лідерами більшовицьких груп та фракцій документі пропонувалося передати в Конституційний суд України (для формулювання висновку про відповідність статтям Основного Закону) проект закону «Про внесення змін у Конституцію України», поданий у парламент Президентом. І жодним словом не згадувався, можна сказати, у найкращих традиціях «темників» від президентської адміністрації — цілком ігнорувався проект, розроблений парламентом.
На темі механізму внесення змін в Основний Закон слід зупинитися окремо. Неухильно дотримуючись правила «будь-яка Конституція лише тоді чогось варта, коли вміє захищатися», її автори розробили непросту для ревізіоністів схему: для ухвалення проекту змін необхідно набрати для попереднього схвалення 226 депутатських голосів на одній парламентській сесії та 300 голосів для остаточного затвердження — на наступній. Але передусім, як того вимагає Конституція, охочі підкоригувати її повинні звернутися в Конституційний суд, і лише після його позитивних відгуків про проект змін можливі подальші дії. Ось у цьому місці чіткість схеми трішки підгуляла. І хоча Конституція не може й не повинна передбачати абсолютно всіх можливих ситуацій, вітчизняні політичні реалії такі, що прогалини заростають плодами не здорового глузду й загальнолюдської логіки, а політичної доцільності. Яким маршрутом законопроекти змін Основного Закону повинні потрапляти до КС? Чіткої відповіді на це, зокрема й у тексті Конституції, немає. Члени правового парламентського комітету, як стверджує один із них, Сергій Соболєв, вважають, приміром, що проекти, щойно їх підпише або Президент, або (відповідно до вимог Конституції) 150 депутатів, повинні йти прямісінько в КС, не відхиляючись від накресленого курсу на відвідини парламенту. Секретар парламентської конституційної комісії Віктор Мусіяка згадує у зв’язку з цим випадок часів його віце-спікерства, коли депутат Володимир Моїсеєнко вручив йому для подальших маніпуляцій проект змін у Конституцію, уже схвалений Конституційним судом, тоді як через Верховну Раду він не проходив. Тобто прецедент був. І дуже дивно, — бентежиться Віктор Лаврентійович, — що трохи згодом КС, формулюючи висновок щодо однієї з ініціатив Президента, крім іншого, ухвалив: «Тільки Верховна Рада може звернутися в Конституційний суд України з питання формулювання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін у Конституцію вимогам статей 157 і 158. Проте форма таких звернень потребує законодавчого врегулювання».
Загалом, часу для законодавчого врегулювання питання у Верховній Раді було предосить. Оскільки КС вказав їй на правові прогалини ще влітку 1998 року. Та комусь їх ліквідація була абсолютно непотрібною. Здогадайтеся з трьох разів, кому. Екзотичний тандем депутатів попереднього скликання, Віктор Медведчук—Георгій Крючков розробили й навіть примудрилися провести через парламент закон «Про конституційне подання». Проте Президент наклав на нього вето.
Та повернімося у час сьогоднішній. Конституційна комісія, за словами Віктора Мусіяки, 2 липня ухвалила рішення доручити главі Верховної Ради подати в КС обидва законопроекти — і парламентський, і президентський. «Я хотів внести в наш законопроект таке положення: коли пропозиції щодо конституційних змін надходять до парламенту, спікер у п’ятиденний термін має подати їх до Конституційного суду, — повідомив в інтерв’ю «ДТ» народний депутат. — Та оскільки коригувати довелося б 13-й розділ Конституції, у якому йдеться про процедуру внесення змін в Основний Закон, робити цього не став: будь-яка кома, внесена до цієї частини Конституції, має затверджуватися на референдумі». На думку Віктора Лаврентійовича, правило, за яким для передачі документів у КС досить розчерку пера глави законодавчого органу, можна, не ускладнюючи завдання, зафіксувати в регламенті ВР.
Однак Президент пішов шляхом найбільшого опору: йому знадобилися 226 голосів народних обранців, щоб започаткувати процедуру внесення змін до Конституції. Це, на перший погляд, непрактичне рішення було прийняте не випадково. По-перше, глава держави, який страшенно не любить відповідальності і за кожної, навіть незручної нагоди намагається нею із будь-ким щедро поділитися, просто не міг і далі залишатися єдиним «штовхачем» конституційної реформи. У такому вигляді, в якому він собі її уявляє. Взагалі, умінню гаранта втягувати у свою гру на своєму ж боці навіть тих, хто не надто схильний виявляти ентузіазм із приводу його ідей та намірів, слід віддати належне. Кажуть, ніби особлива активність членів фракції соціал-демократів у четвер значною мірою була обумовлена тим, що подальше перебування лідера СДПУ(о) на посаді глави президентської адміністрації було поставлене у пряму залежність від успішного втілення операції «Законопроекту Президента — 226 депутатських голосів». Доказом того, що з ним не жартують, для Віктора Медведчука нібито мав служити вже підписаний, але, як водиться, покладений на тимчасове зберігання під сукно указ про призначення на його місце Сергія Льовочкіна. Погодимося з думкою тих, хто вважає цю версію трохи надуманою. Та вкупі з двома іншими прикладами, що стосуються теми президентського стимулювання, вона, як мінімум, заслуговує, аби про неї згадали.
Отже, два інших приклади, пов’язані з прем’єр-міністром та спікером. За деякими даними, радість, із якою глава уряду зустрів указ про скасування інституту держсекретарів, поступово змінилася легким смутком від того, що реальних дивідендів від нього так поки що й не отримано. Віктор Янукович, який дуже розраховував на можливість компенсувати свою непричетність до формування міністерського складу Кабміну самостійністю при призначенні заступників міністрів, досі так і не реалізував своїх кадрових амбіцій. Дехто стверджує, що «зелене світло» на цьому напрямі йому обіцяно дати відразу ж після того, як президентський законопроект отримає від депутатів путівку в Конституційний суд. У Володимира Литвина — своя «карма». Давно й заповзято його наступник на посаді біля президентського вуха вкладає в нього, у цей чутливий орган, думки про те, що спікер не сильний у вирішенні покладених на нього завдань. Що не спроможний звести перепону на шляху тим, хто хоче перешкодити реалізації президентських планів. Зібрати необхідну кількість голосів законодавців для внесення в порядок денний питання зміщення глави ВР есдекам неважко. І лише відсутність реальної кандидатури, здатної пройти через затвердження парламентом, а також усілякі «пакетно-квотні» вузли, які доведеться розплутувати і наново зав’язувати при цьому, зупиняють недругів Віктора Михайловича. Не кажучи про те, що його відносини з Президентом усе ще зберігають тепло колишньої любові.
Двоїсте становище, в якому Литвин опинився під час четвергового засідання, змушувало його помітно нервувати, доводячи інколи до агресивності. Крім уже згаданого проекту постанови від пропрезидентської «дев’ятки», у парламенті було зареєстровано того дня ще два. Члени парламентського комітету з питань правової політики, чию точку зору представляв Сергій Головатий, запропонували доручити главі парламенту подати в КС обидва законопроекти про внесення змін у Конституцію. «Не голосувати за направлення одного з цих законопроектів у КС — означає обмежити право одного із суб’єктів законодавчої ініціативи — депутатів», — заявив екс-міністр юстиції. Депутати, котрі так само, як і Головатий, входять у фракцію БЮТ, — Анатолій Матвієнко та Костянтин Ситник вважали важливим абстрагуватися від конкретних законопроектів №№ 3207 (глави держави) і 3207-1 (парламентський), запропонувавши депутатам постановити, що будь-які «законопроекти, які подаються до ВР, відповідно до ХIII розділу Конституції, направляються в Конституційний суд главою Верховної Ради в десятиденний термін від дня їх реєстрації».
Характерно, що особливу активність при блокуванні парламентської трибуни з метою недопущення розгляду й голосування дискримінаційної для депутатського законопроекту постанови проявили саме БЮТівці та «Наша Україна». Коментарі окремих представників фракції комуністів, які звучали того самого дня і які нібито допускали можливість обговорення президентського законопроекту й не відчували до нього яскраво вираженої антипатії, наштовхнули багатьох спостерігачів на думку, що резерв для збирання голосів для остаточного затвердження (яке потребує 300 голосів) конституційних змін а ля Президент Кучма, здається, починає промальовуватися. Щоправда, є й інша точка зору: навесні, коли для конституційної реформи настає вирішальний, завершальний етап, уже щосили повіє вітром президентських виборів. На очах у приваблених цим фактом до всіх їх потенційних учасників комуністи навряд чи стануть займатися явним обрізанням свого рейтингу. Схильність до калічення членів їм не властива. Якщо лише згаданий вітер пообіцяє стати справді вітром змін. Інакше, якщо задум Банкової про пролонгацію президентських повноважень Леоніда Кучми стане близьким до втілення в реальність, не виключена гра вірних ленінців на боці влади.
Хто не має наміру демонструвати відкритість до дискусій за жодних обставин, то це «Наша Україна». У заяві фракції «НУ», поширеній того самого четверга, йдеться про категоричне небажання ющенківців підтримувати нинішні зміни в Конституцію, оскільки, на їхню думку, і зміни, і сам процес їх внесення «використовуватимуться режимом для продовження своїх повноважень, для остаточного придушення демократії». «Ми переконані, що сьогодні головна проблема для України — не зміни Конституції, а її дотримання і виконання всіма посадовими особами, починаючи з Президента». «Нашоукраїнці» знову нагадали про свою схильність до ефективної моделі демократичних перетворень у всіх сферах суспільного життя, що складається з семи пунктів:
—прийняття закону про парламентські вибори на пропорційній основі;
—збереження нинішніх термінів проведення парламентських і президентських виборів;
—розведення в часі виборів у парламент і органів місцевого самоврядування;
—забезпечення чесних і прозорих виборів Президента України;
—початок масштабної політичної, економічної, соціальної та адміністративної реформ;
—обрання нового складу Верховної Ради на пропорційній основі;
— завершення процесу реформування і вихід України на європейські стандарти демократії та якості життя.
Український народ, парламентські та позапарламентські політичні сили «Наша Україна» закликала «не дати втягти себе в махінації режиму навколо конституційних змін» і пам’ятати, що будь-які перетворення «можна здійснити лише по-справжньому демократичною владою, що має підтримку суспільства».
Причина, з якої Банкова настільки безапеляційно заходилася протаскувати через парламент свій і лише свій законопроект, після відкидання всіляких побічних аргументів вимальовується загалом-то проста — там, здається також починають нервуватися. Лише в такому стані можна зважитися на дії, через які легко і просто розгубити і без того нечисленних гіпотетичних союзників, чітко обумовлена кількість яких потрібна для успішного завершення операції. Адже недарма, всупереч настроям більшості пропрезидентських груп і фракцій, до законопроекту глави держави було внесене положення про вибори до парламенту цілком за партійними списками. Нікого з «дев’ятки», крім НДП, аграріїв і соціал-демократів, така перспектива не влаштовує. Зате який апетитний «гачок», скажімо, для тих самих комуністів!
Для тих, кого дивує, навіщо главі держави взагалі було, ускладнюючи собі життя, наполягати на проходженні законопроекту через Верховну Раду замість того, щоб, минаючи перешкоди, надіслати його безпосередньо до КС, також є відповідь. Президенту потрібна легітимізація процесу. Не для української громадськості, щодо неї комплексів він уже не відчуває. Для міжнародної. Як заявив на «круглому столі» «Підготовка України до вступу в НАТО: перспективи якісних зрушень» американський посол Карлос Паскуаль, який завершує свою дипломатичну місію в Україні, важливим кроком на шляху наближення України до європейських стандартів демократії буде проведення незалежних президентських виборів у жовтні 2004 року. У будь-якій демократичній країні продовження терміну повноважень чинного президента розцінюється як «маніпуляція буквою закону» і позбавлення людей права вибору свого президента, наголосив посол. Більш однозначне висловлювання годі й уявити. Тому надії гаранта на те, що комусь на Заході можна замилити очі відволікаючими маневрами, наївні.
Одна надія — на своїх. І для впливу на вітчизняного споживача його сумнівної якості продукції, найімовірніше, також потрібен трюк із проходженням законопроекту через ВР. Формулювання питання на порядку денному парламенту лише підтверджує справжні плани глави держави. Постанова, за яку пропрезидентська більшість одержала команду голосувати, мала прийматися під час розгляду питання не про «Направлення до Конституційного суду», а про «Проект закону про внесення змін до Конституції». Відчуваєте різницю? Тобто у разі, якщо перебудовний процес застопориться, можна буде заявити, що більшість парламенту загалом висловилася за пропозиції Президента. А отже, справа — за малим: за грамотно організованим актом народного волевиявлення. Чи не в цьому напрямку почав діяти нині чуйний до президентських бажань і потреб глава Вищої ради юстиції Сергій Ківалов. Саме той, якого Леонід Данилович і знати не знає, але який із такою зворушливою турботою виписав усі пункти законопроекту про президентські гарантії, що після виходу на пенсію глави держави пробачає йому всі без винятку гріхи. Тепер ось пан Ківалов організовує всеукраїнський громадський форум на підтримку конституційної реформи, ініційованої Президентом, залучаючи до цього українських юристів. Форум намічений на вересень. І якщо до кінця парламентських канікул президентський законопроект не встигне потрапити до Конституційного суду, нова хвиля всенародного обговорення, вже у вужчих, зате більш фахових, юридичних, колах допоможе додати процесу нового дихання. А над тим, що буде взимку, а тим більше навесні, поки що, схоже, ніхто не замислюється. Занадто важко передбачити, чим це все закінчиться.
Саме тому всі і нервуються. Навіть ті, хто вважає, що знає, чим усе закінчиться. На сьогоднішній момент точно відомо лише одне: на Банковій проробляється варіант, за яким конституційна реформа за певних обставин може стати ширмою для, скажемо обережно, рішучіших дій влади. Та це вже інша історія.