За окремими ознаками (перш за все внутрішньополітичного характеру) рівень інформаційної безпеки в Україні наближається до критичної межі, за якою - втрата демократичних принципів і засад діяльності держави, повернення до авторитаризму, ізоляція України на міжнародній арені. До такого висновку дійшли експерти Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова, проаналізувавши сучасний стан інформаційної безпеки України.
Аналогічні оцінки звучали і 16 січня ц.р., коли Верховна Рада України втретє за останні чотири роки проводила парламентські слухання з проблем свободи слова та розвитку інформаційного простору. Характерно, що для виступу з парламентської трибуни запросили і представників неурядових організацій, в т.ч. Центру Разумкова. Як констатували багато доповідачів, рекомендації попередніх обговорень так і не були реалізовані державною владою. І далі посилюються негативні тенденції в інформаційному просторі, свобода слова в Україні поставлена під сумнів, цензура впроваджується як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях, непоодинокі факти фізичних розправ над журналістами.
Рівно чотири роки тому (того ж таки 16 січня) була ухвалена Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, яка мала стати основою для розробки інших концепцій та програм забезпечення національної безпеки в усіх її сферах. Проте ця концепція не виконала функції базового документа для розробки основ державної політики інформаційної безпеки. Окремі важливі функції державних органів в інформаційній сфері не виконуються.
Експерти нашого Центру не стали чекати ще чотири роки, а провели дослідження, в якому проаналізували тенденції розвитку національного інформаційного простору, діяльність системи інформаційної безпеки України, визначили основні загрози інформаційній безпеці, чинники їх ескалації, можливі негативні наслідки. На підставі аналітичної доповіді був підготовлений (із залученням широкого кола фахівців, науковців, аналітиків) проект концепції (основ державної політики) інформаційної безпеки. Основні положення доповіді - проекту концепції - викладені у цій статті. Сподіваємося, що наші розробки допоможуть органам державної влади вийти на системні рішення зазначених проблем.
Інформаційний простір України -
маємо те, що маємо
А маємо ми не зовсім втішний підсумок. Окремі сектори (друковані ЗМІ, книговидання, бібліотечний, архівний та кінематографічний комплекси) національного інформаційного простору не відповідають стандартам розвинених країн, зазнають подальшого скорочення і навіть руйнування; інші (Інтернет, мобільний зв’язок) - хоч і виявляють стійку тенденцію до зростання, однак далеко ще не досягли рівня передових держав.
Друковані засоби масової інформації. З 1985 р. по 1999 р. кількість періодичних друкованих видань збільшилася з 1799 газет і 206 журналів до, відповідно, 2551 і 1374. Однак при цьому їх загальний річний тираж зменшився більш ніж на третину - з 4608 млн. примірників до 3024 млн. Показник кількості примірників на одного жителя в Україні став значно нижчим від мінімального, за світовими стандартами (за визначенням ЮНЕСКО, не менше 100 примірників на одного жителя): в Україні 1999 р. цей показник не перевищував 60 примірників. В СРСР наприкінці 1980-х років на одного жителя припадало близько 440 примірників (з них близько 95 - видавалося в Україні), в розвинених державах - не менше 300 примірників друкованих періодичних видань.
Українці все менше передплачують друкованих ЗМІ. За п’ять років, з 1995 р. по 2000 р., кількість передплачених одиниць періодичних видань зменшилася вдвічі. За даними соціологічного дослідження, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., переважна більшість (62,4%) громадян України друкованих видань не передплачують взагалі.
З одного боку, збільшення кількості найменувань газет і журналів сприяє розширенню джерел отримання інформації громадянами. З другого - значне зниження тиражу друкованих видань, їх передплати свідчить про все меншу доступність преси для жителів України.
Переважна більшість (55,3%) засновників друкованих ЗМІ - окремі громадяни та комерційні структури, отже частка недержавної преси в Україні досить висока. Водночас 8,9% друкованих видань засновано державними органами. Такий рівень присутності держави на ринку друкованих ЗМІ не відповідає досвідові розвинених демократичних країн, створює потенційні можливості для маніпулювання масовою свідомістю. В демократичних суспільствах державні органи, як правило, виступають засновниками не масових газет або журналів, а спеціальних інформаційних бюлетенів, у яких висвітлюється їхня діяльність. Наприклад, у Польщі залишилася, фактично, єдина державна газета «Polska Zbrojna».
До того ж, відповідальні працівники державних засобів масової інформації України, в т.ч. телебачення і радіомовлення, прирівняні у своїх посадах до відповідних працівників органів державної влади, що надає їм соціальні гарантії. Такий стан справ накладає певні обмеження на діяльність журналіста, редактора стосовно надання об’єктивної і неупередженої інформації про діяльність державних органів, перетворює їх на державних чиновників від мас-медіа. Державні друковані ЗМІ отримують папір із державного резерву за цінами, приблизно на 30% нижчими від ринкових. Наявна система вибіркової підтримки окремих ЗМІ з боку держави створює можливості для впливу на їхню редакційну політику. Так, 2000 р. Кабінет міністрів прийняв рішення про пільгову доставку 106-ти періодичних видань.
Електронні засоби масової інформації. Станом на початок 2000 р., було видано 974 ліцензії на здійснення телерадіомовлення, до державного реєстру внесено 797 телерадіомовних організацій, в т.ч. 513 приватних і 28 державних.
Однак, незважаючи на досить велику присутність в інформаційному просторі України недержавних телерадіомовних організацій, держава має значний вплив на його формування та, відповідно, - на формування громадської думки, що створює потенційні можливості для маніпулювання суспільною свідомістю. Така ситуація зумовлена наступними чинниками. По-перше, в країні функціонує досить потужна система державного телебачення і радіо (Національна телекомпанія, Національна радіокомпанія, державна телерадіокомпанія «Крим», Київська та Севастопольська державні регіональні телерадіокомпанії, обласні державні телерадіокомпанії, Концерн радіомовлення, радіозв’язку і телебачення, «Укртелефільм»). По-друге, держава фактично є монополістом у наданні послуг дротового радіомовлення, яке традиційно має досить великий вплив на людей старшого покоління та жителів сільської місцевості (мережа дротового радіомовлення нараховує 9,6 млн. радіоточок, у т.ч. 2,7 млн. (28%) - у сільській місцевості). По-третє, вагомим чинником є бюджетне фінансування електронних ЗМІ, 8,1% яких отримують державні кошти. Зрозуміло, що ЗМІ, які повністю або частково фінансуються з державного бюджету, транслюватимуть інформацію, що відбиває переважно точку зору органів державної влади.
Книгодрукування. Загальні обсяги книгодрукування в Україні зменшуються, не відповідають показникам розвинених країн. З
1985 р. по 1999 р. кількість найменувань виданих книг зменшилася більш ніж на 2000 одиниць, а їх тираж - у сім разів. Кількість виданих книг, у розрахунку на одного жителя України, зменшилася за вказаний період у вісім разів (з 3,2 до 0,4 книги). В Росії цей показник становить 3,2 книги, в Польщі - 9,5, у Німеччині - 12. За даними соціологічного опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., половина громадян України (49,8%) протягом року взагалі не купували книг (за винятком підручників).
Бібліотечний комплекс має сталу тенденцію до скорочення. Протягом 1985-1999 рр., бібліотечний фонд зменшився на 72,2 млн. примірників, або на 17%; кількість бібліотек - більш ніж на 5000 одиниць, або на 20%, у т.ч. в сільській місцевості - на 3245. За даними соціологічного опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., протягом останнього року лише 28,8% громадян України користувалися бібліотеками, причому регулярно - 13,2%, а 15,6% - час від часу.
Кінематографічний комплекс. Протягом 1991-1999 рр. мережа кінотеатрів та кіноустановок скоротилася більш ніж утричі - до 7800, кількість відвідувань кіносеансів впала в 113 разів - з 552 млн. до 4,9 млн. за рік. Виробництво кінофільмів в Україні неухильно скорочувалось: з 136 картин у 1991-1992 рр. - до чотирьох у 2000 р. Наведені показники свідчать про руйнування цієї складової інформаційного простору.
Система зв’язку та телекомунікацій в Україні має стабільну тенденцію до сталого розвитку: протягом 1985-1999 рр. кількість автоматичних телефонних станцій збільшилася з 10650 до 16808 одиниць. Проте проблема телефонізації населення залишається досить актуальною: станом на кінець 1999 р., не було задоволено 2,661 млн. заявок про встановлення домашніх телефонів.
Якість переважної частини телефонної мережі і автоматичних телефонних станцій залишається низькою, що ускладнює доступ до інформаційних потоків і знижує ефективність використання мережі Інтернету з домашніх комп’ютерів. Аналоговий сегмент ліній телефонного зв’язку сягає в Україні 60%; у сільській місцевості лише 599 АТС (менше 6%) електронні або квазіелектронні. За цих умов користувачі мережі Інтернету, які підключаються до неї через звичайні телефонні лінії, не можуть розраховувати ні на надійну безперебійну роботу, ні на прийнятну швидкість передавання даних.
Український сегмент мережі Інтернету почав розвиватися з кінця 1990 р., домен .ua був зареєстрований у грудні 1992 р. За даними Державного комітету зв’язку та інформатизації, в Україні налічується близько 260 тис. постійних і
140 тис. нерегулярних користувачів Інтернету. За іншими оцінками, кількість користувачів Інтернету становить близько 1% населення України. Для порівняння: в Норвегії цей показник становить 38%, у США - 30%, Японії - 15,8%, Португалії - 5,7%, Росії - 1,4%, Китаї - 0,8%. За оцінками спеціалістів, український сегмент мережі Інтернету у 6-10 разів менший від російського і дуже відстає від польського, словацького, чеського.
Протягом останніх років в Україні інтенсивно розвивається сектор Інтернет-видань. Практично всі центральні друковані ЗМІ виробляють електронні копії газет (журналів) для мережі Інтернету. Досить інформативні web-сайти газет «День», «Дзеркало тижня», «Сегодня», «Факты и комментарии» та ін. Таким чином, за рахунок Інтернету значно розширюються можливості друкованих ЗМІ щодо інформування громадськості. Наприклад, лише протягом другого півріччя 2000 р. web-сайт тижневика «Дзеркало тижня» відвідали понад 100 тис. чол. Телекомпанії України також пропонують додаткові інформаційні послуги в Інтернеті, що збільшує їх внесок у загальні інформаційні ресурси держави.
В Україні створені спеціальні електронні видання, що не мають аналогів серед друкованих ЗМІ, наприклад, Інтернет-видання ProUa, UaToday, PartOrg, «Експерт-центр», «Українська правда» та ін. В Україні створюються якісні інформаційні сервери, що пропонують в Інтернеті різноманітні інформаційно-аналітичні, довідкові та інші матеріали: інформаційно-аналітичний центр «Ліга» (правова інформація), Український фінансовий сервер (економічна інформація), сервери новин у різних сферах життя - Korrespondent.net, News та ін.
Важливим чинником є те, що на Інтернет не поширюється політична цензура. Під час розслідування справи щодо зникнення журналіста Г.Гонгадзе Інтернет виявив свою нову роль - своєрідного «каталізатора» висвітлення незалежних думок, неупередженої оцінки дій державних органів у цьому процесі. Характерно, що кількість відвідувань Інтернет-видання «Українська правда» (керівником проекту був Г.Гонгадзе) протягом кількох місяців сягнула 1 млн.
Соціологічні дослідження свідчать, що більшість українців ще не знають, що таке Інтернет. За даними опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., лише 41,7% респондентів підтвердили, що «точно знають, що таке Інтернет»; регулярно користуються Інтернетом 2,1% опитаних, час від часу - 4%.
Надійний захист гарантуємо?
В Україні створені і діють основні елементи системи забезпечення інформаційної безпеки. Однак діяльність державних органів у сфері інформаційної безпеки України істотно ускладнена.
Контроль за інформаційним простором та головні важелі інформаційної політики сконцентровані в президентських структурах, вплив парламенту й уряду обмежений. Згідно з Конституцією України, Президент України «забезпечує національну безпеку», водночас аналогічні повноваження має і Кабінет міністрів - він «здійснює заходи щодо забезпечення національної безпеки». Отже, у сфері інформаційної безпеки (складової національної безпеки), як і в інших сферах, діють фактично два центри виконавчої влади - Кабінет міністрів та адміністрація Президента України. В результаті, крім урядових рішень, видаються укази та розпорядження глави держави, в яких також формулюються конкретні завдання органам виконавчої влади в інформаційній сфері.
Моніторинг електронних ЗМІ засвідчує, що в разі загострення відносин у трикутнику «Президент - парламент - уряд» державні телевізійні та радіоканали: відбивають позицію президентських структур; нерідко вдаються до трансляції спотвореної, необ’єктивної інформації про діяльність інших гілок влади (законодавчої, виконавчої). Наприклад, попри численні рішення парламенту і звернення народних депутатів до різних інстанцій, так і не була забезпечена трансляція засідань Верховної Ради через державні ЗМІ навіть у випадках, передбачених законом.
Неефективне управління системою забезпечення інформаційної безпеки України. Починаючи з 1997 р., органи виконавчої влади, що забезпечують інформаційну безпеку України, перебувають у стадії перманентної реорганізації. Тривалий процес структурних змін, кадрових призначень, затверджень положень про діяльність ключових органів влади, опанування керівниками нової сфери відповідальності дозволяє зробити висновок про часткову втрату впливу над процесами в інформаційній сфері. Прикладів цьому чимало.
15 грудня 1999 р. Президент України прийняв рішення про масштабну реорганізацію центральних органів виконавчої влади. Однак положення про Державний комітет зв’язку та інформатизації України було затверджене лише 3 червня 2000 р. (тобто через півроку), про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України - ще пізніше (25 липня 2000 р.). Протягом року не могла розпочати планової роботи Національна рада з питань телебачення і радіомовлення.
Значно послаблена, порівняно з 1996-1999 рр., роль Ради національної безпеки і оборони України. На початку 2000 р. в апараті РНБО України було ліквідоване Управління інформаційного забезпечення, яке здійснювало моніторинг загроз інформаційній безпеці, пропонувало заходи щодо їх запобігання та локалізації. В липні 2000 р. припинила свою діяльність Комісія з питань інформаційної безпеки, яку очолював заступник секретаря РНБО України О.Бєлов. У жовтні 2000 р. Національний інститут стратегічних досліджень був перепідпорядкований адміністрації Президента України. Таким чином, апарат ради втратив інформаційно-аналітичну й організаційну підтримку його діяльності, в т.ч. в інформаційній сфері.
Останній раз питання державної інформаційної політики рада розглядала понад три роки тому - 17 червня 1997 р.
Відсутня цілісна система інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади. Створення інформаційно-аналітичних підрозділів досі не має системного характеру. Наявні інформаційно-аналітичні підрозділи, які підтримують роботу різних органів державної влади, організаційно й функціонально роз’єднані, не забезпечують належної інформаційної взаємодії органів влади. Інформаційні мережі створюються на основі різних підходів до програмного, технічного, лінгвістичного забезпечення. На сьогодні вже створено ряд мереж передавання даних Міністерства палива і енергетики, Міністерства транспорту, Міністерства освіти і науки, Державного митного комітету та інших відомств, однак вони не мають горизонтальних зв’язків, спільних баз даних, що значно обмежує їх ефективність. Це ускладнює (іноді унеможливлює) повноцінний обмін інформацією між відомствами, ставить під сумнів можливість створення цілісної інформаційно-аналітичної системи.
Система статистичної звітності не спрацьовує. На основі наявної фрагментарної, неперевіреної та неузгодженої інформації, що узагальнюється державними органами, важко навіть дати оцінку ситуації - про можливість прогнозування розвитку подій годі й говорити.
Оприлюднення неточної інформації породжує політичні конфлікти, у них втягуються керівники держави, чиновники. Для перевірки інформації створюються комісії. На жаль, їх висновки не містять заходів справді системного характеру, які б дозволили уникати таких конфліктів надалі. Бо проблема не лише в енергетиці. Протягом одного місяця, наприклад, уряд заявляє про зростання реальних грошових доходів на 7,1%., Президент - про падіння реальної зарплати на 7,9%, незалежні фахівці - про її зростання на 1%. Кожна сторона використовує різні показники, різні бази для порівняння, що робить оцінки незіставними.
Відсутні чітко визначені та забезпечені ресурсами пріоритети державної політики України в інформаційній сфері. Пріоритети державної політики визначаються не деклараціями, навіть якщо вони закріплені в нормативно-правових актах, а їх реальним ресурсним забезпеченням: фінансовим, організаційним, кадровим; наприклад, на реалізацію Національної програми інформатизації 1999 р. бюджетом передбачалося 10 млн. грн. - виділено 300 тис. грн.; 2000 р. -
5 млн. і 4,9 млн. грн., відповідно; на 2001 р. із необхідних 125 млн. грн. виділено лише 8 млн. грн. Результат - забезпеченість Національної програми фінансовими ресурсами за весь термін виконання становила близько 10% при загалом досить скромних потребах на її реалізацію.
На розвиток інформаційних технологій в Україні в розрахунку на одного жителя щорічно витрачається близько $3 (у Польщі - $28, у США - $250), тобто на два порядки менше, ніж у розвинених країнах. За оцінками фахівців, держава сьогодні може забезпечити не більше 20% інвестицій, необхідних для модернізації інформаційної інфраструктури та розвитку Інтернету в Україні. Отже, єдиний вихід - це створення державою сприятливого податкового клімату для залучення внутрішніх і зовнішніх приватних інвестицій.
Критична межа поруч?
Як уже зазначалося на початку статті, рівень інформаційної безпеки України, за окремими ознаками, наблизився до критичної межі.
Експерти Центру Разумкова визначили основні загрози інформаційній безпеці України та можливі негативні наслідки, які наведені у табл. «Загрози інформаційній безпеці України».
За оцінками експертів УЦЕПД, сьогодні саме чинники політичного характеру провокують ескалацію головних загроз в інформаційній сфері.
Впровадження політичної цензури. Під час парламентських слухань неодноразово оприлюднювалися факти, що свідчать про намагання впровадити в Україні політичну цензуру. Особливо гостро це питання постало після оприлюднення заяви колишнього офіцера безпеки М.Мельниченка, який звинуватив Президента України у протиправних діях, спрямованих на обмеження свободи слова в Україні. Непоодинокими є приклади впровадження політичної цензури засновниками ЗМІ. Наприклад, Федерація профспілок України припинила в 1999 р. видання «Профспілкової газети» та журналу «Профспілки України», мотивуючи свої дії тим, що їхня діяльність не відповідає цілям засновників. Загальнонаціональні телеканали або практично монополізовані державою (УТ-1, УТ-2), або належать власникам, які підтримують політику чинної влади і визначають політичний курс ЗМІ відповідно до її інтересів. Аналогічні процеси розгортаються і в регіонах. Згідно з заявою голови підкомітету Парламентської асамблеї Ради Європи з питань ЗМІ Тіті Ісохоокана-Асунмаа, 10-ти регіональним і місцевим українським газетам не дозволили опублікувати інформацію про «справу Г.Гонгадзе».
Переважна більшість громадян переконані, що в Україні існує політична цензура, - про це заявили понад дві третини (69,4%) респондентів, опитаних УЦЕПД у жовтні 2000 р.
Викликає особливе занепокоєння намагання впровадити цензуру в мережі Інтернету шляхом розширення повноважень силових структур, шляхом прийняття Закону України «Про телекомунікації», який передбачає розширення повноважень Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України щодо контролю інформаційних потоків у інформаційних мережах.
Тиск на ЗМІ з метою зміни їх політичного курсу. З метою тиску на ЗМІ використовуються фінансово-економічні санкції. У жовтні 2000 р. було призупинено вихід газети «Сільські вісті», - Державна податкова адміністрація оштрафувала редакцію газети на суму понад 2 млн. грн. За свідченням народного депутата України І.Бокія, було заборонено продавати редакції папір та друкувати газету. Такі дії розцінювалися як наслідки політичної орієнтації газети, що перебуває в опозиції до чинної влади.
Простежуються спроби тиску посадових осіб на судову владу. У грудні 2000 р. міністр оборони О.Кузьмук надіслав листа голові Верховного суду В.Бойку, в якому намагався втрутитися в діяльність судових органів з метою зміни окремих судових рішень, зокрема щодо відмови у задоволенні позову підприємства «Струм» до газети «Сегодня».
Як засіб тиску на ЗМІ використовуються невиправдано високі суми відшкодування моральної шкоди. 1999 р. до ЗМІ було подано 2258 позовів, згідно з якими вони мали сплатити позивачам понад 90 млрд. грн., що в кілька разів перевищує обсяг державного бюджету України, причому 55% позовів були ініційовані державними службовцями. Водночас, термін «моральна шкода» не має чіткого визначення в українському законодавстві. За кілька рядків тексту позивач може вимагати сплати багатотисячних компенсацій. Так, за цитування народного прислів’я до тижневика «Зеркало недели» був поданий позов у розмірі 5 млн. грн.
Переважна більшість громадян України впевнена в необхідності обмеження суми компенсації моральної шкоди - такої думки дотримуються понад дві третини (69,4%) респондентів, опитаних УЦЕПД у жовтні 2000 р.
Прояви політичного екстремізму стосовно журналістів набувають форми фізичних розправ. За роки незалежності до українських журналістів неодноразово застосовували насильницькі методи, окремі журналісти загинули за загадкових обставин. Жертвами насилля ставали представники ЗМІ, які проводили журналістські розслідування про кримінальні угруповання або публікували критичні матеріали про владу. За даними експертного опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., 72% експертів впевнені, що ЗМІ не можуть публікувати без негативних наслідків для себе критичні матеріали про кримінальні клани, 63% - про главу держави, 33% - про Кабінет міністрів, 23% - про Верховну Раду.
Переважна більшість (68,4%) громадян, опитаних УЦЕПД у жовтні 2000 р., вважають, що серед негативних наслідків, яких можуть зазнати журналіст або видання після публікації критичних матеріалів, найбільш імовірна фізична розправа над журналістом (діагр. «Можливі негативні наслідки публікації критичних матеріалів). Фізичні розправи над журналістами посилюють так звану самоцензуру, їх загибель породжує атмосферу страху не лише серед журналістського корпусу, а й у суспільстві загалом.
Неприбутковість більшості ЗМІ суспільно-політичного спрямування зумовлює їхню залежність від держави та фінансово-політичних кіл. Переважна частина українських ЗМІ малорентабельні або взагалі збиткові, а тому вони перебувають на «утриманні» впливових фінансово-політичних кіл. Низька рентабельність ЗМІ зумовлена такими чинниками.
Ціна на друкарський папір досить висока, до того ж вона постійно зростає. Тонна офсетного паперу на початку 2001 р. коштувала $800-900, газетного - $650-700 (у травні 2000 р. - $500-520). Високі ціни на папір роблять видання більшості друкованих ЗМІ нерентабельними.
В Україні податком на додану вартість оподатковуються папір, друкування газет і журналів (поліграфічні послуги), що підвищує їхню собівартість. Крім того, існує ввізне мито на поліграфічне обладнання та імпортний папір. Навіть добровільні пожертви та гранти, які надходять ЗМІ, оподатковуються податком на прибуток у розмірі 30%.
Державне підприємство «Преса України» фактично є монополістом на ринку друкарських послуг, насамперед газет формату А2 та 16-полосних видань. Окремі друкарні надають послуги на 20-25% дешевше, ніж «Преса України», однак вони не мають розгалуженої системи розповсюдження преси в регіонах.
ДП «Укрпошта» - це єдина організація-монополіст, що здійснює доставку преси в регіони залізницею. Законом встановлені досить високі тарифи на доставку преси - до 40% собівартості видання. Створення конкурентного підприємства «АМИР Киевские ведомости» дало можливість друкованим ЗМІ зменшити відповідну статтю витрат на 20-25%, порівняно з вартістю послуг ДП «Укрпошта».
Надходження від рекламних послуг не забезпечують розвитку українських ЗМІ. За експертними оцінками, ринок телевізійної реклами становить $35 млн. на рік, що в 10 разів менше обсягів російського або польського ринку. За цих умов навіть провідні телекомпанії можуть покрити лише поточні витрати. До того ж у 2000 р. значно знизили активність на українському рекламному ринку компанії Procter & Gamble та Stimorol, що входять до п’ятірки найбільших рекламодавців.
Зазначені фактори зумовлюють неприбутковість переважної частини ЗМІ, особливо суспільно-політичного спрямування. Це не дає можливості реалізувати інформаційні проекти як бізнесові, здатні приносити прибуток. Поява нових інформаційних продуктів у країні в основному зорієнтована на виконання завдань політичного характеру в інтересах засновників, державних кураторів або фінансових груп. Тому фактично всі телерадіоканали та переважна більшість друкованих ЗМІ розподілені між впливовими фінансово-політичними колами. ЗМІ стають важливим елементом політичного капіталу, доводять «корисність» фінансово-політичних угруповань для влади, перетворюються на засоби масової пропаганди.
За умов, що склалися, журналісти центральних видань не можуть почуватися вільними у висвітленні суспільно-політичних подій у країні. Це знижує довіру до представників мас-медіа За даними опитування, проведеного УЦЕПД у грудні 2000 р., журналістам повністю довіряють лише 18,9% громадян України (вчителям - 52,2%, політикам - 2,8%).
Попри значну кількість журналістів, відчувається брак професіоналів високого рівня (попит на яких відчутно зростає в період виборчих кампаній). Це породжує практику переманювання журналістів з одного ЗМІ до іншого, запрошення журналістів з інших країн. На жаль, кращі вітчизняні фахівці залишають політичну журналістику, переходять до іншої, наприклад, розважальної сфери. Помітно зростає й кількість анонімних публікацій - користуючись псевдонімом, журналісти (а також пересічні громадяни, державні службовці) намагаються донести до громадськості інформацію з найгостріших питань і водночас уникнути можливих утисків.
Про місцеві ЗМІ згадують лише в період виборів. Тому журналісти місцевих видань практично не мають можливості знайти гідно оплачувану роботу - їхній місячний заробіток становить 150-250 грн.
На думку більшості (52,6%) громадян, опитаних УЦЕПД у жовтні 2000 р., саме фінансова незалежність ЗМІ та журналістів найбільшою мірою сприяла б забезпеченню свободи слова в Україні.
Поширення неправдивої або конфіденційної інформації про особу без її згоди. В Україні розповсюджена практика замовних статей з метою дискредитації окремих громадян і посадових осіб, в яких оприлюднюється свідомо неправдива або конфіденційна інформація.
Майже половина респондентів (49,2%), опитаних УЦЕПД у жовтні 2000 р., погоджуються з тим, що в Україні існує практика замовних статей. Ще 28,5% опитаних швидше погоджуються з цим (протилежної думки дотримуються лише 6,2% респондентів).
Неправдива інформація і так званий «компромат» активно поширюються через Інтернет; для цього створюються навіть спеціалізовані web-сайти. Таким чином в Інтернеті були поширені неправдиві відомості, наприклад, про народного депутата України А.Деркача, які передрукували українські видання.
Негативний вплив ЗМІ на суспільну свідомість і психіку громадян. Застосування ЗМІ новітніх технологій дозволяє суттєво впливати на суспільну свідомість населення. Нерідко досить деструктивний вплив державних ЗМІ. Приміром, висвітлюючи «справу Г.Гонгадзе», державний телеканал УТ-1 оприлюднює інформацію переважно однобічного спрямування, негативно висвітлює діяльність народних депутатів і загалом дискредитує Верховну Раду як законодавчий орган країни.
В інформаційному просторі України переважає інформація негативного змісту. Такий висновок експертів УЦЕПД підтверджують і 43% громадян, опитаних соціологічною службою УЦЕПД у грудні 2000 р. Протилежну точку зору підтримали лише 15,7% респондентів. З тим, що в інформаційному просторі України переважає інформація, яка сприяє зміцненню поваги громадян до влади, погоджуються лише 15,6% респондентів. Водночас 43,6% опитаних переконані, що переважає інформація, яка компрометує владу в очах громадян. Така оцінка інформації пояснюється, з одного боку, тривалим кризовим станом суспільства, неефективними діями владних структур, а з другого - спрямованістю ЗМІ на висвітлення переважно негативних аспектів життєдіяльності держави та суспільства. Очевидно, що, свідомо чи несвідомо, але ЗМІ чинять додатковий негативний вплив на психіку громадян.
Це далеко не повна характеристика чинників, які призводять до ескалації загроз інформаційній безпеці України. Серед інших - обмеження доступу населення до ЗМІ; недосконалість законодавчої бази та практики її застосування; нерозвиненість і низькі темпи розвитку інформаційної інфраструктури України; неконтрольоване поширення порнографії, жахів, насильства; діяльність іноземних розвідок, спрямована на отримання інформації з обмеженим доступом; комп’ютерний тероризм; високий рівень присутності зарубіжних держав в інформаційному просторі України; спрямований інформаційний вплив на Україну; високий рівень конкуренції на світовому ринку інформаційних технологій і послуг.
А якщо діяти
таким чином…
Експерти Центру Разумкова підготували проект Концепції (основ державної політики) інформаційної безпеки України - з урахуванням думок і пропозицій широкого кола фахівців, науковців і представників державних структур. Повністю він опублікований у журналі «Національна безпека і оборона», №1, 2000.
Політичні аспекти проблем діяльності органів державної влади в інформаційній сфері визначальні, оскільки від розв’язання (в межах тієї чи тієї системи органів державної влади) ключових проблем регулювання інформаційного простору залежить і ефективність реалізації конкретних заходів, що пропонуються, на наступних ієрархічних рівнях. У цій ситуації, на думку експертів Центру Разумкова, зусилля всіх гілок влади, впливових політичних сил мають бути зосереджені на двох напрямах.
Перший. Підготовка конституційних змін у системі органів державної влади, спрямованих на перерозподіл владних повноважень - з метою посилення ролі та відповідальності уряду, розширення повноважень парламенту стосовно формування уряду, кадрових призначень на ключові посади, ліквідації дублювання функцій між президентськими та урядовими структурами.
Другий. На період до впровадження конституційних змін - для ефективнішого використання владних повноважень Президента України в інтересах суспільства і держави, запобігання помилкам та конфліктним ситуаціям - забезпечити максимальну інформаційно-аналітичну, наукову та кадрову підтримку діяльності президентських структур.
Нижче наведені окремі першочергові заходи, яких, на думку експертів УЦЕПД, необхідно вжити:
• встановити адміністративну та кримінальну відповідальність посадових осіб, засновників ЗМІ, умисні дії яких перешкоджають журналістам виконувати їхні службові обов’язки чи пов’язані зі встановленням цензури;
• передбачити: (1) верхню межу сум компенсацій заподіяної моральної шкоди та/або підвищення розміру державного мита до 5% від суми позовних вимог; (2) чіткі критерії визначення розміру компенсації заподіяної моральної шкоди; (3) розмежування оцінок журналістів та звинувачень, що можуть не відповідати дійсності; (4) створення комісій з питань журналістської етики (досудові органи), які надають експертні висновки, що могли б враховуватися судами при прийнятті рішень; (5) скасування статей 125 «Наклеп» і 126 «Образа» Кримінального кодексу України. Справи про поширення відомостей, що не відповідають дійсності, принижують честь і гідність особи, надалі провадити лише в рамках цивільного судочинства;
• передбачити пільгове оподаткування українських ЗМІ (крім видань еротичного, рекламного, розважального характеру); скасувати ПДВ на папір та друкування (на всьому технологічному циклі); ввізне мито на газетний папір, поліграфічне обладнання; податок на прибуток на добровільні пожертвування, гранти, благодійні внески, що надаються ЗМІ; вартість розповсюдження преси встановити залежно від ваги видання та відстані його доставки, але не вище граничних розцінок, встановлених Кабінетом міністрів (крім видань еротичного, рекламного, розважального характеру);
• скасувати положення Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», якими раді надається право (за погодженням з Міністерством фінансів) встановлювати максимальні рівні розцінок за рекламу;
• відмовитися від надання вибіркових пільг для розповсюдження друкованих ЗМІ, передбачити такі пільги лише для дитячих, наукових та освітніх видань;
• здійснювати перевірки ЗМІ лише згідно із заздалегідь оприлюдненим планом, не частіше одного разу на рік;
• ухвалити концепцію роздержавлення ЗМІ, якою передбачити: (1) поступову, протягом двох-трьох років передачу прав засновників від держави до державних госпрозрахункових підприємств, з наступною приватизацією; (2) обмеження, а потім і припинення бюджетного фінансування ЗМІ після їх роздержавлення; (3) заборону в подальшому органам державної влади та місцевого самоврядування, підприємствам з бюджетним фінансуванням засновувати ЗМІ, крім інформаційних видань та web-сайтів в Інтернеті; (4) передбачити в приватизаційних зобов’язаннях можливість певного обсягу державного мовлення на радіо- та телеканалах з програмами освітнього, навчального та культурологічного характеру;
• рекомендувати ухвалити хартію етики журналіста, в якій викласти основні морально-етичні та корпоративні правила поведінки журналістів; створити спеціальний, обраний усіма журналістами, видавцями, орган (рада з питань діяльності ЗМІ), який би визначав порушення зазначених правил та вживав до порушників заходів громадського осуду;
• передбачити повідомлювальний принцип акредитації журналістів при органах державної влади, їх вільний доступ на брифінги, прес-конференції посадових осіб за редакційними посвідченнями;
• визначити необхідність відповіді на інформаційні запити та звернення громадян, подані електронною поштою;
• створити цілісну систему інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади;
• встановити податкові пільги для діяльності у сфері виробництва і розповсюдження новітніх інформаційних технологій, програмного забезпечення, виробництва комп’ютерів, Інтернет-ринку;
• створити національну систему інформаційних ресурсів, електронні каталоги центральних і регіональних бібліотек, архівів (до
2004 р. їх основні фонди перевести в електронний вигляд) та забезпечити доступ до них через Інтернет; збільшити кількість інформаційно-пошукових систем, які б могли здійснювати повноцінний пошук українською мовою, мовно адаптованих програмних продуктів;
• посилити роль РНБО України як головного органу координації та контролю на міжвідомчому рівні у сфері інформаційної безпеки; питання інформаційної безпеки розглядати на засіданнях РНБО України не рідше одного разу на рік; у структурі апарату РНБО України створити управління проблем інформаційної безпеки, на яке покласти функції моніторингу загроз інформаційній безпеці України, підготовки заходів щодо запобігання їм та їх локалізації;
• провести комплексне функціональне обстеження всіх державних органів, що утворюють систему забезпечення інформаційної безпеки України, з метою уникнення дублювання ними окремих функцій (ліквідації надмірних структур), забезпечення виконання повного переліку функцій, необхідних для забезпечення ефективної роботи цілісної системи. Подати Президентові України конкретні пропозиції щодо структурних змін у системі державних органів, а також зміни та доповнення до положень, що визначають засади їхньої діяльності.